«На блюдечку з блакитною облямівкою»

Фінансова прірва — найглибша з усіх прірв,
у неї можна падати все життя.

«Золоте теля», І.Ільф і Є.Петров

Сам принесе…

Навіть великому комбінатору всіх часів і народів, «ідейному борцю за грошові знаки» Остапу Бендеру для застосування своїх «чотирьохсот порівняно чесних способів вилучення грошей» насамперед потрібна була достовірна інформація про об’єкт своїх інтересів. Пам'ятаєте: «Якщо по країні ходять якісь грошові знаки, то мусять же бути люди, в яких їх багато... Покажіть мені тільки багату людину, і я відберу в неї гроші...»

Розробка плану з «общипування» мільйонера Корейка розпочалася після того, як у кабінеті голови виконкому міста Арбатова зустрілися два сини лейтенанта Шмідта, коли вже на вулиці Шура Балаганов вдячно повідав Остапові: «Є дуже багаті люди!.. Я знаю такого мільйонера... Він живе в Чорноморську».

…Усім, хто просить

Як, ви думаєте, почувався б великий комбінатор Остап Бендер у наші дні, коли елементарний пошук в Інтернеті дозволяє безкоштовно отримати базову інформацію про кожного (навіть нічим не примітного) громадянина? А що ви хотіли? Нам же ледь не щодня доводиться, буквально, роздавати свої персональні дані. Інакше й кроку не ступиш…

Найбільш безневинне — надати свої прізвище, ім’я, по батькові, адресу і, певна річ, номер телефону під час візиту, наприклад, до стоматолога чи в будь-який кабінет невідкладної допомоги. А ще — банку… Та якби тільки там. Уже й не кожен сайт відвідаєш, не погодившись на обробку власних даних. Причому люди найчастіше навіть не усвідомлюють, чим загрожує їм таке безконтрольне тиражування приватної інформації: ПІБ, адреса реєстрації, особистий телефон, IP-адреса… Далі – більше.

Так, у країні давно діє законодавство, яке формально захищає наші персональні дані, але, на жаль, не від нас самих. Ми не тільки роздаємо особисту інформацію, а й легко погоджуємося на її обробку в будь-який можливий спосіб. Уся ця інформація рано чи пізно «зливається» в Інтернет і стає публічною. Недарма в соцмережах із цього приводу жартують: «Якщо вам нічим платити комуналку, ми продамо ваші персональні дані».

А варто додати до цієї базової інформації ще й специфічну, закриту від публічного використання (трохи за неї заплативши), як усе це разом у низці випадків уже становить комерційну цінність. Природно, на цьому непогано заробляють і продавці, і покупці інформації.

З необмеженим доступом

Нічого особливого — банальна в наш час історія. У середині січня поточного року ЗМІ повідомили про успішну операцію СБУ, в результаті якої вдалося викрити в Києві діяльність приватного детективного агентства, представники якого реалізовували інформацію вже «із закритих баз даних правоохоронних органів та органів державної влади».

Показово, що «…організував нелегальний бізнес колишній працівник Нацполіції під виглядом «міжнародного детективного агентства». До складу угруповання входили чинні й колишні працівники правоохоронних та контрольних органів, у тому числі керівник одного зі структурних підрозділів регіонального управління ДПС України, чиновник державної кредитно-фінансової установи та менеджери однієї з вітчизняних страхових компаній».

Ці інформаційні зловмисники збували інформацію з баз даних про рух транспортних коштів і фінансові дані про рух коштів клієнтів у банках. Підмогою в комерції стали також дані баз Державної податкової служби, Національної поліції, Державної прикордонної служби та органів юстиції.

Що маємо в сухому залишку? Держава збирає бази даних із інформацією про своїх громадянах, а, наприклад, банки зберігають інформацію про своїх клієнтів та їхні рахунки. І непорядний чиновник або банківський клерк, який має доступ до конфіденційної інформації і при цьому вважає, що йому недоплачують, цілком може поліпшити своє фінансове становище, «зливаючи» інформацію сучасним комбінаторам.

Ризики, судячи з усього, не дуже великі. Але, буває, доходить до крайнощів. Не так давно СБУ «блокувала діяльність організованого угруповання, учасники якого незаконно продавали інформацію із закритих державних інформаційних ресурсів, у тому числі військового характеру». Серед покупців були й представники РФ…

А в цьому ж випадку йдеться, взагалі, про державну інформацію з обмеженим доступом. Серед масивів даних, що продавалися, були, зокрема, «відомості військового характеру про закупівлю та переміщення техніки».

Узаконене беззаконня?

За незаконний збір, використання, зберігання, поширення і навіть знищення конфіденційної інформації порушників можуть притягати до адміністративної (штрафи) і навіть кримінальної відповідальності. Але це в теорії, на практиці «збирачі» легко парирують можливі претензії українського законодавства, отримавши від суб'єкта інформації згоду на зберігання, обробку і поширення його даних. А не дати такий дозвіл досить складно.

Спробуйте, наприклад, зареєструватися в робочому кабінеті регіонального оператора електромереж, аби просто мати можливість передавати показання лічильника. Не дивуйтеся, коли вас попросять надати не тільки адресу електронної пошти, а й номер телефону, а також ім'я та прізвище (адреса їм добре відома).

Напевно, державі слід задуматися про те, щоб у більшості випадків принципово заборонити вимагати (або просити) від суб'єкта персональних даних повний набір інформації, яка однозначно ідентифікує його.

Не завадить поглянути на конкретні положення європейського законодавства. Чомусь у них захист персональних даних працює. Елементарно, наприклад, у Німеччині у відділенні пошти ніхто не повідомить номер посилки навіть особі, яка її відправила, але загубила квитанцію. Для того щоб дізнатися номер відправленої нею посилки, їй доведеться звернутися із заявою до поліції...

В українському ж поштовому відділенні тільки посміхнуться, мовляв, для них подивитися подібну інформацію в комп'ютері не становить жодних проблем. А німцям — категорично не можна.

Сам себе виявить

І в такій каламутній обстановці, не маючи можливостей для надійного зберігання даних, різні держоргани намагаються розширити доступ до дедалі більшої кількості різних видів інформації. А держава загалом має намір отримати інформацію про фінансовий стан кожного громадянина, щоб, наприклад, імплементувати в Україні нульове декларування, інакше кажучи — провести податкову амністію.

Ряд реально внесених у Раду законопроектів про нульове декларування так і не дійшли до голосування депутатами. Але наполегливі спроби тривають. Наприклад, у червні минулого року на прес-конференції з нагоди 100 днів роботи уряду, прем'єр Д.Шмигаль анонсував введення нульового декларування вже в 2020 році. Адже у відповідь на травневе 2020 року доручення президента Кабмін повинен був у тримісячний термін розробити законопроект про одноразове декларування.

Дивно, але про готовність держави та її окремих органів до володіння такою інформацією чомусь турбуються мало. Тоді як від цього залежатиме успіх усього заходу. Про моральне обличчя рядових клерків узагалі промовчимо.

При цьому в нульовій декларації українці муситимуть добровільно розповісти про свої: валютні цінності, цінні папери, рухоме та нерухоме майно, частки в компаніях, інші матеріальні й нематеріальні активи як в Україні, так і за її межами.

А фактично – самостійно викласти все, що потрібно сучасному Остапу Бендеру. Адже решта , так би мовити, — справа техніки, оскільки з такою інформацією ключі від квартири йому вже не потрібні…

«— То ви гадаєте, — запитав перегодом Балаганов, — що якби знайшовся ось такий потайний мільйонер, то...

— Не продовжуйте, я знаю, що ви хочете сказати. Ні, не те, зовсім не те. Я не буду душити його подушками чи бити наганом по голові. І, взагалі, ніяких цих дурниць не буде. Ох, якби тільки знайти такого індивідуума! Я вже так влаштую, що він сам принесе мені свої гроші на блюдечку з блакитною облямівкою».

Усі статті авторки Ніни Следзь читайте тут.