Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ: "Національна ідея — побудова України в Україні. На це повинна орієнтуватися і наша стратегія"

Що й казати, публічна презентація стратегії розвитку України до 2020 р., що провів президент Петро Порошенко "в невимушеній обстановці арт-центру - галереї "Мистецький арсенал", пройшла яскраво та ефектно. От лише фасадні ефекти не знімають неминучих питань до внутрішнього змісту документа, що претендує на роль стратегічного базису, на якому будуватиметься вся українська державна політика щонайменше на наступні п'ять років (якщо, звичайно, нинішній український голова держави та його команда збираються здійснювати її всерйоз). Плани, як відомо, озвучено грандіозні - вже сама кількість (60!) заявлених до реалізації реформ і програм покликана вселити не те щоб благоговійний жах, але вже точно пієтетне натхнення цільових аудиторій.

Поки що за фасад презентації широкий загал не допущений - офіційно документ усе ще не опублікований. Але навіть уже представлена "первинна інформація" дає поживу для серйозних роздумів і висновків, якими із DT.UA поділився багаторічний радник президента та розробник чималої кількості стратегічних державних документів Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ.

- Анатолію Степановичу, яке ваше ставлення до "Стратегії-2020"?

- Я готовий підтримати практично кожну позицію презентованої президентом на прес-конференції 25 вересня програми реформ. Але потрібно називати речі своїми іменами. Не йдеться в цьому випадку і не може йтися, як це задекларовано, про системно збалансовану стратегію розвитку суспільства і держави на відповідний період. Назву лише деякі аспекти цієї проблеми. Не можна, наприклад, говорити про податкову реформу, якщо вона не кореспондується з концептуальними принципами реформування економіки загалом. У визначенні стратегічного курсу країни ця позиція системоутворююча. Хіба це не зрозуміло? Однак у наведених обґрунтуваннях цього питання взагалі не торкаються.

Викликає здивування і спосіб презентації відповідного "документа". Чому першими слухачами стали журналісти? Нонсенс. Президент Кучма представив суспільству стратегію п'яти років "Шляхом радикальних економічних реформ" у формі офіційного послання парламенту. Прес-конференцію за змістом цього документа провели після виступу президента у Верховній Раді. Важливим є і те, що текст відповідного документа не лише вручили кожному депутату, а й у повному обсязі опублікували в пресі. Все це відбувалося протягом перших ста днів каденції президента.

Можливо, Порошенко планує виступити з відповідним посланням перед новообраним парламентом. Це було б коректно. На мою думку, такі колізії пояснюються передвиборними пріоритетами. Це зовсім погано.

- Хотілося б, аби ви прокоментували основні кількісні параметри розвитку країні, названі президентом. Наскільки, скажімо, є реальною постановка питання про подвоєння ВВП за відповідний період?

- У нас є власний досвід. За статистикою МВФ, з 2000-го по 2004 р. ВВП України збільшився з 31,26 млрд до 65,04 млрд дол. Зростання - в 2,1 разу. Але цьому передував період глибоких системних перетворень економіки, що забезпечили стабілізацію відтворювального процесу. Економічні реалії сьогодення добре відомі. Вони нагадують 1994 р., коли падіння ВВП становило 23%. Очікується, що нинішнього року скорочення промислового виробництва перевищить 20%.

Потрібно враховувати й те, що йдеться про кризові явища не лише цього року. Глибока стагнація української економіки бере початок з 2009 р., коли ВВП скоротився на 14,8%. Це найглибше в світі падіння під час фінансової кризи 2008–2009 рр. Українська економіка хворіє системно, і лише податковими інструментами її не вилікувати. Стагнаційні процеси спостерігаються й у більшості інших пострадянських країн, у тому числі і в Росії.

- Для більшості пострадянських країн характерне одне спільне зло - всеохоплююча корупція, що навіть не проникає, а виходить із самісінького верху. Інструменти антикорупційної політики зараз теж нібито пропонуються, наскільки вони можуть бути ефективними?

- Корупція - це наслідок, індикатор хвороби економіки. Не треба будувати ілюзорні будиночки в цьому. Корупція сама собою невиліковна. Її неможливо подолати, не вилікувавши економіки в цілому. Аби вибудувати стратегічні лінії економічного розвитку, необхідно передусім глибоко та всебічно розібратися в причинах того, що відбувається. Гадаю, йдеться про девальвацію пострадянської моделі ринку, котра, будучи неминучою в системній перебудові "планової" економіки, нині себе повністю вичерпала. Не знаю, чи враховувалося це авторами президентської стратегії, але для мене очевидно, що стратегії подвійного зростання повинна передувати стратегія стабілізації.

Кидається в очі й інше - нестиковка задекларованих показників. Я розумію, звідки взято прогнозований показник інфляції 1,9%. Це не результат оціночних прогнозів. Думаю, що фахівці НБУ, Мінекономіки чи Інституту економіки і прогнозування до цих оцінок не долучалися. Їх запозичено з маастрихтських критеріїв для країн - членів ЄС. Але колізія в іншому: 2% інфляції кореспондуються з темпами економічного зростання 1,5–2,0%. Така динаміка вважається оптимальною для країн Заходу. Але ж ми ставимо завдання зростання ВВП темпами 7–8%. Це автоматично мультиплікує темпи інфляції. Тут ідеться про всім відомі істини не лише макроекономічної теорії, а й реальної практики країн з випереджаючими темпами розвитку. Чому цього не враховують?

І не лише цього. Ми говоримо про податкову реформу. Її мета - спростити податкову систему, знизити навантаження на доходи населення, послабити тіньові та корупційні ланки економіки. Це, звичайно, дуже важливо, це передбачає і урядовий проект реформи. Але для стратегії подвійного зростання важливо не лише це. Головним тут є зниження рівня державного споживання. Подивіться, що виходить. Згідно з прогнозами Мінфіна номінальний ВВП 2014 р. становитиме 1,65 трлн грн, доходи держбюджету - 377,8 млрд, або 22,9%. Розрахований на основі нової системи податків ВВП 2015 р. повинен становити 1,76 трлн, доходи держбюджету - 479,7 млрд грн, або 23,8%. Одночасно передбачається істотне зростання питомої ваги в структурі ВВП місцевих бюджетів. Додайте до цього пенсійні внески, і ми отримаємо не скорочення, а відчутне зростання (до 50% ВВП) державних видатків. Це рівень Франції, де ВВП на душу населення в десять разів вищий, ніж у нас. У Китаю, як і в інших країн з економікою, що швидко розвивається, рівень державного споживання не перевищує 25% ВВП. У нас удвічі вищий. Економіка з таким рівнем держвидатків ніколи не буде інвестиційно привабливою, тим більше для іноземних інвесторів. Мені не зрозуміло, чому подібні запитання, а їх дуже багато, не стали предметом аналізу пропонованої стратегії.

Я аплодую участі представників інститутів громадянського суспільства в обґрунтуванні документів, про які йдеться. Але базисні положення стратегії розвитку держави повинні розроблятися професіоналами. Обґрунтування перспективи - це найскладніший сегмент економічної теорії та економічної політики. У світовій практиці інститути громадянського суспільства інтегруються у відповідний процес на рівні експертних оцінок і відповідної корекції. Проект вже згадуваної стратегії "Шляхом радикальних економічних реформ" перед презентацією в парламенті попередньо обговорювався на президії Академії наук, зборах Аграрної академії, з представниками УСПП, малого бізнесу, асоціацій сільського господарства, українських банків, керівниками регіонів. Було враховано сотні відповідних зауважень, але розроблені професіоналами (до речі, їх прізвища презентовані в документі) базисні позиції документа збереглися. Я знову повернувся до процедурних позицій. Вони видаються мені дуже важливими. Бути "гарним" і бути ефективним у питаннях державної політики не одне й те саме.

- У стратегії президента акцентується увага на регіоналізації державної політики. Які ваші оцінки цього блоку реформ?

- Для мене у цьому питанні далеко не все є однозначним. Сама постановка питання про децентралізацію влади, про підвищення ролі регіонів у вирішенні всього комплексу проблем державного будівництва та, звичайно, економіки, про глибоку федералізацію, як про це вже багато сказано, фінансової системи надзвичайно актуальна. Ці питання треба було вирішувати значно раніше. Але от проблеми, відповіді на котрі, знову ж таки, хотілося б побачити в стратегії президента. Чи можна серйозно розмірковувати про поглиблення самоврядування та розширення повноважень регіонів, якщо відсутня (залишається необґрунтованою) загальна модель постреволюційної архітектури державного будівництва.

- Що ви маєте на увазі?

- Йдеться про формування нової моделі влади, інституціональних механізмів системної реалізації принципів індивідуалізму та самогідності особистості, її вільного (в широкому розумінні) розвитку, в нових механізмах співвідношення держави і громадянського суспільства. Яке місце у цій архітектурі буде відведене Майдану, як будуть у ній враховуватися інші атрибути громадянського суспільства, що довели під час революції свою дієвість? Ще одна надскладна проблема: чи повинна передувати політиці регіоналізації адміністративно-територіальна реформа? На Банковій постійно посилаються на досвід регіоналізації в Польщі. Але там політики розпочинали всю систему реформ з адміністративно-територіальної перебудови держави, вважаючи відповідні рішення не лише найскладнішими, але й найважливішими в усьому комплексі державних перетворень.

Нарешті, ще одне запитання: чи можливі механізми асиметричної регіоналізації та наскільки прийнятні в цій проблемі конструкції спеціальних економічних зон? Свого часу я мав можливість ознайомитися з відповідним досвідом у Китаї. Адже це теж атрибути стратегії регіональної політики. Чому й ці запитання лишаються в тіні, чому вони не лише не згадуються в стратегії президента, а й не обговорюються публічно?

- Ви говорили про нову модель архітектури державного будівництва. Яким чином розглядаються вами у зв'язку з цим зміни в системі державного управління?

- У системі стратегічних перетворень ця тема також є однією з ключових. Моя позиція з цього питання відома читачам вашої газети. Про це, як ви пам'ятаєте, вже йшлося в нашому попередньому інтерв'ю (DT.UA №28 від 16 серпня 2014 р.). Ми говорили з вами про те, що воєнна економіка потребує спеціального режиму управління. Зараз дедалі більше переконуюся в тому, що необхідність у спеціальному режимі управління буде не менш актуальною і в поствоєнній економіці. Давайте, знову-таки, будемо називати речі своїми іменами: структурні реформи, якщо ми хочемо, аби вони були системними та дієвими, потребують концентрованої влади. Це не лише наша власна політика. Я маю на увазі пункт 4 перехідних положень Конституції 1996 р., що надала свого часу право президенту використовувати протягом трьох років укази з економічних питань, не врегульованих законами. Багато проблем реформ вирішувалися тоді на основі відповідної норми.

Це й міжнародна практика. Надані президенту США Ф.Рузвельту надзвичайні повноваження в економіці були пов'язані не лише з подоланням Великої депресії. Головним тут було інше. Відповідні повноваження стали основою реалізації "Нового курсу" Рузвельта, що радикальним чином змінив економічну систему країни, затвердив принципи state welfare - держави загального добробуту, домінанти кейнсіанської моделі економічних перетворень. Надзвичайні повноваження Шарля де Голля та Уїнстона Черчилля мали аналогічну цільову функцію.

Нині модною темою є проблема "плану Маршалла для України". Про це говорять усі політики, що перебувають при владі. Але мало хто при цьому враховує, що відповідні фінансові вливання в країни післявоєнної Європи та в Японію відбувалися, знову-таки, під систему надзвичайно глибоких за своїм змістом економічних реформ, котрі докорінним чином змінили суттєві характеристики довоєнної економіки.

Ми ж хочемо "план Маршалла", при цьому обмежуючись косметикою, стверджуючи, що реформи в умовах кризи взагалі неможливі. Яке убозтво! Важко реформувати економіку, що стабільно розвивається. Немає стимулів. Увесь комплекс базисних ринкових перетворень було проведено ще в 1994–1999 рр. Це велика й мала приватизація, цінова та валютна лібералізація, фінансова і грошова реформи, земельна реформа та багато іншого. Звичайно, ці реформи не були стерильно "чистими", несли на собі навантаження всієї повноти системних протиріч початку ринкових перетворень. Але "чистих" реформ не буває. На Заході закони ринку прийняті 200 років тому, і весь цей час вони перманентно вдосконалюються.

Однак повернімося до надзвичайних управлінських повноважень. Перед парламентськими виборами, не знаючи їх результатів, важно говорити про конкретику. Але те, що ця проблема за будь-яких результатів не втратить своєї актуальності, у мене сумніву не викликає. Взагалі раніше я був палким прихильником парламентсько-президентської форми управління країною. Зараз починаю дедалі більше сумніватися у стратегічній коректності цієї позиції. Нас очікують надзвичайно складні рішення, в тому числі і пов'язані з прифронтовим статусом нашої держави. Цього не можна не враховувати. Напевне, оптимальна при цьому формула: "сильний парламент і сильний президент". Як наповнити її максимально конструктивним змістом, ми всі маємо над цим думати.

- Хочу попросити вас прокоментувати позицію президента: головна мета нашої стратегії - членство України в ЄС.

- Тут не може бути сумніву. Як і мільйони наших громадян, я розглядаю підписання і ратифікацію Угоди про політичну асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС етапним в історії нашої держави. Якби стратегічний курс країни обмежувався лише питаннями імплементації цього документа, то й у цьому разі він заслуговував би на загальне схвалення. Але є низка особливо значущих, на мій погляд, питань, на яких ми зобов'язані акцентувати увагу. Ми не можемо, не маємо права не враховувати того, що в розвитку ЄС, як і будь-якої іншої інтегральної спільноти, є висхідні та низхідні процеси, досягнення і проблеми, що в останнє десятиліття Європа багато в чому девальвувала статус інноваційного лідера, що європейські темпи економічного розвитку одні з найнижчих у світовій економіці. У зв'язку з цим стратегія наздоганяючого розвитку повинна включати в себе творчі аспекти; вона не має бути сліпою, повинна працювати на випередження.

Одним із ключових і, мабуть, найскладнішим питанням у цій проблемі є структурна спеціалізація нашої економіки. Це багатоаспектна проблема. Мене непокоїть насамперед доля наших високотехнологічних виробництв. Чи знайдеться їм місце в новій системі поділу праці, що вже зараз формується? Я знаю цю проблему не з чуток, знаю, яких зусиль коштувало досягнення конкурентоспроможності відповідних підприємств. Нині вони визначають обличчя нашої економіки, слугують її візитною карткою. Але раніше мова йшла про конкуренцію в основному на пострадянському ринку. Зараз ми говоримо про зовсім інший економічний простір. У стратегії промислової політики, якщо спробувати позначити її контури, проблема формування нової структурної матриці економіки є ключовою. Її не можна віддавати на "розгляд" виключно ринкових, як це прийнято на Заході, регуляторів.

Друга проблема вашого запитання, на якій також необхідно зупинитися, має дещо інший, передусім світоглядний аспект. Завжди виходив і виходжу з того, що євроінтеграційний курс України - це не вибір політиків. Ми не йдемо в Європу. Ми завжди були та залишаємось європейцями. Це повинні розуміти й наші європейські колеги. Київська Русь не просто належить до родини європейських етносів, але й за правом вважалася та вважається зараз одним із фундаторів європейської цивілізації, її центрально-східного крила. Цього не можна не враховувати в нашій стратегії.

Відверто кажучи, я не розумію (точніше, перестав розуміти), що означає пропозиція "побудувати Європу в Україні". Яку Європу? Побудувати Польщу чи Іспанію в Україні? Без урахування національних індикаторів країна не може бути збалансованою. В Європі немає таких країн. Об'єднана Європа будує свої цінності на принципах толерантності, гармонії контрастів, системної гетерогенності, збереження індивідуальних достоїнств та ідентичності кожної нації. Ми не можемо й не повинні ставати винятком у цьому. Мені чомусь здається, що в дуже коректних деклараціях президента з приводу однозначної пріоритетної євроінтеграційної стратегії ця принципово значуща, в моєму розумінні, позиція враховується не належним чином. Хотілося б помилятися у цьому.

Велич достоїнств об'єднаної Європи полягає в тому, що в ній немає старших і молодших за рангом держав, що вона являє собою рівноправний союз держав-націй.

В ЄС інтегруються окремі територіальні поселення. Членами ЄС можуть стати й такими залишаються лише state-nation - національні держави. Тому, кажучи про ключове спрямування нашої стратегії, я уточнив би задекларовану позицію євроінтеграційних переваг, про яку ви, наскільки я розумію, запитуєте. Наша системоутворююча мета, якщо хочете, наша національна ідея - побудова України в Україні. На це повинна орієнтуватися і наша стратегія.

Багатовікова історія нашого народу, наша сучасність, революції 1991-го, 2004-го та 2013–2014 рр. - це боротьба за реалізацію насамперед саме цієї мети. Це і основа нашого євроінтеграційного курсу. Нам потрібно вирішити, в першу чергу, питання функціональної дієздатності держави, що загострилися в останні роки, не заплющувати очі на нерозв'язані проблеми, що даються взнаки, розуміти, що йдеться про проблеми "бути чи не бути". В моєму розумінні, Україна можлива лише як соборна держава. Стратегія нашої держави у найближчі роки повинна концентруватися на цьому.

Без сильної та дієздатної держави про членство в ЄС не може бути й мови. Головною в стратегічному курсі держави я назвав би саме цю проблему. Іншого нам просто не дано. Я так вважаю, торкаючись змісту столітніх трендів, Ф.Ніцше писав, що минаюче XIX століття є століттям "простих рішень", а прийдешнє ХХ - століттям "складних рішень". Нинішнє XXI століття несе на собі сліди "метаскладного століття". Настільки ж метаскладними є проблеми, що стоять зараз перед Українською державою, яка опинилася в епіцентрі світових трансформацій. Цього не можна не враховувати.

Метаскладні проблеми не вирішуються засобами революційної доцільності. Спираючись на революційний ентузіазм, їх можливо розв'язати лише інструментами професійно осмислених, системно збалансованих рішень. Інше тут просто не присутнє, стратегія президента має бути сфокусованою на цьому.