Чи потрібні країні такі зміни, та хто від цього виграє?
Дискусії з приводу необхідності зменшення чисельності українського парламенту лунали давно. Ще в далекому 2000-му тодішній президент Леонід Кучма намагався "протягти" цю ідею з допомогою всеукраїнського референдуму, одним із питань якого було зменшення кількості депутатів до 300. Тоді зазначену ініціативу підтримали близько 91% українців, однак бажання народу не розділили в парламенті та Конституційному суді. Аналогічні ініціативи лунали й пізніше: у 2015-му на сайті президента з'явилася петиція із закликом зменшити кількісний склад Верховної Ради до рекордних 100, а 2018-го "збільшувати вплив, легітимність та професійність" депутатів шляхом зменшення їх кількості у стінах парламенту пропонував Яценюк. Однак найближче до реалізації задуму вдалося підійти тільки зараз, з ініціативи чинного президента Зеленського.
Таке прагнення нової влади видається абсолютно логічним і зрозумілим: у суспільства вже давно визрів запит на зміни, які б мали розпочатися з самих можновладців. Зменшення кількості народних обранців не стане якісною зміною для держави, проте є напрочуд дієвим, з електорального погляду, інструментом задоволення цього запиту. Найбільша проблема зазначеного законопроєкту полягає в тому, що його прийняття таїть у собі низку як очевидних, так і прихованих загроз, насамперед для громадян, котрі ці зміни так ревно обстоюють.
Перш за все, маємо розуміти, що в рішенні про зменшення кількості народних обранців закладено дещицю популізму, спрямованого на збереження й нарощування рейтингу провладної партії. Адже першою і найважливішою умовою визначення чи зміни кількості народних депутатів у державі є чисельність її населення. Безперечно, останніми роками фактична кількість громадян нашої країни зменшилася, що мало б позначитися на представництві народних депутатів у Верховній Раді. Однак хто сказав, що чисельність народних обранців має дорівнювати 300, а не, наприклад, 323 чи 278? Підхід же влади до цього питання, що його можна назвати "пальцем у небо", за всіма параметрами, підходить під визначення "популізм".
По-друге, зменшуючи кількість народних депутатів, чинні парламентарії зроблять країні ведмежу послугу, максимально ускладнивши прихід до наступного складу парламенту нових, незалежних і некорумпованих політиків, які не мають шалених ресурсів на ведення кампанії. Позаяк увійти до прохідної частини партій переважно зможуть або вже популярні та розкручені бренди-особистості, або ж люди, яким під силу оплатити "вхідний квиток" до списку самостійно чи з кишені покровителів. Зменшення кількості депутатів - це, звісно, економія для бюджету країни. Але чимало заощадять і ляльководи, насамперед - на вимушеній лояльності кріпаків з імперативним мандатом.
Що стосується регіональних списків, там розігруватиметься ще жорсткіша гонка за й так дефіцитні мандати, а вартість кампанії зросте в кілька разів. Оскільки, крім зменшення місць під куполом на третину, кандидати змагатимуться не тільки з опонентами від інших партій, а й з однопартійцями, які щосили битимуться за місце під парламентським сонцем. Відтак замість 3–5 конкурентів в окрузі кандидат матиме 15–25, що збільшить середній чек виборчої кампанії удвічі-втричі.
І насамкінець. Зменшення кількісного складу Верховної Ради - це зменшення представництва громадян у головному законодавчому органі країни, коли доступ виборців до "тіла" депутата ускладниться, а вплив влади на депутатів - зросте. Адже чим менше лишиться парламентаріїв, тим легше буде з ними домовитися з будь-якого питання. І це найнебезпечніше. Особливо в умовах, коли справжні наміри чинної влади і особисто президента Зеленського зрозуміти надзвичайно складно. Нині, аби прийняти зміни до Конституції щодо тієї ж таки зміни кількості народних депутатів, потрібно 300 голосів. У разі прийняття цього рішення змінити головний закон країни можна буде силами 200 депутатів. Чи може дозволити собі це зав'язла в корупції країна у стані війни, з президентом без чіткої позиції з ключових для держави питань? Здається, запитання риторичне.