Небезпека політичного циклу в економічній політиці

Велика перевага діючої влади — можливість продемонструвати «діло» акурат за два-три місяці до виборів, а після електорального тріумфу скористатися порадою Людовика XV: «Після мене хоч потоп». Вперше увагу до політичного циклу в економічній політиці привернули американські економісти Вільям Нордхауз (1975 р.) і Ассам Ліндбек (1976 р.): напередодні виборів зростають урядові видатки і знижуються податки, а після виборів — все навпаки. Ще гірше, коли відразу ж після виборів нетерплячі переможці вимагають негайного повернення зроблених «інвестицій» за рахунок державного сектора — таких прикладів не бракує в Латинській Америці.

Політичний цикл притаманний усім країнам — промисловим і слаборозвиненим, але свій руйнівний потенціал виявляє передусім на периферії, де бідність населення підвищує електоральну віддачу на передвиборні видатки, а можливість післявиборного обмеження сукупного попиту істотно обмежена підвищеними апетитами владної еліти — цього цілком достатньо, аби вибори завершилися прискоренням інфляції та девальвацією грошової одиниці. Не випадково у Мексиці всі найбільші фінансові кризи останнього часу (1976, 1982 і 1994 рр.) виникали відразу ж після завершення президентської кампанії.

Неодмінним атрибутом передвиборного збільшення урядових видатків і грошової маси ставала глибока девальвація грошової одиниці. Таке відбувалося у Бразилії в 1986 і 1999 рр. У 1995 р. звичний зв’язок між виборами і девальвацією було закамуфльовано неспокоєм на фінансовому ринку в зв’язку з мексиканською кризою, однак основна особливість політики політичного циклу збереглася: надмірне збільшення сукупного попиту напередодні виборів створило проблеми після їх завершення (макроекономічний варіант побутового «чим краще ввечері, тим гірше вранці»).

Особливою витонченістю відзначився Карлос (Карліто) Менем в Аргентині. За допомогою урядових запозичень на світових ринках було розіграно такий політичний преферанс, що опозиційний переможець виборів 1999 р. Фернандо де ла Руа вже через два роки відмовився від влади. На межі подібного сценарію опинився нинішній бразильський президент Луїс Інасіо (Лула) да Сільва, якому в 2002 р. дістався економічний «блокбастер» з 250 млрд. дол. зовнішнього боргу.

Мексика (1993—94 рр.). Прелюдією до серпневих
(1994 р.) виборів стало проведення 23 лютого 1993 року так званого банкету мільярдерів, де кожному з 30 учасників було запропоновано зробити скромний внесок у продовження економічних реформ і збереження стабільності — по 25 млн. дол. Попри захоплення від мексиканських реформ за кордоном, підписання угоди про вільну торгівлю із США і Канадою (НАФТА) та дружбу президентської сім’ї Салінасів із впливовим сімейством Бушів (це додавало надійності у стосунках з американською демократією, яка все голосніше вимагала демократизації мексиканського політичного життя), впевненості у перемозі кандидата від правлячої Інституційно-революційної партії (PRI) не було.

Виборців не тішили обіцянки продовження «епохальних» економічних реформ, а ще більше дратувало майнове розшарування (за даними журнала Forbes, 1994 року Мексика мала 24 мільярдерів — вчетверо більше, ніж Великобританія) і специфіка місцевої демократії, яку письменник Варгас Льоса назвав «ідеальною диктатурою». Всі пам’ятали підозрілі вибори 1988 р., коли кандидат від опозиції Куатемок Карденас від початку лідирував у підрахунку голосів, але… Вночі «несподівано» вийшов з ладу комп’ютер центральної виборчої комісії. Поновлення підрахунку голосів через дві з половиною години показало, що, здобувши незначну більшість голосів (50,3%), переміг кандидат від влади — Карлос Салінас.

Для пожвавлення економіки з травня 1993 р. уряд почав емітувати валютні облігації внутрішньої позики tesobonos, які мали заохочувати приплив іноземного капіталу і стимулювати сукупний попит. Хоча упродовж 1990—93 рр. від приватизації було отримано 22,5 млрд. дол., ці кошти переважно використовувалися для погашення зовнішнього боргу і не мали істотного впливу на економічне зростання. Напередодні виборів ВВП мав переконливо зростати, а показник 1993 р. виявився нижчим 1%. Після приведення статистичної методології у відповідність до міжнародних стандартів зростання ВВП перевищило 2%, але навіть такий результат не мав достатнього пропагандистського ефекту.

Виборча кампанія розпочалася дуже динамічно: повстанням у південному штаті Ч’япас, коли 1 січня 1994 р. озброєні дерев’яними рушницями часів мексиканської революції селяни захопили адміністративний будинок у столиці штату. Подія збіглась у часі зі вступом у дію угоди НАФТА, що посилило медійний резонанс, проте іноземних інвесторів повстання селян не схвилювало. Приплив капіталу практично не припинявся, тож у січні-лютому валютні резерви Центрального банку зросли на 4 млрд. дол.

Повстання у штаті Ч’япас виглядало хоча й малозрозумілою, але все-таки передвиборною технологією — без неприємних далекосяжних наслідків. Як зауважує Віктор Еррера з Каліфорнійського університету в Берклі (США), за 70 років при владі PRI фінансувала практично все, включно з організацією повстань проти самої себе. Набагато серйозніше виглядали внутрішньопартійні негаразди. Кандидата від влади — маловідомого Дональдо Колосіо — багато хто у PRI вважав технічною фігурою, яка мала підготувати ґрунт для справжнього партійного «важковаговика». Всупереч багаторічній практиці мексиканської демократії, коли статус «єдиного кандидата» від PRI не обговорювався і не піддавався сумніву, цього разу діючому президенту Карлосу Салінасу довелося попередити незадоволених претендентів та представників бізнесу прямим текстом: «Не помиліться! Дональдо Колосіо — кандидат».

Проблема зникла сама собою 23 березня 1994 р., коли Д.Колосіо застрелили під час одного з передвиборних мітингів. Спочатку в організації теракту підозрювали амбіційного міністра закордонних справ Мануеля Камачо, який претендував на статус президентського кандидата від PRI, однак з часом ця версія відпала. Оскільки свіжа поправка до Конституції, яку наприкінці 1993 р. невідомо для чого «проштовхнули» самі ж парламентарі від PRI, забороняла балотуватися всім, хто за півроку до виборів займав пост міністра. А вибори мали відбутися 21 серпня. Несподівано для всіх президентським кандидатом від PRI став малопомітний і неамбіційний Ернесто Седільйо, який саме в січні залишив посаду міністра освіти, щоб працювати у передвиборному штабі Д.Колосіо.

Якщо повстання у Ч’япас сприймалося як оригінальна передвиборна інтрига — не більше, то вбивство Д.Колосіо серйозно перелякало інвесторів. Події такого штибу в Мексиці ніколи не відбувалися просто так. Хоча вбивцю оперативно затримали на місці злочину, однак у поліційному відділку чомусь його одразу ж поголили і підстригли, тож наступного дня навіть найспостережливіші свідки не мали певності, чи справді затриманий волонтер кампанії кандидата від PRI (зовсім не опозиціонер) Маріо Абурто зробив фатальний постріл.

Підозрілим чуткам сприяли дивні обставини: 1) поліція загубила найголовніший речовий доказ — пістолет, 2) жодних куль чи гільз на місці стрілянини не знайшли, 3) місце вбивства того ж дня перепланували за допомогою бульдозера, тому відновити картину подій було досить складно навіть для свідків з дуже доброю пам’яттю, а втім, 4) жоден (!) з учасників передвиборного мітингу так і не бачив, як натискався курок. Підозрюючи найгірше — що незацікавленість функціонерів PRI у вичерпному розслідуванні вбивства власного ж кандидата могла пояснюватися підкилимною внутрішньопартійною боротьбою за владу (латиноамериканська специфіка), іноземні інвестори почали масово забирати власні активи з Мексики (рис. 1а).

Попри стрімке зменшення валютних резервів до 16 млрд. дол., Центральний банк відмовився обмежити пропозицію грошової маси (рис. 1б). Напередодні президентських виборів вимагалося зовсім інше: дешеві кредити, посилена «підтримка» фермерів, збільшення видатків на соціальний захист. Терміново прокладали тротуари у кварталах міської бідноти, де не було доріг, будували знакові об’єкти під патронатом правлячої партії. Показово, що у адміністративній столиці штату Ч’япас вже 2 січня, наступного дня після початку повстання, на замовлення PRI з великою помпою заклали оперний театр кошторисною вартістю понад 10 млн. дол. З екранів не зникали побажання найвищих функціонерів PRI, щоб новий театр обов’язково було обладнано системою кондиціонування. Місцеві ЗМІ працювали на повну потужність…

Аби пожвавити економіку, уряд збільшив емісію tesobonos. Для підвищення довіри інвесторів відбувалося заміщення облігацій у песо сetes на tesobonos. Це подавалося як спроба нейтралізації тимчасових труднощів, однак насправді мало підтримати банківську систему, що перебувала під деструктивним пресом виборчої кампанії. Надходження від tesobonos мали поповнювати валютні резерви Центрального банку і збільшувати грошову масу, але насправді використовувалися для фінансування урядових видатків. Протягом короткого часу частка tesobonos у державній заборгованості збільшилася із 4 до 75%. Щоб уникнути погіршення статистики фіскальних показників, емісію tesobonos було класифіковано як придбання фінансових активів урядом (дефіцит бюджету формально не збільшувався).

У першому півріччі 1994 р. ВВП зріс на 4,3%, інфляції практично не було, заробітна плата підвищилася проти значення 1992 р. на 30%, і вдячні виборці у серпні 1994-го цілком демократично обрали кандидата від PRI Е.Седільйо президентом Мексики. Однак відразу ж після виборів виникли звичні проблеми. Вже 5 вересня 1994 р. з Мексики таємничо зник з 400 млн. доларів відомий банкір Карлос Кабаль. Контроль над фінансовою групою Union Cremi перейшов до уряду. Дуже швидко з’ясувалося, що передвиборне збільшення обсягів кредитування виснажило банківську систему країни. Десятки банків опинилися на межі банкрутства.

Ситуацію ускладнило чергове гучне вбивство 28 вересня 1994 р. партійного функціонера № 2 у списку PRI Руїса Масью, який до розлучення був одружений із сестрою колишнього президента Адріані Салінас. В організації вбивства звинуватили сенатора Мануеля Муньйоса, який підозріло зник наступного ж дня. Розслідування доручили Маріо Масью, брату потерпілого, але це не заспокоїло власників tesobonos. Втеча капіталу триває. Намагаючись запобігти краху банківської системи, Центральний банк збільшував рефінансування комерційних банків. У жовтні-листопаді 1994 р. монетарна база зростала, попри катастрофічне зменшення валютних резервів. Наприкінці листопада відтік капіталу з Мексики прискорила заява М.Масью про причетність високих посадових осіб до вбивства його брата. На початку грудня 1994-го валютні резерви Мексики зменшилися до 11 млрд. дол. 20 грудня уряд оголосив про «одноразову» девальвацію песо на 15%. У перші ж дні після девальвації Центральний банк втратив ще 5 млрд. дол., і 22 грудня нічого не залишалося, як перейти до плаваючого обмінного курсу. Економіка Мексики потрапила у фінансову кризу, яка започаткувала теорію криз «другого покоління» в економічній теорії і стала стереотипною ілюстрацією небезпеки глобалізації. У 1996 р. заробітна плата пересічного мексиканця була на 40% нижчою показника 1994 р. і на 20% — 1992 р. Проте винними були не іноземні інвестори, а місцеві політики. Якби не «гарячка» передвиборного збільшення ВВП за допомогою прихованого дефіциту бюджету і надмірної грошової емісії, руйнівної фінансової кризи не було б.

Відомий журналіст Андрес Опенгеймер з Miami Herald навіть припускає, що справжньою метою всієї низки подій — від повстання у штаті Ч’япас до гучних політичних вбивств — було намагання президента К.Салінаса створити політичну нестабільність, припинити дію Конституції і залишитися на посаді, як це в 1992 р. зробив перуанський президент Альберто Фухіморі.

На початку 1995 р. організатором вбивства Р.Масью було офіційно названо брата на той час колишнього президента — Рауля Салінаса. Карколомний розвиток подій перевершив сценарій найвигадливішої «мильної опери»: «родзинкою» став знайдений на ранчо Р.Салінаса труп нібито зниклого сенатора М.Муньйоса. Однак згодом з’ясувалося, що це родич автора «знахідки», якого до фальсифікації схиляв головний слідчий у справі Пабло Чапа… У 1999 р. за вбивство Р.Масью і «непояснене збагачення» Р.Салінас отримав 50 років ув’язнення. Через півроку цей термін було скорочено вдвічі — за «відсутністю мотивів вбивства».

Бурхливе політичне життя обійшлося мексиканцям недешево. На післявиборний «порятунок» банківської системи пішло 80 млрд. доларів (з них 4 млрд. отримала Union Cremi). К.Кабаль неодноразово наголошував, що перед виборами-94 лише на друкування плакатів кандидата від PRI його банки витратили 4 млн. доларів. До цього у 1993 р. він офіційно переказав 16 млн. дол. у трастовий фонд PRI, оскільки був у захваті від позитивного іміджу Д.Колосіо. У 1999 р. сейньора Кабаля арештували в Австралії і депортували до Мексики. Спочатку суддя Хосе Флорес припинив справу за строком давності, однак після протестів генпрокуратури все-таки наклав штраф у розмірі 400 млн. дол. і залишив авантюрного банкіра на свободі. Особистий політичний цикл К.Кабаля на цьому завершився.

Бразилія (1994—2002 рр.). Напередодні осінніх (1994 р.) виборів правляча коаліція почувалася непевно. У першому півріччі інфляція перевищувала 40% на місяць, а зростання ВВП практично не було. Тимчасовий президент Ітамар Франко, що змінив у 2002 р. усунутого парламентом від влади за корупцію переконаного борця з нею Фернандо Колора (бразильська специфіка), не мав належного іміджу (на карнавалі в Ріо-де-Жанейро необачно фотографувався з напівоголеними моделями). Тому підготовку грошової реформи тісно пов’язували з прізвищем міністра фінансів Енріке Кардозо, якого було заздалегідь обрано кандидатом у президени від влади.

Запровадження нової грошової одиниці було заплановано на липень 2004 р. — за три місяці до виборів. Передбачалося, що змучений інфляцією (у 1993 р. цей показник перевищив 10000%) і катастрофічним зниженням купівельної спроможності електорат оцінить переваги стабільної грошової одиниці і зробить правильний вибір на користь іншої стабільності — політичної. Так і сталося. У квітні Е. Кардозо подав у відставку, щоб зосередитися на президентській кампанії. Але його ім’я міцно асоціювалося з планом фінансової стабілізації Real, який відігравав роль найкращої передвиборної агітки.

Після появи у готівковому обігу 1 липня 1994 р. бразильський реал відразу ж зміцнів на 10–12% і став дорожчим від долара (обмінний курс було визначено як плаваючий, але з нижньою «стелею» на рівні 1 реал/дол.). Інфляція стрімко знизилася до 1,9% в серпні проти 50,1% у червні, що стимулювало приватне споживання. У серпні 1994 р. продаж телевізорів збільшився на 75%, а в торгівлі вичерпалися запаси прохолоджувальних напоїв. Товарообіг у супермаркетах Ріо-де-Жанейро подвоївся. У вересні промислове виробництво збільшилося на 18%, що супроводжувалося тріумфальними реляціями в ЗМІ. Протягом липня–грудня 1994 р. ефект зростання добробуту від скасування інфляційного «податку» оцінювався на рівні 15 млрд. дол., або 3% від ВВП. Порівняно з 1993 р. виробництво споживчих товарів збільшилося на 15,5%, а промислових — на 7%. Погіршення ж торговельного балансу внаслідок збільшення імпорту не брали до уваги.

Е.Кардозо отримав потужну підтримку бізнесу, наляканого закликами до радикального підвищення заробітної плати з боку Лули да Сільва. На виборчу кампанію навіть не вплинув несподіваний «автогол» нового міністра фінансів Рубенса Рікуперо, який у перерві під час запису телевізійного інтерв’ю вирішив поділитися з присутніми журналістами справжнім секретом неймовірного зниження інфляції. Включені мікрофони донесли у прямому ефірі до вражених глядачів найбільшої телемережі Globo методику визначення інфляції: «Я не маю жодних докорів сумління. Добрі новини ми перебільшуємо, а ті, що не дуже, — ретельно приховуємо». Згодом Р.Рікуперо називав себе жертвою «електроніки» та неймовірної втоми від все тієї ж «боротьби з інфляцією», але на результат виборів це не вплинуло: Е.Кардозо став президентом Бразилії.

Відразу ж після обрання нового президента уряд почав запобігати «перегріву» економіки. У жовтні 1994 р. з метою обмеження приватного споживання з 12 до 3 місяців було скорочено терміни споживчого кредиту; з 50 до 12 місяців зменшився дозволений термін діяльності приватних об’єднань споживачів (consorcios) при купівлі автомобілів, всі інші consorcios було заборонено. Хоч як це парадоксально, але мексиканська криза не дала змоги пересічним бразильцям передчасно розчаруватися в економічній політиці Е.Кардозо. Події в Мексиці стали зручним поясненням збільшення урядових видатків та початку «повзучого» знецінення грошової одиниці. Замість назрілого скорочення видатків і збільшення надходжень до бюджету, протягом 1996—98 рр. спостерігалися протилежні тенденції: сальдо бюджету стрімко погіршувалося (рис. 2а). Протягом 1996–98 рр. реальна процентна ставка зросла із 12 до 28% річних (рис. 2б). Оздоровлення банківської системи відбувалося головним чином за державні кошти.

Повторне успішне протистояння з Лулою да Сільва відбулося восени 1998 р., але цього разу вже через три місяці після обраної стабільності бразильські виборці таки отримали неодноразово передбачувану опозиційним кандидатом девальвацію реала (рис. 2б).

У лютому 1998 р. Е.Кардозо «озвучив» власні президентські амбіції досить незвично — застерігши від повторення невдалого досвіду планів Cruzado у 1986–87 рр., коли грошову одиницю знецінювали відразу ж після вдалої виборчої кампанії. Кампанію за власне переобрання діючий президент розпочав закликами зробити неприбутковими посади міністрів транспорту чи енергетики, бо саме цього очікували виборці (чому цього не робилося під час першого терміну — таким латиноамериканський виборець зазвичай не переймається).

Початок передвиборних перегонів виявився не надто вдалим для Е.Кардозо. В квітні 1998 р. з інтервалом у два дні несподівано померли міністр зв’язку Серхіо Мотта та керівник урядової фракції у нижній палаті Конгресу Луїс Магальяеш. Підписаний 1 травня 1998 р. декрет про підвищення мінімальної заробітної плати на 8% не додав популярності: до літа відчутна перевага над «вічно другим» Лулою да Сільва зменшилася до 5–7 проти 15–20% на початку року.

Для фінансування зростаючих урядових видатків було вирішено прискорити приватизацію державних компаній. На аукціон було виставлено низку державних «перлин» на чолі з телекомунікаційною компанією Telebras. За підсумками 1998 р. від приватизації було отримано 36,6 млрд. дол., що вдвічі перевищило рекорд попереднього 1997 р. — 17,4 млрд. дол., коли було продано всесвітньо відому гірничорудну компанію Vale do Rio Doce. Для порівняння: у 1996 р. виручка від продажу держмайна становила всього 3,7 млрд. дол. Відразу ж після виборів у 1999 р. бразильський «потяг» приватизації фактично зупинився — всього 4,4 млрд. дол. Ці цифри на порядок нижчі від приватизаційного «експреса» 1997–98 рр.

У серпні 1998 р., вперше за 20 років, несподівано виникла дефляція, що багато важило у країні з хронічною інфляцією і мало посилити позитивний імідж діючого президента. Незважаючи на значні надходження від приватизації, напередодні осінніх виборів 1998 р. відбувалися інтенсивні зовнішні та внутрішні запозичення. Президент Е.Кардозо не скупився на підтримку бразильських товаровиробників і поліпшення фінансової взаємодії з регіонами. Попередній президент Ф.Колор (1990–92 рр.), який відкрито закликав своїх міністрів «відкривати широко урядові скрині в обмін на голоси», міг відпочивати.

З легкістю було списано від 1,8 до 5 млрд. дол. заборгованості фермерів державному Banco do Brazil. Попри щедру допомогу з федерального бюджету, який підтримували надходження від приватизації, станом на початок січня 1999 р. 27 бразильських штатів заборгували федеральному уряду 110 млрд. реалів, або 525 дол. на кожного бразильця. Зменшення дефіциту бюджету на 18 млрд. дол. планувалося ще восени 1997 р., але було реалізовано не повністю: податки підвищили, а до скорочення видатків так і не взялися. Збільшення запозичень державного сектора із 6–7% від ВВП у 1995–97 рр. до 8% від ВВП у 1998-му супроводжувалося підвищенням процентної ставки, що, зі свого боку, лише підвищувало обсяги обслуговування зовнішнього боргу, а відповідно — дефіцит бюджету (рис. 3). Державний борг федерального уряду збільшився із 26 млрд. дол. у 1994 р. до 34 млрд. у 1998-му, або на третину, а з урахуванням заборгованості штатів — з 32 до 43 млрд. дол. І все це відбувалося на тлі масштабної приватизації державного майна, яку один із проурядових економістів оспівав з непідробним придворним пафосом: «Історія бачила небагато таких епохальних переходів прав власності за такий короткий час».

4 жовтня 1998 р. Е.Кардозо переобрали абсолютною більшістю голосів (54%) у першому ж турі і з цього дня почався відлік післявиборних проблем. 6 січня 1999-го обраний губернатором штату Мінас-Жерайс І.Франко (той самий) несподівано оголосив тримісячний мораторій на виплату 15,3 млрд. дол. боргу перед федеральним бюджетом. Президент Е.Кардозо пояснив деструктивну заяву партнера по урядовій коаліції «політичними ревнощами» колишнього президента, якого «образили» відмовою у балотуванні в 1994 р. (у Бразилії такого не забувають).

Практично відразу ж розпочався потужний відплив капіталу: протягом одного лише дня — 12 січня 1999 р. — втрати становили 2,5 млрд. дол. Після розширення валютного коридора на 8% «втеча» від реала не припинилася, і цього ж дня Е.Кардозо з громадського туалета в аеропорту Ріо-де-Жанейро, де, за свідченнями журналу The Economist, переховувався від набридливих журналістів, подзвонив міністру фінансів і розпорядився перейти до плаваючого курсу реала.

Протягом лічених днів грошова одиниця знецінилася на 50%. Виборець отримав «своє». Панує переконання, що для Бразилії було б набагато краще, якби з середини 1990-х років Е.Кардозо використав свій авторитет для скорочення дефіциту бюджету, а не для проштовхування через парламент конституційної поправки про можливість балотуватися на другий термін і передвиборних баталій 1998 р.

До честі бразильців, урок нарешті було засвоєно, і в листопаді 2002 р. Лула да Сільва з четвертої спроби (дебют відбувся ще у 1989 р.) із 46% голосів таки розтрощив провладного кандидата (Жозе Серра отримав всього 23% голосів), але спадок від десятиліття політичної «стабільності» отримав такий, що міг стати жертвою власної перемоги відразу ж після інаугурації.

Наприкінці 2002 р. зовнішній борг зріс до 260 млрд. дол. проти «лише» 178 млрд. дол. у 1996-му. У відносному вимірі зовнішня заборгованість Бразилії (62% від ВВП) перевищувала показник Аргентини напередодні дефолту 2001 р. (54% від ВВП). Звертаючи увагу на високі щорічні витрати на обслуговування зовнішнього боргу на 2003–04 рр. — 45–50 млрд. дол., відомий фінансист Джордж Сорос віщував, що Бразилія «рухається до краху». Станом на осінь 2004 р. цього не відбулося, але наслідки фіскальних зловживань другої половини 1990-х років виправити нелегко.

У 2003 р. ВВП знизився на 0,2%, хоча вдалося зміцнити реал на 20% (за підсумком виборчого 2002 р. грошова одиниця традиційно знецінилася на 50%). Збільшення позитивного сальдо торговельного балансу з 2,6 млрд. у 2001 р. до 24,8 млрд. у 2003-му використовується для обслуговування зовнішнього боргу, і це навіює багатьом бразильцям думку про те, що їхню країну чергового разу «обкрадають», навіть після обрання омріяного народного президента.

Аргентина (1999—2003 рр.). Напередодні осінніх (1999 р.) президентських виборів діючого президента К.Менема хвилювали дві речі: 1) прийняття парламентом конституційної поправки про можливість балотуватися на третій термін (необхідний елемент у джентльменському наборі практично кожного латиноамериканського президента) і 2) можливості й надалі позичати кошти для фінансування дефіциту бюджету під низький відсоток. Збільшення зовнішнього боргу і погіршення сальдо зовнішньої торгівлі вважалися другорядними проблемами. Впевненості К.Менему додало запрошення для виступу на щорічних зборах МВФ (1998 р.), яке сприймалося як економічна і політична індульгенція.

Чимало економістів й донині вірять, що до аргентинського дефолту (2001 р.) призвели фіксований обмінний курс та запропонована МВФ політика реформ. Це не так. Справжньою причиною аргентинської кризи стали зовнішні запозичення для фінансування зростаючого дефіциту бюджету (рис. 3), що виразно контрастувало з економічною політикою 1991—96 рр., і політичний «трилер» у виконанні К.Менема та правлячої Пероністської партії. Якщо у першій половині 1990-х дефіцит консолідованого бюджету становив 1%, то в другій — вже 3% від ВВП. Державний борг збільшився із 28,5% від ВВП у 1995 р. до 42,6 — у 1998-му. Стовідсотково справдилися припущення про небезпеку «піраміди» державного боргу, яких не бракувало ще в 1994 р.

Хоча видатки федерального бюджету зростали переважно у зв’язку з витратами на обслуговування зовнішнього боргу, головне збільшення видатків припало на провінції. Зокрема, у столичній провінції Буенос-Айрес, де губернатором був чільний діяч правлячої Пероністської партії Едуардо Дуальде, фінансування збільшилося на 2 млрд. дол.

Згідно з логікою політичного циклу, було прискорено «потяг» приватизації. Надходження за 1999 р. на рівні 4 млрд. дол. значно перевищили досягнення попередніх років (1996 р. — 1 млрд.; 1997-й — 0,96; 1998-й — 0,6 млрд. дол.). Значні надходження від приватизації використовувалися в «ручному режимі». Порівняно з 1994 р. пропозиція грошової маси практично не зростала, тоді як валютні резерви зросли у півтора разу.

Відомий дослідник Латинської Америки Рудігер Дорнбуш зауважив, що було б великою помилкою пояснювати макроекономічні проблеми в Аргентині виключно наслідками мексиканської та азіатської криз, девальвацією бразильського реала, зміцненням обмінного курсу долара чи підтриманням фіксованого обмінного курсу. З початку 2001 р. поліпшилися умови торгівлі (знецінення долара щодо євро, зростання цін на зерно і сою), не було втрачено доступу до міжнародних ринків капіталу, не відбувалося втрати депозитів і валютних резервів. Навіть значний державний борг визнавався експертами МВФ таким, що не містив «ознак кризового розвитку подій». Знаменно, що у передкризовому 2001 р. прямі інвестиції покривали 3/4 дефіциту зовнішньої торгівлі. Видатки на обслуговування зовнішнього боргу, хоч як це дивно, у 2001 р. знизилися порівняно з 2000-м більш як удвічі (рис. 3), що лише підкреслює можливість подолання кризової ситуації без девальвації песо.

Ситуація могла залишатися керованою, якби не політична складова. На думку американського економіста Себастіана Едвардса, політичний цикл 1998—99 рр. знову призвів до кризи довіри до економічної політики аргентинського уряду. Інший економіст із світовим іменем — Роберт Барро вважає, що в Аргентині навіть порівняно невеликий передвиборний дефіцит бюджету створив очікування відходу від фіскальної дисципліни і жорстких правил грошової ради.

Для проблемних країн на зразок Аргентини зростання виробництва потрібно «страхувати» наявністю профіциту бюджету, щоб на випадок тимчасового погіршення економічної кон’юнктури мати можливість антициклічного збільшення урядових видатків. У порівняно успішних 1996–98 рр., коли середній темп зростання ВВП становив 5,8%, президент К.Менем мав досягати перевищення надходжень над видатками. Колишній керівник Центрального банку Аргентини Педро Поу головною причиною втрати довіри вважає намагання К.Менема не виглядати «кривою качкою» напередодні завершення президентських повноважень (зазвичай так називають президентів, які втрачають вплив у міру наближення кінця перебування на посаді) і сумніви щодо здатності його наступника Ф. де ла Руа здійснити післявиборне скорочення дефіциту бюджету. У 1998–99 рр. К.Менем занадто довго тримав всіх у напрузі, включно з власною Пероністською партією, вперто намагаючись внести зміни до Конституції і балотуватися на третій термін. Бажання впливати на політичне життя якнайдовше підігрівалося ще й особистою неприязню до пероністського кандидата на президентських виборах — Е.Дуальде, який у 1990 р. на посаді віце-президента намагався відсунути К.Менема від влади і заслужив від нього специфічний комплімент про політичний «канібалізм». На прикладі Мексики інвестори бачили, що особиста неприязнь двох «важковаговиків» з одного політичного табору — це набагато гірше, ніж перемога опозиції.

Вже 1999 р. після придбання іспанською компанією Repsol пакета акцій нафтового гіганта YPF вартістю 12 млрд. дол. приватні аргентинські інвестори тут же перевели отримані кошти за межі Аргентини. Під час виборчої кампанії Е.Дуальде неодноразово називав фіксований обмінний курс песо «особистою помилкою» К.Менема, тоді як опозиціонер Ф. де ла Руа запевняв у вірності принципам грошової ради. Проте після виборів у де ла Руа не виявилося достатньо важелів для оперативного поліпшення фіскальних показників. Заходи на зразок підвищення пенсійного віку для жінок, переходу до приватного пенсійного забезпечення чи перегляду порядку надання медичних послуг були за визначенням непопулярними і призвели до виходу з уряду популярного політика Карлоса Альвареса (жовтень 2000 р.), що лише посилило підозри.

Навряд чи випадково «пікове» навантаження з обслуговування зовнішнього боргу припало саме на 2000 р. (рис. 3). Неважко уявити ситуацію, коли уряд емітує, а наближені до нього інвестори скуповують боргові зобов’язання на зовнішніх ринках. Якби К.Менем отримав право балотуватися на третій термін і виграв президентські вибори-99, державний борг можна було або реструктуризувати за домовленістю з лояльними власниками облігацій, або ж обслуговувати урядові зобов’язання шляхом підвищення податкового тиску. Після втрати надій на третій термін, незалежно від того, переможе на виборах Ф. де ла Руа чи Е.Дуальде на виборах-99, К.Менем майже напевне розраховував на те, що проблеми з обслуговуванням зовнішнього боргу створять попит на доброго «старого» президента і можна буде якнайшвидше повернутися в образі місцевого Бетмена (бажано на позачергових виборах). Майже так і сталося. Але спочатку в червні 2001 р. К.Менем потрапив під домашній арешт за звинуваченнями у продажу зброї Хорватії у далекому 1992 р. (горе колишнім у Латинській Америці!). Проте вже за півроку агресивний натовп з кварталів бідноти barrio (традиційного оплоту пероністів) громив супермаркети у Буенос-Айресі, і це створило якісно нову ситуацію.

Колишній міністр економіки Д.Кавальйо вважає події грудня 2001 р. інституційним заколотом, що відбувся цього разу без військових, котрі неодноразово брали владу в 1950—70-х рр., але за участю армії бешкетників. Не бракує свідчень, що погроми відбувалися під охороною поліції, яка зазвичай легко вгамовує аргентинський натовп (одного погляду стража порядку достатньо, щоби житель barrio поспішно перейшов на протилежний бік вулиці).

Оскільки упродовж двох тижнів чотири легітимні за посадою наступники відмовилися від поста президента, тимчасово управляти країною став керівник «парламентського уряду» (за висловом Д.Кавальйо) і невдаха президентських виборів-99 Е.Дуальде, якого гаряче підтримав лідер безкомпромісного політичного конкурента — пропрезидентської Радикальної партії — Рауль Альфонсін (персональні ситуативні конфігурації відіграють в латиноамериканській політиці набагато більшу роль, аніж ідеологія чи формальні союзи). У 1989 р. Р.Альфонсін не добув до кінця власного президентського терміну і передав владу К.Менему — до речі, теж після масових вуличних заворушень. Е.Дуальде та Р.Альфонсіна, цих двох політиків із протилежних таборів, об’єднала особиста неприязнь до успішного К.Менема і критика його візитної картки — системи грошової ради, що передбачала фіксований обмінний курс песо до американського долара. У січні 2002 р. мрія двох колишніх політичних антагоністів нарешті збулася: Аргентина відмовилася від грошової ради і перейшла до плаваючого обмінного курсу песо.

Всупереч очікуванням політичних опонентів — як у Радикальній, так і власній Пероністській партіях, демонтаж грошової ради не зруйнував політичних амбіцій К.Менема. За метушнею девальвації, інфляції та масового зубожіння аргентинське правосуддя збайдужіло до колишнього президента, і той поновив активну політичну діяльність. У першому турі президентських виборів-03 К.Менем отримав найбільше голосів — 24,4%, але цього виявилося замало для перемоги над однопартійцем-пероністом Нестором Кіршнером. Перед другим туром Менем завбачливо зняв свою кандидатуру (опитування громадської думки прогнозували його програш у співвідношенні 23:65) і нині чекає наступного шансу вже за кордоном — у Чилі, куди переїхав разом із майже вдвічі молодшою дружиною Сесілією Болокко, що має чилійський паспорт.

Тим часом аргентинське правосуддя знову повернулося до справи про постачання зброї для Хорватії і вимагає прибуття колишнього президента на батьківщину. Стандартний латиноамериканський сюжет.

* * *

Автор не намагався вишукувати симптоми політичного циклу в економічній політиці українського уряду — ця тема вартує окремої статті. Хоча для оптиміста низка характеристик, як-от: 1) проциклічна фіскальна політика, коли неймовірне економічне зростання поєднується із збільшенням дефіциту бюджету, 2) значні державні запозичення на внутрішньому та зовнішньому ринках, 3) зростання грошової маси з річним темпом понад 45% в поєднанні з підозріло низькою інфляцією (водночас вартість житла, м’яса і хліба подвоюється за неповні два роки), 4) широкі жести із контрастним підвищенням заробітної плати та пенсій тощо можуть видаватися ознакою «атипового» українського шляху, що заперечує логіку економічної теорії. Насправді ж простежується банальний розвиток подій за поміркованим бразильським чи набагато драматичнішими мексиканським або аргентинським сценаріями.

Акцентування уваги на «їхніх звичаях» може бути корисним для всіх тих, хто віддає перевагу своєчасному передбаченню подій, а не пасивному спогляданню їхніх наслідків. Дуже ймовірно, що переможцеві президентських виборів нинішня політика стимулювання передвиборного економічного зростання за допомогою інтенсивного збільшення грошової маси (економетричні розрахунки показують наявність «зайвих» 15–20 млрд. грн.) і дефіциту бюджету підготувала таку макроекономічну ситуацію, яка стане нездоланною перешкодою для перемоги його прихильників на парламентських виборах-06. У такому разі аргентинський «сюжет» з післявиборною економічною кризою та керованим незадоволенням широких народних мас стане набагато надійнішим методом оперативного повернення втрачених позицій тією частиною правлячої еліти, що відіграє порівняно статичну роль у нинішній президентській кампанії (незалежно від прізвища переможця), ніж політична реформа чи старомодний «силовий варіант» розвитку подій.