Як гоїти історичні рани?

Насамперед кілька застережень. Я люблю Польщу і вважаю, що нам багато чого можна і слід учитися в наших західних сусідів. Я маю серед поляків чимало щирих друзів і добрих партнерів. Майже 10 років плідно співпрацюю з польським Інститутом європейської інтеграції в Жешуві, входжу до складу правління цієї організації і є її віце-президентом. Щиро вдячний колегам з інституту, які не раз і не двічі підставляли мені дружнє плече в скрутні часи. Моя дружина майже рік студіювала в Польщі за програмою Лейна Кіркланда і досі із вдячністю згадує ті часи й своїх польських колег і викладачів. Моїм близьким другом під час навчання у Великій Британії був і залишається варшавський правник - адвокат Пйотр Бойцановський.

Я хочу, аби ця щира дружба й плідне взаємовигідне партнерство тривали. Саме тому мене непокоїть, коли недалекоглядні політики по обидва боки українсько-польського кордону, замість сприяти побудові спільного європейського майбутнього наших народів, ятрять історичні рани й викликають із небуття духів минулої ворожнечі. Це й спонукало мене написати цей текст.

Останнім часом усі, хто цікавиться польсько-українськими відносинами, може спостерігати спроби частини польського суспільства, політикуму та громадських інституцій розфарбувати події, відомі в Україні як Волинська трагедія, у чорно-білі кольори. Мовляв (далі цитую за проектом постанови, поданої на розгляд польського сейму 11 квітня 2013 р.), "ОУН, УПА, дивізія СС "Галичина" та українська поліція на німецькій службі" є "злочинними організаціями", що чинили "геноцид польського населення східних кресів ІІ Речі Посполитої", а "члени відділів Армії Крайової, Кресової самооборони та Батальйонів хлопських, які розпочали нерівну драматичну боротьбу, обороняючи польське цивільне населення", є героями і заслуговують на "найглибшу шану".

Це не просто один з тисяч проектів законодавчих актів, що його запропонував на розгляд парламенту якийсь екстравагантний народний обранець (таких "шедеврів" і в Україні не бракує), - під проектами, поданими до польських сенату і сейму стоять відповідно 28 підписів сенаторів і 29 - членів нижньої палати (докладніше читайте в статті в ДТ.UA "Варшавське відлуння "Волині", №16, 27.04.2013). Ба більше, подібні проекти вже схвалили сеймики Мазовецького, Нижньосілезького, Опольського, Любуського, Малопольського, Люблінського і Підкарпатського воєводств.

Я не історик і не маю наміру сперечатися про деталі того, що сталося на Волині 70 років тому, ланцюг яких подій призвів до цієї страшної трагедії, хто був палієм і хто доливав оливи у вогонь збройного протистояння українців і поляків, заручниками і жертвами якого виявилися тисячі ні в чому не винних людей. Утім точка зору польських патріотів, серед яких виявився навіть член Європарламенту і співголова Українсько-польського форуму співпраці та партнерства Павел Залевський, до болю нагадала мені моє дитинство, коли радянська пропаганда утовкмачувала "совєцкім людям" сліпу віру в те, що "наші" (тобто вояки Червоної/Радянської армії) завжди були героями, лицарями без страху й докору, а "німці" - підступними ницими покидьками. Відтоді будь-які історичні схеми, де всіх хлопців чітко поділено на добрих і поганих, викликають у мене свідому й підсвідому недовіру...

Але наразі - навіть не про пропагандистське спрощення історії.

Визнаймо щиро: нам із поляками, за бажання, є що пригадати навзаєм. Так уже склалося, що наші народи за тисячоліття, яке минуло від часів Ярослава Мудрого, Святополка Окаянного та Болеслава Хороброго, заподіяли один одному чимало кривд. Напевно, Богдан Хмельницький та його сподвижники, прямо чи опосередковано, спричинилися до страждань і смерті не меншої кількості поляків, аніж Степан Бандера чи Роман Шухевич. Чи означає це, що козаки чинили геноцид польського народу, а пам'ятники Великому Богданові, вулиці, площі й навіть міста, названі на честь козацького гетьмана, "засадничо заперечують ідею ... порозуміння між українцями і поляками на основі правди" (цитата з проекту постанови польського сейму)?

Намагання затаврувати й засудити колишнього ворога - шлях у нікуди. Односторонній "волинський нюрнберг", окрім того, що практично неможливий (на відміну від союзників, польські органи влади давно вже не мають юрисдикції над колишніми "східними кресами ІІ Речі Посполитої"), він volens nolens призведе до повторення вірмено-турецького глухого кута в україно-польських відносинах. Бо якщо Польща на законодавчому рівні визнає Організацію українських націоналістів та Українську Повстанську армію злочинними організаціями, які свідомо й цілеспрямовано чинили геноцид польського народу, а отже, несуть відповідальність за злочини проти людства, польській владі слід буде щонайменше: а) вимагати видачі ще живих колишніх членів ОУН та вояків УПА і притягнення їх до відповідальності; б) домагатися санкцій проти сучасних українських політиків та громадських діячів, які виправдовують, а то й "глорифікують" провідників та рядових членів цих злочинних організацій.

Думаєте, після цього Луцьк, міськрада якого увічнила ім'я Клима Савура в назві однієї з міських вулиць, зможе так само любенько здійснювати спільні взаємовигідні транскордонні проекти зі своїм містом-побратимом Любліном, в якому в такий самий спосіб увічнено пам'ять Армії Крайової? А Львів, за назвами вулиць якого можна вивчати історію провідників ОУН і УПА, - мов і не було нічого - співпрацюватиме зі своїм побратимом Краковом, одна з вулиць якого носить ім'я Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі часів пацифікації, "ліквідованого" 1934 р. за наказом трибуналу ОУН?

Повторюся: коли немає переможців і переможених, коли немає - і очевидно не може бути - спільного погляду на спільну трагічну історію, але натомість є щире бажання будувати спільне майбутнє, "нюрнберзька парадигма" (якою щодо ОУН і УПА марять не лише деякі недалекоглядні польські патріоти, а й не менш короткозорі проросійські популісти з України на кшталт Вадима Колесніченка) - контрпродуктивна. Потрібно шукати сутнісну альтернативу "нюрнберзькому підходу" до оцінки історичних подій (тим паче через сім десятків років після того, як ці події відбулися), і така альтернатива існує.

У контексті окресленого вище загострення історичної пам'яті частини поляків часто наводять як зразок франко-німецьке примирення у повоєнній Європі. Але воно не зовсім коректне. Німеччина програла війну, була розгромлена й окупована. Франція - завдяки де Голлю - в останню мить опинилася серед переможців. Примирення двох держав активно протегували США, які на той час могли диктувати свої умови Західній Європі...

Як на мене, для України й Польщі набагато повчальнішим і перспективнішим є приклад Південної Африки. До 1994 р. чорношкірі жителі ПАР, які становлять приблизно 4/5 усього населення країни, були там людьми третього сорту, позбавленими всіх політичних і багатьох майнових прав. Політика апартеїду, яку від 1948 р. офіційно сповідувала й упроваджувала в життя панівна Національна партія, призвела до масових акцій громадянської непокори з боку чорношкірого населення, а згодом і до збройного саботажу, який чинило "Умконто ве сиво" (скорочено - МК) - збройне крило Африканського національного конгресу.

Тридцять років партизани з МК провадили терористично-підривну діяльність, жертвами якої ставали не лише військові чи офіцери поліції, а й ні в чому не винні цивільні люди, незалежно від кольору шкіри. Не дивно, що МК вважав терористичною організацією не тільки уряд ПАР, а й Держдеп США. Нельсон Мандела, головний засновник і натхненник МК, був заарештований і засуджений за організацію актів саботажу до довічного ув'язнення. Врешті-решт, він провів у в'язниці 27 років.

У 1990 р. Мандела вийшов на волю. У 1994-му став першим чорношкірим президентом ПАР. Здавалося б, час відплати настав. Білі, відповідальні за злочини апартеїду, зокрема за Шарпевілльську бійню 1960-го, розстріл учнівської демонстрації в Соуето 1976-го, насильницькі депортації та вбивства чорношкірих, за зруйновані долі лідерів АНК, які десятки років провели у в'язниці, повинні понести заслужене покарання.

Та в цій ситуації якраз і проявилася мудрість і велич Мандели, його засаднича відмінність від мстивого Сталіна.
Замість "південноафриканського нюрнберга" південноафриканський лідер і нобелівський лауреат наполіг на заснуванні Комісії з правди і примирення (Truth and Reconciliation Commission). Мандат комісії, що розпочала свою роботу 1996 р., включав три складові: 1) встановити й задокументувати наскільки можливо повну, об'єктивну та правдиву картину масових порушень прав людини, що мали місце в період апартеїду; 2) дарувати амністію тим, хто з політичних мотивів брав участь у таких порушеннях, але добровільно розкрив перед комісією всі відповідні факти; 3) вчинити всі можливі дії, спрямовані на реабілітацію жертв таких порушень та компенсацію завданої їм шкоди. Слухання комісії перетворилися на справжнє всенародне покаяння, яке ще раз підтвердило стару істину: у громадянській війні не буває ангелів; коли кров ллється рікою, майже неможливо не забруднити руки в чужій крові, і надто часто сьогоднішні жертви стають завтрашніми катами і навпаки...

Діяльність комісії та політика примирення, яку наполегливо провадив Нельсон Мандела, стали запорукою того, що Південна Африка уникла долі багатьох інших африканських країн, які, звільнившись від панування білих, потрапили в зону перманентної політичної турбулентності та економічних злиднів. Досі ПАР є найзаможнішою країною чорного континенту і єдиною африканською державою, представленою в G-20.

Осудити апартеїд, продемонструвавши загалу його потворні плоди, які виростали як на білому, так і на чорному ґрунті, виявилося куди далекоглядніше, аніж мститися конкретним особам та організаціям, які здійснювали політику расової сегрегації та дискримінації у Південній Африці.

Але щоб переступити через історичні (й особисті!) кривди, покликати до покаяння та примирення замість помсти, треба мати людську велич і політичну далекоглядність Нельсона Мандели.

На щастя, заява Александра Квасневського про те, що в діалозі українців і поляків щодо трагічних подій 1930-1940-х років "є місце на правду, факти й водночас і на різні інтерпретації подій минулого", а також створення громадського комітету "Примирення між народами" (до якого ввійшли відомі українські релігійні й громадські діячі) та позиція останнього свідчать: з обох боків є поважні сили, які воліють гоїти історичні рани наших народів за рецептами Нельсона Мандели, а не Йосипа Сталіна. І це дає підстави вірити, що, попри "загострення історичної пам'яті" в окремих представників нашого західного сусіди і партнера, дружба і взаємовигідна співпраця з братнім польським народом триватиме й розвиватиметься надалі.