САПЕРИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОЛЯ

З молоком матері ми всмоктуємо головну аксіому життя: ніхто нікому грошей просто так не дає. Ті, кому випало вивчати економіку в університеті, знають, що по-науковому ця фраза звучить так: «Інвестор приймає рішення про фінансування угоди тільки після ретельного вивчення ступеня ризику даної угоди». Найнастирніші, дочитавши відповідний розділ підручника, дізнаються про методи оцінювання цих ризиків. Однак і ті, й інші, «вийшовши в люди», у процесі кредитування або залучення інвестицій зіштовхуються з бар’єром у вигляді поглибленого аналізу з боку фінансистів. Аналізується все, що може будь-яким чином впливати на виконання позичальником чи менеджментом компанії, що залучає інвестиції, взятих на себе зобов’язань.

Та залишимо метафори за межами даної статті — йтиметься про гроші. А вони, як відомо, люблять конкретні й точні висловлювання.

Не побоюся здатися занудою і поставлю банальне запитання: чому наша банківська система, що має від роду понад десять років, усе ще така слабка? Чому кредити, й внутрішні і які нам надають інші країни, такі дорогі? Чому так важко залучити інвестиційні ресурси?

Протягом всіх одинадцяти років незалежності Україна декларує прагнення утвердитися як європейська країна з ринковою економікою. На жаль, ми не можемо похвастатися успіхами в цій галузі порівняно з іншими країнами, які поставили ті самі цілі після розпаду соцтабору. Дотепер показник валових іноземних інвестицій на душу населення в Україні залишається одним із найнижчих (менше 100 дол. на душу населення).

Не можна сказати, що 11 років було не досить, щоб створити сприятливі умови для залучення в Україну фінансів. Не можна сказати, що в нас немає фахівців. Усе, що хоче бачити інвестор чи кредитор, — це «гру за правилами». За правилами, що зрозумілі й застосовуються фінансистами в усьому світі. Це фундамент, без якого не можна побудувати правильні фінансові відносини й створити елементи ринкової інфраструктури, що дають можливість інвестору впевнено почуватися в чужій країні.

Серед уже звичних епітетів стосовно України — крім нестабільної політичної ситуації, сильної корумпованості та малоефективної економіки — тепер у різноманітних відмінках уживають ще й слово «непрозорість». Поки що цей термін ще не став одним із звичних подразників, які мало кого хвилюють, є сенс над ним трохи задуматися. Що мають на увазі інвестори, вживаючи поняття «непрозорість»?

Непрозорість — це не лише відсутність інформації, а й низький рівень культури її використання. Для нас уже цілком нормально, коли, побачивши чергову рекламу по телевізору, ми підсвідомо переконані, що це обман. Коли нас закликають вносити вклади під високі відсотки — ми переконані, що нам не тільки їх не бачити, а й вкладених грошей. Біда в тому, що ми до цього звикли.

На макроекономічному рівні непрозорість в Україні має двоїстий характер. З одного боку, всі топ-менеджери знають, що й кому належить у цій країні. Та з іншого — це тільки окремі прізвища й назви груп. Така інформація зовсім не дає можливості судити про надійність тих чи інших боргових інструментів. І вже тим паче не дає жодних підстав для прийняття тих чи інших інвестиційних рішень. Важливо розуміти не тільки, хто стоїть за певною компанією, а й як саме вона управляється.

На Заході прозорість та ефективність управлінського процесу має першочергове значення. Організація з економічного співробітництва й розвитку 1998 року навіть прийняла спеціальний рекомендаційний документ із назвою «Принципи корпоративного управління». У вступній статті до цих принципів йдеться: «У той час як уряди відіграють головну роль у створенні правового, інституціонального та регуляторного клімату... основна відповідальність за робочі місця, доходи від податкових надходжень і управління пенсіями лягає на приватні корпорації».

Гучні корпоративні скандали в США і загальна увага до стандартів управління для запобігання банкрутств у корпоративному секторі піднімають в очах інвесторів значимість якості корпоративного управління. У липні ц.р. у США навіть прийняли новий закон (Sarbanes-Oxley Act of 2002), що передбачає кримінальну відповідальність (до 20 років позбавлення волі) за навмисне спотворення фінансової звітності компаній, знищення та підробку документів.

У зв’язку з чим також цікаві висновки опублікованого 2002 року компанією McKinsey&Company дослідження «Global Investor Opinion Survey», згідно з результатами якого 85% інвесторів при ухваленні рішення про інвестиції в Східну Європу ставлять важливість якості корпоративного управління не нижче за фінансові показники, а 40% із них — навіть вище. При цьому інвестори готові на 30% більше платити за цінні папери підприємств, які добре управляються. Це величезний ресурс — як для приватного сектора, так і для держави. Нездатність сприйняти загальносвітові тенденції зробить невирішувальним для України завдання залучення прямих іноземних інвестицій, дуже необхідних для забезпечення економічного зростання.

Ні, я не хочу драматизувати ситуацію. Навпаки, слід визнати позитивність того факту, що піраміди й трасти навчили нас мислити, а не кидатися в першу ж мишоловку за безплатним сиром. Проте манія переслідування — не кращий порадник у фінансовому менеджменті. Для того, щоб оцінити фінансові ризики, давно й успішно використовують кредитні рейтинги, які дозволяють оцінити кредитоспроможність позичальника і ймовірність невиконання ним своїх зобов’язань.

У зв’язку з цим відмінники міжнародної економіки, про яких ми згадували вище, відразу назвуть кілька доречних тут імен. Серед них Standard & Poor’s, Moody’s Investor’s Service тощо. Ці добродії вже багато десятиріч роздають позичальникам усього світу оцінки їх кредитоспроможності. Причому серед їхніх клієнтів не тільки комерційні компанії, а й держави, навіть муніципалітети. Наприклад, нинішній рейтинг України, присвоєний компанією Standard & Poor’s, — В.

Ви вже, напевно, здогадуєтеся, що такий рейтинг наданий нашій країні неспроста. Він є чимось на кшталт маячка для іноземних інвесторів, повідомляючи цілком певну інформацію. Що ж це за інформація, чому їй довіряють, а головне — які наслідки?

Кредитний рейтинг — це спосіб оцінювання якості боргових інструментів певного позичальника, який широко використовується у розвинених країнах. Під якістю тут розуміють ступінь ймовірності того, що позичальник виконає взяті на себе зобов’язання з погашення кредиту.

Цей ступінь варіюється від найвищого (для Standard & Poor’s — це ААА, для Moody’s — Ааа), коли позичальник, попри будь-які обставини, здатний своєчасно й повністю виконати свої зобов’язання, до рівня дефолту (відповідно D або C). Між цими двома крайнощами є маса проміжних етапів. Вони розділені на два рівні: інвестиційний рівень (від ААА до ВВВ- чи від Ааа до Ваа3) — це надійні зобов’язання, неінвестиційний (чи спекулятивний) рівень (від ВВ+ до D або від Ва1 до С) — це вже ризиковано.

Висока довіра до рейтингів заснована на винятковій репутації агентств, які їх присвоюють. Гарантією об’єктивності є незалежність і неупередженість агентства. За умов найжорстокішої конкуренції це не пусті слова. Насправді рейтинговий бізнес досить ризикований. Можна сказати, що аналітик рейтингового агентства чимось схожий на сапера, оскільки помиляється лише один раз. Саме тому весь світ прислухається до думки, приміром, агентства Moody’s, що має за спиною понад 100 років бездоганної роботи.

Як логічно можна здогадатися, рейтинги корисні не тільки інвесторам. Це дуже зручний інструмент для компаній, які таким чином привертають до себе увагу. Оскільки рейтингування — процес не одноразовий, а постійний, то з часом у компанії створюється так звана рейтингова історія, яка демонструє певну динаміку розвитку компанії чи навіть цілої країни. Вигода тут очевидна: коли інвестор вам довіряє, йому немає потреби перестраховувати свої ризики, у підсумку кредит вам дістається дешевше.

За подібними прикладами не треба далеко ходити. Естонія, із поточним рейтингом Ваа1 (рейтинг Moody’s) може позичати кошти під 5% річних; Словаччина, із нижчим рейтингом — Ваа3, та все ще на інвестиційному рівні — під 7,3%; Україна — рейтинг В2, що вже на спекулятивному рівні, — під 11% річних. Відчуваєте різницю?

Та в рейтингу країни (так званого суверенного рейтингу) є ще один дуже неприємний аспект. Річ у тім, що він є стелею для рейтингу всіх українських позичальників, якщо останніх рейтингуватиме іноземне агентство за міжнародною шкалою. Таке обмеження призводить до того, що затиснутими в рамках суверенного рейтингу виявляються позичальники цілком різні з точки зору кредитоспроможності за умов українського ринку. Іншими словами, для українського інвестора вони можуть бути чудовим об’єктом для інвестицій, але з погляду міжнародних рейтингів на сьогодні їм не світить рівень, вищий за спекулятивний В2.

За таких умов світовий досвід рекомендує створення національного рейтингового агентства, що дозволить оцінювати фінансові ризики за повною шкалою без обмеження суверенним рейтингом. Це так звана національна шкала кредитних рейтингів, за якою першокласний за умов України позичальник може отримати найвищий кредитний рейтинг (uaAAA).

Присвоєння кредитних рейтингів — справа не державна, тому що держава сама виступає великим позичальником і, природно, сама себе й інших рейтингувати не може. В деяких країнах це завдання взяли на себе національні агентства. Найбільше їх у Швеції — цілих сім, у Німеччині — три, у Канаді — два, у Росії — теж два, є перше рейтингове агентство й в Україні.

Порядок роботи з клієнтами практично ідентичний у всіх рейтингових агентств, чи то міжнародна чи національна компанія. Першим кроком на цьому шляху є укладання договору. Потім агентство створює аналітичну групу, яка вже безпосередньо працює з клієнтом. Найпершим її завданням є збирання всіх необхідних для аналізу даних.

Опрацювання наданої клієнтом інформації відбувається в трьох напрямах. Якісний аналіз передбачає вивчення управлінської структури, SWOT-аналіз і аналіз господарської діяльності клієнта. Кількісний аналіз з’ясовує фінансовий стан клієнта. Заключним етапом є правовий аналіз на предмет відповідності діяльності клієнта законодавству.

Отримані результати передаються на розгляд рейтинговому комітету, що й приймає рішення про присвоєння клієнту того чи іншого рейтингу. Якщо клієнт вважає, що при визначенні рейтингу не врахували істотні чинники, він може оскаржити його в апеляційному комітеті агентства, надавши при цьому свої аргументовані зауваження. Однак повторне рішення рейтингового комітету є остаточним.

Зрозуміло, що в України немає іншого шляху, ніж сприйняття міжнародних правил. Неможливо підняти економіку без технічного переозброєння виробничої бази, отже, без зовнішніх і внутрішніх інвестицій. Попри моду заявляти про свою відкритість і прозорість, далеко не всі компанії готові втілювати ці декларації, використовуючи інструменти, які зарекомендували себе у світі. Процес рейтингування є класичним способом публічно заявити про свою фінансову спроможність та інформаційну прозорість. Звичайно, рейтингування — справа добровільна. Лише завжди варто пам’ятати, що відсутність рейтингу — це теж рейтинг. Причому досить красномовний.