ЗАКОН ЗОБОВ’ЯЗУЄ ОБМАНУТИ І ЗА ТАКИЙ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ОБМАН ВІДРАЗУ КАРАЄ

Народ України вже знає (особливо — у своїй юристсько-бухгалтерській частині), якою є в нас якість законодавчої бази з оподатковування.

Адже закони пишуть, ясна річ, не самі депутати, а ті, хто зобов’язані писати їм законодавчі тексти за службовим обов’язком (робота депутата — займатися політикою, не царська то справа — у підпунктах колупатися). Ну а ті, хто повинні готувати законопроекти, певне, одержують тільки держзарплату, отож і ліплять основи наших основ за принципом «як нам платять, так ми й пишемо», тобто себе не переобтяжують і зрозумілим несуперечливим викладом нормопродукцію свою не обтяжують.

От і виходить, що закони треба читати не так, як їх написано, а так, як (мабуть) мали на увазі ті, котрі їх писали, коли писали.

Будьмо взаємно ввічливі

Якщо читати як написано, то краще не читати загалом. Приміром, при буквальному прочитанні в основоположному — для прикладу — законі про ПДВ підпункту 7.3.1 виходить, що момент оподаткування готівкових надходжень цим податком не виникає. Тобто об’єкт оподаткування, ясна річ, нібито є (п/п. 3.1.1), а ось моменту виникнення податкових зобов’язань нібито немає. Оскільки 7.3.1 говорить лише про зарахування коштів на банківський рахунок (!) — отже, одержання готівки для оподаткування мало й потрібно чекати аж другої події — відвантаження товару.

У житті, звісно, ніхто нічого не чекає й оподатковує — як малося на увазі, за першою подією, зокрема й при готівковій передоплаті. Адже тим і відрізняється наш фахівець від не нашого, що вміє, вдихаючи дух закону, не звертати уваги на його дурні букви й читати між рядків.

До речі, із зменшенням податку на додану вартість, відомим у народі як податковий кредит, ситуація цілком аналогічна. У підпункті 7.5.1 (це ми про той самий ПДВшний закон) знову йдеться про момент списання коштів, але всі розуміють, що під цим передбачено й готівкову передоплату. Тут, правда, зрозуміли не відразу (чом би під шумок податковий кредит — навіть коли є податкова накладна — не відкласти?). Та коли тим, хто не зрозумів, показали таку саму штучку в 7.3.1, усі заспокоїлися. Бо не визнаючи при готівковій передоплаті податкозменшення (буквально читаючи 7.5.1), треба було б не визнавати при ній і податкозбільшення (буквально читаючи 7.3.1), а це для бюджету шкідливо.

Тобто спрацювала логіка «будете читати буквально, де погано, — то читайте буквально й де добре», у результаті чого почали читати не як написано, а як треба (плюючи на закон симетрично) і як, очевидно, було задумано авторами.

Скромна чарівність 4.5

Аналогічна біографія вимальовується в не менш розумного п. 4.5 того ж закону. Вказавши, що при зміні ціни після продажу, природно, повинен перераховуватися й ПДВ, у другому своєму абзаці той самий пункт говорить, що перерахунок цей не провадиться, якщо «хоча б одна зі сторін такої операції не є платником податку» (за винятком виконання гарантій).

Тут передусім дуже симпатичні слова «хоча б одна зі сторін». Вони означають, що мається на увазі не тільки покупець, а й продавець! Отже, якщо продавець не є платником ПДВ, але чомусь податок при продажу нарахував (цікаво, чому?), то потім «зіграти назад» йому вже не можна (причому навіть «у випадках повернення проданих товарів»). Тобто коли ціну після продажу змінює платник ПДВ, він і ПДВ змінює теж, а коли ціну змінює неплатник ПДВ, котрий чомусь цей ПДВ у ціну включив («сюр»!), то такий незаконний ПДВ — на відміну від законного! — «післяпродажно» змінюватися не має права.

А найцікавіше мудрий законодавець скроїв для випадку, коли неплатник — покупець. Приміром, коли покупець — особа не «юр», а звичайна людська «фіз». І те, що зміна ціни після продажу такому неплатникові на розмір ПДВ не впливає, у народі (причому саме в «юрнароді») вже навчилися використовувати, оскільки народ у нас теж хоч і трішки, але мудрий.

Отже, алгоритм тут такий (умовний, звісно, так либонь і казка — брехня, однак...).

Спочатку щось продається фізособі за 180 грн., в тому числі ПДВ 30 грн. Потім ціна урочисто змінюється до рівня 174 грн., в тому числі ПДВ 29 грн. Потім приходить інспектор і штрафує за неправомірне заниження ПДВ, яке має місце в розмірі 1 грн. і суперечить абз. 2 п. 4.5 закону про ПДВ. Потім оштрафований скаржиться всім, кому тільки можна, — в обласну ДПА, у ДПАУ, у Держкомпідприємництва, у різноманітні господарські й апеляційні суди, звідусіль одержуючи відповіді, що він таки неправий, що гривню він недоплатив, що при розрахунках із людиною зміна ціни не означає зміни ПДВ.

Після чого щось продається фізособі за 12 грн., в тому числі ПДВ 2 грн. Потім ціна змінюється до рівня 12000 грн., а ПДВ як був 2 грн., так і залишається — на основі мудрого 4.5 і всіх отриманих роз’яснень-рішень-постанов про незмінність ПДВ. Ну хто посміє сказати, що «незмінність» означає «незменшення», але при цьому не означає «незбільшення»?

Тож поки 4.5 не спіткала доля 7.3.1 із 7.5.1, не гріх цим пунктиком покористуватися. Зрештою, як написано, так і читаємо — маємо право. А що ми при цьому думаємо — це вже наша справа. Хочемо — думаємо про те, що вони думали, коли писали, а хочемо — буквоїдствуємо, ми цього теж навчені.

Куди загорнули рибу, або Давньогрецьке

Було б, звичайно, дивно, якби правило «тут — читаємо, а тут — рибу загортали» не стосувалося закону «Про оподаткування прибутку підприємств». Все гаразд, стосується, не хвилюйтеся.

Давньогрецькі софісти у свій давньогрецький час чомусь просто жахалися від внутрішньої нелогічності тези «дана фраза неправильна» і через це божеволіли. Згадуваний — нещодавно оновлений — закон містить тепер те саме: останній абзац підпункту 7.6.1 починається словами «норми цього пункту не поширюються на...». Ніхто при цьому не звертає уваги на те, що й підпункт 7.6.1 входить до пункту 7.6, норми якого на когось «не поширюються» — включаючи, таким чином, і непоширення цього непоширення!.. Але ніхто не божеволіє, не робитимемо цього й ми, а перейдемо до цікавішого.

Куди потрібно вставляти, або Новоукраїнське

Підпункт 11.2.3 того ж закону встановив у своєму останньому варіанті, що при розрахунках з нетрадиційно орієнтованими, тобто з нерезидентами й тими з резидентів, хто сплачує податок на прибуток за ставкою нижче 30% або не сплачує його загалом, передоплата у покупця не відноситься на валові затрати, а з’являться в нього ці затрати лише після оприбуткування/одержання товарів (робіт, послуг).

При цьому нетрадиційними вважаються апріорі всі — якщо тільки вони не вкажуть у договорі на свій традиційний статус. А вказання в договорі статусу «нормального» надає тому, хто здійснив передоплату, право на зменшення податку на прибуток.

І все було б добре, якби законодавець, точніше, справжній автор (як правило, анонімний) у найцікавішому місці не пропустив «не». У результаті вийшло, що всі, хто потрапив в абз. «б» п/п. 11.2.3, тобто саме нетрадиційно орієнтовані резиденти, зобов’язані на вимогу покупця вказувати в договорі, що вони «нормальні» (тобто збрехати!). Причому вже через кілька рядків говориться, що коли «ненормальний» напише, що він «нормальний» (тим самим виконуючи вимогу закону, сформульовану на два речення раніше), то його визнають таким, що ухиляється від оподаткування (!), до того ж, у розмірі не просто податку, а всього одержаного авансового платежу.

Отже, спочатку закон вимагає збрехати, а потім самий же за цю брехню й карає!

Можуть заперечити: «Ну чого причепилися? Адже всім ясно, що в словах «будь-яка особа, визначена абзацом «б» цього підпункту» просто пропустили «не» перед словом (певне) «визначена» — та й усе! То чи варто через це цілу статтю писати?»

Ну — як сказати.

По-перше, це все-таки стаття не закону, а до газети.

По-друге, в нас уже є досвід прочитання попереднього варіанту іншого підпункту — 8.2.1 того самого «прибуткового» закону. Так от, його, 8.2.1, у податкових зволили читати саме буквально (а не «по духу»). Тож навіть верстат 1913 року міг виявитися таким, що не заслужив, за своїм стажем роботи, право вписатися в «основні фонди» в нового господаря.

Таким чином, хоча ми вже знаємо, що відчувати дух — це добре, але важливо також знати, що податківці відчують його так само.

Ну а по-третє, «не» все одно не рятує! Адже до осіб, «не визначених» абзацом «б», що охоплює лише резидентів, потрапляють і «ППЄПи» — приватні підприємці на єдиному податку, та й решта підприємців. Резидентами підприємці, як не раз писала ДПАУ (хоча й з іншого приводу), не є — а ні ППЄПи, а ні інші. (До речі, це було ще одним прикладом буквального прочитання закону!) Тож оскільки в «б» вони не потрапляють, брехати в договорі, що сплачують по-нормальному податок на прибуток, просто зобов’язані!

Тобто хоч круть, хоч верть — а когось закон брехати змушує: чи то (якщо без «не», а як написано) нетрадиційних резидентів, що вони — традиційні, чи то (якщо з «не») підприємців (котрі в «резиденти» не потрапляють), що вони — «нормальні». Це якщо ми туди вставили. А раптом — не туди?

P.S. Коли стаття вже була підготовлена до друку, вийшло податкове роз’яснення ДПАУ про застосування 11.2.3. Оскільки посилатися на закон усе одно неможливо, податківці написали: «Будь-яка (! — О.К.) особа зобов’язана при укладенні договору з платником податку за його вимогою зазначати у договорі, який статус у відношенні податку (на прибуток.— О.К.) має така особа».

Закону це, ясна річ, відповідає не дуже, так хоча б все зрозуміло…