БЛИЗЬКОСХІДНИЙ ВОЯЖ КРІЗЬ ПРИЗМУ ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

З огляду на те, що візит Президента України в Сирію, Ліван і Йорданію був першим цього року за межі пострадянського простору, він, безумовно, був потрібен Леоніду Кучмі як політику. Крім того, набагато важливіше зробити певні пропозиції щодо врегулювання конфліктів (тобто стати учасником цих багатосторонніх процесів, від яких, правда, часто відгонить популізмом), ніж домогтися ухвалення своїх пропозицій. Нарешті, усі квітневі візити (зокрема в Туркменістан і нереалізований — у Пакистан) яскраво виділялися своєю практичністю — це саме ті держави, де за розвитком відносин стоять конкретні проекти й контракти, причому не в якійсь одній сфері, а цілому спектрі напрямів.

З погляду розвитку військово-технічного співробітництва (ВТС) України з іншими державами, близькосхідний вояж українського Президента є одним із тих нечисленних випадків, коли державну підтримку збройовій торгівлі на найвищому рівні можна вважати адекватною. Причому, цей хід можна розглядати як чисто політичний, який сам по собі не приносить контрактів, але без якого контракти неможливі в принципі. Крім того, співробітництво з державами цього регіону може стати саме тим унікальним випадком, коли стимул скористатися збройовими можливостями України підштовхуватиме уряди низки близькосхідних країн віддати перевагу Україні при реалізації масштабних економічних проектів. Приміром, Україна вже бере участь у міжнародному тендері на будівництво залізниць Сирії, Йорданії і Лівану, оголошеному на початку року урядами цих країн у рамках реалізації міжнародної програми з розвитку транспортної інфраструктури близькосхідного регіону. Цікавить Україну й тендер на будівництво нафтопроводу через Сирію з Перської затоки. І її конкуренти в обох проектах — Росія, Франція і Німеччина — як завжди, мають тут хороші позиції.

Боротьба за старих партнерів

Україна, за словами самих торговців зброєю, збуває на Близький і Середній Схід до 40% експортованої зброї, технологій, спецпослуг і продукції подвійного призначення. Відвідувані в квітні держави є не найбільш платоспроможними в регіоні, представники якого разом витрачають на зброю $50—60 млрд. на рік, але все-таки можуть відіграти серйозну роль у нових умовах розвитку світового ринку озброєнь. Ємність останнього продовжує розширюватися: за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (Stockholm International Peace Research Institute), лише за 2000 р. військові видатки у світі виросли на 3,1%, а з 1998 р. — на 5%.

Тож про питання ВТС під час близькосхідного турне якщо й говорили трішки, то лише тому, що вони обговорювалися в контексті загального економічного співробітництва й можуть стати предметом докладного обговорення через певний час після візиту. Цим державам є що купувати в Україні і, переважно, є за що. А присутність у складі делегації Президента й міністра оборони України є більше ніж красномовним підтвердженням намірів України поближче познайомити потенційних партнерів у галузі ВТС із своїми можливостями. За повідомленням авторитетного часопису Armed Forces Journal International, після терористичних актів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку й Вашингтоні законні уряди країн Близького Сходу в оголошеній тероризму війні пристали на бік США, отже, теракти проти США було сприйнято і як сигнал близької загрози від певних верств населення. З урахуванням цього, впевнені аналітики видання, у країнах регіону в близькому майбутньому можуть з’явитися додаткові стимули для реалізації нових програм військових закупок.

Ці наміри підтверджують і деякі непрямі факти. Приміром, у жовтні–листопаді минулого року збройні сили десяти західних і арабських країн спільно провели в Єгипті широкомасштабні військові навчання Bright Star, у яких було задіяно близько 70 тис. чол.

Якщо говорити про можливості українського оборонно-промислового комплексу, Йорданія, Ліван і Сирія, за словами супроводжуючого главу держави заступника держсекретаря Міністерства промислової політики Валерія Казакова, держави регіону виявляють інтерес, передусім, до можливостей створення сучасних засобів протиповітряної оборони. При цьому з усіх трьох країн найбільшу зацікавленість виказали в Йорданії. Загалом, протиповітряна оборона, на думку В.Казакова, «болюча тема» для кожної з цих держав, і «Україна тут може запропонувати найсучасніші засоби» і можливості з модернізації існуючих систем ППО. Правда, стосовно Лівану, потреби цієї країни скромніші й полягають переважно в можливості модернізації існуючих озброєнь, причому може йтися про модернізацію техніки не обов’язково колишнього Радянського Союзу, вважає заступник держсекретаря Мінпромполітики.

Цілком природно, що український Президент пустив у хід усі можливі для політичного зближення формальні важелі. Нагородивши, приміром, президента Сирії Башара Аль-Асада та президента Лівану Еміля Джаміля Лахуда орденом князя Ярослава Мудрого — відповідно за «видатний особистий внесок у розвиток українсько-сирійських відносин» і за «значний особистий внесок у розвиток українсько-ліванських відносин». Хоча, за підсумками минулого року, загальний обсяг товарообороту між Україною і Сирією становив $180 млн.(правда, збільшившись на 11%), а в торгівлі з Ліваном стався спад. Товарооборот у $56 млн. із Йорданією 2001 року теж навряд чи можна вважати віддзеркаленням потенціалу співробітництва двох держав. Можливо, саме тому в питаннях розширення ніші для співробітництва з цими країнами ВТС відіграватиме не останню роль.

Говорячи про можливості ВТС із цими державами, не слід забувати, що ті ж таки Сирія і Ліван вказувалися експертами як можливі цілі після військової антитерористичної кампанії союзників в Афганістані. А також те, що активність пострадянських держав на Близькому Сході нерідко викликає роздратування Вашингтона. Особливо це може стати актуальним після того, як декілька днів тому заступник держсекретаря США Джон Болтон поповнив Сирією список держав, що належать до так званої «вісі зла». До речі, відповідно до частини 126.1 правил США про міжнародну торгівлю озброєннями, Сирія перебуває в чорній двадцятці американського Держдепу — їм заборонено експорт як озброєнь, так і послуг.

Сирія

Важко не погодитися з Л.Кучмою в тому, що Сирія є «країною невичерпних можливостей для України». Але з іншого боку немає нічого дивного в тому, що США не в захваті від військово-технічних намірів України в Сирії. Ще в січні цього року було розповсюджено нетаємну інформацію з нової щорічної доповіді національних розвідувальних служб NIE (National Intelligence Estimate), що стосується розповсюдження у світових масштабах ракетних технологій у галузі створення балістичних ракет і різноманітних загроз на період до 2015 р., де Сирію визначено як державу, що прагне створити ракети з дальністю дії, достатньою для атаки території США.

Україна придивляється до Сирії давно. Арсенал її озброєнь, на 90% радянського виробництва, застаріває день у день. Коли кілька років тому танкоремонтний завод Міноборони України виконав контракт на ремонт близько 200 сирійських танків, Києву довелося пережити нелегкі розбірки з Вашингтоном. У тому, що це не модернізація танків, а лише їх ремонт, довелося переконувати й Тель-Авів. Але тепер, якщо справа все-таки дійде до ВТС, Україні буде на цьому ринку нелегко — через високу конкуренцію з Росією та низкою держав колишнього радянського табору. Те, що за цей ринок треба боротися, у Києві зрозуміли досить давно — вже в жовтні
2000 р. у Дамаску, де побував перший віце-прем’єр-міністр Юрій Єхануров, було відкрито офіційне посольство України.

Справді, до Сирії дуже уважно придивляються конкуренти Києва на ринку зброї. Рівно рік тому гостем Кремля був міністр оборони Сирії Мустафь Тлас, котрий заявив про інтерес своєї держави до модернізації та закупок нової військової техніки. Попри те, що на прохання сирійської сторони журналістів не допустили навіть для протокольних зйомок зустрічей Мустафю Тласа з російськими партнерами, російські експерти легко визначили причини підвищеної таємності: переговори, за їхніми оцінками, велися про поновлення повномасштабного військово-технічного співробітництва між двома країнами, припиненого на початку 90-х, але яке почало поволі відроджуватися в 1998—99 рр. На світ Божий просочилася й така цифра: сирійці готові протягом найближчих кількох років вкласти в ремонт наявної військової техніки та закупку нової до мільярда доларів.

Сирійці так і не підписали мирний договір з Ізраїлем, із яким Москва працює у низці великих проектів, таких як експортний варіант нового бойового вертольота «Чорна акула» (Ка-50-2). Але це не стало на перешкоді обговоренню в Москві питання про ремонт і модернізацію цілого ряду існуючих озброєнь: у Сирії близько 4000 танків, понад 500 бойових літаків (головним чином МіГ-21, МіГ-23 і близько двох десятків МіГ-29). Варто пригадати, що РСК «МіГ» ще 2000 р. підписала великий контракт на ремонт бойових літаків на суму $60 млн., але даних про його виконання досі немає. Ще того ж 2000 р. ізраїльська газета «Гаарец» поширила інформацію про закупівлю Сирією 300 ракет «Скад-Д» і 26 пускових установок у Північної Кореї. Тож іще делікатнішим на російсько-сирійських переговорах могло стати інше питання, яке наполегливо піднімають сирійці: низка російських аналітиків упевнено говорять про переговори з продажу Дамаску ЗРК С-300. Ці системи реально можуть змінити весь військово-стратегічний баланс на Близькому Сході (можливо, саме тому засоби ППО було названо «болісною темою» і під час українських переговорів у регіоні). «Найрозумнішою альтернативою могла б стати закупівля сирійцями систем малої дальності «Тор» М-1» і «Бук» М-1», — вважає Костянтин Макієнко, заступник директора російського Центру аналізу стратегій і технологій.

З огляду на те, що Україна має ЗРК «Бук», а також готова брати активну участь у реалізації проектів із модернізації ЗРК С-200, танків Т-55, Т-72, БМП-1, літаків МіГ-25 і МіГ-29, а також реалізації виведеної з бойового складу ЗСУ авіатехніки й різноманітних типів швидкохідних катерів, сірійський пиріг міг би стати дуже соковитим. Тим часом сирійський зовнішній борг близько $22 млрд. змушує експертів обережніше говорити про прямі масштабні закупки нових озброєнь — скоріш за все, на цьому етапі найвдалішим було б підписання контрактів на ремонт і модернізацію озброєнь і військової техніки. Зокрема й із політичних міркувань.

Тим паче, що з «друзями Сирії» іноді доходило й до розбірок: коли, приміром, ПАР кілька років тому заявила про бажання поставити Сирії електронні компоненти для танкових систем управління вогнем вартістю понад $640 млн., Держдепартамент США відразу жорстко відреагував, застосувавши до Преторії санкції, через які її армія не змогла одержати деякі озброєння.

Тим часом на початку поточного року після підписання угоди між «Укрспецекспортом» і «Рособоронекспортом» було багато розмов про об’єднання українських і російських ремонтних і модернізаційних можливостей на ринку Сирії. Але, найімовірніше, вони так і залишаться проектом. А поки що, говорячи про Сирію, міністр оборони особливо підкреслив, що в цю країну Україна не поставляє ніякої військової техніки, а «ті фахівці, котрі там працюють, займаються винятково ремонтом».

Йорданія

Заступник держсекретаря Мінпромполітики В.Казаков назвав Йорданію «найбільш перспективним партнером». Це також не дивує з огляду на те, що Україна вже присутня на ринку цієї держави.

По-перше, перспективи України в Йорданії значною мірою можуть бути пов’язані з відновленням парку бронетехніки цієї країни. 1999 р. «Укрспецекспорт» уклав контракт на поставку харківським «Заводом ім. Малишева» у Йорданію 50 бронетранспортерів БТР-94 на суму близько $6,5 млн. Проте укладання подальших контрактів, що було намітилися, ускладнилося рядом проблем при виконанні цього контракту. Тож в українському ОПК не виключають, що коли на цьому ринку угоди в бронетанковій галузі підуть, то їхнім виконавцем виявиться або Харківське конструкторське бюро ім. Морозова (ХКБМ), або одне з підприємств військового відомства. Такий досвід в України є — саме проект ХКБМ щодо нових бронетранспортерів БТР-3У підтримала фірма «Прогрес» (дочірня структура «Укрспецекспорту») при підписанні контракту з ОАЕ на поставку 90 таких машин у цю країну.

Тим часом колишня помилка на цьому ринку не пройшла безслідно. По-перше, у серпні король Йорданії Абдалла бен Хусейн відвідав Москву, де виказав значний інтерес до артилерійських керованих снарядів «Краснополь». Тут є сенс згадати, що Україна вже почала пропонувати на ринку свою нову ракету «Квітник», яка, за
оцінками західних військових експертів на виставці IDEX-2001, значно перевершує російську за тактико-технічними характеристиками. Можна було б залишити цей візит йорданського короля в Білокам’яну без уваги, якби в листопаді того ж року він знову не з’явився в Кремлі. Як писав тоді «Коммерсантъ», інтерес йорданських військових викликали сучасні системи ППО, військово-транспортні вертольоти Мі-8 і Мі-17 і бронетехніка.

Водночас експерти відзначають, що ця країна може витратити на озброєння та військову техніку не більше $100—200 млн. (1999 р. військовий бюджет країни перевищував $500 млн.) Ситуацію ускладнюють тісні зв’язки з Великобританією і CША. Ці дві держави виділили Йорданії на 2002—03 рр. відповідно $75 і $87,5 млн. для закупівлі озброєнь. Тож навряд чи варто розраховувати на модернізаційні замовлення старих британських танків «Центуріон», що, зокрема, пропонували й українські танкобудівники.

Усе-таки після переговорів в Аммані з начальником Генерального штабу Королівських збройних сил Халедом Сарайрою генерал Володимир Шкідченко повідомив, що військова делегація Йорданії відвідає Україну для докладного вивчення можливостей української оборонної промисловості й ремонтних баз Міністерства оборони країни. Глава українського військового відомства сказав, що частково тут є техніка колишнього Радянського Союзу, і питання її модернізації розробляється.

Йдеться, мабуть, про 26 БМП-2, 50 БТР-94, 50 ЗРК «Оса» і 50 ЗРК «Стріла-10». Ще в Йорданії експлуатується 24 літаки Ан-18.

Ліван

Про перспективи ВТС України й Лівану говорилося в грудні минулого року, коли в Київ завітав міністр оборони Лівану Халіл Храуї. Хоча він виступив досить скромно, було згадано хороші перспективи в підготовці ліванських фахівців із розмінування й модернізації 180 ліванських танків Т-55 на українських заводах. У березні ц.р. уже з’являлася інформація про те, що на базі військового інституту Міністерства оборони в Кам’янець-Подільському буде організовано центр підготовки ліванських фахівців із проведення гуманітарного розмінування. Це дуже актуально для Лівану, бо якщо ще 2000 р. вважалося, що на території цієї держави розташовано близько 200 мінних полів, то тепер військові експерти нараховують їх понад тисячу.

Проте, вважають спостерігачі, на цьому ринку військової продукції та послуг не все так гладко, як здається на перший погляд. Попри дійсно високий авторитет українських миротворців інженерно-саперного батальйону, котрі знешкодили та знищили на півдні країни близько 2000 вибухонебезпечних предметів, замовлення на підготовку саперів може дістатися Великобританії. Причому винятково з політичних міркувань, оскільки самі ліванці визнають, що досвід і навички українських саперів поза конкуренцією.

Загалом Україна поки що не втрачає позицій на Близькому Сході. Але водночас стає ясно, що за ринки доведеться боротися. І, можливо, використовувати нові форми роботи. Такою може виявитися реалізація прийнятої наприкінці квітня урядової постанови про безкоштовну передачу застаріваючої військової техніки. Це світова практика, і якщо раніше такі акції проводили розвинені західні держави, то тепер і країни, що пробивають собі шлях на ринок озброєнь, не шкодують старого, віддаючи або продаючи за символічні суми. Класичним прикладом може бути Чехія, що передала за останні рік-два досить великі партії старих танків Ємену, Шрі-Ланці та Грузії. Експерти не виключають, що цей дуже сміливий крок українського Кабміну може допомогти закріпитися на ринках ряду держав, які потребують військової техніки, і не тільки найсучаснішої. Саме Йорданія, Ліван або Сирія могли б опинитися в списку держав-реципієнтів української зброї. З тим, щоб потім віддавати перевагу київським пропозиціям в інших сферах. А, можливо, і при закупівлі нової військової техніки. У майбутньому.