УРОКИ ENRON — ФІНАНСОВІ ТА ПЕНСІЙНІ

Скандал навколо найбільшого у світі корпоративного банкрутства став однією з найгарячіших фінансово-політичних тем останніх двох місяців в американських і світових засобах масової інформації

Дехто називає це філософією бізнесу, але більшість — грабунком

«Від найкращої у світі енергетичної компанії — до найкращої у світі компанії!» — проголошував лозунг біля входу в головний офіс американської енергетичної групи Enron у Х’юстоні, штат Техас. І донедавна досягнення такої мети видавалося не тільки амбіційним, а й цілком реальним.

Справді, цілком пересічна, за американськими мірками, техаська регіональна газотранспортна компанія Enron із 1986 року збільшила свою ринкову капіталізацію з 2 до 70 млрд. дол., тобто у 35 разів! До 2001-го енергетичний велетень заслужив славу солідної компанії й увійшов до числа фаворитів на Волл-стріт. Років за два тому авторитетний часопис Fortune у списку 500 найбільших компаній США відвів Enron, яка мала річний обсяг продажу в 100 млрд. дол., місце під номером 7.

Завдяки старанням багаторічного голови ради директорів Кеннета Лея та його команди, Enron за 15 років перетворилася на провідного у США і світі постачальника електроенергії, найбільшого покупця й торговця природним газом і найактивнішого торговця вугіллям, папером, пластмасами й металами. На її частку припадало 25% угод на американському енергетичному ринку.

Проте сьогодні стрімке банкрутство компанії привело її численних акціонерів і кредиторів на поріг пекла. Протягом 2001 року акції подешевшали майже в 130 разів (!), знизившись із 85 до 0,67 дол. (67 центів!) за штуку, а торік у листопаді рейтинг боргових зобов’язань (облігацій) упав до категорії junk (сміття). 11 січня торги цінними паперами Enron на Нью-Йоркській фондовій біржі було припинено.

Тисячі колишніх і нинішніх працівників компанії втратили всі або майже всі свої заощадження на рахунках пенсійного плану 401(к), а їх сума, між іншим, перевищувала 2 млрд. дол.; в усьому світі звільнено 6 тис. із 21 тис. співробітників.

При цьому «одкровення» окремих дуже високооплачуваних топ-менеджерів Enron про рівень їхньої поінформованості щодо справ довіреної їм компанії видаються просто смішними. Приміром, як зізнавався в інтерв’ю The New York Times колишній виконавчий директор компанії Джефрі Скіллінг, він і «не здогадувався» про справжній стан справ, навіть «не думав, що в компанії відбувається щось, крім хорошого».

Небезпідставно підозрюють, що певний «вклад» у банкрутство Enron зробив також її аудитор і консультант — компанія Arthur Andersen, яка допомагала керівництву першої, на думку аналітиків, вводити в оману численних акціонерів та кредиторів з допомогою екзотичної бухгалтерії. 2000-го за свої аудиторські послуги Andersen одержала від Enron плату у 25 млн. дол., плюс іще 27 млн. за консультації. І керівництво аудитора плекало надії збільшити сумарну щорічну винагороду від енергобанкрута до 100 млн.

З високою ймовірністю можна стверджувати, що розвиток подій довкола «скандальної парочки» Enron — Arthur Andersen спонукає багато фірм переглянути свої ділові відносини з аудиторами. Так, відомі британські компанії Unilever і CGNU (найбільший страхувальник життя у Великобританії) нині переймаються тим, що використовувати одну й ту саму фірму як аудитора й водночас радника з питань менеджменту надалі неприпустимо — через потенційний конфлікт інтересів. Unilever заплатив 2000-го PricewaterhouseCoopers (PwС) 11 млн. дол. за аудит і майже вп’ятеро більше (53 млн.) — за консультаційні послуги. CGNU оплачувала відповідні послуги компанії Ernst & Young.

Тривога Unilever і CGNU стала відлунням обіцянки, даної на день раніше Майклом Ейзнером, головою правління Walt Disney, — припинити одержувати консультаційні послуги від свого аудитора PwC.

У зв’язку зі скандалом навколо Enron The Wall Street Journal відзначає, що, за даними Національного інституту відносин з інвесторами, приблизно 57%, тобто понад половину американських компаній завищують прибутки і надають неточні фінансові звіти. Ось такі фокус-покус-фінанси.

Перепало й провідним рейтинговим агентствам, зокрема Standard & Poor’s та Fitch. Їх критикують за неприпустимо повільну реакцію після того, як Enron викрили у приховуванні позабалансових партнерств. Навіть коли облігації енерготрейдера вже продавалися як «сміття», її офіційний рейтинг усе ще залишався інвестиційно привабливим. Moody’s Investor Service, одне з провідних кредитних рейтингових агентств США, одним із перших заявило про намір серйозно переглянути свої методики оцінки корпоративного боргу.

Крім гаданого порушення американського законодавства, Enron проводила чимало взагалі-то законних, але, як пише Річард Коен у The Washington Post, неправильних (читай — несправедливих) операцій. Так, попри відбиті в балансових звітах багатомільйонні прибутки, чотири роки з останніх п’яти компанія зовсім не сплачувала федеральних корпоративних податків.

Як таке могло статися? Дуже просто: Enron заснувала майже 1000 малих дочірніх компаній (товариств) у багатьох податкових гаванях — на Кайманових (692) і Бермудських островах, Арубі, Барбадосі, Тринідаді і Тобаго, а також в інших місцях із чудовими пляжами та банками, які ні про що не запитують. Використовуючи такі таємні партнерства, компанія ховала свої прибутки «під пальмами», як це у давні часи робили пірати.

Водночас Enron законно знижувала оподатковуваний прибуток за рахунок преміальних виплат у вигляді акцій, щедро адресованих передусім керівництву (про це трохи згодом). Приміром, 2000 року після сплати податків на суму 112 млн. дол. компанія одержала 278 млн. податкових повернень.

«Більшість людей сплачують податки, — резюмує Р.Коен у The Washington Post, — але дехто цього не робить. І ті, хто сплачує, субсидують тих, хто не сплачує. Я припускаю, що ви можете назвати це філософією бізнесу. А я називаю це грабунком».

Це симптом, а не хвороба

Угоди з Enron і заснованими нею компаніями укладало багато знаменитостей фінансового бізнесу, зокрема Citigroup, JP Morgan Chase, CIBC, Merrill Lynch, Deutsche Bank і Dresdner Bank. Довгий перелік кредиторів Enron вражає. Найбільших втрат може зазнати Citigroup, яка видала Enron два незабезпечених кредити на суму 3 млрд. дол. Не набагато поступаються претензії JP Morgan Chase — 2,6 млрд. дол., а не 900 млн., як було раніше оголошено у прес-релізі.

Citigroup і JP Morgan Chase, два найбільших банківських конгломерати нового покоління, з’явилися нещодавно у результаті злиття комерційних та інвестиційних банків, щоб надавати великим корпоративним клієнтам широкий комплекс банківських послуг за системою one-stop shop (купівля всього необхідного в одному місці). Ідея полягала в тому, що компанії надаватимуть своєрідні прибуткові інвестиційні мандати на поради з питань злиття та покупок, випуску акцій та облігацій тим самим банкам, які надають кредити. До оголошення себе банкрутом Enron була своєрідним пілотним проектом, аби виправдати створення інвестиційних банків із великими балансами. Та ба, з «пілотом» сталася прикра осічка.

Зголосившись видавати величезні кредити Enron, Citigroup і JP Morgan Chase перемогли (на свою голову) менш заможних конкурентів у торішній боротьбі за право консультувати з питань реструктуризації та рефінансування. Вони дуже старалися — щоправда, безрезультатно — переконати рейтингові агентства не знижувати наприкінці 2001 року рейтинг боргових зобов’язань Enron.

Цікаво, що лише за два тижні до оголошення про скандальне банкрутство голова правління і виконавчий директор JP Morgan Chase Вільям Гаррісон, стоячи перед 20 вищими керівниками британської філії JP Morgan, вихваляв роботу банку з Enron, називаючи її…тріумфом.

За даними Financial Times, багатомільйонних збитків від Enron і пов’язаних із нею структур можуть зазнати ще чимало відомих фінансових інститутів, зокрема датські страхова група AEGON (можливі претензії оцінюються в 300 млн. дол.) і банк ABN Amro (98 млн.), японські банки Bank of Tokyo Mitsubishi (103 млн.), Daiwa Asset Management (140 млн.) і Sumitomo Mitsui Banking Corporation (210 млн. дол.). У списку також французькі Axa і Societe Generale, швейцарські Credit Swiss First Boston і Swiss Re, канадські Bank of Montreal і CIBC...

Проте, за американськими законами, компанія, що подала на банкрутство, одержує захист від претензій кредиторів на час реструктуризації активів і підготовки їх до продажу. А цей процес може тривати роками.

На думку оглядача International Herald Tribune Філіпа Боурінга, фінансовий світ ці події не повинні дивувати. Це не просто історія про одну шахрайську компанію і благодушного аудитора. Можливо, це й найгучніший, але все-таки закономірний скандал.

Enron став одним із наслідків лиха в секторі фінансових послуг, що повільно розвивалося протягом останніх десяти років. Багато аналітиків убачають єдиний вихід у чіткому розмежуванні окремих компонентів цієї індустрії: у відокремленні традиційної банківської справи від інвестиційних банків, від торгівлі цінними паперами, від управління пенсійними фондами, від страхування, від торгівлі деривативами, а також у відокремленні консультаційних послуг від аудиторських.

Горизонтальна інтеграція, злиття у велетенські, досі не бачені структури, зменшили конкуренцію і створили погано керованих фінансових монстрів. Вертикальна інтеграція спричинила так багато внутрішніх конфліктів інтересів, що деяких клієнтів можуть обслужити виключно за рахунок інших або за рахунок обману.

1999-го почив у бозі закон Гласса-Стігалла, останній символічний бар’єр у США для таких конфліктів інтересів, ухвалений навздогін фінансовим скандалам, що передували Великій депресії 1929—1933 рр. Під кінець століття фондовий ринок накачали до ще сміховиннішого рівня, ніж це було сім десятиліть тому. Закон Гласса-Стігалла протягом усього цього періоду вимагав розділення комерційної банківської справи та інвестиційного бізнесу. Проте він виявився неспроможним, оскільки комерційні та інвестиційні банки, а також страхові компанії продовжували зливатись у величезні фінансові конгломерати.

Скасування обмежень на злиття комерційних та інвестиційних банків відбулося, попри зростання кількості нових фінансових продуктів, приміром, таких, як деривативи (похідні цінні папери), які збільшили рівні ризиків, знизили прозорість і вивели дедалі більшу частину фінансового сектора з-під компетенції банківського нагляду і контролю над фондовим ринком. Прибічники скасування цих обмежень стверджували, що укрупнення означає підвищення ефективності й адекватності капіталу, або ж називали його природним наслідком глобалізації.

На практиці це означало розростання конфліктів інтересів. Ризикові активи збільшувалися значно швидше, ніж достатність капіталу, різко підвищилася позабалансова активність.

Тепер багато експертів стверджують, що закон Гремма-Ліча-Блайлі, який скасував 1999 року старе законодавство, нічого не зробив для поліпшення регулювання фінансового сектора США. Як і раніше, колишні регулятори продовжують виконувати свою роботу: Комісія з цінних паперів стежить за фондовим ринком, Федеральна резервна система наглядає за банками, Комісія з ф’ючерсної біржової торгівлі контролює операції з деривативами. У результаті жоден орган не регулює фінансових конгломератів, завдяки чому у них з’явилася можливість діяти як їм заманеться, наражаючи на надмірні ризики клієнтів та інвесторів.

Enron — наочний приклад аномалій, спричинених відсутністю належного регулювання. І нагадування про негативні наслідки надмірної лобістської активності. Сьогодні всі якось одразу пригадали, що президент компанії Кеннет Лей був одним із головних ініціаторів виведення продажу електроенергії з-під держконтролю. У листопаді 1992 року найбільшим корпораціям Exxon, Mobil, JP Morgan і Enron вдалося «умовити» Федеральну комісію з регулювання ф’ючерсних угод виключити ф’ючерсні контракти, пов’язані з електроенергетикою, зі сфери нагляду. Фактично Enron перетворилася на впливового маркетмейкера, відіграючи зовсім не таку роль, як, приміром, Goldman Sachs або Morgan Stanley на Волл-стріт. Та позаяк компанія ніколи не оголошувала себе перед органами влади банком чи брокером, їй легко вдавалося уникати регулювання.

Очевидно, ці вади спробують ліквідувати, щойно вляжеться курява навколо скандалу. Але поліпшити ситуацію буде дуже непросто. Конгрес і Волл-стрит добре відомі своєю непохитністю щодо змін у правилах регулювання. Коли Франклін Делано Рузвельт пропонував створити Комісію з цінних паперів, банкіри говорили йому, що він ризикує перетворити Нью-Йоркську фондову біржу на безлюдне село.

Однак історія довела протилежне. І доти, доки регуляторам та інвесторам буде важко розбиратися, що ж насправді відбувається на ринках, ризики появи нових Enron залишатимуться високими.

Як зазначає International Herald Tribune, після банкрутства Enron повертається мода на аналітичну фінансову журналістику, але з великим запізненням і з надмірно пильною увагою до політичного підгрунтя.

Усе буде О’key у клубі багатих підстаркуватих хлопців

Мабуть, багатьох зворушує інформація про доходи й «вихідну допомогу» окремих колишніх топ-менеджерів збанкрутілої корпорації. Проте не виключено, що вище керівництво компанії звинуватять у незаконному збагаченні з використанням сумнівних ділових схем.

Кеннет Лей, багаторічний голова, а також виконавчий директор Enron, який залишив свою посаду 23 січня, мав річний оклад 1,3 млн. дол. (5000 дол. на день). Вийшовши у відставку, він щороку одержуватиме 500 тис. дол. пенсії. У період із лютого 1999-го по липень 2001-го пан Лей виручив від продажу власних акцій Enron 100 млн. «зелених».

Лу Пай, колишній виконавчий директор однієї з підконтрольних Enron компаній, зумів продати до червня 2001-го загалом 5 млн. акцій Enron на суму 353 млн. (у середньому по 70,6 дол. за штуку).

Ендрю Фастоу, колишній фінансовий директор, звільнений, щойно Комісія з цінних паперів почала розслідування проти компанії, продав близько 560 тис. акцій у період із серпня 1999-го по листопад 2000-го за 30 млн. (у середньому по 54 дол. за акцію).

З 1999-го до середини 2001-го 29 членів правління Enron тільки на продажу акцій своєї компанії заробили разом 1,1 млрд. дол. — у середньому по 38 млн. на «носа». Зовсім непогано за особливо тяжку і шкідливу для здоров’я «роботу» — говорити акціонерам та інвесторам одне, а чинити інше. Переважна ж більшість рядових акціонерів не виручать сьогодні за свою енронівку й долара.

Так звана система золотих парашутів для високопоставлених управляючих компаній, навіть не дуже везучих, — досить поширене у США явище.

Приміром, торік у серпні The New York Times писала про значні втрати пенсійних заощаджень працівниками однієї з провідних високотехнологічних компаній Lucent Technologies, яка 2000 року стала найбільшим невдахою на фондовому ринку. З кінця 1999-го, коли фондовий ринок США досяг рекордних висот, акції Lucent подешевшали на 92 відсотки. На свою біду, працівники були не меншими патріотами, ніж їхні колеги з Enron, і вклали у середньому близько 30 відсотків своїх заощаджень плану 401(к) в акції власної компанії. Чимало працівників втратило до 90 відсотків заощадженого.

Як і у випадку з Enron, вище керівництво Lucent продовжувало вмовляти працівників купувати акції компанії, навіть коли стало відомо про серйозні проблеми в «рідному» бізнесі.

Торік компанія звільнила близько 20 тис. чоловік, які пропрацювали на Lucent багато років, але не мали права залишити роботу з переведенням усіх своїх пенсійних заощаджень у страхову компанію (на власний вибір). Поки вони шукали нову роботу, преса повідомила, що Річарду МакГінну, звільненому виконавчому директору, призначено вихідну допомогу в 5,5 млн. дол. і щорічну пенсію майже в 1 млн. Прочитали працівники і про поле для гри в гольф площею 5 тис. акрів (2 тис. га), побудоване компанією в Нью-Джерсі за 40 млн. дол.

Прокоментувати це можуть фахівці з корпоративного управління, а також любителі потеревенити про соціальну справедливість...

Пенсіонери заслуговують більшого

Мільярдні активи корпоративного пенсійного фонду Enron відразу перетворилися на таку саму паперову «локшину», як і пропущені аудиторами через паперорізку великі масиви фінансової документації зі схемами приховування дутих доходів. Крім працівників самої Enron, зазнали збитків 7—10 млн. учасників інших фондів. Так, пенсійні фонди членів Федерації профспілок США — AFL-CIO, яка представляє інтереси 13 млн. американців, володіли 3,1 млн. акцій Enron.

Тепер навряд чи хтось заперечуватиме нагальність ремонту пенсійного законодавства США. Головна проблема для багатотисячного персоналу Enron у тому, що їхні пенсійні заощадження залежали переважно від фінансового благополуччя власної компанії. Вилетіла в трубу компанія — туди ж пішли й пенсійні грошики. Але ситуація анекдотична, оскільки майже сорок років тому у США вже трапився аналогічний випадок.

1963 року Studebaker Car Company, виробник знаменитих вантажівок часів Другої світової війни, збанкрутувала, закривши свій завод у місті Сауз Бенд, штат Індіана, водночас ліквідувавши професійний пенсійний план. Як і в Enron, ціна акцій Studebaker теж була складовою індексу Доу-Джонса. Проте понад 4 тис. працівників втратили обіцяні роботодавцем пенсії. Ні, Studebaker зовсім не порушувала законів. Просто добробут пенсіонерів повністю залежав від фінансового стану власної компанії. Попри важливу роль приватного пенсійного страхування в американській пенсійній системі тоді просто не було правил, які передбачали б належний захист прав трудящих.

Через десятиліття Конгрес США ухвалив програму пенсійного страхування, що зобов’язувала управляти коштами корпоративних пенсійних фондів «виключно в інтересах їхніх учасників і пенсіонерів», а не в інтересах роботодавців-спонсорів. Крім того, починаючи з 80-х років, корпоративним фондам із програмами визначених пенсійних виплат дозволяється інвестувати у свого роботодавця-фундатора не більше 10 відсотків пенсійних активів.

На межі 80—90-х у світі почалася революція у приватному пенсійному забезпеченні, що ознаменувала перехід від традиційних пенсійних планів «визначених пенсійних виплат» до суто накопичувальних планів «визначених внесків».

Плани (фонди) із визначеними пенсійними виплатами можуть бути або корпоративними, або професійними. У мініатюрі вони є патерналістською солідарною пенсійною системою на рівні окремого підприємства. Тобто роботодавець обіцяє своїм працівникам виплачувати наперед визначену пенсію, яка залежить, як правило, від величини останньої зарплати і стажу роботи на цьому підприємстві. Приміром, величина обіцяної пенсії може бути виражена або фіксованою сумою за кожен рік праці, або певним відсотком від останньої зарплати, або відсотком останньої зарплати, помноженим на тривалість стажу. Ці пенсійні обіцянки, або, як їх називають, набуті пенсійні права, мають бути відповідним чином підкріплені фінансово й відбиті у балансі підприємств. Отже, весь інвестиційний ризик повністю несе компанія-спонсор пенсійного плану з визначеними виплатами.

При схемах із визначеними виплатами в найбільшому виграші ветерани підприємства. А в разі переходу до іншого роботодавця працівник нерідко міг втратити свої пенсійні права.

Проте в умовах невизначеності на фінансових ринках, зростання адміністративних витрат, запровадження нових стандартів бухобліку і регулятивного тягаря компанії почали активний перехід до планів із визначеними внесками, що значно дешевші для роботодавців-спонсорів. За даними Financial Times, у Великобританії середній внесок роботодавців у схемах із визначеними пенсійними виплатами становить 9,2% зарплати, тоді як у схемах із визначеними внесками — 6,0%.

Замість обіцяної фіксованої пенсії у працівників з’явилася можливість інвестувати свої внески на фондовому ринку, одержувати великі доходи і, що ще важливіше, переміщувати свої пенсійні заощадження при зміні місця роботи. Але тепер у пенсійних схемах із визначеними внесками весь тягар інвестиційних ризиків повністю лягає на самих працівників. І в гарантуванні безпеки приватних пенсійних заощаджень найважливішу роль відіграє кваліфікований контроль над дотриманням законодавчо визначених стандартів довірчого управління й інвестування пенсійних вкладів.

У 80-ті роки минулого століття ця революція почала поширюватися по всьому світу: індивідуальні накопичувальні рахунки з визначеними внесками переважають в австралійській і чилійській пенсійних системах, стають дедалі популярнішими в Канаді, Японії і Європі. Обов’язкову накопичувальну пенсійну систему чилійського зразка запровадили 1998 року в Казахстані.

Від самого початку план 401(к), названий так за номером статті податкового кодексу США, яка надає обмежені податкові пільги, було створено як суто ощадну, а не пенсійну програму. Однією з головних цілей цього ощадного плану з визначеними внесками було допомогти працівникам одержати у власність акції компанії, а не забезпечити їхню старість. Тож замість грошових внесків компанії нерідко пропонують своїм працівникам власні акції. Хоча, відповідно до системи 401(к), вони можуть пропонувати на вибір своїм працівникам кілька варіантів інвестування внесків. Працівники, а також їхні роботодавці, щомісяця перераховують певний відсоток зарплати на індивідуальні рахунки плану 401(к) для наступного інвестування на фондовому ринку.

Сьогодні програма індивідуальних пенсійних заощаджень 401(к) надзвичайно популярна у США і є непоганим доповненням до державного соціального страхування. Вона має близько 42 млн. учасників (тобто кожен третій працюючий американець!), котрі нагромадили на своїх рахунках майже 2 трлн. дол. Проте, як зазначила The New York Times, використання програми для купівлі акцій компаній-спонсорів є «законною сірою зоною». Тобто законне не завжди буває правильним.

Так само як у випадку зі Studebaker, формально адміністратори й опікуни пенсійного фонду компанії Enron не порушували американського законодавства. Пенсійні активи на загальну суму 2,1 млрд. дол. миттєво знецінилися внаслідок особливих помилок. План компанії передбачав 18 варіантів інвестування, включно з кількома взаємними фондами і власними акціями. Проте під кінець 2000-го в акції Enron-спонсора було вкладено 60% усіх пенсійних активів — значно більше тієї частки, яку більшість інвесторів визнали б розумною, з погляду диверсифікації.

Існує фундаментальна відмінність між короткостроковими заощадженнями і довгостроковою інвестиційною стратегією для вдалого виходу на пенсію. Дуже часто наївні інвестори-трудящі вкладають свої гроші в компанію, яку знають найкраще, — тобто у свою власну. І щойно програма 401(к) із суто ощадної перетворилася на головну приватну пенсійну схему США, новий пенсійний скандал на кшталт випадку зі Studebaker став питанням часу.

Велика частка провини за недостатню диверсифікацію справедливо лягла на плечі самих працівників Enron — їх ніхто не змушував вибирати саме її акції. За правилами тамтешнього пенсійного плану, продавати акції своєї компанії могли тільки працівники, що досягли 50-річного віку. Але проблема вкрай загострилася, оскільки керівництво майбутнього банкрута блокувало для працівників продаж акцій Enron із їхніх рахунків 401(к) у період між 17 жовтня і 19 листопада — коли катастрофа була вже зовсім близько. Більше того, топ-менеджери намагалися навіть переконувати працівників, що справи не такі й кепські. А самі, добре знаючи справжній стан справ у компанії, зуміли скопом заробити на продажу понад 1 млрд. дол.

Здається, англійською це звучить так: «Don’t do what I do. Do what I say» («Не роби того, що я роблю. Роби те, що я кажу»).

Enron — не єдина компанія, яка пропонувала працівникам виплачувати внески акціями, а не грішми, і чий персонал вирізнявся надмірним корпоративним патріотизмом. За даними Комітету з інвестування пенсійних активів працівників, що стосуються 140 найбільших фірм, в акції цих фірм-засновників плану 401(к) інвестовано в середньому 35% пенсійних коштів. Приміром, у General Electric 75% плану з визначеними внесками складаються з акцій General Electric. Приблизно 78% пенсійного плану компанії Coca Cola інвестовано в її ж акції.

Коли п’ять років тому Барбара Боксер, сенатор-демократ від штату Каліфорнія, запропонувала обмежити кількість цінних паперів власної компанії у портфелі корпоративного плану 401(к) десятьма відсотками, цей законопроект зрештою вихолостили до втрати початкового змісту. Він перетворився на заборону роботодавцям змушувати працівників вкладати понад 10% власних внесків за планом 401(к) в акції компанії. «Усе звелося до ситуації, коли люди кажуть: «Гей, я працюю в General Electric, я вірю General Electric і, чорт забирай, я хочу вкладати свої гроші в акції General Electric. Дайте мені спокій!» — пояснює Даллас Сейлсбері, керівник Дослідницького інституту допомог працівникам.

На окремих підприємствах, де курси акцій справді схильні до значних коливань, усе-таки встановлюють обмеження, щоб зацікавити працівників у диверсифікації власних пенсійних вкладень. Проте деякі експерти застерігають: якщо інвестиційні обмеження буде запроваджено законодавчо, компанії можуть взагалі відмовитися від сплати пенсійних внесків.

Коли справа стосується скасування чи обмеження існуючих інвестиційних варіантів, політики стають обережнішими. Пенсійна справа не може грунтуватися на припущенні, що погода на фінансових ринках завжди буде сонячною. Пенсійні заощадження слід оцінювати з погляду довгострокової перспективи і не налаштовуватися на миттєве збагачення.

Проте це навряд чи втішить колишніх працівників Enron, таких як Крегг Ланкастер, 43-річний батько двох дітей, що, як пише Financial Times, втратив 100 тис. доларів своїх пенсійних заощаджень за планом 401(к) та ще й роботу. «Мабуть, у мене є довгострокова перспектива, але до неї ще треба дожити», — каже він. Пан Ланкастер не розглядав можливості продажу акцій, вкладених у план 401(к), оскільки це були гроші, відкладені ним на пенсію. Enron здавався потужною компанією, улюбленцем Волл-стрит. «Це те саме, що крах Morgan Stanley. Це просто незбагненно».

Схоже, що банкрутство Enron прискорить реструктуризацію системи приватних пенсійних заощаджень США. Конгрес планує внести істотні зміни в порядок продажу акцій компаній-спонсорів пенсійних планів, а також диверсифікації пенсійних активів. На початку лютого президент Буш висловився за необхідність терміново серйозно відкоригувати пенсійне законодавство, а також закликав корпоративний менеджмент до чесності й відкритості перед акціонерами та бізнес-партнерами. Одна з пропозицій, що нині аналізуються,— ліквідувати будь-яку дискримінацію у правах на індивідуальні пенсійні рахунки між рядовими працівниками та вищим менеджментом компаній.

І це ще не все. Республіканці пропонують, аби працівники мали право продавати акції компанії, внесені роботодавцем як свій внесок на рахунки ощадного плану 401(к), уже через три роки. У демократів-конгресменів — свій план реформи, включно із законопроектом сенаторів Джона Корзіна й Барбари Боксер. Якщо його схвалять, то працівникам дозволять продавати акції, внесені як внесок роботодавця, протягом 90 днів. Можливо, запровадять 20-відсоткове обмеження на придбання цінних паперів власної компанії у рамках корпоративного плану 401(к).

Рядовим американським інвесторам, та й не тільки їм, доведеться серйозно замислитися і над підвищенням рівня своєї фінансової грамотності. За даними одного з досліджень, проведеного кілька років тому у США, більше половини американців не вловлюють різниці між акціями та облігаціями; лише 16 відсотків сказали, що мають чітке уявлення про індивідуальні пенсійні рахунки; і лише 8 відсотків відповіли, що вони повністю розуміють суть адміністративних видатків, плату за які беруть із них взаємні фонди. Що, цікаво, показало б аналогічне опитування в Україні? Неважко здогадатися.

Та хоч би яким був резонанс, скандал із Enron стане важливим уроком для власників індивідуальних рахунків 401(к): пенсійна «кладка» може падати вниз так само, як і летіти вгору. І все-таки «пенсіонери заслуговують більшого» — так називалася одна з аналітичних статей Financial Times про Enron. Мабуть, додати до цього нічого.

Постскриптум

Досвід країн далеких і близьких чітко визначив «п’ять китів» управління та інвестування пенсійних коштів: 1) кваліфіковане державне регулювання та нагляд; 2) кваліфіковане довірче управління; 3) надійність і прибутковість; 4) диверсифікація; 5) ліквідність.

Український банк «Україна», як і американський енерготрейдер Enron, теж колись здавався непотоплюваним. Банк «Україна», як і Enron, мав корпоративний пенсійний фонд, який майже всі кошти учасників вклав у свій же банк. Правда, на відміну від американського варіанта, пенсійні гроші таки вдалося вивести незадовго до падіння банківського велетня.

Проте пенсійний фонд АПБ «Україна» є не винятком, а, швидше, правилом у нашій країні. Більшість українських «недержавних пенсійних фондів» (НПФ) мало чим відрізняються й від фонду Enron, оскільки вклали гроші учасників у власні підприємства-засновики або в пов’язані з ними (афілійовані) структури. Кажуть, є навіть НПФи, що скидаються на своєрідний «сімейний підряд»: чоловік — директор, а дружина — бухгалтер.

У без п’яти хвилин колишній Верховній Раді за чотири роки так і не набралася «критична маса» пенсійних реформаторів, аби ухвалити закон про недержавне пенсійне забезпечення. Тим часом десятки, а можливо, навіть сотні тисяч українських громадян, котрі мають так звані пенсійні рахунки в так званих недержавних пенсійних фондах, щодня протягом останніх десяти років наражають свої кревні заощадження на інвестиційні, інституційні та інші ризики, аби хоч якось доповнити мізерну солідарну пенсію.

На жаль, в Україні досі ніхто не регулює і не контролює діяльності НПФ. Ніхто у країні не знає точно (ото вже справді — terra incognita!), ні скільки таких НПФ є, ні скільки учасників вони вже залучили і грошей нагромадили. Чи правильно наші НПФ розпоряджаються цими грішми? Чи правдиву інформацію вони надають своїм учасникам? Чи забезпечують вони кваліфіковане довірче управління? Чи надійно пенсійні гроші захищені від зловживань? Хто ці люди, котрим довірені заощадження, і чи знаються вони на пенсійному забезпеченні?

Нарешті, чи відповідають наші НПФ та інші пенсійні експерименти стратегічному курсу України на інтеграцію в Європейський Союз, визначеному в указі Президента від 11 червня 1998 року? Адже однією з умов вступу до ЄС є обов’язкова адаптація вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, зокрема й у сфері соціального забезпечення. А в Європі і близько немає таких, як у нас зараз, «недержавних пенсійних фондів» і таких, як у нас, експериментів.

Сподіватимемося, що новий парламент покладе нарешті край пенсійному «беззаконню». І зробить це кваліфіковано.

У статті використано матеріали Financial Times,
The New York Times,
The Washington Post,
The Wall Street Journal,
International Herald Tribune