Скільки коштуватиме Україні валютна лібералізація?

Поділитися
Вільний експорт валюти — недозволена розкіш для України, яка залишається однією з найбідніших країн Європи.

На початок поточного року шістка світових лідерів, які володіють найбільшими золотовалютними резервами, включала Китай — 1042 млрд. дол., Японію — 880, Росію — 296, Тайвань — 266, Корею — 234 та Індію — 171 млрд. дол. Тим часом, ще п’ять років тому їхні активи були не такими великими. Наприклад, резерви Китаю в 2001-му становили 216 млрд. дол. У Росії ж вони сягали 33 млрд. дол. На той час — абсолютний рекорд, який змусив російських економістів палко сперечатися на тему, що з ними робити.

Сировинна консервація

Найрадикальніші з них вказували на небувалу величину нагромаджених резервів, закликаючи до якнайшвидшої валютної лібералізації та переходу до гнучкого курсу рубля. А тодішній голова центробанку Росії В.Геращенко був стриманішим: на його думку, безпечний обсяг резервів ввіреного йому банку міг становити 45 млрд. дол. Більшість російських експертів поділяли його обережність: надто свіжим був у пам’яті дефолт 1998 року. Крім цього, на країну очікували пікові платежі за зовнішніми борговими зобов’язаннями, щорічні обсяги втечі російського капіталу сягали 20—25 млрд. дол., а подорожчання нафти до 22—26 дол. за барель вважалося дуже нестійким.

Сьогодні мало що нагадує про ті дискусії. З 1 лютого 2005 року курс російського рубля перестали жорстко фіксувати до долара. До нього було додано євро, завдяки чому утворився бівалютний кошик прив’язки, в якому вага долара до євро спочатку становила 9:1. Потім вона поступово зменшувалася і з 8 лютого ц.р. установлена на рівні 5,5:4,5.

Нині офіційний курс рубля перебуває в постійному русі щодо обох валют. Однак при цьому амплітуду його коливань і загальної динаміки жорстко регламентовано. Уряд і центробанк Росії, з огляду на інтереси своїх товаровиробників, демонструють граничну обережність у посиленні рубля.

Напередодні торішньої зустрічі G-8 президент Російської Федерації запропонував зняти обмеження на вивезення капіталу та запровадити повну конвертованість рубля. Що й було зроблено до початку саміту «вісімки» у Санкт-Петербурзі. Вибір моменту для президентських ініціатив і публічного їх обговорення, безумовно, не був випадковим. Він враховував логіку економічного розвитку Росії.

Крім значних золотовалютних резервів, РФ устигла нагромадити не менш вражаючий Стабілізаційний фонд, який був створений у 2004 році та формується за рахунок спецмита на видобування і експорт нафти. На момент прийняття рішення про перехід до повної конвертованості рубля його обсяг становив близько 70 млрд. дол. (в еквіваленті). До початку ж поточного року він зріс майже до 90 млрд. На відміну від золотовалютних резервів, Стабфонд перебуває в повному віданні уряду, який, однак, не наважується використовувати його для внутрішніх інвестицій: страх перед можливою інфляцією домінує над реальними збитками, що провокуються морально та фізично зношеною інфраструктурою.

Після кількох років загальнонаціональних дискусій кошти Стабілізаційного фонду, які мертвим тягарем лежали на рахунках російського казначейства і з’їдалися інфляцією, було вирішено розмістити за кордоном. Сьогодні вони інвестуються в доларові та євро активи (по 45%), а також фунти стерлінгів (10%). Російські експерти сходяться на тому, що їхня дохідність може становити близько 4% річних.

Безумовно, використання надприбутків від експорту нафти, яка дорожчає, — питання національного вибору Росії. Проте не можна не зазначити, що він не передбачає інтенсифікації капітальних вкладень чи імпорту новітніх технологій. Російська валютна політика не обтяжена інноваційними завданнями. А без них Росія фактично консервує свою сировинну спеціалізацію, різко обмежуючи інвестиційний імпорт і попит на іноземну валюту.

За таких структурних пріоритетів мільярди нафтодоларів не тільки не затребувані російською економікою — вони загрожують її «технологічному спокою». Держава змушена відкрити регулятивні клапани для скидання внутрішнього валютного тиску, який загрожує дестабілізувати національну економіку непомірним зміцненням рубля і/або зростанням інфляції.

Однак перед тим, як легалізувати відплив капіталу, уряд Росії виплатив свій борг Зовнішторгбанку (4,3 млрд. дол.), покрив дефіцит Пенсійного фонду (1 млрд.), а також із випередженням графіка погасив боргові зобов’язання перед МВФ (3,3 млрд.) і Паризьким клубом (15 млрд.), використавши для цього кошти того самого Стабфонду. При цьому майже до останнього моменту (березень 2006 року) зберігався обов’язковий продаж експортної виручки — непоганий приклад надобережного підходу до валютної лібералізації.

Аналогічний шлях у поточному десятиріччі пройшов і Казахстан. У вересні 2002 року його центральний банк затвердив концепцію валютної лібералізації, ув’язавши поступове скасування обмежень на відплив капіталу зі стійким профіцитом платіжного балансу, надлишком валюти на внутрішньому ринку та її реекспортом у пріоритетні галузі. При цьому, як і в Росії, ресурсною базою лібералізації виступив експорт нафти, пов’язаний із «початком експлуатації нових великих родовищ Північного Каспію».

Вирішення зазначених завдань супроводжувалося бурхливим зростанням золотовалютних резервів і Національного фонду. Перші торік майже потроїлися, досягнувши 17,9 млрд. дол. А На­ціональний фонд був сформований на чотири роки раніше за російський Стабфонд. При цьому ресурсна база Національного фонду хоча й ширша, але теж залежить в основному від експорту нафти. До кінця 2006 року його активи перевищили 13 млрд. дол.

Активне зростання незатребуваних золотовалютних ресурсів дало змогу Казахстану зняти з початку поточного року обмеження на відплив капіталу і запровадити повну конвертованість тенге. При цьому, попри гнучкість обмінного курсу, валютна політика запобігає значному його зміцненню: частковий реекспорт нафтодоларів дає можливість «стравлювати» надлишок валютного тиску. Крім цього, він також виступає елементом структурної політики, яка стримує поглиблення сировинної спеціалізації Казахстану.

Нафтова асинхронність

Структурні ефекти при аналізі валютної політики нерідко залишаються непоміченими. Тим часом технологічна ніша істотно впливає не тільки на місце країни в системі міжнародної кооперації, а також на її національні інтереси, політичні пріоритети і навіть особливості соціального укладу. Наприклад, динаміка цін на нафту дозволяє простежити логіку найважливіших подій у новітній історії Росії, відображаючи їхню хронічну асинхронність із динамікою індустріальних економік (див. рис.).

Так, нафтові шоки 30-річної давності спровокували в енергозалежних країнах стрімке зростання цін і спад виробництва. При цьому дворазове підвищення інфляції не було аномальним. Наприклад, у Великобританії та Португалії її пікові значення перевищили передкризовий рівень у 3,3 разу, в Італії і США — у 4,1 разу, в Японії рівень інфляції підскочив у 4,7 разу, а в Ісландії — у 8,7.

У той час, як восьмиразове подорожчання нафти змусило її імпортерів спішно знижувати енергоємність виробництва, вкладаючи десятки мільярдів доларів у розробку і впровадження енергозберігаючих технологій, у колишньому СРСР настав «золотий час застою». Останній живився бурхливим припливом нафтодоларів, що посилювало сировинну гіпертрофію радянської економіки.

На Заході адаптація до нових енергетичних реалій відбувалася під гаслами неолібералізму, який поєднав класичні консервативні цінності — дбайливість і ощадливість — із жорстким зовнішнім протекціонізмом. У цьому сенсі показова «рейганоміка», чия доктрина включала не тільки дерегулювання американської економіки, а також «торговельні війни» із Японією і «добровільне» обмеження японського експорту в США; активні зусилля з розколу нафтового картелю ОПЕК і підтримку Іраку в його багаторічній війні з Іраном; ідентифікацію «імперії зла» (СРСР) і загострення відносин із такими «недружніми» країнами-експортерами нафти, як Лівія; підтримку американського виробництва через знецінення долара тощо.

Ці зусилля разом із технологічними інноваціями дали змогу істотно знизити ціни на нафту: у 1981—1990 роках вони впали на третину, із 32 до 20 дол./бар. У наступні вісім років (1991—1998 рр.) нафта втратила ще половину своєї ціни. Результати не змусили на себе чекати — до початку 90-х індустріальні країни, подолавши стагфляцію, не тільки відновили стійке зростання, а навіть заговорили про «цінову стабільність».

Для радянської ж економіки знецінення нафти виявилося фатальним. Без нафтодоларових вливань її скарбниця вичерпалася. Нафта за ціною 20 дол./бар. викликала потребу в науково-технічній реінкарнації та «перебудову». Проте радянські технології виявилися надто інертними й енергоємними. Союз розпався в 1991 році при черговому зниженні цін на нафту до 16 дол./бар. Коли в 1998-му вони досягли 11 дол./бар., про свою неплатоспроможність заявила вже Росія — правонаступниця СРСР.

Тим часом сьогодні вона переживає економічний ренесанс. І все знову завдяки нафті та газу. При цьому, як і 30 років тому, їхнє подорожчання стимулює не технологічні інновації, а ескалацію національних інтересів, зовнішніх загроз і військових витрат. Індустріальні ж країни знову пристосовуються до енергоносіїв, що дорожчають, культивуючи ресурсозбереження, структурні реформи та демократичні цінності в нафтоносних районах Близького Сходу.

Якщо в 2001—2003 роках при ціні нафти 22—28 дол./бар. чимало з них зіштовхнулися з рецесією, то перед Росією замаячіла надія економічного відродження. Сьогоднішні ж ціни в 65 і більше доларів за барель доводять зазначену розбіжність до болісного протистояння. Звичайно, можна казати про кооперацію з ЄС і США в аерокосмічній сфері, але не вона визначає економічний статус Росії, а «Газпром».

Україна на порозі «перебудови»

З огляду на ресурсну спеціалізацію Росія об’єктивно тяжіє до технологічно залежних країн і тяготиться інтересами ринкових економік. Їй легше блокуватися з Китаєм і Індією, ніж із Японією, ЄС чи США. Для останніх її новітня ініціатива зі створення «газової ОПЕК» — жахливий головний біль. Не дивно, що інтерес до неї виявила не Норвегія, а Венесуела, Іран, Катар і Алжир.

Оскільки газові родовища Уренгою розміщуються за тисячі кілометрів від московської кільцевої дороги, самостійність регіонів і бюджетна децентралізація реально загрожують державній цілісності Росії. Історія ЮКОСу — найкраща ілюстрація її сьогоднішньої несумісності з принципами західної демократії. У зв’язку з цим важко не згадати Дж.Сороса, який втратив віру в Росію через її «ресурсне прокляття».

Валютна лібералізація в рамках ЄЕП — комбінація дешевих вуглеводнів і довоєнних технологій. Проте, обираючи її, однією газотранспортною системою не обійтися. Білорусь, яка будує єдину державу з росіянами, все-таки поділилася з ними своєю «трубою» і тепер одержує їхній газ втричі дорожче — по 146 дол. за тисячу кубометрів замість колишніх 46. І просить у Росії в борг 1,5 млрд. дол. для його ж оплати.

Право на дешевий російський газ належить виключно росіянам. Тому якщо Україна не збирається змінювати державну символіку, їй давно пора знижувати енергоємність своєї економіки. При цьому її незалежність і швидкість інтеграції в Європу прямо залежать від спроможності платити за газ по 250 і більше доларів, як це роблять Болгарія, Угорщина чи, наприклад, Польща.

Проте для цього необхідно знизити питоме споживання енергії до їхнього рівня, тобто вдвічі-втричі. Енергоємність же виробництва в індустріальних економіках ще нижча. Наприклад, у Голландії, Німеччині і Великобританії вона менша за вітчизняну в три-чотири рази. Щоб наблизитися до подібного рівня, потрібна цілеспрямована структурна політика, колосальні інвестиції та чимало часу для масового впровадження нових технологій. А ще — десятки мільярдів доларів.

У цьому сенсі валютні інтереси Росії діаметрально протилежні українським. Якщо перші передбачають експорт капіталу через загрозу посилення рубля та інфляції, то другі пов’язані з його концентрацією для відновлення виробництва. Тому вітчизняна валютна система має орієнтуватися не на російський досвід, а на максимізацію внутрішніх інвестицій. Одними коштами валютної політики зазначене завдання, безумовно, не вирішити. Тут не обійтися без структурних пріоритетів, їх­ньої кредитної підтримки, податкових і бюджетних важелів, розвитку конкуренції, антимонопольного регулювання тощо. Однак передчасність валютного лібералізму — очевидна.

Вільний експорт валюти — недозволена розкіш для України, яка залишається однією з найбідніших країн Європи. Тим паче в момент подорожчання імпортованого газу і невизначеності його довгострокових наслідків. Короткострокові ж не змушують на себе чекати — із підвищенням ціни газу з 50 до 95 дол. сальдо торговельного балансу України торік уперше за вісім років виявилося від’ємним: — 3 млрд. дол. проти середньорічних +1,8 млрд. дол., що спостерігалися в 1999—2006 роках.

Тим часом у поточному році ціна імпортного газу зросла до 130 дол. і торговельний баланс продовжує погіршуватися — за перші два місяці його дефіцит наблизився до 1 млрд. дол. Примітно, що російський газ ми купували вже торік по 230 дол. Просто поки що туркменська складова в усередненій ціні газового імпорту залишається меншою за російську.

Крім цього, доводиться враховувати, що українські підприємства і так не можуть похвалитися надлишком валютних коштів — торік обсяг їх чистих зовнішніх запозичень перевищив 16 млрд. дол. проти 5,3 млрд., що надійшли у вигляді прямих інвестицій. Нескладно також зрозуміти, як відреагує на відплив валюти доларизація вітчизняної економіки, що й без того зростає. Очевидні й курсові та інфляційні наслідки, які супроводжують його.

Аномальне регулювання

В Україні валютне регулювання нормується Декретом Кабінету міністрів України 1993 року. Зрозуміло, що за 14 років у вітчизняній економіці відбулося чимало змін. Не дивно, що багато експертів кажуть про необхідність їхнього комплексного відображення у валютному законодавстві. Водночас технологічна база виробництва, його позамежна енергоємність і критична залежність від енергетичного імпорту залишаються колишніми. Відповідно, і системна потреба в іноземній валюті для економічної модернізації ні на йоту не зменшилася.

Через це загальна «ідеологія» декрету, націленого на концентрацію в країні валютних активів, залишається, як і раніше, актуальною. Можливо, тому майже всі законопроекти про валютне регулювання, що обговорювалися останнім часом, не намагалися змінити цю цільову настанову. Так чи інакше, але робочі проекти Мін’юсту і НБУ враховують високий потенціал попиту на іноземну валюту та невелику можливість його стійкого покриття національними доходами.

При цьому, вочевидь, беруть до уваги і масштабність технологічних завдань, які стоять перед Україною і реалізація яких потребує значних валютних коштів і часу: за 25 років, що минули з 1975 по 2000 роки, Голландія зуміла знизити енергоємність свого ВВП тільки на третину, Великобританія — на 36%, США — 38, Німеччина — на 39%. Вітчизняна адаптація до світових цін на енергоносії також триватиме не рік і не два. У силу цього лібералізація відпливу валюти з України навряд чи має випереджати її вростання в нові енергетичні реалії. Відповідно, і експорт вітчизняного капіталу ще тривалий час має залишатися під пильним державним контролем.

Тим часом еволюційний підхід до розвитку валютного ринку має не тільки своїх симпатиків, а й опонентів. Так, 11 квітня Верховна Рада прийняла в першому читанні проект закону №3043 «Про валютне регулювання і валютний контроль в Україні», який радикально спрощує виведення з країни валютних цінностей. Наприклад, пропонують норму, відповідно до якої будь-які фізичні особи можуть не тільки вільно відкривати банківські рахунки за кордоном, а й щорічно переказувати на них до 100 тисяч євро.

Не секрет, що сьогодні мільйони українців змушені поневірятися за кордоном у пошуках хоч якоїсь роботи. Відмовивши їм у пристойному заробітку на батьківщині, було б верхом цинізму ще й позбавити їх права легально підтримувати свої сім’ї, які залишилися в Україні. Тому свобода відкриття за кордоном банківських рахунків, безумовно, заслуговує на увагу. Чого не скажеш про безперешкодне виведення з країни іноземної валюти.

Складно сказати, які національні інтереси стоять за «обмеженням» приватних переказів за кордон сумою в 100 тис. євро, що за поточним курсом перевищує 130 тис. дол. Річ у тім, що подібні операції аномальні не тільки для України. Щоб накопичити зазначену суму, середньостатистичний житель Норвегії має не їсти і не пити близько трьох років, а його колега зі Сполучених Штатів — понад три з половиною роки. Запропонований депутатами «ліміт» вільного грошового переказу з України перевищує середній річний дохід громадянина Бельгії (а також Німеччини, Голландії, Великобританії і Франції) у 4,7 разу, Канади — більш як у 5 разів, Італії — у 5,5 разу.

Мимоволі виникає запитання, жителям яких країн можуть надавати фінансову підтримку українці на свою середньомісячну зарплату в 206 дол. (2006 р.)? Не Люксембургу ж, де середньорічний дохід перевищує вітчизняний більш як у 20 разів. Тим часом, з огляду на те, що всі суми в проекті вказано в євро, він явно не розрахований на перекази в рамках ЄЕП.

У зв’язку з цим нелегко зрозуміти, яким чином зазначена норма сприятиме виконанню Закону України «Про попередження і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих незаконним шляхом», на який посилається законопроект. Можна було б припустити, що йдеться про спрощення оплати навчання за кордоном. Проте й у цьому випадку запропонована сума відверто «зашкалює»: рік навчання в першокласному університеті США коштує майже втричі менше. Якщо ж не орієнтуватися на 14 університетів «плющової ліги», то можна знайти й варіант безплатної освіти.

Не менш примітна пропозиція про збільшення до одного року термінів розрахунків за зовнішньоторговельними поставками. Сьогодні вітчизняні підприємства мають завершити їхню оплату впродовж 90 днів. Не секрет, що зазначена норма непогано дисциплінує розрахунки — наприкінці 90-х масові неплатежі найменше зачепили саме експортно-імпортні операції.

Водночас вітчизняні експортери використовують її для мінімізації своїх ризиків. Наприклад, при погіршенні підприємницьких очікувань вони можуть тимчасово утримувати за кордоном свої валютні доходи, звертаючись до 90-денної норми їхнього повернення. Імпортери в цих самих цілях можуть заздалегідь оплатити майбутній імпорт: вони також мають 90-денний зазор між платежем і часом поставки товару, чим за необхідності й користуються, виводячи з країни валюту.

Для окремо взятого підприємства зазначений прийом цілком логічний. Проте в несприятливій обстановці масове звертання до нього формує валютну «хвилю», що залишає країну, оголюючи її внутрішній ринок. Останній в Україні регулярно трясе в періоди загальнонаціональних виборів. Торік його стабілізація коштувала Національному банку 1,8 млрд. дол. Наприкінці ж 2004-го також не обійшлося без панічних настроїв і набігу вкладників. Тоді штучне виведення валюти коштувало резервам Нацбанку 2,7 млрд. дол.

Валютна вразливість

Можливість чотириразового збільшення розриву між зовнішніми поставками і платежами різко підвищить не тільки уразливість валютного ринку, а й ціну його стабілізації. Важко сказати, чи буде центральний банк утримувати курс гривні, якщо його резерви знизяться на 4—5 млрд. дол., тобто на 20—25%.

Несподіване ж знецінення національної валюти ніколи не стимулює попиту на неї, як, утім, і зростання банківських вкладів. Тим більше за відсутності публічного фондового ринку. В Україні він залишається мізерним — у відкритому режимі укладають трохи більше як 4% усіх угод (2005 р.). Раптове ослаблення гривні при дефіциті ощадних інструментів прискорить зростання цін на товари тривалого користування, включаючи нерухомість.

Інфляційні ризики також можуть бути пов’язані і з одномоментним припливом іноземної валюти. Для їхньої мінімізації нерідко використовують інструмент резервування. До нього, наприклад, позаторік звертався Національний банк, щоб збити спекулятивну хвилю, спровоковану заявами про неминучу ревальвацію гривні. Тоді НБУ запровадив норму, згідно з якою на півроку резервувалися 20% іноземних вкладень у короткострокові боргові папери. Наприкінці минулого року до аналогічного заходу вдався Таїланд, установивши річне резервування 30% інвестицій у боргові інструменти.

Показово, що цей прийом використовується для зниження небажаного припливу валюти в ситуації, коли її загальний баланс не викликає занепокоєння. Проголосований же Верховною Радою законопроект пов’язує зазначені заходи виключно з проблематичним платіжним балансом. За умов же його поліпшення, саме коли й може виникнути потреба в подібному резервуванні, його пропонують заборонити.

Спірною також вважається можливість обмеження експорту капіталу, оскільки за законопроектом його запроваджують у разі погіршення платіжного балансу. Проте його поточний стан ніколи достеменно не відомий, бо відповідна статистика відстає від реальних подій майже на три місяці. Валютні ж кризи розвиваються стрімко. При деяких умовах може вистачити кількох днів, щоб банківська система втратила значну частину своїх активів. Тому знову постає питання про надмірні курсові ризики й невиправдане навантаження на резерви Національного банку.

Останніх же наразі не так багато, щоб копіювати російське законодавство. На початок поточного року на кожного жителя Казахстану припадало близько 2100 дол. золотовалютних активів (резерви центробанку плюс Національний фонд). У Росії цей показник наближався до 2700 дол. В Україні ж він дорівнює приблизно 500 дол., тобто в чотири-п’ять разів менший.

Сьогодні міжнародні резерви НБУ становлять 23 млрд. дол. і при цьому значною мірою залежать від зовнішніх запозичень: очевидний результат подорожчання енергоносіїв і млявої інвестиційної політики. Тому перед тим, як наслідувати наших східних сусідів, логічніше було б подумати про збільшення обсягу резервів Нацбанку до порівнянного з ними рівня, тобто до 100—130 млрд. дол.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі