СНД: кінець проекту чи радянщини?

Започаткування наприкінці 1991 р. Співдружності Незалежних Держав (12 членів, серед них два асоційовані - Туркменія і Україна) було не здійсненням прагнення рівності, суверенності і свободи, а скоріше актом, спричиненим запамороченням від омріяного, що так несподівано "впало в руки".

Співдружність рівних бачилася найвдалішим варіантом виходу з системи радянщини і зміцнення суверенності. Історичним орієнтиром слугувала співдружність з колишніми колоніями, ініційована свого часу Великою Британією на принципах однозначного дотримання демократії і вигідного співробітництва. Однак не так сталося, як гадалося…

Зрозуміло, якщо група країн створює союз, то їй ідеться про його доцільність. На яких засадах він закладається? У чому спільний інтерес? Як правило, такі питання виникають завжди.

Чому сьогодні, коли проти України розв'язано війну, не ставиться питання про реакцію членів СНД на таку підступну акцію, як агресія РФ? Адже у Статуті СНД записано, що співдружність діятиме відповідно до принципів і норм міжнародного права, положень Гельсінкського заключного акта, інших документів Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Тим більше що Київ на утримання СНД виділяє чималі кошти. А реагування, хоч як дивно, немає і не очікується. Ніби нічого й не сталося. Таке враження, що всі заглибилися у власні роздуми над загрозливо навислим майбутнім. І ніхто не пригадує того, що розбіжності почалися вже в Біловезькій пущі, коли домовлялися троє: Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич. Нікому в голову не прийшов план, запропонований іще в липні 1990 р. Олександром Солженіциним: збереження як єдиної держави союзу трьох слов'янських республік і Казахстану.

Отже, ніхто з трьох "домовлянтів" тоді не подумав про взаємні гарантії незалежності кожного члена СНД і практичні санкції (виключення з організації тощо) проти того, хто їх не дотримується. Можливо, підписавшись під такими зобов'язаннями, Росія не наважилась би привласнити собі право втручатися у справи країн пострадянського простору, не розв'язала б агресії проти Грузії, а потім України, бо відразу наразилася б на колективний спротив своїй великодержавній політиці з боку всіх членів співдружності. Але вже у перший день цілі тріумвірату виявилися різними. У Біловезькій пущі кожен думав про своє потаємне. Було бажання якомога швидше відчути себе лідером суверенної держави. Вважали, що покінчити з радянщиною (цілісно сформованою системою співжиття радянського світу) можна буде колись згодом. Кравчук часто з пафосом нагадує аудиторії програми Шустер LIVE, цьому якобінському клубу в Україні, що СНД видалася йому тоді таким собі шлюборозлучним засобом. Шушкевич мріяв зберегти російський ринок для білоруських тракторів і сметани. Однак такі бажання були вираженням повсякденних відносин між сусідніми країнами і аж ніяк не стратегії забезпечення державної суверенності. Та найбільш потаємні думки роїлися в голові Єльцина, які зводилися до того, щоб у будь-якій іпостасі зберегти пострадянський простір під контролем Кремля, для якого дуже болісним було розставання зі статусом наддержави - однієї з двох вершителів долі світу. Разом із тим, створення такої організації з найбільш економічно розвинутих суб'єктів імперії -Російської федерації, України і Білорусії - мало стати притягальним чинником для інших національних окраїн пострадянського простору.

Утаємниченість процесу у Біловезькій пущі заінтригувала республіки Центральної Азії і Закавказзя. Вони образилися, що їх проігнорували, проте негайно поспішили приєднатися до таємниці і стали членами СНД. Коло замкнулося "організованим" пострадянським простором, за винятком країн Балтії, які впевнено прямували до Європи.

Отже, на місці СРСР з'явилася невиразна й аморфна структура, яка нагадувала країни народної демократії (соціалістичну співдружність), що мали державність і володіли обмеженим суверенітетом. Певною мірою це був крок назад, в СРСР. А точніше, перший крок у Російську імперію. Водночас пост'єльцинська Росія, імітуючи рух до демократії для збереження коректних відносин із Заходом і його ж допомоги (економічної, фінансової), невдовзі подолала цю незручність у своїй історії.

Так з'явилася наднаціональна структура без розпізнавальних знаків наднаціональних керівних органів, головною особливістю якої стала дихотомія доцентрових і відцентрових сил: Москва заради імперського панування прагнула підпорядкувати собі колишні союзні республіки, а ті, навпаки, - посилити свою незалежність, вирватися з пострадянського кола у зовнішній світ. Енергія і засоби обох сил витрачалися даремно. Марними виявилися також сподівання громадян на те, що невдовзі СНД запрацює в напрямку взаємної підтримки в розбудові демократії, трансформаційних перетворень тощо. Однак уже на перших самітах далися взнаки глибокі розбіжності. Спільного інтересу на них не шукали і не прагнули. Тож, як каже Леонід Кравчук, "маємо те, що маємо". Жест байдужості і безсилля.

Чому ледь не всі колишні союзні республіки потягнулися в СНД? Злякалися, що залишаться наодинці зі своїми проблемами в цьому нічим і ніким не захищеному великому світі? Що хтось зазіхне на "квітучі уламки" соціалістичної вітчизни, і тому треба надійно сховатися "за гранью дружеских штыков"? Приваблював великий ринок збуту традиційних товарів, які в системі планової економіки СРСР продукувалися за схемою монокультурного виробництва? Партійним вождям національних окраїн дуже кортіло отримати ярлик Москви на лідерське місце у владі?

Москва прихильно сприйняла такий реверанс місцевих босів, адже дуже зручно мати опертя на відданий керівний компонент, перевірений на вірність іще в часи СРСР. Перші секретарі переформатувалися у президентів. КДБ, а згодом ФСБ не дрімали, укорінюючи в цю "еліту" "п'яту колону"…

Був іще один момент, який виразно позначився з незалежністю і сприяв прихильності союзних республік до СНД. Між собою вони дружили не завжди. Москва ж, встановлюючи довільні кордони, з одного боку, керувалася планами сформувати єдиний радянський народ через перемішування різних етносів, ліквідацію їхньої ідентичності, національної культури, через русифікацію, а з іншого - широко застосовуючи політику "поділяй і володарюй", залишала для себе можливість на правах старшого брата не тільки розпалювати, а й вирішувати конфлікти й незгоди між ними - виступати в ролі "справедливого арбітра" (конфлікти у Ферганській долині між узбеками і киргизами, вірмено-азербайджанський конфлікт у Нагірному Карабаху, Південна Осетія і Абхазія в Грузії…).

В умовах становлення нових держав, почало масштабно використовуватися особливе спадкове право РФ - право вето постійного члена Ради безпеки. У системі СНД така практика давала Москві серйозний карт-бланш. Під приводом виконання миротворчих місій і спільного захисту від зовнішньої агресії Росії в багатьох країнах пострадянського простору вдалося залишити свої війська, що дало їй можливість зберегти майже повністю свої військово-політичні позиції по периметру колишнього Союзу, окреслити коло, за межі якого нікому й нікуди не можна виходити. За непослух уже тоді почали карати: кого газом (країни Балтії, Україна), кого підживлюванням і роздмухуванням сепаратистських настроїв, кого відвертим застосуванням військової сили, як це мало місце в Грузії і нині в Україні.

Лише народи Балтії, які так довго чекали повернення своєї незалежності, не піддалися спокусі увійти до цієї "співдружності". Їхні устремління були відомі Кремлю ще з радянського періоду. Сірий кардинал брежнєвської доби Суслов якось сказав: "Литовців не буде, але Литва буде радянською". Для цього Москва вдавалася до репресій особливого ґатунку. У республіках Балтії будували промислові підприємства, завозили робітників з глибинних районів СРСР для створення "системи етнічної рівноваги" з поступовим розчиненням бунтівних націй. Як наслідок - у столиці Латвії трохи більше ніж 40% жителів були представниками місцевого етносу. Проте навіть газові від'єднання взимку 1991-1992 рр. не зламали волі громадян Балтії до свободи і незалежності.

На жаль, СНД не стала ні успішним планом виходу з радянщини, ні проектом трансформацій і розбудови демократичних суспільств, як це відбулося з колишніми країнами соцтабору у Східній Європі. Усі питання, які поставали як невідкладні - розвиток демократії, ліквідація міждержавних та міжнаціональних конфліктів, просто заморожувалися, ставали такими собі "скриньками Пандори", які можна відкрити в слушний момент (згадаймо придністровсько-молдовський, вірмено-азербайджанський конфлікти тощо). Емісари Москви, представлені інститутом СНД та його філіями на місцях, на гроші тих-таки країн-членів насаджували ідеї відтворення нового імперського об'єднання на теренах колишнього СРСР. Варіант створення великого економічного простору на кшталт Євросоюзу чи Британської співдружності взагалі не брався до уваги.

Організація так і не знайшла свого, прийнятного для всіх, обличчя. Усі ідеї ЄЕПів, митних союзів, що їх продукував реальний центр СНД - Росія, не були спрямовані на подолання тоталітаризму, соціально-економічну та політичну трансформацію. Навпаки, робилося все, щоб не дозволити зміцнитися суверенності колишніх національних окраїн, щоб зберегти пуповину, якою вони були зв'язані з імперським центром, не допустити їхніх структурних, організаційних контактів і стосунків із західними країнами. Уже за рік після створення СНД російська "Независимая газета" констатувала: "Безумовно, СНД не зародок нового, а механізм стримування від повного розвалу старого. І очевидно, що дещо цей механізм допоміг стримати". У цьому сенсі український шлях до Європи дуже показовий.

Невдовзі СНД, охоплена низкою глибоких суперечностей, не без ініціативи Москви, яка всіляко спрямовувала її діяльність у вигідне для себе русло, почала дробитися, що спричинило появу всередині співдружності таких утворень, як ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки, 1994), Російсько-білоруський союз і Союз інтегрованих держав (1996), Митний союз (1997), ЄврАзЕС (Євразійський економічний союз) і ШОС (Шанхайська організація співробітництва) - 2001 р. Однак далі декларацій діло не йшло.

Росія, пропонуючи "проект" СНД, з одного боку, свідомо не позначила свого стратегічного імперського інтересу, а з іншого, нічим не зацікавила своїх сусідів, не пішла на компроміс між своїми власними національними інтересами і національними інтересами інших членів співдружності і продовжувала здійснювати диктат, для спротиву якому серед членів СНД , як правило, не було і немає політичної єдності. Міжнародне співтовариство, своєю чергою, критикуючи "особливі інтереси" Москви, досить мляво реагує на російську політику "збирання земель" і "миротворство" на пострадянському просторі.

З початку нового століття, укріпивши авторитаризм сучасного тоталітарного типу й упорядкувавши свою традиційно експортну видобувну промисловість і ВПК, Росія перейшла до "збирання земель" на пострадянському просторі. Восени 2011 р. у Санкт-Петербурзі вісім країн з 11-ти (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Молдова, Таджикистан, Україна) підписали Угоду про зону вільної торгівлі. Але такою вона не стала. За наполяганням Росії з неї вилучено газ, нафту, цукор тощо. Цього ж року Росія заявила про плани створення до 2015 р. Євразійського союзу. На цьому "пригоди" СНД не закінчилися. Як влучно підмітив російський професор В.Кувалдін, СНД нагадує розлючену пару, яка ніяк не може роз'їхатися і змушена жити під одним дахом.

Сьогодні це вже не СНД в ілюзіях 1991–1992 рр. Російсько-грузинська війна 2008 р. визначила реальний рубіж, з якого почався її розпад. Зрештою, співдружність виявилася не ембріоном нового, а уламком старого, незграбною тінню колишньої імперії. У цьому контексті події 2014-2015 рр. уже визначили її долю. СНД змушена подати в історичну відставку, що буде першою і останньою честю для цього утворення. І тоді світ констатує: усе-таки наважилася на єдино можливий крок наприкінці своєї непривабливої "кар'єри".