НЕБЕЗПЕЧНИЙ КУТ

У попередньому номері газети «Дзеркало тижня» (№48) вміщено інтерв’ю першого заступника голови бюджетного комітету Верховної Ради В.Коновалюка, у якому дається непрофесійна, на моє переконання, оцінка діяльності ради Національного банку, яку я маю честь очолювати з часу її утворення в жовтні 2000 року. В інтерв’ю наголошується, що причиною нинішньої складної ситуації у бюджетній сфері є некоректність грошово-кредитної політики, основні засади якої визначає рада НБУ. Якби Нацбанк у повсякденній діяльності спирався на завдання, що ставляться перед урядом, зазначає авторитетний політик, один із лідерів парламентської більшості, то «ми тоді без проблем вийшли б на макроекономічні параметри і бюджету поточного року, і на передбачений рівень витрат».

Звичайною мовою цей «пасаж» звучав би дуже просто: якби НБУ включив на повну потужність друкарський верстат (а така можливість справді була) і для покриття дефіциту державного бюджету емітував додатково 9 млрд. грн. (а саме такою сумою визначається нині касовий розрив бюджету), то економічна ситуація в країні була б іншою — фінансової кризи, яка поглиблюється, вдалося б уникнути.

Однак ми це вже проходили. Ось один із прикладів. Влітку 1993 року виникли труднощі із кредитуванням аграріїв. У казні грошей немає. В тій ситуації було прийнято рішення Верховної Ради і водночас підписано указ Президента про емісійне кредитування аграрного сектора. Навіть не віриться, що таке кредитування здійснювалося руками тоді ще недосвідченого початківця (такого ж симпатичного, як і нинішні претенденти) — голови НБУ В.Ющенка. Задля виконання рішення відкрили безлімітну кредитну лінію. Лише впродовж червня-липня 1993 року цим каналом перекачано понад 4 трлн. тодішніх карбованців під пільгову ставку — 30% за середньозваженої ставки комерційних банків у річному обчисленні — 221,1%. Пішли ці наддешеві на той час кредити, звісно ж, не селянинові.

Первісне нагромадження капіталу в Україні пов’язане насамперед з інфляційним перерозподілом фінансових потоків. Усього впродовж 1993 року емісія готівкових грошей в обігу (а це вже безпосередній «здобуток» НБУ) зросла у 29,7 разу, а в 1994-му (внаслідок інфляційної спіралі, що була штучно спровокована цим «необачним» кроком) — ще у 6,2 разу. Підсумок відомий: інфляція 1994 року сягнула астрономічної цифри — 10256%. Нобелівський лауреат М.Фрідман зазначав, що інфляція у пять-шість разів залишає незгладиму позначку на обличчі суспільства. Ми ж штучно спровокували інфляцію більш як у 102 рази. Це був світовий рекорд 90-х років. Втрати, яких зазнало суспільство через лише цей «необережний» крок, фахівці оцінюють як еквівалентні економічним втратам колишнього Союзу в роки Другої світової війни.

Дивна річ: у всьому світі ініціаторами жорсткої антиінфляційної політики виступають не лише центральний банк, а й парламентарії. Що зрозуміло: надлишкова емісія — це інфляційний податок, який боляче б’є насамперед по добробуту малозахищених верств населення. Є тут й інший бік. Якщо вельмишановний пан В.Коновалюк так переймається проблемами дефіциту бюджету (які мене також турбують), то чому він замовчує іншу обставину — наявність 13-мільярдної бюджетної недоїмки нинішнього року? Вона продовжує зростати. Але у цьому випадку траєкторія стріл депутатського гніву мала б змінити свою спрямованість — переорієнтуватися з НБУ на податкову адміністрацію, яка де-факто у поточному році не змогла реалізувати своїх безпосередніх функцій. Розумію, що це вже питання політичних уподобань, а тут будь-які поради ззовні є недоречними.

У своїй відомій праці «До критики політичної економії» К.Маркс, посилаючись на слова відомого англійського фінансиста У.Гладстона і обгрунтовуючи таким чином особливу складність сфери грошей, писав: навіть любов не зробила стількох людей дурнями, як спроби непрофесійно займатися грошовими відносинами. А ось ще один приклад: у Німеччині уряд і центральний банк розташовано в різних містах. Мені пояснили причину: зроблено це у зв’язку з відповідним розмежуванням функцій зазначених інституцій — Центральний банк не несе відповідальності за діяльність уряду. Ми ж курям на сміх включили посаду голови НБУ у квоту політичного розподілу посадових портфелів. А як же в такому разі бути з проголошеним Президентом курсом євроінтеграції?

У єврозоні грошово-кредитною та емісійною політикою займаються не національні банки, а Європейський центральний банк. Він друкує гроші, визначає їх обсяги. Урядові структури окремих країн до цього не мають жодного стосунку. Надійна стабільність євро базується, зокрема, і на цій основі. Я постійно думаю: скільки ж потрібно часу, щоб ми нарешті осмислили ці ключові відмінності ринкової економіки від адміністративної?

Нам потрібно все зробити заради того, щоб непрофесіоналізм і політиканство не одурманили суспільство знову. Я не переймаюся тим, чи хтось із народних депутатів або державних сановників, котрі нині так пильно опікуються проблемою «надлишкової» стійкості національної грошової одиниці, у майбутньому переконливіше обгрунтовуватиме відповідну позицію. Мене турбує інше: дуже не хотілось би, щоб на цю «приманку» «клюнув» уряд В.Януковича, позитивні результати діяльності якого матимуть доленосне значення для нашого виживання як незалежної держави.