Хочу — плачу, не хочу — не плачу

По суті податки - це обов'язкові та нееквівалентні платежі, основа державотворення. В окремих країнах культура сплати податків більш тривала й усталена, а тому рівень добровільності щодо виконання одного з головних обов'язків громадянами вищий. Такі країні можуть дозволити собі ліберальніші підходи до адміністрування державою податкових платежів. В інших, як правило, це країни, що розвиваються чи з перехідною економікою, картинка не така райдужна, тому й підходи до контролю з боку держави можуть бути жорсткішими. Але, попри це, і тут загальний історичний тренд - на підвищення добровільності та обов'язковість для всіх платників.

З розвитком економічних і суспільних відносин трансформується практика оподаткування - від примусу до добровільної сплати, від експропріації майна, засобів існування людини до сучасних тонких механізмів регулювання соціально-економічних процесів, самооподаткування.

Податки можуть встановлюватися в різний спосіб, у різних формах і технологіях, стягуватися з різних джерел. Діапазон вибору дуже широкий: від сучасних технологій оподаткування, що ґрунтуються на добровільності сплати, до варварських, антицивілізаційних, наприклад, тих, що встановлювала радянська влада в Україні у період колективізації та індустріалізації за часів воєнного комунізму, що більш відомі під назвою "продрозкладка". Інший приклад згадується у світовому бестселері Д.Аджемоглу і Дж. Робінсона "Чому нації занепадають" - про практику оподаткування у Конго у XV–XVI ст., де податки були довільними, і один із них стягувався щоразу, коли з короля злітав капелюх. Таких прикладів свавілля історія оподаткування знає чимало.

Здавалося б, у сучасному цивілізованому світі подібна практика оподаткування, як, власне, й вибірковість застосування податків, залишилися в минулому. Проте, уважніше розглянувши пропоновані новації оподаткування в Україні, можна дійти іншого, невтішного, висновку.

Як такі потрібні державі податкові реформи нам пропонують узаконити вибірковість сплати податків одними і несплати - іншими. Таке собі чергове вітчизняне ноу-хау - "необов'язкова обов'язковість" сплати податків.

Найперше, що спадає на думку і підпадає під цю категорію новацій, - це вже тривала історія з "євробляхами". Кажуть, що одним із перших законопроєктів нового українського парламенту буде чергове відтермінування сплати митних платежів власниками авто на єврономерах, але насправді це також гарний тест для нової влади на рівень популізму та серйозність намірів щодо невідворотності застосування норм закону для всіх, кого він стосується.

Однак слід припустити, що хітами прийдешнього політичного сезону мають стати інші новації подібного необов'язкового обов'язкового ґатунку. Йдеться про податкову амністію і податок на виведений капітал. Хоча ці історії новаціями назвати складно, адже в суспільному дискурсі їх мусують досить довго. І та наполегливість, з якою їх намагаються продати суспільству як такі потрібні та необхідні реформи, насправді бентежить дедалі більше й більше.

Історія з податковою амністією дійсно тягнеться майже вісім років, тому це не новація, а така собі нафталінова гумка. Разом з іншими науковцями ми одними з перших вивчали доречність такого кроку на замовлення одного цікавого керівника тодішньої податкової адміністрації. Відразу зазначу, що висновок нашого колективу на той час був негативним щодо такого нововведення, але не був сприйнятий замовником, який ну дуже хотів легалізувати свій мільйон доларів готівкою, що в нього й справді був під матрацом. Отримані нашим авторським колективом висновки ґрунтувалися на аналізі досвіду реалізації подібних заходів в інших країнах. Також ми не залишали шансів на успішність, виходячи із законодавчих і соціально-економічних обставин, що існували в країні на той час. Основне застереження полягало у тому, що податкові амністії або інші подібного роду заходи підривають таку фундаментальну рису оподаткування, як обов'язковість сплати податків усіма і незалежно від часу. Такі індульгенції від держави руйнують довіру до неї сумлінних платників податків, на відновлення якої знадобляться роки.

Актуалізація цього питання сьогодні знову збурює уяву, і тут не можна втриматися від сміху! Даруйте, але щоразу, коли я чую розмови про податкову амністію, перед моїми очима постає такий собі абсолютно конкретний вітчизняний корейко, пропонований нам анамнез якого говорить про таке: він підприємець, котрий тривалий час працював при злочинній владі, але не ховався від усіх і вся, тому зароблені прибутки закривав замість огірків у банках! Хто повірить у це? Думаю, що ніхто.

Якщо цей проєкт розраховано на індульгенцію для корупціонерів, то особисто я проти амністії для такої категорії громадян Адже абсолютно дико й неймовірно виглядають держслужбовці та їхні декларації, з якими до сьогодні нічого не може вдіяти НАЗК. Як можна, пропрацювавши все життя на державній службі, мати в своєму активі мільйони готівкою, нерухомість і жодного разу при цьому не порушити закону?

Якщо це не підприємець середньої ланки чи "чесний" держслужбовець, а людина з офшорними рахунками, то взагалі нема про що говорити, адже в сучасному інформаційному світі все про всіх відомо. Не знає наша влада, зверніться до ЦРУ, вони вам розкажуть про всі трансакції за останні двадцять років, а то й більше. Гадаю, що з часів пана Лазаренка на всіх, хто перебував в Україні при владі або був наближеним до неї, у відповідних структур у США є вся потрібна інформація. Аби була на те політична воля, а от її наявність чи відсутність не на словах, а на ділі побачимо вже невдовзі.

А ще більше бентежать поки що здогадки про те, що вся ця історія з амністією капіталів, дуже ймовірно, робиться під відкриття ринку землі. Ініціаторів амністії насправді, як мені дуже здається, не надто й цікавить питання залучення капіталів як таке. Їм, ще раз наголошую, на мою думку, потрібно показати достатньо великі суми грошей, аби потім їх використати під час розпродажу українських чорноземів, коли мораторій на продаж буде скасовано. Оцей сценарій виглядає дуже правдиво, а всі перелічені вище потенціальні бенефіціари амністії навряд чи потребують такого піклування про них та про їхні статки.

До того ж пропонований варіант амністії - такий собі пряник без батога, який, переконаний, у нашому зневіреному в державі, її інститутах і політиці суспільстві сьогодні і найближчим часом не спрацює. Це, власне, розуміють і самі ініціатори прощення податкових гріхів, адже ніде не бачимо не те що точних, але бодай приблизних цифр, скільки грошей планують залучити в результаті амністії. Який економічний ефект, панове? За яку ціну для країни корупціонери та нечисті на руку підприємці отримають суспільну індульгенцію? Тому слід відкласти це питання на кілька років, а в майбутньому якщо й повертатися до нього, то не як до амністії, а як до чогось подібного до програми добровільного розкриття інформації (VDP), що свого часу досить успішно було здійснено у США перед запровадженням славнозвісної FATCA. А ще потрібно, аби у країні, якщо вже влада й наважиться на такий крок, не лише була щойно створена, а й ефективно запрацювала СФР, прямим обов'язком якої має бути не тільки моніторинг, а й відділення зерен суспільного добробуту та вигод від плевелів сумнівних пояснень походження статків.

Як зазначалося, того самого ґатунку нововведенням, що й податкова амністія, є й ідея із запровадженням податку на виведений капітал. Дозволю собі нагадати усім адептам цього проєкту, що основна вимога до структури податкової системи, моделі обраних податків полягає у мінімізації спотворюючого впливу власне оподаткування на рішення економічних агентів. Саме тому обираються широкі бази, мінімальні ставки, аби негативний ефект оподаткування звести до найменшої шкоди, якої, на жаль, через саму природу податків уникнути неможливо. Якщо зовсім коротко, то будь-який податок призводить до втрати економічної ефективності вже в силу свого існування. Ну один раз економіка та суспільство можуть і повинні собі це дозволити, адже суспільний сектор треба якось фінансувати. А от двічі, як у випадку з ПнВК, здається, вже явний перебір. Адже рішення про сплату власне податкових зобов'язань у разі його запровадження залежатиме не від результатів фінансово-економічної діяльності суб'єкта господарювання, а від його рішення платити чи ні. Вгадайте з одного разу, який вибір у цій дилемі оберуть платники? Ваша відповідь правильна, адже завжди працює проста економічна логіка: якщо є можливість платити чи не платити податок, то вибір завжди буде на користь другого варіанта, незалежно від розміру податкового зобов'язання.

І знову стикаємося з прикладом такої необов'язкової обов'язковості. А за великим рахунком, з огляду на необов'язковість ПнВК це й не податок зовсім, а такий собі добровільний внесок. Мабуть, і це можна використовувати, але називайте тоді речі своїми іменами, панове! До речі, ПнВК можна назвати і платежем на кошти, які мають бути повернуті з-за кордону в Україну під час податкової амністії. Здається, це точніші формулювання, ніж ті, що пропонуються суспільству з великим пафосом і псевдоблагими намірами.

Отже, необов'язкова обов'язковість в українському оподаткуванні - це новела нашої практики, що плюндрує фундаментальні засади функціонування податкової системи країни, підриває довіру до неї. Адже зворотний бік обов'язковості - справедливість, мірою якої є закон. Порушення однієї характеристики системи спотворює іншу, а за таких умов система оподаткування не може нормально функціонувати.