Підтримати
Наприкінці січня нинішнього року в соцмережах на сторінках деяких будинків дитини з’явилися пости дуже схожого змісту: «Увага! Терміново! Допоможіть!!! Наш заклад знищують. Тоді як у країні з’явилося багато дітей-сиріт і дітей, що не мають батьківського піклування та даху над головою чи опинились у складних життєвих умовах, а наш заклад має чудові умови для проживання, сучасне реабілітаційне обладнання та професійну команду».
Справді, наразі будинки дитини реорганізовують і або приєднують до наявних центрів соціальної підтримки дітей та сімей, або вони стають центрами медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям. І, як завжди, знаходиться чимало захисників, які вимагають їх збереження, — мовляв, «чудовий заклад», «лікарі — від Бога».
Чи будинки дитини справді рятують дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування і є єдиною альтернативою?
Все ж таки не слід забувати, що з початком повномасштабної війни, незважаючи на заклики евакуйовуватись, окремі співробітники інтернатних закладів, у тому числі і будинків дитини, чинили цьому опір, бажаючи залишитися зі своїми сім’ями. Траплялися ситуації, коли їхні вихованці зрештою опинялись уже на окупованій території, а згодом були депортовані в РФ, що дало окупантам приводи для маніпуляцій. У Херсоні цьому, наприклад, сприяла співробітниця дитбудинку, яку окупаційна влада призначила директоркою.
За словами національної програмної директорки «СОС Дитячі містечка — Україна» Дар’ї Касьянової, більшість будинків дитини все ж таки були евакуйовані зі своїх звичних місць і перебувають на умовно безпечних територіях. Деякі вивезені за кордон. «Однак на територіях, звідки їх вивезено, все одно залишаються діти. Окремі співробітники, що повернулися на деокуповані території, шукають нових дітей. І продовжують працювати з ними, а не з сім’ями. Така ситуація не нова. Так само відбувалось і у 2014 році», — каже вона.
А ось про те, як у будинках дитини (що, до речі, є медичними закладами) піклуються про здоров’я дітей та як довго потім доводиться долати наслідки перебування маленької людини в закладі інституційного догляду, яскраво свідчить історія Світлани, що стала мамою двом їхнім маленьким вихованцям. Імена змінено: обидва хлопчики мають статус ВІЛ-інфікованих.
Ця історія і типова, і ні. Не типова, бо Світлана сама є експерткою у сфері захисту прав дитини. За фахом вона — соціальний педагог, психолог. Про те, що колись усиновить дітей, Світлана думала ще на першому курсі інституту. Майбутня професія надихала. На початку 2000-х їй до рук потрапив додаток до журналу «Наталі», цілком присвячений питанням усиновлення, який жінка зберігає досі. Тоді вона вирішила, що колись це точно станеться.
Ішов час, змінювались обставини. Добра Світланина знайома вдочерила дівчинку і впродовж року писала в соцмережі про те, як її сім’я долає різні складнощі. Тоді Світлана надихнулася й вирішила, що, мабуть, уже час. Почала переглядати фото дітей на веб-сайті Мінсоцполітики. Тим часом знайома виставила в соцмережі фото хлопчика з тієї ж бази, написавши, що ситуація критична, дитина перебуває в київській лікарні і терміново потребує батьків.
Тоді Світлана була за кордоном. Згадує, як, побачивши фото, «відчула: це, мабуть, моя дитина стоїть там у картатій сорочці й у блакитних шортиках».
Через добу пост мав уже більше тисячі репостів. Не дуже сподіваючись на удачу, жінка все ж таки зателефонувала до служби у справах дітей і була вкрай прикро вражена. «Просто по телефону мені повідомили діагноз дитини, що є критичним порушенням її прав, — згадує вона. — Причому в жахливій формі — «Нащо вам той спідозний?». Такого від служби у справах дітей не очікуєш, але, на жаль, це трапилось. Був 2017 рік і дуже прикрий для мене досвід із боку системи, яка мала б захищати дитину».
Через кілька днів Світлана повернулася до Києва й дізналася, що хлопчик перебуває у відділенні для ВІЛ-інфікованих у Охматдит. Звідти й почався її шлях. Світлана вирішила: буде як буде. І почала збирати документи. Проте виявилося, що інших кандидатів на дитину не знайшлося. За кілька місяців вона пройшла навчання та оформила опіку, щоб дитина вже не поверталася до дитбудинку в Херсоні, й просто з лікарні забрала хлопчика додому.
«Хоча в Херсонському будинку дитини кажуть, що Богдан отримував потрібну терапію, за своє дворічне життя він тричі лежав у київській реанімації та перебував у дуже тяжкому стані, — згадує Світлана. — Звісно, він нічого не вмів і всього боявся. Важив 11 кілограмів і мав ледве 80 сантиметрів зросту. Погано ходив та зовсім не розмовляв.
Щойно ми почали регулярно давати йому терапію, стан Богдана істотно поліпшився, виявилося, що достатньо було просто вчасно давати йому необхідні ліки, аби дитина перестала хворіти».
Те, як Світлана з Богданом проходили нелегкий процес адаптації, як долали наслідки перебування дитини в дитбудинку, — тема для окремої статті. «На жаль, навколо багато некомпетентності, яка формує «бекграунд» дитини, — згадує жінка. — Важливо не сприймати все, що написано в картках дитбудинку, за істину в останній інстанції. І дуже важливо не боятися. Бо кожній маленькій людині конче потрібно бути вдома».
Але на цьому історія не закінчується. «Я завжди мріяла, що в мене буде дві дитини. Взагалі — чотири, але потім зрозуміла, що не потягну, — згадує Світлана. — У 2021 році, на День усиновлення, 30 вересня, шестилітній Богдан попросив показати, де я його побачила, та ще раз розповісти його особисту історію. Я відкрила базу Мінсоцполітики. І раптом він каже: «А давай пошукаємо тут братика?». Нам одразу випало фото Ромчика, який лежав на жовтій пелюшці. І син одразу сказав: «Дивися, мамо, може, це буде мій братик?».
Біля фото зазначалося — «Рома, 1 рік. м.Київ. Дитина з особливими потребами». Я чомусь була впевнена, що це, так би мовити, дитина з «нашою категорією» захворювання. Пізніше це підтвердилося.
Почала збирати документи. Вже за 2,5 місяця, 17 грудня, Рома був удома.
Кажуть, це не зовсім правильний шлях, адже зазвичай люди спочатку збирають документи, проходять відповідне навчання, а потім шукають дитину. Але я двічі пройшла цей шлях по-своєму. Щоразу спочатку оформлювала опіку, що давало змогу швидше забрати дитину додому, а потім розпочинала процес усиновлення. Уперше — через кілька місяців, а вдруге — майже через рік, бо почалася велика війна...»
«Хоча за Ромою в будинку дитини, з медичного погляду, доглядали краще: в нього не було проблем із терапією, вірусне навантаження в нього нульове, — вдома виявилося, що в нього Коксакі, — згадує Світлана. — Через два дні захворів і старший. Це дуже контагіозне захворювання. Але в дитбудинку характерних пухирців не помітили й виписали дитину. Медичний заклад пропустив очевидні речі, яких не пропустить жодна мама.
Є в Роми й інші нюанси, як у дитини, котра від народження і до року та трьох місяців перебувала в будинку дитини. Нині наявна так звана вторинна аутизація. Тобто він не дуже потребує дорослого, любить проводити час сам із собою. А проте з братом у них дуже хороші стосунки, наскільки це можливо в такому віці. Богдан — дуже добрий і чемний, любить Рому, доглядає за ним, грається. Ідеальний старший брат. Цю свою відповідальну місію він несе гідно. І Рома відгукується.
Отож наразі ми намагаємося давати раду наслідкам тотальної депривації першого року життя (наприклад, із затримкою розвитку), підключаємо спеціалістів. Ці наслідки доведеться долати ще дуже довго. Ось як важливо, щоб дитина не потрапляла в заклад інституційного догляду, зокрема з раннього віку. Рома вдома вже рік і три місяці — стільки ж, скільки був у дитбудинку. А кінця-краю нашій, так би мовити, роботі не видно. У свої 2,5 року він поводиться як півторарічний. Так само було і в Богдана. Хоча Рома трошки жвавіший фізично, бо, хоч би як парадоксально це звучало, не зазнавав таких руйнівних наслідків для свого здоров’я від медичної системи.
Дитбудинків не повинно бути. Вони не мають існувати як інституція. Я розумію, що має бути альтернатива, і це доволі тривалий процес. По-перше, має бути на достатньому рівні розвинене всиновлення маленьких дітей, зокрема з інвалідністю, щоб вони не потрапляли в будинки дитини. По-друге, розвинена система патронату, якщо дитину вилучають із біологічної сім’ї. По-третє, має розвиватися система спеціалізованих сімей для дітей із тяжкою інвалідністю. Якщо альтернативи не буде, то діти просто залишатимуться в лікарнях. Держава мусить докласти максимум зусиль, аби її створити. Щоб будинки дитини відмерли як атавізм, бо в них не буде потреби.
Є й інший бік — величезний супротив з боку як самих будинків дитини та інтернатів, що часто є містоутворювальними підприємствами, так і батьків, яким так зручно, особливо коли це діти з інвалідністю. Є певна неготовність суспільства, нерозуміння. Має бути комунікація (не про закриття інтернатів, а про родину для кожної дитини) і чітко визначена національна політика.
Не можна робити все одразу, треба з чогось починати. І особисто я вважаю — що саме з дітей раннього віку, бо їх більше бажають взяти в сім’ї», — вважає Світлана.
«Всі ми знаємо, що випадків, коли жінки заявляють про намір залишити свою дитину в пологовому будинку, побільшало, — каже Дар’я Касьянова. — Офіційна статистика цього не показує, однак я знаю про це від своїх колег, які працюють із майбутніми мамами, котрі хочуть відмовитися від дітей — через зґвалтування чи інші обставини.
Просто закрити чи трансформувати будинки дитини не можна. Потрібно дивитися на реальну ситуацію — які діти там перебувають і якої допомоги потребують. Спочатку потрібно проробити цю роботу. Бо з 24 лютого 2022 року ми бачимо, що суспільство готове приймати дітей. Особливо маленьких та тих, котрі постраждали від війни».
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google