Таємниці Перлинної бухти. Атака на Перл-Харбор: невідомі сторінки

О 7:49 за гавайським часом 8 грудня 1941 р. (в Європі це було ще 7 грудня) японська палубна авіація завдала раптового нищівного удару по кораблях у гавані передової бази Тихоокеанського флоту США - Перл-Харборі. У воєнну історію США цей день увійшов як День ганьби. Але й день загадки також. Коли відгриміла Друга світова, з'ясувалося, що у Вашингтоні не могли не знати про намір Японії напасти на Сполучені Штати, бо вже читали частину японських шифрів майже в реальному часі. Тоді чому став можливим Перл-Харбор? У різний час дев'ять (!) офіційних комісій у США розслідували причини того, що сталося, але висновки цих комісій не задовольнили навіть власну "офіціозно-академічну" американську історичну науку. Втім, у форматі невеликої статті всю передісторію й історію атаки на Перлинну Бухту (саме так перекладається з англійської назва Перл-Харбор) викласти, звичайно, неможливо. Тому автор обмежився лише двома, але, мабуть, найменш відомими епізодами: "репетиціями катастрофи" (а такі проводилися щонайменше двічі) та "ультиматумом 26 листопада" (який, власне, й призвів до війни 1941–1945 рр. на Тихому океані, а за кілька днів - і до повномасштабного вступу США в Другу світову війну).

Початок: "повість про майбутню війну"

Мабуть, усе почалося ще 1932-го. Тоді на спільних із армією Сполучених Штатів навчаннях флоту відпрацьовувалася оборона Гавайських островів. Командувач "ескадри вторгнення" адмірал Ярнелл вийшов з бази в Каліфорнії і… викинув фортель. Залишивши позаду лінкори й навіть крейсери оперативного з'єднання, він рушив до Гавайських островів усього лише з двома авіаносцями - "Саратога" і "Лексінгтон". Без прикриття. На Гаваях же тим часом очікували появи біля островів усієї ескадри і збиралися дати їй умовний бій, так би мовити, в класичному стилі.

Однак Ярнелл не виправдав сподівань. За півгодини до світанку 7 лютого 1932-го він підняв з авіаносців, що підійшли на 40 миль (1 морська миля = 1,852 км) до Гаваїв, 152 літаки. З першими променями сонця вони піддали раптовому "бомбардуванню" аеродроми поблизу Перл-Харбора, "знищили" дислоковані на них літаки і стали повними господарями в повітрі. Урок був зрозумілий. У1936-му японська військово-морська академія видала "Дослідження стратегії і тактики в операціях проти США". Висновок: "У разі базування головних сил американського флоту в Перл-Харборі воєнні дії належить відкрити раптовими ударами з повітря".

Нові спільні навчання флоту й армії у квітні 1937-го підтвердили справедливість японського аналізу. До Гаваїв знову підступила "ескадра вторгнення" - 111 вимпелів, які мали на 4 авіаносцях понад 300 літаків. Знову аеродроми на острові Оаху несподівано "розгромили" з повітря. А вже наступного дня висадився десант. Посередники вважали, що з великих бойових кораблів "умовні втрати умовних нападників" - один лінкор. Те, що ці дії може не тільки повторити, а й перевершити флот іншої держави, тоді якось нікому не спадало на думку. Крім японців, зрозуміло. Але вони не особливо афішували свої думки…

У ніч з 11 на 12 листопада 1940 р. теорія стала практикою. Ескадрений авіаносець "Ілластрієс" Середземноморського флоту Його Величності підійшов на 170 морських миль до головної бази італійського королівського флоту - Таранто. У світлу місячну ніч штурмани легко привели 20 торпедоносців і пікірувальників до цілі. У результаті влучень торпед лінкор "Кавур" перекинувся на якірній стоянці й затонув, лінкори "Юлій Цезар" (майбутній "Новоросійськ", що загинув уже під радянським прапором у 1955-му) і "Літторіо" отримали по три торпеди й сіли на ґрунт. Пошкоджено було також важкий крейсер, есмінець і гідроавіаносець. Британські втрати, можна сказати, виявилися сміховинними - усього два літаки.

Італійці назвали ці події Ніччю приниження… Ще б пак! Було добре відомо - торпеди можна скидати з літаків у районах глибин не менше ніж 24 м. А інакше вони заривалися в ґрунт. Глибина гавані Перл-Харбора тільки на фарватері досягала 15 м. Тому лінкори вважалися захищеними від торпедних атак. Вважалося, що мілководдя страхує кораблі і в гавані Таранто. Англійці популярно пояснили urbi et orbi ("місту - тобто Риму - і світу" - латин.), що це не зовсім так - до торпед присобачили дерев'яні стабілізатори-поплавки, а виникле вихляння 457-мм "сигари" компенсували на курсі виходом торпедоносців на дистанцію кинджального удару.

Не дивно, що такі приголомшливі уроки привернули й увагу морського міністра США Френка Нокса. "Успіх англійської атаки з повітря торпедами по кораблях, що стояли на якорі в гавані, - писав він військовому міністрові Стімсону, - підказує: слід негайно вжити запобіжних заходів для захисту Перл-Харбора від раптової атаки на випадок війни між США і Японією". І заходів вжили. Через 13 місяців японські торпедоносці скидатимуть у води Перлинної бухти торпеди… правильно, з дерев'яними поплавками. Від їхніх влучань лінкор "Оклахома" перекинеться і затоне прямо на якірній стоянці - 400 людей задихнуться замкненими у відсіках. No comment…

Звісно, рано чи пізно хтось мав сказати, що президент і головнокомандувач збройних сил США Франклін Делано Рузвельт просто підставив під розгром Тихоокеанський флот Сполучених Штатів. Зрада? О ні, всього лише "жертвування фігурою" - мовляв, не було іншого способу ввести США у війну. А це було життєво необхідно в інтересах як самих США, так і всіх (тоді ще майбутніх) Об'єднаних Націй. Причому терміново.

Що ж, версія має право на існування. Але дійсність, здається, була все-таки трохи складнішою.

Американський ультиматум Японії від 26 листопада 1941 року

Якщо уряд США хотів відтягнути збройний конфлікт з Японією, то Вашингтон мав піти на "модус вівенді". Державний департамент і командування збройних сил США, знаючи про цю настанову уряду, вважали її розумною.

Того ж погляду дотримувались і японці. 22 листопада 1941 р. японський міністр закордонних справ Того телеграфує своїм представникам у США: "Нам украй важко змінити дату, встановлену в моїй телеграмі №736. Ви не можете й здогадатися про причини, через які ми хочемо врегулювати японсько-американські відносини до 25-го, однак, якщо протягом найближчих трьох або чотирьох днів ви зможете закінчити ваші переговори з американцями, якщо підписання угоди може бути завершено до 29-го, якщо стане можливим обмінятися відповідними нотами, якщо ми зможемо порозумітися з Англією і Голландією, і, коротко кажучи, якщо все буде завершено, ми згодні чекати до цього дня. Але цю дату абсолютно не можна змінити. Після неї події розвиватимуться автоматично".

Того ж дня, 22 листопада, і Державний департамент виробив американський проект "модус вівенді" терміном на 90 днів. Його відмінність від японського "плану Б" полягала головним чином у тому, що США вимагали негайно вивести японські війська з Південного Індокитаю, а в північній частині цієї країни мало залишитися не більше ніж 25 тисяч японських солдатів. Інші американські умови загалом збігалися з японськими пропозиціями.

Пояснити мотиви американського уряду в наступні 12 днів до початку війни значно важче.

Ранком 25 листопада відбулася півторагодинна нарада державного секретаря Хелла, військового міністра Стімсона й морського міністра Нокса. Учасники погодилися, що треба передати американські пропозиції Японії. Про що ще йшлося на цій нараді, даних немає. Об 11-й годині ранку всі троє прибули в Білий дім, де за участі генерала Маршалла (начальника штабу армії) і адмірала Старка (головнокомандувача флоту) відбулася ще одна півторагодинна нарада у президента. Про неї майже немає відомостей, за винятком загадкового запису в щоденнику Стімсона: "Президент, замість обговорювати "Вікторі Перейд" ("Парад Перемоги" - умовне позначення дій США на випадок їхньої участі у війні в Європі. - С.Г.), сконцентрувався тільки на питанні про відносини з Японією. Він зазначив, що на нас, очевидно, нападуть, можливо не пізніше наступного понеділка (30 листопада), бо японці, як відомо, атакують без попередження. Що нам робити? Проблема зводиться до того, як нам зманеврувати, щоб Японія зробила перший постріл, і водночас не допустити великої небезпеки для нас самих. Це важке завдання".

Немає сумніву в тому, що в Білому домі приділили належну увагу повідомленням, які надійшли з Берліна 25 листопада 1941 р., - там з великою помпою продовжили на п'ять років "Антикомінтернівський пакт". На це у Вашингтоні дивилися серйозно. Але відразу ж надійшли розвідувальні дані, які свідчили, що Японія явно збирається "посковзнутися", виправдавши найгірші побоювання Рузвельта. Було помічено 30–50 суден з військами південніше від Формози (Тайваню), що прямували, очевидно, до берегів Індокитаю.

Увечері 25 листопада Стімсон надіслав доповідну про це президентові, а зранку наступного дня зателефонував йому і довідався про долю документа. "Президент буквально вибухнув, так би мовити, злетів у повітря, - записав Стімсон у щоденнику. - Він сказав, що ще не бачив доповідної, але вся обстановка змінилася. Це свідчення віроломства японців. Вони ведуть переговори про повне перемир'я - повне виведення військ (із Китаю) - і водночас направляють цю експедицію в Індокитай".

За гнівними словами - гнівна проза ще однієї американської відповіді. Рузвельт сповнився рішучості провчити японський уряд. Він викликав Хелла й зажадав узяти жорсткий тон у переговорах. Проект "модус вівенді" відкинули. З великим поспіхом у державному департаменті підготували великий документ - "програму десяти пунктів". Ці "пункти" спершу пропонувалися для подальшого обговорення в разі прийняття "модус вівенді". Тепер, коли від нього відмовилися, до них додали героїчний вступ - про відданість США високим принципам миру тощо.

Конкретно США пропонували Японії укласти багатосторонній пакт про ненапад на Далекому Сході; підписати колективний договір про цілісність Індокитаю; вивести всі війська з Китаю; США і Японія підтримуватимуть у Китаї тільки чунцінський режим; обидва уряди почнуть переговори про укладання торговельного договору. Нарешті, жодну з угод, учасниками якої є відповідно США і Японія, не слід тлумачити як таку, що суперечить цій американсько-японській угоді. Такі були основні положення цього дивного документа. Коротко кажучи, Сполучені Штати пропонували Японії відновити з доброї волі становище, яке існувало на 18 вересня 1931 р., тобто до початку японських захоплень. Протягом американсько-японських переговорів у 1941 р. уряд США не висував умов, які хоча б віддалено нагадували "програму десяти пунктів".

О 5-й вечора 26 листопада Хелл вручив спішно підготовлену відповідь японським представникам Номурі й Курусу. Посли, прочитавши документ, не могли повірити очам. Вони запитали про долю "модус вівенді". Хелл заявив, що в руках послів відповідь. Державний секретар зауважив, що "його лінчують, якщо з'ясується, що нафта поставляється в Японію". Номура заперечив: "Іноді державні діячі, які дотримуються твердих переконань, не мають симпатій у громадській думці, тільки мудреці можуть зрозуміти майбутнє і часом нести мученицький вінець, однак життя коротке, і кожен повинен виконати свій обов'язок". Курусу додав: американська відповідь "рівносильна кінцю переговорів". Хелл, за словами Курусу, залишився "непохитним, як скеля". На тому й розійшлися.

Справді, американська відповідь, що її написали чиновники держдепартаменту під проводом Хелла 26 листопада 1941 р., була програмою-максимум, яку Сполучені Штати будь-коли висували стосовно Далекого Сходу й Тихого океану. Видатний американський історик першої половини ХХ ст. Чарльз А.Бірд наголосив: "Ніколи в історії американських дипломатичних відносин зі Сходом, якщо можна довіряти опублікованим матеріалам, уряд США не пропонував Японії негайно забратися з Китаю під замаскованою погрозою війною і під тиском економічних санкцій, які могли призвести до війни. Навіть найзапекліші імперіалісти, що діяли під егідою Республіканської партії, ніколи не насмілювалися офіційно застосовувати цю доктрину у відносинах з Японією - дотримуватися в Китаї політичних та економічних принципів, колись сформульованих у гаслі, що, на перший погляд, має слушний характер - Відкриті Двері, а на ділі - стару формулу Республіканської партії, яка передбачає американське втручання в Китаї, а також керуватися засадами міжнародної моралі, що їх виклав Хелл… Президент Рузвельт пішов на те, що не насмілювалися вчинити імперіалісти-республіканці: він підтримав рішучими економічними санкціями небезпечний, хоча й зужитий жупел Відкритих Дверей, а в переговорах з Японією довів справу до висування максимальної програми, яка вела до війни на два фронти. Антиімперіалісти, як демократи, так і республіканці, могли легко вирізнити в меморандумі його зміст - старий імперіалізм у новій вдяганці".

Рубікон було перейдено. І Франклін Рузвельт це чудово розумів. Він не припускав (як цілковитий дилетант у військових питаннях) лише одного - що відповідь японців може виявитися такою нищівно успішною, як це сталося на світанку 8 грудня. Втім, на виправдання президента США можна сказати те, що результату війни цей успіх противника однаково ніяк не змінив. Та й не міг нічого змінити. У принципі. Занадто вже нерівні були (і не на користь Японської імперії) військово-економічні потенціали сторін. Але це - вже зовсім інша історія…