Банківський інстинкт самозбереження, або Як не померти поодинці

18 травня, напередодні професійного свята — Дня банкіра, «ДТ» за сприяння національного агентства «Укрінформ» зібрало поговорити «про життя» представників більшості великих недержавних банків.

У дискусії взяли участь голови правління «Райффайзен Банку Аваль» Володимир ЛАВРЕНЧУК, Укрсиббанку — Сергій НАУМОВ, Укрсоцбанку — Борис ТИМОНЬКІН, ВТБ Банку (Україна) — Вадим ПУШКАРЬОВ, «Дочернего банка Сбербанка России» — Ігор ЮШКО.

— Проте багато країн оперативно розробляли комплекс заходів, спрямованих на стабілізацію фінансової системи, щоб такий мораторій був лише тимчасовим заходом…

В.Лисицький. — Так, тому заборону на дострокове вилучення депозитів треба було доповнити роз’ясненням, в яких випадках і за наявності яких документів можна достроково розривати. Адже можливі випадки, коли людині потрібно робити терміново операцію або дитина у важкому стані, а грошей немає. Отакі виняткові причини треба було чітко зафіксувати. А оскільки цього не зробили, то й виникло таке несприйняття.

— Чи слід ваші слова розуміти так, що Приватбанк поки що не має наміру повертати депозити достроково?

В.Лисицький. — Ні, я висловив свою особисту точку зору. Приватбанк гроші вкладників повертає завжди і вчасно.

В.Лисицький. — По-перше, я цей документ читав тільки в коментарях. А з огляду ще й на те, що Володимир Семенович із Швейцарії, як Штірліц, заявив, що не бачив таких документів, давайте спочатку їх прочитаємо…

Р.Шпек. — Якщо ми хочемо, щоб люди до нас ішли з депозитами, то маємо повертати гроші за вимогою, а не тільки коли це вигідно банківській системі. Водночас питання капіталізації та ліквідності потрібно вирішувати дуже швидко та ефективно. А на сьогодні процес рекапіталізації так і не розпочався. І якщо ми не розв’яжемо цієї проблеми, то я не думаю, що рівень довіри зросте. Банк має брати гроші, банк має видавати гроші, банк має надавати кредити.

Час збирати каміння

В.Пушкарьов. — Я запропонував би повернутися до основної теми зустрічі.

Отже, якщо говорити про подальшу долю Національного банку після зміни його голови та глави держави, гадаю, що Нацбанк спіткає така сама доля, яка спіткала всі без винятку державні відомства. Тобто, коли підбір керівника та його команди відбувається не за професійною, а за партійною ознакою і за ознакою відданості тому чи іншому партійному лідеру. І найстрашніше, що це буде свого роду колегіальний орган, куди за квотним принципом увійдуть представники різних фракцій. У результаті може виявитися розбалансованою та неефективною відомча вертикаль управління.

Можна сьогодні будь-що говорити про Національний банк, але вертикаль управління всередині існує. Існує єдиноначальність, існують підпорядкованість і обов’язкове виконання прийнятих усередині рішень. Інше питання — впродовж якого терміну і з якою якістю. Це — щодо першого питання.

Цього разу знову сподівалися, що, може, розсмокчеться. Жодна з обговорюваних ідей так і не втілилась у закінчений документ, який був би проголосований у Верховній Раді або прийнятий Кабінетом міністрів.

У темі рекапіталізації, на жаль, практикується той самий «говорильний» підхід. Ми чуємо переважно гасла, але практично жодної методології, як мінімум у тих документах, які реально на сьогодні існують. Хочу вас запевнити, що всі новини з цього питання я теж дізнаюся в основному через ЗМІ. Якщо хтось дізнається з преси, що Горбаль і Жеваго десь провели ефективні переговори, то про ці приємні новини я так само дізнаюся з преси.

Тут кілька разів згадували про Фонд гарантування вкладів фізосіб. Я б не дуже акцентував на ньому увагу як на інструменті з відновлення довіри. Пригадайте жовтень, коли всі політики, експерти і псевдоексперти заговорили про необхідність відновлення довіри, і всі почали стверджувати, що найперший інструмент — це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. І всі так старалися, щоб перевершити одне одного — 150 чи 200 тис. грн., що народ швидко зрозумів, які у фонду реальні фінансові можливості. Тож коли до цього здавалося, що фонд щось гарантує, то після того всі стали покладатися лише на Нацбанк і скарбницю, яка теж має щось там закрити.

Добре, що є тенденція до збільшення коштів фонду гарантування. Та поки що їх справді бракуватиме для виконання в найближчий рік зобов’язань навіть стосовно двох великих банків. Тому проблему треба якось вирішувати.

Остання теза про те, що рекапіталізація має відбутися тільки після реструктуризації зовнішніх запозичень проблемних банків, також здається досить сумнівною. Адже спочатку заявлялося, що банки будуть рекапіталізовані, а потім сказали: спершу треба домовитися з іноземними інвесторами. А хто уповноважений із ними домовлятися? Власники, тимчасовий адміністратор чи вже ті команди, які зайдуть у ці банки і матимуть реальні повноваження?

На жаль, із кожною черговою нарадою залишаються здебільшого запитання. Не були дуже корисними наші численні непублічні зустрічі в НБУ, у президента, у Кабміні. Тому добре, що в країні знайшлося видання, яке змогло зібрати за одним столом таку кількість професіоналів для публічного обговорення банківських проблем. Але щоб такі дискусії давали ефект, хотілося б, щоб вони закінчувалися не просто однією або кількома газетними публікаціями. Нам треба спробувати виробляти і пропонувати якісь конкретні рішення і давати публічні рекомендації владі в інтересах усієї системи і суспільства в цілому. Тоді б їх було набагато складніше ігнорувати.

Р.Шпек. — До питання про те, якими мають бути результати нашої зустрічі. Мені здається, — не висування рекомендацій щодо рекапіталізації або якихось іще конкретних технічних речей. Головне для нас зараз — об’єднатися і бути вимогливими до себе і до влади.

У країні — тотальна недовіра, і цю проблему не можна розв’язати, виправивши щось тільки в банківській системі. Нічого не вийде. Бізнес розділений за квартирами — партійними і регіональними. Я, як і колега з Укрсиббанку та інших західних банків, теж не в захваті від нормативно-правової бази в Україні. Але я також проти рішення Європейської комісії, яка забороняє материнським структурам європейських банків вкладати капітал в українських «дочок», якщо вони одержали або хочуть одержати допомогу Євросоюзу.

Ваші акціонери можуть домовитися з ЄБРР, і ви одержите допомогу, а українські невеликі банки не отримають таких коштів. І так кожен — бореться тільки сам за себе. Хоча бізнес, особливо в нинішній ситуації, має згуртуватися і об’єднатися у захисті своїх інтересів. Ми сплачуємо податки, ми створюємо робочі місця, тому маємо право вимагати однакового підходу для всіх і єдиних правил гри. А не так, що один домовиться в Брюсселі, хтось — на Банковій, хтось — на Інститутській. Ця наша конкуренція призводить до того, що загальні умови для роботи бізнесу і банківської системи в країні несприятливі.

Тут була дискусія про довгі гроші. Чи можна взагалі говорити про довгі гроші в країні з рівнем інфляції 20%? Не можна! Тому насамперед має бути якісна макроекономічна політика. А з іншого боку, якщо уряд у бюджет заклав 9,5% зростання споживчих цін, а інші авторитетні структури прогнозують від 16 до 20%, то як вести діалог і з ким?

Економічна політика теж має бути відповідальною, ціни і тарифи — реальними. За всіх проблем бюджет повинен виконуватися. Рішення або дії органів влади не повинні породжувати неплатежі. У такому разі ми зможемо брати на себе частину комерційних ризиків.

Звісно, не можна оминути і проблему капіталізації і рекапіталізації. Проблемні банки вносять загальні негативні настрої в систему, вони заважають відновити нормальне функціонування міжбанківського ринку. Сьогодні 22 банки в системі затримують платежі на 15 і більше днів. Загальна сума платежів, які не виконуються, сягнула вже 8,4 млрд. грн. і з кожним днем зростає. А кількість банків, які затримують гроші в балансі до 15 днів, — понад 30. Тому проблему семи банків треба розв’язувати найближчим часом. Це допоможе стабілізувати ситуацію в усій банківській системі.

Однак ми не зможемо вирішити жодного питання, якщо наші представницькі органи — Асоціація банків або інші — не діятимуть серйозно, системно і професійно. І якщо ми не будемо взаємодіяти з іншими бізнес-об’єднаннями.

Свого часу обговорювалася можливість обмеження виїзду за кордон тих осіб, які не обслуговують своїх кредитів або не платять за комунальні послуги тощо. Питання так і залишилося невирішеним. А в сусідніх країнах таку норму запровадили. От у нас був такий випадок. Йде процес реструктуризації, запрошують людину на переговори, хочуть запропонувати новий графік погашення кредиту. Вона каже: «У мене немає часу, я на два місяці в Таїланд їду». — «Слухай, а може, ти кредит або його частину погасиш, і не було б проблеми?» Це з практики. Розумієте? Відповідальними мають бути як банки, так і ті, хто в нас позичив гроші.

— Романе Васильовичу, а що сьогодні, на ваш погляд, може об’єднати банківський ринок?

Р.Шпек. — Інстинкт самозбереження.

Свої ті чужі: «особливі» відносини

В.Пушкарьов. — Коли говорять про інстинкт самозбереження, я відразу згадую слова класика, що кожен помирає поодинці.

Ще одна ремарка з приводу висловлювань моїх колег, котрі вимагають до іноземних банків особливого ставлення. Я цього не розумію. Хлопці, на цей ринок вас ніхто не заманював, ви знали, куди йдете, от і грайте за цими правилами! Мене вони теж стосуються, тому що ресурсна база в мене уся валютна! Але перед законом усі рівні!

Запитання: чи є наявність якихось конфліктних ситуацій суто українською специфікою, або ж це якась загальносвітова формула? Чому практично одночасно у США підтримали «Меріл Лінч» і притопили «Леманн Бразерс»? Розуміючи при цьому, що якби «Леманн» не дали утонути, то й криза розвивалася б не такими темпами, і паніка була б зовсім іншою. Два американські інвестиційних банки. А що вплинуло на це рішення?

Інший приклад з Італії. Один найбільший банк — Intesa Sanpaolo — одержав рефінансування, а другому — UniСredit — спочатку відмовили. Цікаво, як це рішення приймалося? Якщо пошукати, то в кожній країні можна знайти як мінімум кілька таких прикладів.

Застосування норм законодавства в різних країнах багато в чому є суб’єктивним: цей мені подобається, а цей — ні, із цим я дружу, а з цим — не дружу. Тож ця проблема характерна не тільки для України, хоча у нас вона виявляється, можливо, більш явно. А для максимальної ефективності відносин між центральними банками або іншими регуляторами і комерційним сектором має бути якнайменше суб’єктивності і якнайбільше об’єктивності. Як це забезпечити? Це цікава тема для окремого круглого столу, а зараз я хочу сказати ще й про таке.

У середині 1999 року у нас був ухвалений Закон «Про Національний банк України». Тобто минуло вже десять років, і такий термін дає можливість, на мій погляд, робити не попередні, а реальні висновки про ефективність структури фінансової системи, яка формувалася наприкінці 90-х. Вважаю, що і з такого приводу можна теж зробити окремий круглий стіл, щодо аналізу того, як спрацював нинішній закон про Нацбанк.

Десять років цьому закону, дев’ять років закону про банки та банківську діяльність. Не менше семи років пропрацювало також інше основне банківське і фінансове законодавство. Через десять років — а я тоді брав активну участь у просуванні закону про Нацбанк — так і не можу відповісти на запитання, яке ставив ще тоді. Справа в тому, що у функціональності Національного банку закладено конфлікт інтересів між завданнями нагляду, спрямованими на забезпечення стабільності банківської системи, і завданням підтримання стабільності національної грошової одиниці. Цей конфлікт не очевидний у часи спокійні. Але він цілком очевидний в інші часи. Це було очевидно і 2004-го, попри швидкоплинність і неглибокість кризи, це дуже яскраво виявляється сьогодні.

Оскільки інструментарій, яким користується Національний банк, практично той самий, йому завжди доводиться шукати компроміс. Наприклад, між збереженням своїх золотовалютних резервів і формуванням валютних резервів комерційними банками під валютні кредити, які не повертаються. Між обсягом грошової маси і резервними вимогами на коррахунках.

Останній приклад — постанови Нацбанку №107—109, про які сьогодні вже згадували. Єдине запитання, яке я ставив під час обговорення в Національному банку: «Ви розумієте, що заклали міну уповільненої дії? І вона точно колись вибухне. Ви включили у валютну позицію те, чого там ніколи не було, — формування гривневих резервів під валютні кредити». При цьому було порушено один із базових принципів регулювання і функціонування банківської системи, такий само, як і принцип строковості активів і зобов’язань. Цей принцип передбачає формування резервів у тій самій валюті, в якій розміщені активи. І порушувати його не дозволено нікому, навіть Господу Богу. Нацбанк, проте, вирішив, що він має такі повноваження.

Цілком очевидний конфлікт, але НБУ намагався ще хоч якось ще хоч трохи валюти видавити на валютний ринок для того, щоб стабілізувати курс. Ситуація вкрай небезпечна для банківської системи.

У різних країнах завдання усунення таких конфліктів інтересів вирішуються по-різному. Я вже говорив, що у мене дотепер немає відповіді, як це правильно має бути в Україні. У світі йдуть або шляхом створення мегарегуляторів в особі центрального банку, який об’єднує функції і грошової політики, і банківського нагляду, або створюють регулятора, що об’єднує нагляд за усім фінансовим сектором (і банки, і небанківські фінансові установи, і фондовий ринок). Кожна з цих моделей має свої плюси і мінуси. У 1999-му ми пішли шляхом створення нинішньої моделі, тому що матеріальна база регулятора теж мала велике значення. І в Нацбанку, звичайно, вона була найбільш просунутою. І люди більш-менш підготовлені були саме в Нацбанку. Зараз доречно повернутися до питання створення мегарегулятора за принципом нагляду.

Повторюся, і там, і там є свої плюси і мінуси. Але те, як поводиться центробанк у кризових умовах, становить серйозну небезпеку для фінансової системи. Не кажучи вже про те, що було б непогано чітко визначитися з деякими дефініціями. Наприклад, що таке «стабільність грошової одиниці» — це фіксований курс чи прогнозований курс? І якщо це прогнозований курс, то як має поводитися регулятор на цьому ринку?

В.Пушкарьов. — Не хотілося б, щоб за результатами нашої дискусії склалося враження, що в інтересах банківської системи зараз необхідно повністю поміняти структуру Національного банку й відокремити наглядову функцію від монетарної. Банківська система зараз вийшла на тонку кригу, і щоб не провалитися, діяти треба обережно і не різко.

— Ми говорили про перспективу переходу до мегарегулятора протягом кількох років…

В.Пушкарьов. — Дай Боже за п’ять років із цієї кризи вибратися…

Великі банки та малий бізнес

В.Лисицький. — Хочу підтримати Романа Шпека. Насправді мозочок кризи — це недовіра в Україні до влади, котра, як показують усі опитування, є всеосяжною і всепроникною. Практично всі заходи влади не доводяться до пуття. Я можу навести різні приклади, адже були в уряду спроби провести серйозні зміни в роботі реального сектору, але бюрократія, не знаючи, хто буде наступним прем’єром і які будуть «указівки», спускала все на гальмах.

Що ж стосується банківської системи, то вона нагадує мені слюсаря-лекальника шостого розряду, котрий волею долі опинився у сільській кузні і намагається знайти там собі застосування. За формальними критеріями, наприклад, віком основних фондів, наймолодші вони в торгівлі, а наступними за цим показником ідуть банки. Найстаріші основні фонди — в освіті, а в промисловості ситуація лише трохи краща, ніж в освіті.

Песиміст, як відомо, бачить на кладовищі хрести, а оптиміст — плюси. Якщо говорити про поточну ситуацію, то я оптиміст. А якщо виходити за рамки двох-трьох років, то я бачу хрести. Адже у нас ХIX століття в гірничо-металургійному комплексі. Ми заробляємо валюту, експлуатуючи безнадійно застарілі основні фонди, а потім валюту відправляємо на купівлю авто й іншого імпорту. А далі що?

Д.Віленський. — Зараз багато говорять про те, що як раніше вже не буде. Що змінюватиметься і глобальна валютна система, і весь світовий економічний устрій. Ця теза справедлива і для економіки України. Я не згоден, коли банки називають основним центром проблем, які призвели до цієї кризи. На мій погляд, першопричина — це структурна криза нашої економіки.

Головна наша проблема полягає в тому, що вся економіка України тримається на кількох десятках великих підприємств-експортерів. А решта — це економіка спекулятивна або спрямована на примітивне побутове споживання. Ми бачимо багато перукарень, у яких підстригають за 100 дол., торговельні центри, в яких продаються виключно імпортні товари. За останні 15 років зник цілий пласт невеличких підприємств, які могли самостійно виробляти кінцеву продукцію. Гадаю, що колеги, проаналізувавши структуру своїх клієнтів, погодяться, що частка компаній, які перерозподіляють, значно більша, аніж тих, хто надає реальні послуги, і тих, які ми називаємо реальним сектором економіки.

Економіка України може і повинна змінитися у бік виникнення великого прошарку підприємств і підприємців так званої малої економіки, завдяки якому може відновитися вся економіка загалом. Зараз їхній внесок у ВВП України — менш як 20%, тоді як у нормальних економіках частка малого бізнесу у ВВП наближається до 50—70%.

Звідси запитання до банків: якими вони мають бути, щоб обслуговувати малу економіку? І з цього погляду теза про неминучу консолідацію мені здається малопереконливою. На мою думку, банки мусять бути такими ж невеличкими, як і підприємства, котрі вони обслуговують. Надто вже складно тими великими банками, що створені в Україні сьогодні, обслуговувати ту малу економіку, яка має виникнути завтра.

Тепер кілька слів про довіру. Довіра до фінансової системи — це не лише відносини між банком і вкладником. Існує величезне соціальне замовлення на перетворення сотень тисяч звільнених і безробітних сьогодні людей на самозайнятих. Чимало з цих людей хотіли б перестати залежати від допомоги держави або роботодавця, ставши підприємцями.

Саме банки мусять перетворити нікому не потрібних офісних працівників на продуктивну силу нового порядку, яка займалася б виробництвом і реальними послугами. Якщо банки фінансуватимуть малий бізнес — у систему повернеться довіра.

— Як це зробити в умовах дефіциту ліквідності?

Д.Віленський. — Давайте разом подумаємо… Безумовно, це завдання не лише банків, а й держави. Свого часу у структурі держорганів існувала гарантійна установа, котра забезпечувала кредити малому бізнесу своїми гарантіями. Зараз, я вважаю, ми разом повинні обміркувати створення схожого органу, тільки вже не на рівні центральних органів влади, а при муніципалітетах, які одержують податки від малого бізнесу і мусять бути більш зацікавленими в його розвитку.

— Однак Національний банк усіма своїми діями демонструє, що не зацікавлений у кредитуванні банками малого бізнесу. Регулятор значно скоротив перелік забезпечення під свої кредити, а також звузив строки рефінансування до трьох місяців. Такі умови підходять лише торговельним підприємствам, але аж ніяк не виробничим.

Р.Шпек. — У нас є 12 великих комерційних банків, котрі мають ресурси ЄБРР і Німецького фонду для кредитування малого бізнесу. Тому казати, що великі банки не вміють працювати з малим бізнесом, як мінімум, неправильно.

Ю.Блащук. — Справді, малий бізнес дуже важливий для відновлення української економіки. Тільки розвиваючи його, можна вивести на світло той величезний тіньовий пласт, який сформувався в Україні.

Однак не повинна скластися хибна думка, що витягти малий бізнес із тіні можна лише грошима міжнародних донорів. Я обслуговував кредитну лінію ЄБРР більш як сім років і чудово уявляю собі ті бюрократичні процедури, котрі вона передбачає. Нам і десяти ліній ЄБРР не вистачить, щоб підняти малий бізнес до рівня хоча б 10% від американського. Нам цілком під силу самостійно розв’язувати проблему кредитування таких клієнтів, відновивши з їхньою допомогою довіру до системи.

С.Наумов. — Даруйте, а довіру банків до малого бізнесу ви не враховуєте? Зараз її нема, бо малі підприємства для банків є найпроблемнішими позичальниками. Якщо великий бізнес хоч якось погашає свої зобов’язання, то малий не платить взагалі!

Б.Тимонькін. — Найчастіше це просто шахраї, котрі просто крадуть гроші!

— А може, проблема справді в тому, що великі банки просто не можуть фінансувати малий бізнес? Не відчувають специфіки?

Р.Шпек. — До чого тут розмір банку? Казати потрібно про існуючу в країні правову і судову систему. Якщо вона дозволяє бізнесу не повертати грошей банкам, то ніхто не звертатиме уваги на те, великий він чи ні.

Д.Віленський. — Якщо у великому банку оцінити ризики кожного проекту найчастіше складно, то в невеличкому — цілком можливо.

В.Пушкарьов. — Давайте краще подивимося на структуру проблемної заборгованості комбанків. Основні проблеми позичальників, які не можуть платити, викристалізувалися в січні—лютому. Із березня пішли ті, хто вже не хоче платити, — і в основному це малий і середній бізнес. Ці суб’єкти почуваються зовсім безкарними через недосконалість судової системи, а також через те, що у банків до них просто не доходять руки. Колекторів заборонили, вилучення нерухомості заборонили. Яким чином банку забезпечувати свої права?

Р.Шпек. — Українські юристи придумали новий продукт — банкрутство малого бізнесу. У Києві уже висить реклама послуги: проводиш процедуру — і ти нічого не винен банку.

В.Лавренчук. — У вирішенні цієї проблеми я насамперед бачу завдання не НБУ, а уряду, котрий мусить провести судову реформу і дати можливість кредиторам нормально захищати свої права. Інакше домогтися від банків довгострокових інвестицій в економіку буде неможливо. Так само держава має взяти на себе завдання підтримки малого бізнесу, із цим я згоден.

Хто допливе?

— Даруйте, але судова система так само дозволила банкам понад шість місяців прикриватися незаконним мораторієм на дострокове вилучення вкладів!

Б.Тимонькін. — Але ж це просто злочинна норма закону — дозволяти дострокове розірвання. Якщо 20% вкладників забирають свої гроші, то банківська система лягає. І решта 80% вкладників пошиваються в дурні. Це правильно? Ні! Тому мораторій більше захищав інтереси вкладників, аніж банків.

У законі про Нацбанк є стаття, яка дозволяє НБУ забороняти операції, що становлять загрозу для банківської системи. От і треба було нею скористатися, а не робити мораторій через голову...

І буквально кілька слів по суті поставлених на самісінькому початку дискусії запитань. На мій погляд, найстрашніший удар цунамі вже відбувся, тепер іде підрахунок збитків і спроби вгадати, хто ж допливе до порту. Я впевнений, що допливуть і великі, і малі банки, бо коли згадувати кризу в РФ зразка 1998 року, то тоді першими потонули найбільш «просунуті» банки з форвардними контрактами та ОВДП. А от класичні фінустанови розпростали плечі і продовжили роботу.

Тому треба дивитися не на те, великий банк чи малий, а на те, чи здатен він залишитися в бізнесі. Примусова консолідація невеличких установ у нашій країні неможлива. Щойно у нас починають говорити про те, які банки не мають права на життя, відразу починаються спроби когось силою кудись запхнути.

Тепер про курс. Зараз він більш-менш стабілізувався на рівні 7,5—8 грн./дол., що дає змогу утримувати сальдо торговельного балансу близько нуля. Я підтримую НБУ в його небажанні підживлювати банки гривнею в умовах, коли населення гарячково бігало і скуповувало валюту. Поки що таку політику можна продовжувати, однак не захоплюватися нею, щоб не посадити економіку зовсім уже на голодний пайок.

Кредити. Основні проблеми з кредитним портфелем уже проявилися. Масових неплатежів нема. Хоч як парадоксально, валютні кредити зараз обслуговують навіть краще, ніж гривневі.

Загальна економічна ситуація. Коли відбувся такий сильний спад, не треба аналізувати цифри рік до року. Потрібно дивитися на картину місяць до місяця, тоді сьогоднішня ситуація не виглядає так погано. Промисловість зростає, ми повільно виповзаємо з ями. Хоча зрозуміло, що виповзуть не всі.

В.Пушкарьов. — Я сказав би, що, падаючи в яму, ми зачепилися під час польоту за гілку…

Б.Тимонькін. — Це як подивитися! Гадаю, що наступного року ми вже так-сяк із цієї ями виберемося.

А треба починати думати про новий фінансовий порядок. Для розвитку потрібен ресурс, насамперед фінансовий. Щоб не наступати двічі на граблі, необхідно змінювати правила гри. Прибрати валютні ризики з клієнтів можна забороною валютного кредитування. З банків — створивши з допомогою НБУ механізм їх хеджування. Залучену із зовнішніх ринків валюту банки повинні мати можливість продати НБУ з правом зворотного викупу (операція своп), за курсом, що близький до курсу продажу, в момент, коли ці гроші необхідно повертати. НБУ не враховує цих коштів у складі золотовалютних резервів. Це дасть змогу захиститися від помилкових курсових рішень (зміцнення гривні), коли зростання золотовалютних резервів забезпечується фінансовим обліком, а по торговельному балансу ми маємо значний дефіцит. Для інвесторів і кредиторів з’являється захист від валютних ризиків, для банків — джерело гривні для кредитування.

— Послухавши сьогоднішню дискусію, ми робимо висновок, що банківська система покинута на саму себе і не в змозі домогтися нормальних правил роботи. Запитання до всіх присутніх — ви маєте намір об’єднувати зусилля?

В.Пушкарьов. — Проблема українських банків у тому, що чотири роки тому вони втратили сильне лобі у Верховній Раді. Це лобі могло на своєму рівні вирішувати всі питання в НБУ і впливати на формування його політики. Коли я працював у НБУ, першої приймальні практично не залишали Черновецький, Шпиг, інші депутати, котрі лобіювали інтереси банків. У нинішньому скликанні Ради такого лобі немає. А один у полі не воїн.

Зате в парламенті є сила-силенна людей, котрі будь-якими популістськими заходами хочуть залучити електорат. Окрім того, на Грушевського дуже багато банківських боржників, які банально не хочуть платити за рахунками. Тому ми й отримуємо закони, що забороняють колекторів, вилучення нерухомості тощо. За відсутності лобі у банків лише одна надія — на НБУ, що може протягнути руку допомоги, а може стукнути каблуком по лобі. Мабуть, усі сподіваються на руку, а руки того, хто дає, не кусають.

Щоб зрозуміти стан регулятора, потрібно опинитися на його місці. Той колосальний тиск, який чинять на НБУ з усіх боків, накладає свій відбиток. Але при всьому цьому на Інститутській усе ж дотримуються медичного постулату «не зашкодь». Із початку кризи Нацбанк дійсно дуже багато потрібного не зробив, але при цьому він і багато непотрібного не зробив. Тобто зберіг стабільність у системі. Хто зміг виплисти в такій системі — виплив, хто не зміг — потонув. Криза в перекладі з грецької — це суд. Ті, хто цього суду не витримав, розплатилися за свої помилки в бізнесі.

Проблема Нацбанку зараз у виконавцях середнього рівня, котрі «заточені» під роботу в держорганах і чудово розуміють, що наступного року відбудуться серйозні зміни в керівництві НБУ. Тому ніхто не хоче брати на себе відповідальності за якісь дозвільні рішення. Зате забороняють із задоволенням.

— Отже, банківська спільнота добре розуміє ризики та проблеми, що стоять перед системою. Є досить чітке бачення і щодо найважливіших оперативних заходів. Проте коли мова заходить про більш стратегічні зміни, які мають відбутися після січня 2010-го, то поки що розуміння й одностайності нема. І в цьому може полягати серйозна проблема. Якщо банки на той час не розроблять і не запропонують новій влади своїх рішень, чиновники їх не придумають. А Нацбанк справді з високою ймовірністю стане жертвою політичного поділу.

В.Пушкарьов. — А ви замислювалися, чому практично всі вами запрошені сьогодні прийшли? Кожен хоче поділитися тим, що наболіло, із суспільством. Але оскільки наша дискусія стосувалася занадто загальних тем, то кожен із присутніх вибирав найактуальнішу, на його погляд, проблему.

— Що ж, коли є сенс зробити такі наші зустрічі регулярними і на кожній обговорювати вужчу тему, але поглиблено, — ми тільки за.