СІМ ВЕЛИКИХ «СТРАУСІВ» ЛІДЕРАМ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ НЕ ЗАВАДИЛО Б ЯК СЛІД ЗАМИСЛИТИСЯ НАД ЇЇ МАЙБУТНІМ

Квітнева нарада міністрів фінансів і глав центральних банків «великої сімки» (G7) була приурочена до весняного саміту Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку (СБ). Настрій «сильних світу цього» і тон їхніх офіційних заяв були благодушні, як ніколи за останні три роки. Цьому посприяли і міжнародний діловий клімат, і часткове усунення багатьох «каменів спотикання» у позиціях учасників зустрічі напередодні її проведення. Про дуже серйозні проблемні місця сьогоднішньої міжнародної економічної кон’юнктури «люди в сірих костюмах» воліли або згадати мимохідь, або взагалі промовчати. Однак від цього вони не стають менш актуальними й небезпечними.

У спільному комюніке, поширеному по закінченні наради представників фінансових властей США, Італії, Німеччини, Великобританії, Франції, Канади та Японії, яка пройшла 23—24 квітня у Вашингтоні, було із задоволенням відзначено, що пожвавлення у світовій економіці з часу їхньої останньої лютневої зустрічі у Флориді значно зміцнилося. Втішно, що й «перспективи сприятливі» — таким чином «велика сімка» дала зрозуміти, що з оптимізмом дивиться в завтрашній день. «...І хоча ризики залишаються, такі, як ціни на енергоносії», у цілому їх баланс «щодо майбутнього поліпшився».

Традиційно G7 висловилася за вжиття дієвіших заходів із боротьби зі злиднями в усьому світі. Представникам найбільших світових економік доводиться піклуватися про міжнародний імідж своїх держав. Тому тему боротьби з бідністю не могли оминути увагою. Тим більше що підсумкова прес-конференція проходила за участі представників МВФ і СБ, які теж зібралися у Вашингтоні на свій весняний консиліум. Глави мінфінів «сімки» зобов’язалися збільшити допомогу країнам, що розвиваються, у таких галузях, як освіта, боротьба зі СНІДом, і полегшити їхню боргову ношу.

Крім того, представники розвинених країн також висловили готовність допомогти у врегулюванні ситуації і сприяти економічному розвитку Іраку, Афганістану, а також Близького Сходу, зокрема Палестинських Територій. Глава Світового банку Джеймс Вулферсон закликав витрачати більше коштів на допомогу країнам, що розвиваються, а не на військові потреби.

На жаль, як зазначають оглядачі, обіцянки, що прозвучали в ході прес-конференції, теж не вийшли за рамки звичних, оскільки не отримали конкретного фінансового підкріплення в обсягах виділених коштів.

Економічний «пасьянс»

Оптимізм «великої сімки» щодо перспектив світової економіки справді обгрунтований. У недавно опублікованій квітневій доповіді МВФ прогноз щодо зростання світового ВВП 2004 року був підвищений до 4,6%, порівняно з 4,1% у прогнозах минулої осені. 2005-го, відповідно до оцінок фонду, світовий ВВП зросте на 4,4%.

Зростання економіки США 2004 року має становити 4,6%. Якщо це так, то збільшення американського ВВП буде найвищим після 1984 року, тобто за останніх 20 років. МВФ підвищив прогноз і щодо зростання ВВП Японії 2004 року з 1,4 у до 3,4%, а Китаю — із 7,5 до 8,5%. Вперше за багато років представники Токіо приїхали у Вашингтон з високо піднятою головою. Цього року їхня економіка зростатиме найшвидшими темпами з 1996 року. Глава мінфіну Японії Садаказу Танігакі заявив, що нинішнє японське економічне відродження відрізняється від «фальстартів» останніх років, оскільки в його основі закладено зростання приватного споживання, а не експорту, як було раніше.

Єдина «сіра пляма» — економіка єврозони, оцінки майбутніх показників якої довелося знизити до 1,7%, проти 1,9% півроку тому. Європейцям вдалося уникнути публічного осуду за непереконливий стан власної економіки, яка, навіть на тлі позитивної динаміки в усіх інших центрах ділової активності, не може продемонструвати бодай якихось значних результатів. Французький міністр фінансів Ніколас Саркозі визнав, що такі показники «не є достатніми і не настільки хороші, як в інших країнах».

Ця фраза — випад у бік глави Європейського центрального банку Жана-Клода Тріше. ЄЦБ, попри численні заклики знизити кредитні ставки в єврозоні, аби дати економіці регіону необхідний поштовх для зростання, поки що не квапиться це робити. Про що пан Тріше заздалегідь повідомив своїх співрозмовників із G7 в одному з інтерв’ю, котрі передували зустрічі. Після наради він підтвердив цю точку зору, додавши при цьому, що ЄЦБ не робить таємниці з можливостей своєї кредитно-грошової політики. Відповідаючи на запитання журналістів, Тріше повідомив також, що інші країни не зверталися до ЄЦБ із проханням знизити ставки. Правда, при цьому він «забув» сказати, що самі представники європейських делегацій, зокрема міністри фінансів Німеччини (Ганс Айхель) і Франції (Ніколас Саркозі), дали йому неприємної прочуханки в ході наради, вимагаючи терміново ужити заходів із кредитного стимулювання економіки Європейського валютного союзу (ЄВС). Передбачалося, що цей неприємний конфлікт залишиться за зачиненими дверима нарад G7. Але інформація про нього все ж просочилася в пресу. Після цього курс євро впав до чергового цьогорічного мінімуму (1,1760 дол. за 1 євро).

Валютна тема

Як випливає з коментаря одного з представників японської делегації, курси валют — традиційно одна з «найгарячіших» тем на порядку денному нарад, цього разу практично не обговорювалися. Сприяло цьому завчасне згладжування основних гострих кутів у позиціях сторін. Долар протягом останніх двох місяців значно стабілізувався. Офіційний Токіо начебто відмовився від масованих інтервенцій проти посилення власної грошової одиниці на світових ринках, а Пекін пообіцяв усерйоз зайнятися лібералізацією своєї валютної політики.

З приводу валютних курсів G7 зберегла ключові тези лютневого комюніке про те, що «надмірна мінливість і безладні рухи валютних курсів небажані», а також що «потрібно більше гнучкості у валютних курсах провідних країн або економічних регіонів, де цієї гнучкості бракує».

Тут доречно навести кілька пояснень і зробити невеликий екскурс у недавнє минуле.

Тексти спільних заяв G7, які відбивають спільну точку зору її учасників, нечасто містять у собі сенсації. Вся річ у тому, що більшість узгоджень в офіційних позиціях сторін здійснюються заздалегідь. Правки і зміни вносяться зрідка і тільки тоді, коли якійсь із делегацій вдається довести нагальну потребу такого кроку. Останній раз так було, наприклад, у лютому, коли найвпливовіші фінансисти планети збиралися в американському містечку Бока Ратон, штат Флорида. Тоді, на настійну вимогу представників ЄВС, у текст підсумкової заяви було внесено фразу про те, що «надмірна мінливість і безладні рухи валютних курсів небажані для економічного зростання». Самі по собі ці слова ні про що не говорять недосвідченому спостерігачеві. Однак для світових фінансових ринків, які дослухаються не те що кожного слова, а кожного наголосу у вимовлених фразах, таке доповнення до традиційних формулювань означало дуже багато.

Однією з головних причин стрімкого падіння курсу долара щодо євро торік стали результати вересневого саміту «великої сімки» у Дубаї. Тоді представники найвпливовішого на світовій арені «клубу інтересів» дійшли згоди про необхідність не перешкоджати подальшому ослабленню американської валюти на світових ринках. Ринки сприйняли це вмовляння правильно (благо, приводів для доларових розпродажів у світових інвесторів, попри рекордні за два десятиліття темпи зростання економіки, предосить) — курс долара впевнено пішов униз.

Однак у січні, коли ціна загальноєвропейської валюти в одиницях американської наблизилася до історично рекордних максимумів, явно маючи намір подолати «болючий» для «бабусі» Європи поріг на позначці 1,3 долара за євро, чаша терпіння монетарної влади континенту вичерпалася.

Раніше європейці погодилися на обмеження інтересів власних експортерів в обмін на гіпотетичну можливість стимулювання за рахунок здешевлення імпортних товарів внутрішнього споживчого попиту. Зараз саме цей показник, як відомо, серйозно шкутильгає не тільки в Німеччині. Але надміру активне зростання вартості євро могло задушити на пні слабкі ознаки наміченого оздоровлення економіки регіону, головним двигуном невиразного (0,4% у третьому і 0,25% у заключному кварталі минулого року) зростання якої до останнього часу залишалася експансія експортно орієнтованих компаній.

На зовнішніх ринках продається близько 20% ВВП єврозони (у США цей показник становить 9,3%, в Японії — 12%). Публікуючи останні корпоративні звіти, більшість найкрупніших європейських виробників неодноразово заявляли, що головною причиною зниження їхніх прибутків стало посилення євро. А якщо європейська промисловість почне через вимушене згортання виробництва в масовому порядку втрачати робочі місця, яких у Європі і так хронічно бракує, — про якесь загальне поліпшення споживчих настроїв не може бути й мови.

У ході однієї з січневих прес-конференцій президент ЄЦБ Жан-Клод Тріше вперше заявив про небажаність подальшого посилення його підопічної. Йому довелося, уподібнившись пожежникові, робити досить жорсткі заяви: «...надмірна мінливість і різкі (епітет «brutal» можна перекласти і як «звірячі») рухи [валютного ринку] не є бажаними і потрібними. Ми стурбовані. Ми небайдужі».

Нинішній головний європейський банкір значно досвідченіший у спілкуванні з ринковою громадськістю, ніж його попередник Вім Дуйзенберг. Момент для тиради він вибрав просто ідеальний. Падіння долара, що передувало цьому висловлюванню, було занадто швидким навіть для динамічних валютних ринків. Тому ринковий натовп підсвідомо шукав приводу для фіксації прибутку. Що й не забарилося статися — у результаті долар почав швидко «відбивати» залишені раніше рубежі.

Коли ж у лютневій заяві G7, завдяки зусиллям представників ЄВС, з’явилося формулювання про «небажаність надмірної мінливості і безладних рухів валютних курсів», валютні ринки, які продавали раніше доларові активи практично безоглядно, стали робити це обережніше, побоюючись спільних інтервенцій центробанків. У результаті європейській владі вдалося запобігти прориву курсу єдиної валюти за межі вищевказаного порога 1,30 дол. за євро.

Хто й не збирався терпіти негативну для себе динаміку валютних курсів — то це Японія. Торік банк Японії, щоб стримати посилення єни і захистити інтереси національних експортерів, скупив у ході інтервенцій на ринку близько 190 млрд. дол. — це рекорд за всю світову історію. А тільки за три місяці нинішнього року цей показник становив 140 млрд.! Нині золотовалютні запаси банку Японії перевищують фантастичні 800 млрд. дол. А для успішного здійснення монетарного регулювання цілком достатньо 70—150 млрд. дол., як у Сполучених Штатах або ЄВС. Намагаючись будь-що утримати власні валютні курси на вигідних для внутрішніх виробників рівнях, аналогічно поводяться монетарні власті в Пекіні (золотовалютні запаси якого зросли до 440 млрд. дол.) та в інших південно-азіатських столицях.

Тому фраза про «необхідність більшої гнучкості у валютних курсах» — це «похмурий кивок» у бік «шкодливих азіатів», який, як бачимо, в офіційній позиції G7 поки що присутній. До речі, Китаю вже давно час би стати повноправним учасником «клубу титанів». Його політична й економічна вага на міжнародній арені вже досягла тієї критичної маси, коли рішення про подальшу долю світової економіки не повинні прийматися без його участі. Про можливість розгляду членства Китаю в G7 заявив після саміту міністр фінансів США Джон Сноу.

Прихована і явна загроза

За межами офіційних заяв «великої сімки» залишилися і дві головні небезпеки, що загрожують стабільності світової фінансової системи. Їх представляють дві з-поміж провідних економік планети, котрі найшвидше зростають,— американська і китайська.

Нинішні темпи зростання економіки Китаю тривожать світову спільноту не тільки через появу сильного конкурента. У першому кварталі 2004 року його ВВП збільшився на 9,7%, порівняно з аналогічним кварталом минулого року. Річний розмір ВВП становив 10,1 трлн. юанів (1,3 трлн. дол. у перерахунку за явно заниженим обмінним курсом і близько 5 трлн. — за паритетом купівельної спроможності). 2002 року економіка Піднебесної зросла на 8%, а торік цей показник становив 9,1%. Такі темпи зростання економіки викликають стурбованість через можливість її «перегріву». Навіть китайські урядові економісти погоджуються, що такі темпи зростання економіка зберегти вже не в змозі. Нині уряд країни намагається обмежити видачу банками кредитів, які стимулюють зростання інвестицій, а центральний банк посилив контроль за обсягами грошової маси, розпорядившись збільшити фінансові резерви банків. Інвестиції в будівельне і промислове устаткування, що є індикатором економічного зростання, виросли в першій чверті року на 43%, порівняно з цим самим періодом 2003 року! Китай нині — головний двигун зростання світової торгівлі. Але якщо в його економіці станеться сплеск інфляції чи відбудеться кредитна криза — непереливки буде всьому світовому співтовариству.

Проблема існування двох гігантських дефіцитів у США — платіжного і бюджетного, кожен з яких сягає близько 5% ВВП, відома давно. Побоювання викликає той факт, що американці поки що не роблять ніяких рішучих кроків, щоб хоч якось прикрити обидві «чорні діри». За офіційними прогнозами, дефіцит федерального бюджету 2004 фінансового року може зрости до 475 млрд. дол., що становитиме близько 4,3% від ВВП США. Державний борг ще торік перевищив 7 трлн. дол. і найближчими роками неминуче збільшуватиметься.

Напевно, щоб заздалегідь нейтралізувати будь-які претензії з цього приводу, міністр фінансів США Джон Сноу ще напередодні зустрічі з колегами по G7 в інтерв’ю британській Financial Times назвав «помилковими» побоювання, що наявність величезного фіскального дефіциту в Штатах загрожує глобальному економічному зростанню. Вашингтон, за його словами, чудово інформований про таку проблему і, хоча не вважає її занадто актуальною, має намір використовувати всі можливості, щоб зменшити дефіцит, мінімум, наполовину вже до 2009 року.

Як відзначають спостерігачі, цим пан Сноу заздалегідь дав усім чітко зрозуміти: до президентських виборів критика фіскальної політики нинішньої адміністрації буде недоречною. Тому виставляти будь-які претензії марно.

Тим більше що така позиція цілком влаштовує головних американських спонсорів — азіатські центральні банки. Монетарні власті регіону, стимулюючи власний експорт, потроїли за останні п’ять років валютні резерви. Нині вони перевищують два трильйони доларів і становлять близько 80% загальносвітових запасів! Але, скуповуючи низькодохідні американські боргові зобов’язання і стимулюючи тамтешній споживчий попит, центральні банки Південно-Східної Азії провокують Сполучені Штати і далі збільшувати свій борговий тягар, який становить, за деякими оцінками, уже близько 35 трлн. дол. і перевищує розміри загальносвітового ВВП, а економіку самих США — у 3,5 разу.

Чим загрожує світовому співтовариству наявність таких диспропорцій, зайвий раз пояснювати не варто. Скільки у нього залишилося часу до обвалу найбільшої в історії людства боргової піраміди — не знає ніхто.