На ручнику. Чиновники Нацбанку дедалі більше захоплюються неринковими методами

На тлі останніх подій практично не поміченим залишилося повідомлення Асоціації українських банків (АУБ) від 5 листопада ц.р. — про проведену напередодні зустріч групи членів Ради АУБ і керівників банків — членів асоціації з головою НБУ Володимиром Стельмахом і його першим заступником Анатолієм Шаповаловим.

Одна з тез повідомлення стверджувала, що, «обговорюючи існуючий порядок рефінансування, члени ради асоціації висловилися за рівний доступ усіх банків (незалежно від розміру статутного капіталу) до механізмів оперативного рефінансування, передбаченого постановою НБУ №328». А в самісінькому кінці ніби мимохіть повідомлялося, що «обговорення поданих АУБ пропозицій відбувалося досить емоційно» і що «під час дискусії сторони намагалися почути одне одного, що не завжди вдавалося».

Як розповів «ДТ» один із учасників зустрічі, ці формулювання дають лише дуже неповне уявлення про розпалення пристрастей, що вирували під час спілкування керівництва НБУ з банкірами.

Друге серйозне зіткнення відбулося в четвер, на засіданні Ради Нацбанку. Голова ради Петро Порошенко почув із вуст представників правління НБУ докори в перевищенні своєї компетенції та повноважень, які виявлялися у зайвій зацікавленості проблемами Промінвестбанку. У відповідь Петро Олексійович заявив, що коли з нього не буде знято такі обвинувачення, то він готовий негайно подати у відставку з посади голови Ради НБУ й оголосити про цей крок публічно — на запланованій за підсумками засідання прес-конференції. Але одночасно пригрозив висунути керівництву НБУ зустрічні обвинувачення — у можливих зловживаннях при маніпуляціях із валютним курсом, а також наданні вибіркового доступу банкам до рефінансування Нацбанку.

Чим ці пристрасті підігрівалися, і що стало причиною скандалу?

Не секрет, що банківський ринок зараз серйозно потерпає від проблем із ліквідністю (читай — від дефіциту вільних грошей). По-перше, тому що клієнтські вклади стали, зі зрозумілих причин, украй ненадійним джерелом ресурсів. По-друге, для вітчизняних установ стали фактично недоступними зовнішні позики.

По-третє, нормально не функціонує і міжбанківський ресурсний ринок. Якщо в серпні, наприклад, його щоденні обороти стабільно перевищували 5 млрд. грн. (періодично сягаючи 7,5 млрд. і вище), то останнім часом обороти впали до трохи більш як 3 млрд. Причина — банкіри у разі появи вільної ліквідності воліють, перестраховуючись, приберегти її для власних потреб.

Рівень залишків на коррахунках банківської системи в НБУ практично неухильно знижується, починаючи з 10 жовтня, коли він перевищував 20 млрд. грн. Наприкінці минулого місяця (на ранок 31 жовтня) він упав до рекордного за останні роки значення — 11,8 млрд. грн., ледь покриваючи рівень обов’язкових резервів, що становить нині близько
11 млрд. грн.

Середньозважена ставка за міжбанківськими операціями того дня, за даними Нацбанку, сягнула 28,6%. В окремих випадках ставки грошового ринку, за свідченням його учасників, сягали 50% річних.

З початку листопада ситуація істотно не поліпшилася. Залишки на банківських коррахунках уранці в п’ятницю становили менш як 13 млрд. Підраховувана НБУ середньозважена ставка за операціями міжбанку стабільно перевищує 25% річних («широкий» ринок у багатьох випадках котирується значно дорожче).

За таких умов ледь не єдиним джерелом ресурсів для банків залишилося рефінансування НБУ. Але отримати його в Нацбанку, як стверджує чимало банкірів, далеко не просто. Хоча забезпечення ліквідності банківської системи було оголошено керівництвом НБУ одним із пріоритетів банківського регулятора.

Чим пояснюється така ситуація?

Очевидно, що Нацбанк, зіткнувшись із необхідністю одночасно забезпечувати ліквідність банківської системи та утримувати обмінний курс гривні до долара, опинився в глухому куті. І вибратися з нього безболісно можливості не бачить. Активне рефінансування банків для підтримання їхньої ліквідності, по суті, означає не менш активне друкування гривень, котрі миттєво перетікають на валютний ринок, чинячи додатковий тиск на хиткий обмінний курс.

Масштабні інтервенції, котрі Нацбанку доводиться зараз здійснювати на підтримку курсу, означають продаж валюти з його золотовалютних резервів в обмін на запропоновані банками гривні, що призводить до автоматичного вилучення останніх із обігу. А отже — до миттєвого випаровування вільної ліквідності в банківській системі. Так, на інтервенції на валютному ринку НБУ витратив минулого місяця понад 4 млрд. дол. При цьому він вилучив із обігу понад 20 млрд. грн., компенсувати втрати яких доводиться знову-таки рефінансуванням. Коло замикається.

Очевидно, що ходити по ньому довго не можна — через виникаючу при цьому досить швидку втрату резервів. У жовтні їх рівень знизився на 5,6 млрд. дол. (майже 15%) становить на 31 жовтня
31,9 млрд. дол.

Розумний ринковий вихід із нинішньої ситуації — домігшись стабілізації курсу, зробити гривню на внутрішньому ринку достатньо дефіцитною і дорогою (за рівнем відсоткових ставок), щоб її продаж за долар був невигідним. За оцінками аналітиків, це передбачає утримання ставок у гривні як мінімум на рівні 25—30%.

Активно практикуючи ручні методи та адміністративні обмеження, Нацбанк так-сяк стабілізував ситуацію на валютному ринку. І настільки кардинально, що, за твердженнями злозичливців, пацієнт, тобто ринок, тепер перебуває в комі. Чи правомірні такі оцінки — це тема окремого детального вивчення. Проте велику загрозу зараз становить можливість паралічу ресурсного ринку.

Зрозуміло, що за 30-відсоткових ставок банківська система не може почуватися комфортно в питаннях ліквідності. Очевидно і те, що в такому разі різко зростає попит на рефінансування Нацбанку, яке коштує зараз (принаймні номінально) удвічі дешевше.

Правила одержання рефінансування НБУ визначаються «Положенням про регулювання Національним банком ліквідності банків України» (постанова №378 від 26 вересня 2006 року). Відповідно до цього документа банки, які не мають великих портфелів держоблігацій і регулярних надходжень в іноземній валюті, до останнього часу могли одержувати довгострокове (за українськими мірками) — на термін до одного року рефінансування НБУ двома шляхами. Перший — беручи участь у тендерах з підтримки ліквідності банків. Другий — звертаючись до Нацбанку по так звані стабілізаційні кредити.

До останнього способу банки вдаються лише в крайніх випадках: стабілізаційні кредити видаються тільки «на підтримку заходів фінан­сового оздоровлення фінустанов». І справа тут не тільки в складності і болючості супутніх про­цедур. Сам факт такого звернення — найтяжкий удар по іміджу банку.

Злі язики стверджують, що багато які з виданих у жовтні Нацбанком кредитів рефінансування цілком могли б кваліфікуватися як стабілізаційні. Проте прохачі (їх не менш злі язики обізвали «інвалідами першої і другої групи») ладні були сплачувати будь-яку ціну і погоджуватися на будь-які умови, тільки б не потрапити до цієї категорії.

Другий спосіб — тендери НБУ з рефінансування. Проводяться вони щотижня, але річні ресурси регулятор пропонує тільки раз на місяць. У принципі, положення про регулювання ліквідності банків (№378) визначає досить широкий перелік фінансових інструментів, які банки можуть надавати в заставу для одержання рефінансування.

На перший погляд, що іще треба — приходь і бери. Проте диявол криється в деталях. Адже далеко не кожен банк тримає у своєму портфелі достатній обсяг високоліквідних паперів (держоблігацій, депозитних сертифікатів НБУ, муніципальних облігацій). А до інших застав, як правило, висуваються серйозні додаткові вимоги, відповідність яким чиновники завжди можуть оспорити. До того ж тим, хто ще не перейнявся достатньою ненавистю до бюрократії, варто спробувати оформити необхідний пакет документів для тендерного рефінансування.

Крім усіх перелічених нюансів, положення про регулювання ліквідності містить ще одну пікантну вимогу: під забезпечення кредиту кожен окремо взятий банк може надати лише однорідну заставу, тобто або тільки держоблігації, або тільки депозитні сертифікати і т.ін.

Зрозуміло, що через ненаповненість банківських портфелів цінних паперів (станом на 1 жовтня ц.р. їхня частка в активах лише трохи перевищувала 4%) далеко не кожна фінустанова зможе сформувати пристойну заставу на кожний окремий тендер.

Відсутність у багатьох банків ліквідних цінних паперів підтверджують і в Нацбанку. За його даними, на 1 жовтня цінні папери, які рефінансує НБУ, мали у своєму портфелі 12 із 17 найбільших банків групи, а загалом тільки 49 банків із 181 діючого.

На тендері, який відбувся в четвер, 6 листопада, рефінансування на загальну суму 3,8 млрд. грн. одержали 48 банків. А минулого місяця, згідно зі статистикою самого НБУ, на тендері 8 жовтня було видано 1,655 млрд. грн. на термін 359 днів за ставкою 16,8% річних. Ресурси одержали близько 20 банків, тож на частку кожного з них припали «копійки».

У жовтні, на тлі проблем із ліквідністю, що виникли, Нацбанк видав горезвісну 319-ту постанову (від 11 жовтня ц.р. — нею, крім усього іншого, була запроваджена заборона на дострокове вилучення банківських депозитів). Першим же її пунктом банківський регулятор зобов’язався «розширити можливості підтримки ліквідності на основі програм фінансового оздоровлення».

Перелік забезпечення, що приймається при рефінансуванні, справді було розширено. Та оскільки йшлося про «програми фінансового оздоровлення», яких банки, нагадаємо, бояться як вогню, ця норма виявилася для більшості з них фактично марною.

Вже через кілька днів, 16 жовтня, з’явилася постанова №328, яка, по ідеї, могла стати манною небесною для банків, що потерпають від дефіциту ліквідності. Фінустанови одержали довгоочікувану можливість — одержувати від регулятора так зване оперативне рефінансування.

«Заморожуючу» 319-ту постанову було доповнено нормою про те, що «в разі зменшення обсягів депозитів у банку на 2% протягом п’яти робочих днів» постраждалий може «звернутися до Національного банку за підкріпленням ліквідності». Умова — одночасне надання оформленого договору застави акцій/паїв власників істотної участі в банках, вигодоотримувачем (заставоутримувачем) за яким є Національний банк.

Проте банкіри дуже швидко розчарувалися. Посипалися роз’яснювально-вказівні листи, і одним із них (№14-011/3668-14302 від 22 жовтня ц.р.) вносилося «маленьке» уточнення: заявки на одержання кредитів, відповідно до 328-ї постанови, розглядатимуться «як правило, по банках, організованих у формі відкритих акціонерних товариств і тільки по банках, статутний капітал яких 500 млн. грн. і більше».

Обгрунтовувалась ця вимога благою метою «сприяти підвищенню капіталізації банків і спонукати до цих дій акціонерів банку».

Щоб усвідомити всю пікантність ситуації, треба розуміти, що критерію мінімального 500-мільйонного «статутника», за даними НБУ на 1 жовтня ц.р., відповідали тільки 25 діючих в Україні банків. Якщо викреслити структури у формі ЗАТ і ТОВ, у списку залишиться щонайбільше два десятки фінустанов. Із яких понад половина (12) на сьогодні — «дочки» іноземних банківських структур, які, за ідеєю, не повинні мати потреби в оперативному рефінансуванні Нацбанку.

А от решта 160 банківських установ (88,88% із загальної кількості українських банків), переважна більшість яких — представники хоча й не дуже великого, зате все-таки вітчизняного банківського капіталу, виходить, мають справлятися зі своїми проблемами самотужки. Що в нинішній ситуації для багатьох (які насправді виконують і перевиконують більшість нормативів регулятора, тобто є абсолютно здоровими взагалі-то установами) може означати нагальну потребу звернутися до Національного банку по стабілізаційні кредити.

Наче передбачаючи таку можливість, у виданій цього тижня ще одній (353-й) постанові до можливих застав під рефінансування було включено майнові права за кредитами, що перебувають у категорії субстандартних. Проте мало хто зі спостерігачів звернув увагу, що стосується ця процедура знову ж таки «заходів фінансового оздоровлення фінустанов».

Тобто заздалегідь, до виникнення реальної загрози банкрутства, допомагати банкам хочеться не дуже. Зате потім перелік можливостей відкривається найширший. Правда, в основному для чиновників. Та про це трохи пізніше.

Коли під час зустрічі з керівництвом Нацбанку банкіри зажадали пояснити таку дискримінацію 160 банків, вони одержали відповідь, що правління Нацбанку, на якому розглядатимуть заявки на одержання оперативного рефінансування, просто не в змозі фізично упоратися з можливим їх потоком. Оскільки тільки одне засідання правління, на якому розглядалося всього кілька таких заявок, тривало близько п’яти годин.

Хтось із перших осіб НБУ прохопився, що передусім Нацбанк турбують інтереси 17 найбільших системоутворюючих установ (перша група), на частку котрих припадає близько 60% активів банківської системи. А решті доведеться йти на тендери на загальних засадах. Або проходити стабілізаційні процедури.

Коли пролунало запитання, чи є це офіційною позицією Нацбанку та чи означає це, що регулятора не хвилюють інтереси решти 40%, ці необережні слова чиновники швидко взяли назад. Проте осад залишився.

Що ж стоїть за такими рішеннями НБУ? Незрозуміла короткозорість? Чи гігантоманія, що укоренилася у свідомості людей, які народилися в країні, що займала 1/6 земної суші?

Мало для кого секрет, що першими, хто захитався під впливом кризи та звернувся по допомогу до НБУ, були саме банки з найбільших і великих. Саме їх у банківському середовищі й назвали «інвалідами першої та другої групи». Та чому статус системоутворюючих дозволяє цим пацієнтам розв’язувати свої проблеми на більш привілейованих, ніж у решти, умовах, обурюються банкіри. Тим більше що і для решти загроза втратити платоспроможність справді набуває дедалі реальніших обрисів.

Можливо, роблячи такі прогнози, ми зайве згущаємо барви. У вівторок, напередодні ще одного тендера з рефінансування, Нацбанк знову розіслав листа (саме таким способом, як бачимо, дедалі частіше останнім часом вносять поправки в правила функціонування банківського ринку). І повідомив, що вносить до переліку прийнятих застав майнові права за кредитами, що належать до категорії стандартних.

Однак розширили ж перелік, скаже читач. Усе правильно, та тільки фішка в тому, що, як стверджують банкіри, думка чиновників і їхня власна щодо того, які кредити можна відносити до категорії стандартних, зазвичай дуже різняться. І вдасться дійти згоди чи ні, залежатиме від того, чи буде сила аргументів банкіра достатньою, аби знайти відгук у сухій душі чиновника.

Саме цими тривіальними причинами й можна пояснити те, що відбувається, — без доказів і на умовах анонімності, але все ж роз’яснив «ДТ» один із банкірів. «Проблема в тому, — сказав він, — що нинішня нормативка, яка визначає умови надання довгострокового рефінансування НБУ, виписана так, що остаточне рішення, чи буде врешті-решт надано ресурси чи ні, фактично залишається за чиновником. Причина для відмови, за бажання, знайдеться завжди. А це — надзвичайно благодатний грунт для всіляких зловживань і корупції. По ринку вже ходять завзяті чутки, що проблему одержання рефінансування можна вирішити, але це коштує цілком конкретних грошей. От і виходить, що банкіри, котрі навчилися вирішувати питання на потрібному рівні, можуть користуватися привілеями за рахунок інших».