Війна у війні: кому було вигідно? Кривава карта Волині

Найбільш резонансною подією польсько-українського протистояння у Другій світовій війні була Волинська трагедія (або, як кажуть поляки, Волинська різанина) - обопільні етнічні чистки, що їх вчинили Українська повстанська армія (УПА) і польська Армія Крайова (АК) за участі польських батальйонів шуцманшафту й радянських партизанів на Волині.

Тема волинських подій 1943 року нині знову на слуху. Відверті піарники від політики і науки, які хочуть привернути до себе увагу або виконати чиєсь замовлення, почуваються привільно. Знову киплять пристрасті навколо питання, в якому, здавалося, всі крапки розставлено і створено фундамент для нормального міждержавного розвитку споконвічних сусідів. Долі народів Польщі й України настільки тісно пов'язані і радістю, і горем уже не одне століття, що інколи здається, ніби українська історія не повна без польської і навпаки.

Проте час від часу з'являється підворіття, звідки чуються словесні постріли, які поціляють у незарубцьовані рани ще живої історії, і цей біль знову дається взнаки у відносинах між обома країнами. Тоді хочеться сказати: люди схаменіться, подумайте, чим обернеться нова безперспективна, часом підкріплена гучними політичними заявами, особливо в часи виборчих перегонів, кампанія дискусій і звинувачень у подіях 1943 року на Волині. Злочин творився в умовах жорстокої війни у Східній Європі між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Зауважте, це відбувалося у глибокому німецькому тилу і, очевидно, мало б кидати тінь на нацистську верхівку, яка буцім була нездатна навести порядок на окупованій території при тому, що мала неабиякі навики і вміння для його підтримання.

З іншого боку, для Кремля Західна Україна була регіоном політично й соціально ворожим, бо основна маса тамтешнього корінного населення вперто обстоювала лише один варіант свого державного життя - незалежна Україна. Після 17 вересня 1939 року це була територія, де радянізація приєднаних земель, що категорично не сприймалася населенням, почалася з масштабних репресій, а тому в роки війни тут не було соціальної бази для розгортання радянського партизанського руху. Але чомусь саме сюди закидали загони НКВС і ГРУ (Д.Медведєв, А.Бринський та ін.), радянських професійних розвідників і терористів.

Логіка інтересів у Західній Україні нацистів і більшовиків стає зрозумілою, якщо проаналізувати цілі й стратегію - тодішні і на майбутнє, що їх виношували Німеччина й СРСР. Німцям було вигідно зіштовхнути лобами українців (80% населення Волині) і поляків (15–17%), бо це істотно полегшувало їм боротьбу з силами, які завдавали вермахту чимало клопоту. У Москві теж були зацікавлені у ворожнечі й війні між поляками та українцями. Й.Сталіну йшлося не стільки про об'єднання всіх зусиль на боротьбу проти окупантів, скільки про власні повоєнні плани в Центрально-Східній Європі, ключем до реалізації яких була Західна Україна. Сподіваємося, секретні протоколи рано чи пізно випливуть з потаємних сховищ, і ми таки дізнаємося, як воно було насправді. План насадження комуністичного режиму в Польщі в теорії існував, але повної гарантії його втілення в 1943 році ще не було. Бо не було відомо, як поведуться Захід і опікуваний ним емігрантський уряд В.Сікорського (з липня 1943 р. С.Миколайчика).

А тому, якби на Волині вдалося домогтися вигідної етнічної ситуації, це стало б доказом на користь пакту Молотова-Ріббентропа, а "Лінію Керзона" від 1920 року було б використано як запізнілу реалізацію проекту Лондона щодо справедливого проведення майбутнього кордону між СРСР і Польщею.

Армія Крайова

Для Москви було б найкращим варіантом, якби ще до приходу Червоної армії на Волині відбулися зачистка польської етнічної групи і фізична ліквідація найбільш активної, національно налаштованої частини українців. Особливо, це стосувалося знищення УПА, яка, абсолютно зрозуміло, не припинить боротьби за незалежність. Так само, як і Армії Крайової, що репрезентувала уряд Польщі, орієнтований на Захід, і могла завадити після війни утвердженню держави як прорадянської і комуністичної.

Отже, у польсько-українській війні всередині Другої світової були зацікавлені обидві воюючі сторони. Така схема вимальовується з аналізу характеру дій СРСР і нацистської Німеччини у трагедії на Волині 1943 року.

Події перших повоєнних років підтверджують логіку викладеного. Так, відповідальність за операцію "Вісла", проведену на початку 1947 року, і досі дехто покладає на Варшаву. Однак не враховується той факт, що Варшава, як і інші столиці країн "народної демократії" та обмеженого суверенітету, самостійно ніколи жодного рішення не ухвалювала. Усі накази надходили з Москви. Навіть коли припустити, що ініціативу виявила Польща, то, отримавши дозвіл, вона лише впроваджувала задум у життя і аж ніяк не більше. У цьому ж ряду і так званий обмін населенням, що насильно відбувався у перші повоєнні роки. Те й інше підтверджує, що завдання СРСР у час трагічних подій 1943 року були виконані лише частково.

У Берліні й Москві керувалися цілями, які збігалися у своїй суті, -пересварити українців і поляків. Отже, у гру вступили нацисти й радянські партизани. Для останніх ОУН і УПА, що очолили боротьбу за незалежність України, були ворогом, хоча й воювали з німцями. У боротьбі проти УПА Берлін і Москва, не домовляючись, об'єктивно виступали союзниками. Занепокоєння УПА викликали й поляки, особливо після активізації АК, що представляла інтереси Другої Речі Посполитої, які зводилися до збереження Польщі в кордонах станом на 1 вересня 1939 року. Для українських націоналістів найвигіднішим був би розвал виснажених під кінець війни Третього Рейху й СРСР і утворення на їхньому місці незалежних держав. Після чого з'явилося б зелене світло для незалежної України. З таких міркувань їм був би потрібен компроміс із Польщею.

Отже, абсолютно різні цілі учасників Волинської трагедії та її призвідників зав'язали такий складний вузол кривавих і суперечливих подій, що розплутати його, зважаючи на вибухи дискусій навколо проблеми, і досі непросто. Все це свідчить про те, що за лаштунками хтось уважно відстежував перебіг трагедії і різко міняв напрямки дій та конфігурацію розстановки сил, перегруповуючи безпосередніх учасників подій, тактично змінюючи партнерів і ворогів у польсько-українському протистоянні. Невипадково спровоковане повстання українців розвивалося за радянським сценарієм. Придушували його як німці, так і партизани.

УПА

Якщо німці, нацьковуючи поляків на українців і вбиваючи тих і інших, у досягненні своїх цілей використовували каральну систему, то Москва, здійснюючи те саме, - радянське підпілля і "сталінських командос". Радянські партизани мали протидіяти українській незалежності, перетворенню Західної України на італійський П'ємонт. Та й повоєнні західні кордони СРСР також залежали від того, якою буде Польща. Як і статус західноукраїнських земель. Восени 1943-го фронт наближався до Волині, і вже йшла дискусія про визначення кордонів. Як відомо, Черчилль висловлювався за те, щоб майбутній кордон проходив по Бугу. Але, як реаліст і прагматик, після війни він міг змінити свою позицію. Уже 1945 року союзницька коаліція почала розпадатися, гаряча війна майже без паузи переходила в холодну. Союзники не довіряли одне одному: Захід не міг пройнятися довірою і любов'ю до більшовиків, а Радянський Союз дивився на союз із ним як вимушений, тимчасово створений смертельною небезпекою з боку нацистської Німеччини.

Поки в Москві сиділи комуністи, такий розвиток подій ні в кого не викликав сумніву. Не гаючи часу, Сталін закладав основи свого майбутнього панування над країнами ЦСЄ. І Західна Україна в цьому плані ставала ключовим пунктом: вдасться залишити її в складі СРСР після війни, а Польщу втягнути в комуністичний світ - поставленої мети буде досягнуто. У директиві першого заступника голови НКВС Меркулова від 28 лютого 1943 р., яку він адресував партизанам, рекомендувалося звернути особливу увагу на діяльність поляків, які, маючи надію на відновлення старих кордонів, нацьковували українців на СРСР та радянських партизанів і вихваляли "демократичний" устрій майбутньої Польщі.

Як вплинула директива на розвиток подій на Волині, простежується на діяльності бригади особливого призначення підполковника Антона Бринського (партизанське прізвисько - "дядя Пєтя"), який від серпня 1941-го до квітня 1944 року перебував у розпорядженні ГРУ і виконував спеціальні завдання в тилу німців. Про цілі бригади Бринського промовисто свідчить її діяльність. На початку 1943 року, співпрацюючи (в окремих випадках) у боротьбі з німцями з ОУН, вона водночас влаштувала низку провокацій, внаслідок яких почалися німецькі репресії проти української поліції. Результатом стала заміна в адміністрації та поліції на Волині українців на поляків. На додачу німці стягнули на Волинь відділи поліції з генерал-губернаторства, Сілезії та Великопольщі, що складалися переважно з поляків. Здійснивши таку рокіровку, німці, як стверджує відомий польський публіцист Мирослав Чех, "відкрили браму до пекла" (див. "Як Москва відкрила ворота у пекло на Волині", DТ.UA, 5.04.2013 р.).

У квітні 1943 року, разом із цими відділами поліції німці здійснили низку масових убивств мешканців українських сіл, публічно покладаючи відповідальність на поляків. УПА, своєю чергою, звинувачуючи радянських партизанів у провокуванні цього конфлікту, вдалася до відплатних операцій. Загальна кількість жертв серед українців і поляків невідома. Дослідники визначають її по-різному. Після всього, що сталося, досягти порозуміння між поляками й українцями, чого боялися Москва і Берлін, було вже складно. Виконавши поставлене завдання, партизани знову переключилися на боротьбу з УПА, яка перебувала тоді у стані формування. І тут уже за бригадою Бринського тягнеться цілий шлейф злочинів і звірств.

УПА

Чому радянські партизанські загони поводилися так дивно? Гадається, Москва хотіла переконати союзників, що церемонитися з німецькими колабораціоністами - українцями і поляками - недоцільно. Готувалося дипломатичне виправдання секретних протоколів і четвертого поділу Польщі. А тому заплутана гра - хто, коли, з ким і проти кого - змінювалася як у калейдоскопі. Метою розігрування Радянським Союзом на Волині цієї кривавої карти було отримання дивідендів у повоєнному майбутньому - насамперед вигідних позицій у Європі. Тодішні воєнно-політичні комбінації, епіцентром яких стала маленька Волинь, радіально розходилися великим географічним простором. І це не було випадковістю: закладалися підвалини перекроювання повоєнної Європи на користь комунізму.

Документів про це немає ні в Польщі, ні в Україні. А радянські архіви нині є власністю РФ. Можливо, колись вони таки будуть відкриті і проллють світло на механізм створення й перебіг волинських подій. Це допомогло б і припинити суперечки навколо них, що досі не вщухають, і згадати добрим словом і ділом адептів гасла "За нашу і вашу свободу!", яке пролунало з вуст поляків і знайшло відгук в українців іще в ХІХ ст. Вони були далекоглядними і розуміли: коли сумніву піддається органічний взаємозв'язок незалежності України і Польщі, тоді виникає "ситуація лещат", і найменша суперечка "великих" перетворює смугу від Балтики до Чорного моря на поле битви.

Нинішні потуги на тлі загального розростання агресії, ненависті й загрози миру реанімувати ефект доміно у випадку з претензіями на Львів - це не тільки спроба спричинити ворожнечу між нащадками учасників волинських подій 1943 року. Їхнє відлуння сіє неспокій у Центрально-Східній Європі. Поряд зі Львовом може опинитися Щецин, Калінінград, Гданськ і т.д. Тоді заради чого 1975 року в Гельсінкі збиралася Нарада з питань загальноєвропейської безпеки і співробітництва? Хіба не для того, щоб назавжди закрити останні найбільш спірні проблеми після Другої світової війни і здати в архів історії територіальні претензії в Центрально-Східній Європі?

Невже забули, що війна 1939–1945 рр. почалася зі змови двох диктаторів про переділ світу, і Польща в цьому диявольському плані виявилася найбільш уразливою? Невже не чуємо заяв і декларацій державних, громадських, церковних діячів обох країн про покаяння і прощення? І неминуче постає запитання: кому це вигідно? Як відповів би Козьма Прутков: "Дивись у корінь".