«Ваше марнотратство екстремальне»

У запалі політичних чвар укотре відкладаються системні реформи, реалізація яких давала б нашій економіці шанс підвищити свій рейтинг у сучасній системі глобальної конкуренції. І все-таки «ДТ» вирішило не кидати напризволяще цю тему, не актуальну для еліти, яка загралася. Наш співрозмовник — старший економіст Світового банку Мартін Райзер — не тільки зробив традиційні економічні прогнози та вказав на ключові виклики для вітчизняної економіки, а й детально зупинився на поширених помилках щодо економічних реформ.

Прогнози і виклики

Водночас інфляційні показники за перші чотири місяці цього року були дуже позитивними. Частково тому, що не відбулося подальшого підвищення адміністративно-регульованих тарифів. Тому, можливо, за підсумками року зростання індексу споживчих цін буде трохи нижчим. Та, швидше за все, інфляція все-таки перевищить урядовий прогноз (7,5%).

І все-таки ми не очікуємо, що українська економіка буде тривалий час залишатися надзвичайно успішною за показниками економічного зростання. Якщо в найближчому майбутньому в країні не будуть реалізовані необхідні структурні реформи, її динаміка залишатиметься дуже нестійкою та залежною від циклічності процесів на світових ринках сировини. Отже, через якийсь час неминуче станеться уповільнення чи навіть повноцінний спад.

— Один із головних ризиків для макроекономічної стабільності в Україні, який ми бачимо сьогодні, — це можливість значного ослаблення фіскальної дисципліни в боротьбі за симпатії електорату.

— Уже оголошені підвищення заробітних плат і пенсій, найімовірніше, дадуть змогу утримати в розумних межах дефіцит бюджету (нижче за 3,5% ВВП), а також інфляцію. Оскільки торік зростання ВВП у номінальному вираженні було значно більшим, ніж уряд заклав у бюджет, казна отримала близько 10 млрд. грн. додаткових доходів. У зв’язку з цим вже оголошені додаткові витрати загалом на 12,5 млрд. грн. не є проблемою.

Проте існує значний ризик, що розпочаті збільшення бюджетних витрат — далеко не межа. І тоді в української економіки можуть виникнути справді дуже серйозні проблеми щодо її макроекономічної стабільності. Приміром, прем’єр-міністр Янукович нещодавно заявив про заплановане збільшення номінальних доходів окремих категорій населення на 40%. Подібних прикладів до виборів може бути набагато більше, бо навряд чи хтось із ваших політиків всерйоз цьому заперечуватиме. Політики з усіх таборів хочуть подобатися людям. Тому всі вони кажуть: «Якщо ви проголосуєте за мене, я дам вам більше грошей!» Та щоб дати більше грошей, необхідно спочатку мати у своєму розпорядженні ці гроші, тобто перед тим, як їх витратити, зібрати їх у бюджеті.

Соціальний підкуп — це популярний інструмент у боротьбі за голоси виборців у всіх країнах. Проте в українських політиків існує дуже серйозна проблема відсутності почуття міри при його використанні. Інфекцією популізму тут заражені практично всі політичні лідери та партії, і жодна з них не гребує підвищенням пенсій, зарплат тощо, не особливо переймаючись тим, як це може позначитися на макроекономічних балансах загалом — не тільки бюджетному дефіциті, а й інфляції та платіжному балансі.

— Другий головний виклик, на якому хотілося б акцентувати увагу, полягає в тому, що рано чи пізно Україні доведеться перейти до більшої гнучкості монетарної політики. І що швидше відбудеться цей перехід, то легше буде його здійснити й нижчою буде ціна цього переходу.

Першим кроком на цьому шляху могла б стати менш жорстка фіксація обмінного курсу гривні стосовно долара США. Після зняття політичної напруги можна було б дозволити його коливання в межах коридору 4,95—5,25 грн./дол., як це визначено Основами грошово-кредитної політики НБУ на нинішній рік. Велика гнучкість обмінного курсу — це той демпфер, який дасть можливість згладжувати вплив від неминучих зовнішніх шоків, про які ми вже згадували. Наприклад, від можливого падіння світових цін на метал чи хімічну продукцію, від яких сильно залежить успішність української економіки.

— Звичайно, ми розуміємо, що поки політична нестабільність настільки висока, як нині, суспільство і бізнес мають потребу в якорі стабільності, яким виступає зараз курс гривні.

Також немає сенсу схиляти НБУ до більшої гнучкості грошово-кредитної політики доти, доки для її регулювання не створять хоча б найнеобхідніших інструментів. Передусім — це повноцінний вторинний ринок державних цінних паперів, реальних передумов до існування якого не з’явиться як мінімум доти, доки уряд не забезпечить його ліквідності. Тобто не переорієнтує запозичення з зовнішнього ринку на внутрішній.

Тому це заклик не тільки до Нацбанку, а й до Міністерства фінансів, якому слід було б переорієнтувати свою політику управління державним боргом.

— Справді, в Україні немає формально затвердженої стратегії управління держборгом. І ми нині ведемо дискусії з Мінфіном України з приводу необхідності розробити та прийняти такий документ. І, як мені здається, є шанс, що ми незабаром просунемося в цьому напрямі.

Сама ж політика, яка, на мій погляд, нехай і неформально, та все-таки існує, зводиться нині в основному до мінімізації номінальних ставок за позиками, із метою зниження їх витратності для бюджету.

Щоправда, при цьому не беруть до уваги цілу низку важливих моментів. Наприклад, не враховують курсових ризиків. Адже якщо валюта, в якій ви берете позики, у майбутньому подорожчає, це призведе до значного збільшення реального боргового навантаження.

Крім того, нарощування зовнішніх позик означає необхідність не тільки виплачувати купонний дохід зовнішнім інвесторам, а й накопичувати більші валютні резерви, які потім розміщуються в найліквідніших, отже, — найменш дохідних фінансових інструментах. Тоді як дохідність, виплачувана за внутрішніми облігаціями, які перебувають у портфелі Національного банку, в остаточному підсумку повертається до бюджету.

Незабаром ми збираємося опублікувати дослідження, в якому буде показано, що, коли аналізувати витрати і доходи за всіма статтями національного балансу, політика мінімізації виключно номінальних відсоткових ставок за держпозиками виявляється далеко не найбільш вигідною та далекоглядною.

Переорієнтування на розвиток внутрішніх ринків капіталу необхідне й тому, що Україні потрібно стримувати зростаючу доларизацію, яка, коли оцінювати за міжнародною методологією, уже сягнула 40%. Якщо цей процес не вдасться приборкати, у майбутньому він може створити серйозну загрозу для стабільності фінансового сектора.

— Сфери, які містять головні виклики для української економіки й потребують реформування, названі так давно і так добре вивчені, що перелічувати їх укотре навіть трохи нецікаво та нудно. Це — інвестиційний клімат, держуправління, реформа держсектора та фіскальної сфери, соціальної включеності.

Якщо проводити діагностику інвестиційного клімату та держуправління, то змушений нагадати, що Україна посідає 128-ме місце з 175 країн за умовами для ведення бізнесу (відстає не тільки від Росії (96-те місце), а й від Вірменії (34), Грузії (37) і Казахстану (62). — Ю.С.). Тільки 78-ме місце з 125 країн належить вашій країні в рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму. У питаннях верховенства права та контролю над корупцією вона відстає навіть від середніх показників країн із рівнем доходу, нижчим за середній. На жаль, доводиться акцентувати увагу, що зовнішні спостерігачі звикли вважати Україну однією з найкорумпованіших країн у світі. Не виключаю, що ці оцінки почасти визначаються укоріненими упередженнями, та все ж таки це та проблема, якій вашій країні необхідно приділити особливу увагу.

Мені не хотілося б зайво згущати фарби, зупиняючись лише на негативних моментах. Слід відзначити ті дуже великі успіхи, яких Україна домоглася за останні роки в боротьбі з бідністю. Якщо в 2001 році за межею бідності перебувала майже третина населення, то в 2005-му — лише близько 8%, а в 2006-му цей показник, найімовірніше, поліпшився ще більше. Це — один із найкращих результатів, які нам доводилося спостерігати десь у світі за останні п’ять років.

Це — результати державної політики, спрямованої на збільшення зарплат, пенсій та інших соціальних виплат. І ці соціальні завоювання, вочевидь, можна вважати успішними.

Та нині також очевидно, що політикам і суспільству необхідно зосередити основну увагу не на порядку перерозподілу ресурсів через бюджет, а на розв’язанні проблеми ефективності держсектора в економіці, знижуючи його частку і створюючи передумови для стійкого зростання.

Актуальність цієї проблеми можна проілюструвати такими показниками. Фонд оплати праці держсектора (з урахуванням негрошових компенсацій) в Україні сягає близько 10% ВВП, тоді як у середньому по СНД — 5%, а в найрозвиненіших країнах Євросоюзу (ЄС8) — 8%.

Зайнятість на підприємствах державної форми власності у вашій країні становить 12,5%, тоді як у середньому по СНД — 9, ЄС8 — 4%.

Попри велику питому вагу в економіці та підвищення рівня оплати праці в держсекторі, тобто зростання витратності, існує дуже мало доказів того, що якість послуг у держсекторі підвищується. Неефективний держсектор — це величезний тягар для економіки, що вкрай негативно позначається на її конкурентоспроможності.

Поширені помилки

Різноманітні політичні сили пропагують власні програми, запекло критикуючи ідеї та дії опонентів. Насправді ж більшість проаналізованих нами основних платформ економічних реформ, таких, як «Європейський вибір» 2003 року, «Назустріч людям» 2005-го і попередній проект програми економічних реформ нинішнього уряду, дуже й дуже схожі.

Тобто в основних політичних сил спостерігається практично цілковита єдність задекларованих цілей структурних реформ і навіть засобів їх реалізації. Питання лише в тому, чи збираються вони їх реалізовувати?

Та якщо ви всерйоз говорите про членство в СОТ та євроінтеграцію, то основний сенс приєднання до цих організацій — це звузити ваш вибір. Йдеться про приєднання до програми дій, яка вже досить чітко визначена, була випробувана в інших країнах і довела свою успішність. Таким чином, обмежується саме свобода влади у виборі альтернативних моделей економічних реформ. А оскільки більшість провідних політичних сил задекларували, що це те, до чого вони прагнуть прийти, то можна стверджувати, що вони дійшли фундаментальної згоди в ключових аспектах економічних реформ.

Певна свобода вибору існує в пріоритетності та послідовності. Якщо у вас десять завдань, то ви можете розпочати з пунктів два і сім або три й вісім. Ви можете вибирати щось у каталозі, але сам каталог залишається тим самим.

Насмілюся стверджувати, що основне питання в Україні полягає не в пріоритетності чи послідовності реформ, а в їхній реалізації та встановленні довіри до влади.

Тобто якщо вибір зроблено, то, аби домогтися довіри виборців, політичним силам необхідно не змагатися в красі програм, а доводити свою компетентність у реалізації висунутих ними стратегій. У цьому й має полягати політична конкуренція.

— Друга укорінена помилка базується на судженні, що реформи мають швидко привести до поліпшення результатів. Це не так. Ефект від реформ може проявитися не через квартал, рік і навіть кілька років, тому успішність урядів не можна оцінювати виключно за досягнутими в період їхньої діяльності макроекономічним показникам.

Точно так само і нинішнє зростання зовсім не обов’язково є відображенням якихось дій, здійснених півроку тому. Оскільки українська економіка зазнала такого серйозного спаду в минулому, а випуск знизився настільки нижче за його траєкторію стійкого зростання і рівнів кінця 80-х років минулого століття, природний сценарій її розвитку — це повернення до цієї траєкторії.

І якщо ви ще досить далекі від вашого потенційного рівня й економіка все ще перебуває в стадії відбудовного зростання (що й відбувається нині), у вас є хороший потенціал для позитивної динаміки на найближчі кілька років. Навіть якщо ви не здійснюватимете жодних реформ. Реформи, якщо вони будуть успішними, можуть спрямувати економіку на нову, вищу траєкторію, але це може почати відчуватися лише через кілька років.

Одна з основних відмінностей країн СНД від їхніх сусідів з Центральної та Східної Європі полягає в тому, що спад у таких країнах, як, наприклад, Польща, був значно менший, і багато показників її економіки в 1993 році були вже кращими, ніж 1989-го. Тому й перешкоди для швидкої динаміки, та, відповідно, необхідність у структурних реформах для підтримання стійкого зростання там виникли набагато раніше й були значно сильніші, ніж в Україні навіть зараз.

Тому прискорене зростання української економіки в найближчі роки може відбуватися незалежно від успішності та навіть наявності реформ. Яких може й не бути, бо населення насправді, всупереч ще одній поширеній помилці, не хоче економічних реформ.

— Щоб ви в цьому засумнівалися, озвучу кілька результатів дослідження «Життя в перехідний період», які ще не публікувалися й нещодавно були проведені ЄБРР і Світовим банком. Вони демонструють, що більшість українців насправді не хочуть економічних реформ чи, як мінімум, не розуміють, у чому ті полягають.

Отже, більшість українців — 42% — віддають перевагу ринковій економіці, тоді як 33% підтримують її плановий характер. І в цьому сенсі з реформами начебто все гаразд. Та водночас лише 15% ваших співвітчизників оцінюють нинішню економічну ситуацію краще, ніж у 1989 році, що значно гірше, ніж у середньому по СНД (30%) і ЄС8 (26%).

І водночас 80% (!) українців вважають, що держава має їм гарантувати зайнятість і низькі ціни (у СНД — 80, ЄС8 — 65%). Однак ринкові реформи означають відсутність гарантій працевлаштування, а рівень цін у стовідсотковій ринковій економіці має визначатися виключно ринком, а не державою!

Так, ринкова економіка — це начебто було б добре, та ми не хочемо відповідних наслідків. З цього можна дійти висновку, що людям подобається ринок, коли він надає ширші економічні можливості. Вони хочуть кращих суспільних послуг, тобто хочуть, щоб більше грошей витрачалося на охорону здоров’я та освіту, але вони не бажають сплачувати податки та не приймають несприятливої для них специфіки реформ.

І в цьому сенсі українці, до речі, не дуже відрізняються від їхніх східних і західних сусідів. Та сам факт указує на те, яке складне завдання необхідно вирішити політикам, щоб зберегти електоральну підтримку, коли реформи починають працювати. Це багато в чому пояснює проблеми з їхньою реалізацією, і масштаб тих труднощів, із якими ще доведеться зіштовхнутися.

І, нарешті, четверте помилкове уявлення полягає в тому, що основна слабкість української економіки — у відставанні промислової реструктуризації.

— Проте її реструктуризація в останні роки триває досить швидко. У промисловості спостерігається значно більше зростання продуктивності праці, ніж у середньому по всій економіці, за значно нижчих темпах зростання зарплат.

Результати дослідження, нещодавно проведеного нами, які незабаром з’являться на сайті Світового банку, свідчать, що основна проблема конкурентоспроможності української економіки пов’язана не з приватним, а з державним сектором, який залишається непомірно роздутим і зберігає високі темпи зростання зарплат без відповідного підвищення його конкурентоспроможності.

Слабке місце — це не індустріальний сектор, який виробляє цілком конкурентоспроможну продукцію та швидко розви­вається. Основна проблема в тому, що в Україні близько 40% ВВП перерозподіляється через держсектор надзвичайно неефективно. Ваше марнотратство екстремальне: майже половина вашої економіки схильна до малопродуктивної економічної активності. І саме в цьому — основна й найбільша проблема конкурентоспроможності України.

— Непросте запитання. Як бачимо, перед українськими політиками стоїть дуже непроста дилема. З одного боку, небагатий вибір економічних моделей, мало надій на негайні позитивні результати і слабка суспільна підтримка структурних реформ.

Та, з іншого боку, ваша економіка зберігає позитивну динаміку навіть за умов політичної нестабільності, і в ній спостерігаються чіткі ознаки реструктуризації і зростаючої конкурентоспроможності у приватному секторі. І це, як на мене, ключовий актив української економіки, що має полегшити реформування і зробити процес реформ менш болючим, ніж у східноєвропейських економіках 10—15 років тому.

Не буває моментальних перемог. Більшість політиків при владі намагаються поліпшити свій імідж, нещадно критикуючи і звинувачуючи в усіх можливих гріхах попередників і конкурентів. Та це — далеко не найкращий спосіб завоювати довіру суспільства.

Довіра, як я вже казав, завойовується спроможністю на практиці реалізувати власну програму та передвиборні обіцянки. Та зробити це надзвичайно складно. Тому що політики не можуть виграти вибори, не зваблюючи виборців солодкими обіцянками, а обіцяючи тільки реальні реформи, причому настільки болючі, якими вони можуть бути.

Деякі пропозиції

Проаналізувавши останні урядові програми, ми звернули увагу, що кожна з них містить близько десяти головних цілей і 40—50 підцілей, кожна з яких, у свою чергу, може бути розділена ще на дві-три-чотири підцілі. Отже, ви маєте каталог із півтораста цілей, які попросту не можете охопити одночасно. У результаті навіть окремі стратегічні завдання вирішуються належним чином дуже рідко.

Виберіть одну-дві цілі на найближчий рік і три-чотири — на найближчі три- п’ять років і покажіть, що здатні забезпечити їхнє виконання. І тоді ви одержите новий кредит довіри для реалізації більш амбіційних програм.

Другий рецепт — активніше використовувати інтереси великого вітчизняного капіталу для формування коаліції реформ.

На мій погляд, громадська думка часто оцінює роль олігархів надто негативно, «призначаючи» їх винуватцями більшості проблем. Насправді інтереси олігархів нерідко збігаються з позицією тих, хто пропагує реформи. Не завжди, звичайно, але досить часто: поліпшення доступу до необхідних для розвитку великого бізнесу ресурсів потребує поліпшення інвестиційного клімату і держуправління. І необхідно зробити так, щоб цей збіг інтересів превалював, а великі економічні та політичні ресурси олігархів допомагали рухати реформи вперед.

— У приватному секторі Україна вже достатньо наблизилася до створення основної нормативно-правової бази для ринку. Залишилося зробити не так вже й багато кроків:

— прийняти закон про акціонерні товариства;

— регламентувати регулювання і нагляд за фінансовими ринками;

— вирішити ряд питань, необхідних для вступу до СОТ.

Зробити це не так уже й складно. Проблема, на мій погляд, полягає в необхідності вже цього року затвердити цей перелік і, головне, — негайно приступити до справи.

Крім цього, врегулювання потребують питання реєстрації та дотримання прав власності на нерухомість, а також регуляторна незалежність і база для державно-приватного партнерства для стимулювання приватних інвестицій в інфраструктуру. Та це вже складніший та більш довгостроковий порядок денний.

Втім, приватний бізнес, як я вже казав, у вашій країні і так розвивається досить динамічно. У держсекторі список проблем набагато довший і складніший. Причому, на мою думку, актуальність його реформування в Україні недооцінюється. Абсолютно критично, на мій погляд, у найкоротші терміни реалізувати адміністративну реформу для створення в Україні якісної бюрократії. Нині вона працює більшою мірою на саму себе, ніж в інтересах суспільства.

В Україні дуже великий і дуже могутній бюрократичний апарат. Можна навіть стверджувати, що він значною мірою незалежний від політичних сил. Тому адміністративна реформа буде одним із ключових компонентів успішної стратегії перетворень. Люди почнуть довіряти владі та більш охоче платити податки тільки після того, як повірять, що ситуація почала кардинально змінюватися на краще.

Також необхідно зосередитися на проблемах поліпшення якості суспільних послуг: в охороні здоров’я, освіті та комунальному секторі.

— Усі ці реформи можуть бути болючими, але якість суспільних послуг досягла критично низького рівня і не задовольняє абсолютну більшість суспільства. Для мене стали одкровенням деякі результати вже згадуваного дослідження ЄБРР і Світового банку. 80% українців не задоволені якістю послуг у сфері медичного обслуговування та освіти. І ті самі 80% вважають, що на ці цілі має витрачатися більше грошей.

Проте Українська держава уже витрачає на медицину та освіту значно більше, ніж безліч інших держав. Проблема — не гроші, а раціональність їхнього використання!

В Україні — одне з найвищих у світі співвідношень кількості викладачів і учнів. І одна з найбільших кількостей ліжко-місць у медустановах на одиницю населення. Та чи забезпечує це належну якість освіти та медичного обслуговування? Ні.

Вам необхідно скорочувати кількість викладачів і кількість ліжко-місць, спрямувавши вивільнені ресурси на придбання нового обладнання та техніки, якісніших медикаментів, тобто підвищуючи якість наданих послуг.

Домогтися підтримки досить непростих реформ буде дуже складно без правильного розуміння в суспільстві їхніх цілей і суті. Тому якість послуг держсектора, не тільки освіти та медицини, владі необхідно поставити на чільне місце дискусій в суспільстві. Вам необхідно зробити ці дискусії справді загальнонаціональними й донести розуміння цих речей до кожного українця. Переконаний, що це — ключовий виклик для вашої країни, якщо вона хоче залишатися конкурентоспроможною в ХХІ столітті.

Звісно, Україні необхідно реформувати й безліч інших сегментів державної сфери діяльності. Серед них:

— раціоналізація зайнятості для розширення можливостей капітальних витрат і диференціації зарплат;

— реформування держзакупівель і управління держпідприємствами;

— поліпшення адресності соціального захисту;

— впровадження простого Податкового кодексу, реформування податкової адміністрації і лише після всього цього — зниження ставок податків для стимулювання інвестицій.

В Україні чимало говорять про необхідність розробки та реалізації національної стратегії конкурентоспроможності. Цілком погоджуюся, що така стратегія потрібна вашій країні, але не вважаю, що її можна розробити впродовж трьох місяців. Такі речі потребують часу. При цьому основним питанням є пошук правильної ніші. Тут йдеться не лише про інновації та космічні ракети. Йдеться про впровадження нових технологій та про їхню адаптацію для потреб ринку, а не тільки про збільшення фінансування науково-дослідних інститутів.

І виходити слід з можливостей існуючого великого українського капіталу, існування якого необхідно вважати перевагою, а не тягарем. У вас уже є компанії, потенційно конкурентоспроможні на глобальному рівні. Вам потрібно використовувати цю перевагу, і стратегія має розроблятися спільно з ними та з урахуванням їхніх інтересів.

І, нарешті, необхідно бути дуже обережними, щоб не повернутися до практики загального і формального інвестиційного стимулювання, а надавати підтримку виключно на підставі отриманих результатів. Приміром, якщо ви виробляєте трактори, то одержання інвестиційних стимулів має залежати від того, чи займаєтеся ви просто складанням старої білоруської моделі, декларуючи це як інноваційну діяльність, чи виробляєте справді інвестиційний продукт.

Тому, так, вам потрібна стратегія конкурентоспромож ності, але необхідно приділити достатньо уваги її розробці, а також правильно розставити акценти.