Без права на покаяння: одкровення Володимира Горбуліна

Володимира Горбуліна не потрібно відрекомендовувати. І не тому, що є ризик заплутатися в регаліях і званнях. Просто надто яскраво виражена індивідуальність різко відмежовує його навіть від тих, із ким він був при владі. Включно і з другим президентом Леонідом Кучмою. Сьогодні В.Горбуліна часто називають патріархом української політики, а раніше неодноразово величали «сірим кардиналом», «консільєрі», «тінню президента», «ідеологом усіх інтриг», «жорнами»... Йому ж до серця образ тіні батька Гамлета.

Навряд чи помилюся, якщо скажу: в Україні лише лічені чиновники великого калібру можуть, як В.Горбулін, не лукавлячи сказати: «Нікому не служив особисто». І лише лічені особистості, як він, не співали в хорі... Ця людина зіграла в новітній історії дуже суттєву роль. Правду кажучи, і його книжка «Без права на покаяние», що побачила світ у травні ц.р. завдяки співпраці з видавництвом «Фоліо», є логічною ланкою в ланцюзі дій небайдужої до долі України, відповідальної і зосередженої людини. Саме тому в книжці немає пощади ні собі, ні колишньому оточенню, ні нинішнім політикам, які вважають себе новою українською елітою. Вона, по суті, є природною громадянською реакцією на хаос у внутрішній політиці та безпорадність влади. Але книжка — ще й погляд у майбутнє, заломлений крізь призму помилок і досягнень минулого.

Оформлені у вигляді серії розмов, одкровення починаються з відповіді на деякі суперечливі запитання. Наприклад, автор докладно, пункт за пунктом, аргументує, чому в України не було жодних шансів зберегти ядерний статус. Або чому слід було б зберегти розвідувальне співтовариство, посиливши позиції національних розвідок; чому повинна зберігатися жорстка вертикаль у збройовому бізнесі. Є докладні рекомендації з реформування армії та оборонно-промислового комплексу. Є й гранично чесна оцінка російського впливу на українську політику. Є тверезі та корисні думки про те, як українській влади уникнути властивого їй «комплексу містечковості».

Але навіть ці неординарні речі б’ють не так боляче по сприйнятті читача, як жорсткі оцінки кадрових рішень і справжній розгром персоналій, котрі вітчизняному обивателю здаються недоторканними. Зрозуміло, насамперед дісталося на горіхи президентам. Перший із них, фактично, нічим не встиг себе проявити (крім, зрозуміло, єдино можливого рішення щодо ядерного роззброєння), другий надто піддавався впливу Росії, третій грішить без­оглядною любов’ю до Заходу.

Л.Кучма — «постать трагічна» — «зробив для України багато корисного, але й розгубив багато». Вододіл України, як вважає Горбулін, стався у 2000 році та після касетного скандалу, замість очікуваного нового етапу в розвитку країни, розпочалася боротьба за виживання. «Всі чотири роки [Л.Кучми] були спрямовані на те, щоб вижити». А до виживання — згубні призначення П.Лазаренка та Л.Деркача, між якими — як болісний симптом — призначення В.Пустовойтенка. І, звісно, життєві «необхідності»: за Горбуліним, «як перші два роки президентського терміну Л.Кучмі був потрібен Д.Табачник, так останні два роки — В.Медведчук». В.Горбулін, говорячи про Л.Кучму, не виключає, що «внутрішній стан президента і привів його в пастку під назвою «Майдан». У випадку з Л.Кучмою влада вже сама по собі травматична, і автор «Без права на покаяние» констатує в нього «ознаки видужання» тільки у 2008 році.

«Хоча світогляд В.Ющенка значною мірою обрамлений у привабливу рамку духовності та історичної справедливості, він є не чим іншим, як туманом», вважає В.Горбулін. Серію великих помилок він вбачає у таких рішеннях третього президента, як призначення секретарем РНБОУ Петра Порошенка, у політизації кадрових змін у силовому секторі, в ослабленні аналітичного фундаменту влади. Автор нещадний, коли говорить про СБУ. На його думку, кадрова девальвація, яка розпочалася там ще за Леоніда Деркача, триває досі. «Валерій Хорошковський міг бути банкіром і міністром економіки, він доктор економічних наук, але причому тут СБУ? Це стосується й Олександра Турчинова. Все це — політичні призначення». Не визнає Горбулін і призначень «зацікавлених», як у випадку з О.Зінченком, і космічним агентством. Упевнений, що Б.Тарасюк не може розглядатися як найкраща версія глави МЗС. Не вибачає Ю.Тимошенко як прем’єр-міністру, попри всю колоритність її образу, незнання й нерозуміння проблем армії та ОПК. Іронічний стосовно Д.Табачника, вважає «коником-стрибунцем»
А.Яценюка, має високий кредит довіри до О.Турчинова та А.Грицен­ка. Пропонує «всім нашим телешустикам подивитися на себе в дзеркало». І не вважає, що Ю.Луценко «скомпрометував себе більше, ніж будь-який інший політик із тих, чиї імена на слуху після помаранчевої революції». Здається, вироки справедливі в усіх випадках. Може, тільки, крім останнього.

Але до всього цього слід додати: оцінки Горбуліна не злі, вони — більш ніж зважені. Вони допомагають бачити за монументальними постатями українських політиків лише уразливих людей, очищених від лушпиння їхньої власної міфотворчості. Переломлення авторських оцінок могло б дати багато користі новій владі. Очевидно, тій, яка прийде вслід за нинішньою.