Ціна перемоги: людський вимір

"Війна не закінчується доти, доки не поховано останнього полеглого на ній солдата"... Красива фраза - й нічого більше. Якщо так міркувати, то не тільки Друга світова, а й багато інших війн ніколи не закінчаться. Хоча ніхто не сперечається, що загиблі солдати справді заслуговують шанобливішого до себе ставлення, ніж те, що реально існує (не проголошується, а саме реально існує) в Україні. Японцям простіше - за їхньою національною релігією камі-но-міті кокутай ("спільний божественний шлях"), більш відомою європейцям під китайською назвою "сінто", кожного полеглого за свою Батьківщину визнають богом. Не рівним богам, а саме богом, який може звисока дивитися на невдячність безпам'ятних нащадків. Незалежно від того, вчинив він якийсь подвиг чи загинув у "звичайному" бою. Незалежно від того, вважати війну справедливою чи ні. Боги - і крапка. Решта - відповідальність можновладців у цьому житті. Які й самі "ще далеко не чарівники, а тільки вчаться". Якщо взагалі навчаться...

Упевнений, що більшість читачів не погодиться з таким категоричним формулюванням: Україна була, є і буде традиційно православною країною, а в православ'ї не тільки інша теологія, а й інша етика. Однак із погляду будь-якої релігії і кожної (навіть атеїстичної) моралі викреслювати з історії мільйони людей, що віддали життя за перемогу своєї країни у війні, - злочин проти Совісті й Честі.

То про що, власне, мова? Адже нібито "людську ціну Перемоги" остаточно прояснено офіційно. Уже багато років як знято грифи таємності з відповідних документів (один із найзначніших збірників, що вийшли друком 1993-го, так і називався - "Гриф таємності знято"). І, природно, на цьому ґрунті знайшлися розумники, які, чи то прочитавши цю справді змістовну книжку, але тільки одну її, чи то ще гірше - прочитавши, але абсолютно нічого не зрозумівши, поквапилися заявити, що питання тепер зрозуміле остаточно. Тобто щодо цивільного населення всі визнають, що серед цієї категорії жертв Другої світової втрати багатьох країн назавжди залишаться обчисленими з точністю "плюс-мінус постіл по карті". Бо коли "істинно арійські", а здебільшого каральні формування, сформовані з усякої наволочі колабораціоністів, знищували цілі населені пункти разом із їхнім населенням, точної статистики не велося. Як не велося й тоді, коли на Німеччину буквально обрушилася відплата з небес. Стратегічна бомбардувальна авіація західних союзників - здебільшого з цілковитого схвалення радянського командування - буквально стирала з обличчя землі цілі міста. І Дрезден був найвідомішим, але далеко не єдиним у цій низці...

Однак вважається, що втрати власне збройних сил воюючих держав можна обчислити набагато точніше. Наприклад, у тому ж таки збірнику "Гриф таємності знято" називається дуже точна цифра (принаймні для військовослужбовців, які загинули в бою, померли від ран, хвороб, нещасних випадків і в полоні, страчених і тих, що залишилися на Заході після звільнення з полону) - 8668400 осіб. З поправкою на те, що війна з Японією та її союзною маріонетково-пародійною "маньчжурською державою" обійшлася Радянському Союзу ще в 12031 життя солдатів і офіцерів, а за оцінкою МЗС СРСР від 1956 р. з радянських військовослужбовців, що потрапили в полон, приблизно 250 тис. після війни залишилися на Заході, у Велику Вітчизняну війну загальні втрати радянських збройних сил загиблими, померлими й страченими мали б становити 8406370 осіб. Нібито все ясно, за винятком "маленької" деталі - одні документи категорично відмовляються зістиковуватися з іншими! І аж ніяк не в дрібницях.

Загальновідомо, що облік втрат загиблими й зниклими безвісти в робітничо-селянській Червоній армії (РСЧА) було поставлено надзвичайно погано. Безлад (що доходив до відвертого бардака) у документообігу, грубі розрахункові помилки в документах, елементарна відсутність горезвісних солдатських медальйонів у багатьох військовослужбовців, нарешті, банальне приховування від вищого начальства того, що могло потрапити під категорію "ненормальні втрати в людях". А за це, хоч би що там казали, карали - хоча й рідко, але доволі суворо, - принаймні від офіцерів ланки до командира дивізії включно... Причому весь "букет" продовжував цвісти пишним цвітом не тільки в хаосі поразок перших тижнів і місяців війни, а й у благополучні з погляду воєнної обстановки 1944–1945 рр. От і виходить, що оцінювати втрати радянських збройних сил у Велику Вітчизняну "за повідомленнями фронтів" - це приблизно те саме, що вивчати історію всієї війни за зведеннями Совінформбюро. Або його "старшого спаринг-партнера" - Німецького інформаційного бюро, що цілком офіційно перебувало у віданні імперського міністерства народної освіти і пропаганди. І керованого товаришем - все правильно, нацисти зверталися одне до одного не інакше як "товариш" - Паулем Йозефом Геббельсом.

Така постановка питання може здатися парадоксальною. Адже йдеться про документи, що від самого початку призначалися для інформування вищого командування про реальну обстановку! На жаль, стан речей зовсім не такий простий. Документи епохи - це ще аж ніяк не факти (історія взагалі дуже рідко має справу з фактами). Це всього лише інтерпретація фактів, яку дали сучасники подій. Але сучасники теж були людьми, які в критичних ситуаціях часто можуть помилитися або щось проґавити. Нарешті, ці ж таки люди могли елементарно брехати або займатися окозамилюванням, щоб не піти під трибунал за недолуго проведену атаку чи операцію. За великим рахунком, тут ми просто в трохи іншій формі стикаємося з класичною проблемою історичних джерел: реальні факти в них можуть бути ненавмисно перекручені або свідомо заздалегідь фальсифіковані. Тому найсучаснішим епосі й "загрифованим" документам можна вірити лише настільки, наскільки можна вибудувати на основі доступного кола джерел несуперечливу картину. На жаль...

У нашому випадку виявляється, що цифрі 8,4 млн убитих і померлих радянських військовослужбовців вірити не можна. З тієї простої причини, що коли її прийняти, невідомо куди з минулого пропадають мільйони людей.

Найцікавіше, що "консервативна" (якщо хочете - офіціозна) історіографія практично не намагається пояснити розбіжності. Втім, вона й не намагається організувати їх замовчування - вона їх просто ігнорує. І знову, як у часи славної пам'яті Леоніда Ілліча Брежнєва, суспільство охоплює новий етап історичного маразму. Як відомо, в роки "розвиненого застою" історія Великої Вітчизняної війни існувала ніби на трьох рівнях: для дурнів і пропагандистів (ці "праці" проходили здебільшого по лінії Політвидаву). А також для фахівців і просто тих, хто розумніший (грубезні монографії, що, як і годиться, переповнені ідеологічними штампами, але все-таки містять достатньо інформації, щоб думаюча людина могла скласти собі картину, близьку до реальної). Був і третій рівень - для тих, кому, згідно зі службовими обов'язками, належало знати бодай частину правди (відповідна інформація теж містилася в грубезних монографіях, але вже під грифами "Для службового користування" або "Таємно").

Нині в Росії діє загалом аналогічна схема. Але з тією лише різницею, що рівнів уже не три, а всього два. Поверхневий - для тих, хто бажає отримати висновки в "розжованому" вигляді (або принаймні готовий змиритися з таким станом речей). А глибший шар, як і раніше, розрахований на фахівців і тих, хто просто цікавиться, готових і здатних самостійно працювати над вихідним матеріалом, але головне (у нових умовах) - достатньо забезпечених, щоб купувати відповідну літературу, довідники... У результаті - маємо дві паралельні історії Великої Вітчизняної. Причому при ознайомленні з найвидатнішими пасажами іноді виникає відчуття, що взагалі йдеться про якісь різні війни. При цьому описаний поділ зовсім не збігається з ідеологічним поділом самих істориків. І на тому, і на іншому рівні працюють і свої "ортодокси", і свої "ревізіоністи", і свої "помірковані", і свої "чорнушники від історії".

Та при цьому дуже помітно: нинішні російська й українська влади не зацікавлені у відновленні й популяризації професійного підходу до подій тих років. Здається, що навіть у російських "верхах" скоріше погодяться терпіти масове поширення "чорних" міфів про війну, ніж серйозну роботу будь-якої ідейно-політичної орієнтації. Тобто відсікається не просто "ідеологічно далекий", а професійний підхід як такий. Причому відсікається саме від широкого читача.

Та повернімося до питання про "ціну Перемоги". Багато цифр, що дають відповідь на нього, добре відомі ще з радянських часів. Наприклад, кількість громадян СРСР, яких призвали на військову службу, - 34467700 осіб. Звичайно, ці дані неповні. Наприклад, бійців народного ополчення, що загинули до переформування ополченських з'єднань і частин у звичайні стрілецькі дивізії, в цій кількості не враховано. Не враховано тут і тих, кого призивали поза військкоматами, прямо в діючу армію - через навчальні підрозділи фронтових з'єднань. Тобто ті, хто в "навчальних боях" (характер використання піхотних "фронтових навчань" мало відрізнявся від використання штрафників) уцілів і кого направили до штатних частин і підрозділів, - до списків потрапили, а ті, хто не вцілів, - ні. Та й дані по деяких військкоматах (зокрема й обласних) у західних регіонах СРСР елементарно загубили або знищили під час відступу в червні-липні 1941-го. Тому 34,5 млн осіб - це лише "гарантований мінімум". Призов був більший, але наскільки - вже навряд чи стане відомо із абсолютною точністю. Можна лише вважати "залізно" вірогідним те, що він не був меншим.

Із зазначеної кількості 4789200 осіб було направлено не в РСЧА й робітничо-селянський Військово-морський флот (РСВМФ), а у війська й воєнізовані формування інших відомств і на роботу в народному господарстві. Для комплектування "дружніх армій" (передусім - підконтрольні прорадянським силам частини Війська Польського) "позичили" ще 250400 осіб. Разом тільки до Червоної армії та ВМФ СРСР із 22 червня 1941-го по 30 червня 1945-го влилося 29428100 осіб (із урахуванням особового складу, що був у РСЧА й РСВМФ до початку війни). Звісно, навіть під час Великої Вітчизняної відбувалася не тільки мобілізація, а й демобілізація, причинами якої зазвичай були серйозне поранення, дуже тяжка хвороба або й зовсім уже похилий вік. Таких солдатів і офіцерів було 4004200 осіб, з яких майже 2 млн
576 тис. відразу ж визнали інвалідами, а ще 206 тис. демобілізували з причин, не пов'язаних зі станом здоров'я. Одночасно йшов і повторний призов. Призивали військовослужбовців, що раніше перебували в оточенні й були на обліку на початку війни як зниклі безвісти, але втекли в партизани і вдруге були призвані в збройні сили після звільнення відповідних територій від окупації (74900 осіб); призивали тих, хто підлягав раніше демобілізації через поранення або хворобу, але вважався таким, що у достатній мірі вилікувався (точної кількості таких повторних призовників не встановлено, але відомо, що їх не могло бути більше ніж 1222200 осіб); нарешті, призивали звільнених військовополонених (до 10 липня 1945-го таких було 425 тис. осіб). Однак навіть із урахуванням усіх цих факторів так званий чистий призов до збройних сил у період Великої Вітчизняної становив не менш як 27 млн 706 тис осіб. І це без урахування численних військ НКВС. Які, між іншим, теж воювали (а не тільки строчили з кулеметів по відступаючих). І теж зазнавали втрат, причому нерідко - значних.

Та... до 1 липня 1945-го у збройних силах СРСР залишалося всього 12436600 осіб. Таким чином, різниця між "залишковою чисельністю" РСЧА й РСВМФ, з одного боку, і чистим призовом у них за воєнні роки - з іншого, становить величезну різницю - майже 15,3 млн (точніше, 15269400 осіб). Звичайно, треба зважати на те, що не тільки до 1 липня, а й до 10 липня 1945-го додому повернулися ще не всі полонені, які виявили бажання повернутися (або яких вдалося повернути "напівпримусовим" або "просто примусовим" способом). Крім того, не всі колишні полонені були знову призвані на військову службу. Таким чином, з убутку Червоної армії й РСВМФ слід відняти ще як мінімум 1,411 млн осіб. А також - уже згадувану чверть мільйона тих, що так і не побажали повертатися на Батьківщину й зуміли уникнути цієї процедури у примусовому порядку. До того ж під час війни було "демобілізовано під чисту", як уже йшлося, щонайменше 2 млн 782 тис. осіб. А нерозшуканих дезертирів у СРСР набралося за Велику Вітчизняну 212400 осіб. Ще 436600 осіб убуло з РСЧА й РСВМФ у табори (всупереч усталеній думці, військовослужбовців, які провинилися у воєнні роки, направляли не тільки у штрафні частини, а й у "звичайні" місця ув'язнення). Але, навіть зважаючи на всі ці поправки, залишається щонайменше 10177400 військовослужбовців, які були мобілізовані в РСЧА й РСВМФ або перебували на службі в них до 22 червня
1941 р., не були демобілізовані під час війни, не повернулися з таборів для військовополонених, не залишилися на Заході, і їх було призвано на військову службу тільки один раз. Але до літа 1945-го їх в армії й на флоті вже не було. То куди ж вони поділися? 8406400 осіб із цих людей офіційна історія визнає загиблими. А куди поділися ще майже 1,8 млн осіб (точніше, 1 млн 771 тис.)? Невже прямісінько на небеса?

Схоже, останній варіант найбільш близький до істини. Майже двомільйонна "військово-демографічна прірва" (і це ще мінімальна, за всіх обставин значно занижена, оцінка) - це і є наші "загублені солдати Другої світової". Солдати й офіцери, що не потрапили до "місячних і декадних повідомлень фронтів". Солдати, яких офіційна (і частина неофіційної) історичної науки намагається буквально викреслити з історії, щоб применшити справжній масштаб втрат радянських збройних сил у роки війни.

Тим, кому такий висновок здасться малоймовірним, ми пропонуємо поставити собі одне запитання й згадати одну обставину. Запитання буде таке: куди ще могли "зникнути" ці мільйони? "Великий вождь і вчитель" товариш Сталін "установив" цифру втрат радянського народу у Великій Вітчизняній війні - 7 млн осіб. Потім майже так само мудрий ("кукурузником" і "волюнтаристом" Микиту Сергійовича назвали потім - топтати ногами полеглу велич у нас майстрів завжди вистачає) "визначив" іншу - понад 20 млн загиблих. Далі з'явився "перебудовний варіант" - 27 млн жертв, який у ранньоєльцинський період було зменшено на 400 тис. осіб (отриманий результат -
26,6 млн загиблих - вважається "канонічним" досі). І в кожної цифри було своє "глибоке наукове обґрунтування"...