Синдром неконтрольованої позики

Український уряд очікувано зіштовхнувся зі складним економічним викликом - борговою кризою.

На сьогодні сума державного та гарантованого державою боргу сягнула 74,85 млрд доларів (див. табл. 1). Виплати за боргами та обслуговування боргових зобов'язань України 2019 року становитимуть рекордні 417 млрд грн.

Звідки мобілізувати фінансовий ресурс у виборчий рік - питання з багатьма невідомими. Попри те, що частка МВФ у боргових зобов'язаннях України становить лише 16% (12,22 млрд дол. з 74,85 млрд), надання/ненадання чергового траншу Фонду стає топ-темою вітчизняних ЗМІ (див. табл. 2). Для Кабінету міністрів України продовження програми МВФ є необхідністю, адже кредити Фонду найдешевші на ринку та є сигналом для інших кредитних інституцій про кредитоспроможність країни.

При цьому розписаний Мінфіном прогноз погашення державних боргових зобов'язань навіть на найближчі десять років уже не відповідає дійсності. Так, згідно з плануванням, наступного року держава має виплатити на погашення і обслуговування боргу майже 357 млрд грн. У проекті держбюджету на 2019 рік закладено іншу цифру - 417,4 млрд грн (14,2 млрд дол. за закладеним до бюджету курсом 29,4 грн/дол.).

Обсяг виплат суттєво збільшується, адже, не маючи можливості здійснювати виплати за рахунок розвитку вітчизняної економіки, уряд робить нові короткострокові запозичення, аби покрити фіскальні розриви. Останній приклад - зроблене Мінфіном наприкінці серпня нове запозичення на
725 млн дол. під 9,2%.

У будь-якому разі графік відповідає на запитання, коли віддавати, проте запитання, чим віддавати, залишається без відповіді (див. табл. 3). У 2014–2015 роках гроші МВФ були потрібні як тимчасовий інструмент для стабілізації курсу гривні та банківської системи в цілому. Проте всі наступні транші український уряд брав без стратегії та бачення, як ці позики повертати. Так виникла ситуація, коли влада створює нові борги для того, щоб розрахуватися за старими.

Державні кредити мають використовуватись як драйвер розвитку економіки, що запускатиме нові реформи для стимулювання додаткового економічного ефекту. Кошти від чергового кредиту, наприклад, могли би бути використані на трансформацію податку на прибуток у податок на виведений капітал.

У бюджеті на 2019 рік заплановано 92,6 млрд грн надходжень від податку на прибуток підприємств - це 9% від дохідної частини (2,7% від ВВП). Не так і багато, враховуючи, що через цей податок гальмується рух держави на шляху до збільшення дохідної частини бюджету у майбутньому. Згідно з даними USAID, динаміка надходжень від податку на прибуток свідчить про зменшення значення цього податку для дохідної частини бюджету. У країнах, які входять до Організації економічного співробітництва та розвитку, податок на прибуток знизився з 3,7 до 2,9% ВВП. У 2014 році в Австрії показник надходження від податку на прибуток підприємств у відсотках від ВВП становив 2,1, у Франції - 2, у Німеччині - 1,5.

Заміна цього податку податком на виведений капітал створить кращі умови для бізнесу, але в перший рік впровадження призведе до втрат бюджету. За словами заступника міністра фінансів, ідеться про 25–42 млрд грн.

Отут би і знадобився кредит для тимчасового покриття створеного дефіциту бюджету. Але вже після двох років з моменту впровадження держава отримає нове джерело доходів, яке щороку збільшуватиметься і не тільки дасть змогу покрити створені ним попередні видатки, а й стане ефективним джерелом покриття бюджетного дефіциту.

На жаль, діюча програма співпраці з МВФ не передбачає такого податкового маневру. Проте, по-перше, це питання переговорів, а по-друге, згідно з грандіозними планами з випуску гривневих ОВДП Мінфін планує отримати нові кредити. Тож можливості є. Бракує волі. І наступного року великих виборів владі буде не до того. Як було не до того останні чотири роки.

До того ж суттєве скорочення державного боргу без оптимізації бюджетних видатків неможливе. Але уряд замість скорочення видаткової частини держбюджету, навпаки, її збільшує, чим нарощує дефіцит бюджету. Вже зараз дефіцит загального фонду державного бюджету-2019 збільшився до 93,6 млрд грн.

При цьому видатки на МВС зросли на 25%, до 82,3 млрд грн (або на 50,1% порівняно з 2017-м), бюджет СБУ - на 15,4%, до 9,4 млрд (на 40,2% порівняно з 2017-м), бюджет ГПУ не збільшився суттєво, проте залишиться таким же, як і цього року, хоча мав би значно скоротитися за рахунок зменшення функцій ГПУ.

Також збільшується фінансування апаратів ОДА: у 2017 році - 6,6 млрд грн, у 2018-му - 9,5 млрд, у 2019-му становитиме 9,6 млрд грн, і це попри задекларовану децентралізацію.

Задля об'єктивності слід зазначити, що Кабмін передбачає деяке скорочення державних видатків, хоча це стосується виключно соціальної сфери. Наприклад, розмір субсидій зменшився на 16 млрд грн., з 71 до 55 млрд (у 2018 році, навпаки, запланованих 55 млрд грн не вистачило, і уряд мусив в авральному режимі додавати 16 млрд). Це означає, що кількість субсидіантів наступного року значно зменшиться, що призведе до збільшення заборгованості населення за житлово-комунальні послуги. За результатами першого півріччя, борги населення за газ становлять майже 17 млрд грн і близько 11 млрд - за централізоване опалення та гарячу воду.

Окрім цього, не виконуються доходи державного бюджету. Так, станом на кінець третього кварталу, за інформацією Рахункової палати, обсяг невиконання плану надходжень загального фонду бюджету зріс до 93,6 млрд грн, а це означає, що реальний дефіцит цього року може бути більшим.

Державний борг України сформувався не за один рік. До 2005 року Леоніду Кучмі вдавалося балансувати на межі виваженої боргової політики, незважаючи на загрозу дефолту 2000 року. Тим не менш, коли Кучма "здавав пост" Віктору Ющенку, уряд Тимошенко успадкував лише 3,8 млрд дол. внутрішнього боргу і 8,7 млрд - зовнішнього. До 2007 року державний борг не перевищував 15% від ВВП, але 2010-го Юлія Тимошенко вже здавала наступникам 17,8 млрд дол. внутрішнього боргу і 22,8 млрд - зовнішнього. Однак ані межа дефолту 2000-го, ані криза 2008-го не збільшили боргів України так, як президентство Віктора Януковича. НБУ був у повному підпорядкуванні "сім'ї", тому внутрішні борги просто зростали (на 179 млрд грн за чотири роки). Частина цих грошей ішла на рахунки "сім'ї" та афілійованих із нею структур.

У 2014 році внутрішній борг держави становив 29,2 млрд дол., а зовнішній - 30,8 млрд. До того ж передбачувано відбувся масштабний відплив капіталу - разом із втечею чиновників за кордоном зникли 12 млрд дол. Девальвація гривні наприкінці 2013-го - на початку 2014 року з 8 до 11,8 грн/дол. призвела до того, що валютна частка боргу суттєво збільшилася в гривневому еквіваленті. Під час урядування Арсенія Яценюка державний борг уперше зменшився, але після успадкування боргу Володимиром Гройсманом він знову зріс на 9,1 млрд дол. за три роки. І це триватиме доти, доки Україна не почне різко скорочувати бюджетний дефіцит і віддавати більше, ніж позичає, адже всі борги, які ми накопичуємо, фактично йдуть на погашення попередніх боргів.

Мінфін презентував середньострокову стратегію управління державним боргом. Документ складається з опису боргу і містить кілька теоретичних тез щодо того, яким чином можна його скоротити.

Одна з них - зменшення валютної частки боргу. Думки не нові, попередні уряди неодноразово висловлювали їх, але слова не стали ділом. По-перше, для цього треба зацікавити покупців гривневих державних облігацій (у перспективі Мінфін планує і випуск гривневих євробондів), але чим привабити інвесторів? Сьогодні іноземним інвесторам цікаві боргові інструменти у гривні, тому що вони розміщені з 14–16-відсотковою дохідністю. Мало хто на світовому фінансовому ринку пропонує дохідність вище 10%. Але водночас нерезидентів відлякують складні умови роботи на українському ринку. А в цей час національна економіка не матиме активного розвитку без захисту прав інвестора, як іноземного, так і внутрішнього.

Також Мінфін багато говорить про інвестиційні механізми, але до їх реалізації справа не доходить. Є план розширити і поглибити партнерство з іншими країнами щодо залучення довгострокового пільгового фінансування, є мета забезпечити підтримку з боку іноземних інвесторів, але немає жодних розрахунків або деталізації, як саме це зробити. Це не стратегія. Справжня стратегія уряду аж ніяк не середньострокова, а короткострокова і пасивна - очікування траншу від МВФ.

Якщо новий голова НБУ не надрукує гривню на прохання Банкової, уряд може почати витрачати золотовалютні резерви. Ці активи стабільно витрачаються з весни: в травні Кабмін витратив 251 млн дол., у червні - майже 192 млн, у липні - 230,9 млн, у серпні - вже півмільярда доларів. Залишок станом на серпень становив 17,2 млрд дол.

Державний борг США дорівнює 21 трлн дол. Проте і річна інфляція коливається в межах 2%, а структура боргу така, що зовнішнім кредиторам Сполучені Штати винні тільки 6 трлн дол., решта - це борг держави перед центробанком і пенсійними фондами (а в США вони є потужними інвесторами, в тому числі у державні папери).

При цьому до трійки топ-кредиторів США входить Японія, котра, як відомо, сама є світовим лідером за величиною державного боргу (його співвідношення до ВВП перевищує 250%). Але Японія в цьому разі не просто кредитор у класичному розумінні, а утримувач американських акцій.

Якщо держава потужно розвивається, боргові зобов'язання не вплинуть на її внутрішні процеси, і навпаки. Наприклад, чи є у США політична залежність від Японії або Китаю, які є їх кредиторами? Ні. Те ж саме стосується і Великої Британії, яка має масштабні боргові зобов'язання перед Іспанією та Німеччиною, але ці держави не мають політичного впливу на Британію.

Водночас ми бачимо, що Україна залежна від рішень в іноземних кабінетах, і вибору в українського уряду немає, адже вибір між згодою на всі умови і дефолтом - це не вибір.

Дефолт сьогодні вже є не популістичним залякуванням, а реальною загрозою, про це заявляє і Володимир Гройсман. Для України дефолт означатиме втрату довіри іноземних партнерів, а для кожного окремого українця - втрату можливості вести бізнес з будь-якою державою світу, знецінення гривні, девальвацію, банкрутство підприємств, безробіття, скорочення валового продукту та інші жахливі наслідки.

Ситуацію в економіці могли б поліпшити інвестиції, про які двадцять років говорять усі уряди країни. Але хто сьогодні інвестує в Україну? Лідери багато років одні й ті самі: 9,1 млрд дол. в українську економіку інвестував Кіпр, 6,8 млрд - Нідерланди, 1,9 млрд - Британія, 1,3 млрд дол. - Віргінські Острови (див. табл. 4). Тобто основним інвестором є український олігархат, тоді як частка реальних іноземних інвесторів критично мала.

А куди інвестує Україна? 5,9 млрд дол. - Кіпр,138 млн - РФ, 60,3 млн - Віргінські Острови (див. табл. 5). Очевидно, що це схеми виведення капіталу з країни, проте ніяк не інвестиції.

Про виведення коштів в офшори для мінімізації оподаткування, а потім повернення їх частини під виглядом інвестицій говорить у своїх дослідженнях і НБУ. Найбільше надходження таких коштів спостерігалося до кризи 2013 року, після чого обсяги зменшилися, але з 2016-го почали активно відновлюватися.

Дослідження свідчить, що обсяг таких коштів в обсязі загальних інвестицій впав до 4,1% у 2016 році та до 10,4% у 2017-му. Тоді як у 2010–2013 роках становив у середньому 32,7%.

Тож реальні показники красномовніше за чиновників говорять про економічний стан країни. Написані на папері стратегії не втілюються в життя. Наслідки урядової політики очевидні.

Що довше уряд позичатиме "на проїдання", то дорожче це обходитиметься українцям. Зараз прем'єр-міністр Володимир Гройсман виграє деякий час. А потім є два шляхи: знайти ефективні механізми розрахунку за борговими зобов'язаннями чи, як і "папєрєднікі", залишити цю проблему наступному уряду.