Антидот

Моцарт:

Ах, правда ли, Сальери,

Что Бомарше кого-то отравил?

Сальери:

Не думаю: он слишком был смешон

Для ремесла такого...

Олександр Пушкін (не плутати з Ігорем Пукшиним)

Нарешті український народ довідався правду. Через чотири роки після замаху на своє життя Віктор Ющенко нарешті назвав прізвище свого потенційного отруйника. Щоправда, не відразу. Немов знехотя. І начебто не за своєю ініціативою. Ще минулого четверга на прес-конференції, яка загалом нагадувала розмову президента зі своїм прес-секретарем, Ющенко лише відповів на запитання, чи вважає він, що Давид Жванія причетний до його отруєння діоксином. Відповів коротко: «Думаю, так». І відразу ж додав, що спеціально висловлюється «у м’якій формі, щоб зберегти рівновагу перед законом, слідчими органами, чесними людьми».

Це, звичайно, не завадило Жванії обвинуватити президента в тиску на слідство, порушенні презумпції невинності й навіть пригрозити кумові імпічментом (загроза гучна, але, чесно кажучи, фантастична, оскільки нинішні закони просто не дозволяють усунути чинного пре­зидента від влади). Однак і глава держави «зберігав рівнова­гу» недовго. Уже в понеділок уве­чері після допиту в Генпроку­ратурі він підтвердив, що не сумнівається — замах був організований за особистої участі Жванії. Оскільки саме нинішній спонсор «Народної самооборони» наполягав на зустрічі з керівниками спецслужб на дачі Володи­мира Сацюка 5 вересня 2004 року. Коли вірити Ющенку, він і їхати не хотів, а Жванія ще й наполіг, щоб кандидат був без охорони. А коли з’явилися перші симптоми недуги, Давид відмовляв соратників від будь-яких дій, переконуючи, що «все мине саме собою».

У нову версію, щоправда, вірять не всі. Ну, не схожий Жванія на підступного і холоднокровного отруйника. Це Чезаре Борджіа, за легендою, умів так розрізати персик отруєним ножем, що отрута потрапляла тільки на ту половинку плоду, яку він пропонував жертві, а другу міг безболісно їсти сам. Та навіть Чезаре зрештою переплутав келихи з вином, ненавмисне отруївши батька, та й сам ледь було не віддав богові душу. У Давида Важаєвича борджіанських навичок немає за визначенням, і якщо він бодай здогадувався про можливе отруєння Ющенка за спільним столом, то, найімовірніше, постарався б триматися від небезпечної трапези подалі, а не їсти з кумом з однієї тарілки.

Дивно виглядає і сам лідер нації, котрий, виявляється, так легко піддається на вмовляння, добровільно відмовляється від будь-якого захисту і покірно рушає туди, куди йому вказує черговий кум. Коли кандидата в президенти так просто переконати з’їсти отруєного плову, то що вже казати про рішення глави держави, які його власному здоров’ю ніяк не загрожують, зате небезпечні для країни.

Звичайно, версія самого Жванії про отруєння, придумане «за фотографією», наразі виглядає не більш правдоподібною. Отже, у цьому сенсі куми, можна сказа­ти, квити. Просто тепер вони ніби помінялися місцями. Якщо раніше секретаріат через прокуратуру атакував Жванію, а той у відповідь розповідав то про громадянство президентської дружини, то про сфальсифіковані аналізи самого Ющенка, то нині ініціа­тиву взяв на себе неформальний лідер «Народної самооборони», і вже Банкова порціонно видає інформацію про «змовницьку діяльність» Жванії.

Утім, ходити з ярликом «кілера» насамоті Давид Важаєвич, схоже, не збирається. Він уже урочисто оголосив, що зводити рахунки з життям за допомогою самогубства наміру не має, натякнувши тим самим, що його опоненти цілком спроможні суїцид інсценувати. А що? Переко­нував же свого часу Луценко журналістів, що Кравченко вкоротив собі віку, двічі вистріливши собі в голову? Який при цьо­му в очах ошелешених українців (не кажучи вже про сусідів) вигляд мають обидві сторони, ні президент, ні новоспечений опозиціонер, схоже, навіть не замис­люються. А варто було б. Уже й Борису Березовському в Лондоні (нехай він й людина зацікавлена) помітно, що в політично підкованих українців створюється враження, що «і той, і той вводять суспільство в оману».

Справді, якщо Ющенко знав, що Жванія — співучасник отруєння, то чому заявив про це тільки тепер? І де чотири роки був зі своїми версіями головний «самбіст»? Кажуть же, — дорога ложка до обіду. А коли мовчали — то не може не виникнути підозра, що мовчали свідомо, сподіваючись перетворити справу про отруєння в політичний інструмент. І прокуратура цьому тільки підігрувала. Навіть нинішнє розслідування, виявляється, ведеться на підставі... ні, не заяви потерпілого (після одкровень Жванії ні правоохоронці, ні сам Ющенко навіть не кажуть, коли саме ця заява була написана), а виступу Олександра Зінченка у Верховній Раді.

Та самого Зінченка, як, утім, і Євгена Червоненка, і Петра Порошенка допитувати не поспішають. І сам президент не такий уже частий гість у слідчих. А для його допиту (потерпілого, який був присутній на злощасній зустрічі від початку до кінця) вистачає півтори години, а не семи, як для інших допитуваних. Не мучили розпитуваннями і Віктора Януковича, Леоніда Кучму, Віктора Медведчука, хоча у вересні 2004 року Ющенко прямо заявляв, що «вбивця — це влада». Тепер концепція змінилася? Що ви! Концепція змінювалася вже не раз. Спочатку під підозрою був «старий режим», потім — коли потрібний був інструмент приручення біло-синіх — регіонали. Пам’ятаєте заяви Луценка про те, що він навіть знає прізвище депутата, який віз діоксин через кордон? Тепер ось настала черга соратників по боротьбі та спонсора самого міністра внутрішніх справ.

Можна, звичайно, поспівчувати Юрію Віталійовичу. І навіть пообурюватися разом із ним «неприкритим втручанням СП» у діяльність правоохоронних органів, які перетворюють розслідування на «політичну кампанію банальної помсти вчорашньому куму, спонсору та соратнику». Можна разом із «Народною самообороною» смикати вітчизняних правозахисників. Однак практика ця з’явилася зовсім не в 2008-му. І три роки тому в Луценка та його колег вона не викли­кала протестів, навпаки, сприймалася ними як «продовження святої справи революції». Заради котрої можна просто закрити очі на якісь юридичні огріхи.

До речі, справа про отруєння в цьому сенсі зовсім не унікальна. Була ж історія з іншим замахом на народного кандидата — за день до другого туру президентських виборів. Справу про вибухівку під офісом Ющенка на Боричевому Току (а пластиду було майже три кіло — радіус вибуху до 120 метрів) устигли передати до суду ще до його інавгурації. Після неї Віктор Андрійович, між іншим, жваво цікавився розслідуванням. Проте з’ясувалося, що підозрювані наговорили надто багато — і про замовників, і про їхні мотиви. Задокументовані показання змінити складно. І як інструмент політичної гри використовувати важко. Можливо, тому справу швидко згорнули, визнали терористів, що не відбулися, винними в контрабанді вибухових речовин, а головного незабаром швиденько випустили з-під варти.

У справі про отруєння такої «помилки» уже не робили, голов­них фігурантів тривалий час зовсім не опитували, тягаючи замість них у ГПУ клерків партійних штабів, журналістів і працівників аеропорту «Бориспіль». А поки час минав, — запекло торгувалися в кулуарах, кого врешті-решт зробити «крайнім».

Кандидатів у результаті виявилося кілька. І загалом Жванія зовсім не обов’язково буде серед них головним. Бютівці, приміром, переконані, що кінцевою метою всієї цієї кампанії залишається дискредитація Тимошенко. Не секрет, що багатьом, коли не всім допитаним у справі, у прокуратурі ставили дивне запитання: мовляв, чи не вважають вони, що отруєння було вигідне саме Юлії Воло­димирівні? Яким саме чином — при її тодішньому рейтингу (точніше, «антирейтингу»), при тому, що вона навіть не була зареєстрованим кандидатом — не пояснюють. Та виходить, як у тому анекдоті — ложки знайшлися, а неприємний осадок залишився.... От і Ігор Кріль майже відкрито каже, що метою замаху на Ющенка в 2004 році цілком могло бути приведення до влади Тимошенко. А заступник глави секретаріату Ігор Пукшин обвинувачує нинішнього прем’єра в тому, що вона й сьогодні свідомо «кидає тінь на Ющенка», розкручуючи скандал навколо близького їй Жванії.

Захвилювався і Борис Березовський. Воно й зрозуміло. Лондонський утікач, який веде підозріло закритий спосіб життя, — практично ідеальна мішень для обвинувачень в отруєнні. Слід тільки почати, і йому відразу пригадають цілий букет історій, в яких так чи інакше фігурують отрути чи принаймні підозри в застосуванні отруйних речовин. Іван Рибкін, Олександр Литвиненко, Бадрі Патаркацишвілі... Сам Березовський, звичайно, киває у бік Лубянки. Та з Москви точно так само кивають у бік Березовського. Версія про те, що «отруйник» Жванія — агент російських спецслужб, видається не надто правдоподібною, а от про зв’язки Давида Важаєвича з Борисом Абра­мовичем до 2005 року відомо дуже добре. І, як на те, «підривники з Боричевого Току» теж запевняли: сліди ведуть у лондонському напрямку. Отже, вчасно, дуже вчасно Березовський розповів журналістам, що вважає «надто дивними» останні заяви Ющенка та Жванії, які «явно чого недоговорюють». Про що недоговорює сам Борис Абрамович — після цього й запитувати якось не з руки.

Тим часом «дивин» у відносинах українських політиків із Березовським не бракувало й до останніх подій. Скажімо, вимагає «Платон Єленін» уже кілька років у Жванії з Третьяковим звіту щодо грошей, виділених ним на підтримку помаранчевої революції, але неодмінно в лондонському суді. А ті — ні в яку. Мовляв, нехай допитують нас у Києві, як допитували американці українських фігурантів у справі Лазаренка. І — дивна річ — Ющенко ні свого опонента Жванію, ні «адвоката» Третьякова не підтримує. Це Москва Лугового видавати відмовляється, а український президент каже — треба, хлопці, їхати до Лондона.

Хоча чому тут дивуватися? Поїдуть — не поїдуть, скажуть — не скажуть, але зв’язок Жванії з Березовським у кожнім разі буде підтверджено. А версія про «лондонського отруйника» може бути вигідна Банковій з кількох причин. І зовнішньополітичних — із погляду налагодження відносин із нинішньою російською владою. І внутрішніх — оскільки прив’язати Тимошенко до Березовського не так вже й складно (між іншим, непоганий аргумент і для ослаблення позицій українського прем’єра в Росії). Бютівці — прибічники теорії змови — побачили відразу кілька тривожних сигналів, які підтверджують можливість такого сценарію. Мовляв, недарма Балога засумнівався у вірності прем’єра православному віросповіданню. І вже точно неспроста СБУ опублікувала список людей, причетних до організації Голодомору 1932—1933 рр., у якому так багато латишів. Адже зовсім недавно Тимошенко заявляла, що її батько за етнічним походженням — саме латиш. Чесно кажучи, я сумніваюся в спроможностях президентських канцеляристів задумувати та здійснювати настільки хитромудрі комбінації, але те, що в штабі прем’єра обстановка напружена, очевидно.

Утім, і для Банкової користі від нового витка публічного обговорення справи про отруєння насправді набагато менше, ніж шкоди. І річ навіть не в тому, що президент, по суті, дає вказівки слідчим, у якому напрямі «копати» (і тепер, якщо слідство піде указаним президентом шляхом, ГПУ обвинуватять у виконанні політичного замовлення, а якщо ні, президента запідозрять у політичному безсиллі). Можливо, сам того не розуміючи, Ющенко своїми руками руйнує хорошу, хоча й дещо моторошнувату легенду про отруєння «народного кандидата» «антинародною владою». Легенду, завдяки якій, на думку багатьох, і став президентом, а на думку ще більшої кількості людей, — здобув безпрецедентний в українській історії запас довіри суспільства. Щоправда, запас цей уже практично проїдено, але це не означає, що втрачати нічого?

Зрозуміло, версія слідства про причетність керівництва спецслужб до отруєння опозиційного кандидата ніяк не відкидається. Зрештою на вечері 5 вересня був присутній не тільки Жванія, а і Сацюк, і Смєшко. Однак тепер це лише одна з версій. А що більше варіантів пояснення подій чотирирічної давності — тим менше впевненості в офіційній версії подій.

До того ж розмивається настільки важливий в 2004 році поділ на «своїх» і «чужих». «Своїх», які борються за світлі ідеали, не жаліючи себе. І «чужих», спроможних на будь-яку підлість, аби зупинити рух країни до демократичного майбутнього. Тепер виявляється, що серед «своїх» є отруйники, спроможні жертвувати не стільки собою, скільки життям інших. І люди, спроможні обвинуватити вчорашніх соратників у наймерзеннішому злочині тільки заради того, щоб заробити політичні дивіденди. Виникають підозри, що й серед «чужих», можливо, усе не так однозначно. А там, де є сумніви, дедалі менше місця вірі та довірі.

Українців укотре переконують, що вітчизняні політики з різних таборів насправді мало відрізняються одне від одного. І що нинішній Ельсінор української влади нічим не кращий за свого попередника. Тут так само інтригують, зраджують і зживають зі світу супротивників і союзників. І якщо не вливають отруту у вухо сплячому і не підсипають отруту у вино, то зовсім не тому, що звички за останні п’ять століть істотно зм’якшилися. А тому, що — майже за Марксом — шекспірівська трагедія нині повторюється у вигляді фарсу.

Щоправда, є люди, котрі бачать у всьому цьому і привід для оптимізму. Мовляв, черговий сеанс самовикриття вітчизняної «еліти» може стати своєрідною протиотрутою для громадян. Проти ілюзій стосовно політиків і політики. Навчить їх не довіряти «дядькам, які кажуть гарні слова» — сьогодні — одні, завтра — інші. І покладатися виключно на власні сили. Іноді так хочеться вірити в цілющу силу недовіри! От тільки добре було б, щоб цей антидот почав діяти швидше. А то поки все відбувається як у старій приказці — «доки сонце зійде, роса очі виїсть».