Долар втрачає свою вагу як світова валюта. Чи слід прощатися з доларом?

Прогресуюче, починаючи з серпня поточного року, зниження курсу долара — одна з найгостріших проблем світової економіки. Останнім часом тут, як і на нафторинку (а це взаємопов’язані процеси), ставляться свої «рекорди»: наприкінці листопада ц.р. ціна євро сягнула свого максимуму — майже 1,5 дол. (1,4967). Порівняно з груднем 2006 року вона зросла більш як на 16%. Історичного максимуму досягла і вартість російського рубля. Відповідні тенденції характеризують відношення долара до японської єни, канадського долара, фунта стерлінгів, швейцарського франка та інших ключових валют світу. Однак справа не лише у цих рекордах. Важливо збагнути їх загальну тенденцію.

На експертному рівні вважається, що нинішнє падіння американського долара, який майже ціле століття уособлював глобальну гегемонію США, набуває ознак не лише перманентного, а й незворотного характеру. Йдеться про надзвичайно небезпечні процеси: розхитуються фундаментальні основи світової економіки.

У чому це виражається? Найбільш симптоматичною є, по-перше, девальвація функції долара як світової резервної валюти. За даними МВФ, на початок 2007 року загальна сума валютних резервів оцінювалася у 3,3 трлн. SDR (Special Drawing Rights — спеціальні права запозичення). За експертними оцінками, понад 70% цих резервів номінуються у доларах США. Особливо вразливою при цьо­му є позиція Китаю, резерви якого на сьогодні перевищують 1,5 трлн. дол. і який уже заявив про свої наміри віддати перевагу «сильнішим валютам». Таку ж позицію займають і багато інших країн. Показовим є те, що про наміри диверсифікувати свої валютні резерви заявив навіть центральний банк Іраку. Ці чинники спроможні ще більшою мірою ослабити американську валюту.

По-друге, йдеться про позицію долара як міжнародної розрахункової одиниці. Відомо, що три світові лідери експорту нафти — Іран, Венесуела і Росія уже зараз (у ряді випадків) вимагають від своїх торгових партнерів оплачувати відповідні експортні операції в євро чи інших твердих валютах, а не в доларах. По-третє, мається на увазі і реалізація доларом функції еталона вартості. Показником є те, що кілька країн Перської затоки, зокрема ОАЕ, Кувейт і Катар, розглядають можливість не лише скорочення частки долара у своїх резервах, а й відмови від прив’язки курсів своїх національних валют до американської грошової одиниці. По-четверте, американський долар девальвується і у функції капіталу. Дедалі більшого поширення набуває практика, відповідно до якої трейдери фондових ринків переводять свої капітали у більш стійкі, ніж долар, валюти.

Загалом, у світовій економіці складається ситуація, яка у багатьох своїх аспектах нагадує початок 1970-х років, коли криза американського долара призвела до кризи всієї світової валютної системи, до її радикальної інституційної перебудови — заміни Бреттон-Вудської валютної системи Ямайською. Нині про таку перебудову поки що йдеться лише на рівні науково-експертних узагальнень. Водночас дедалі очевидніше вимальовується інша тенденція: прискорення процесів регіоналізації валютних відносин, формування чогось на кшталт євросистеми міждержавних валютно-регіональних угруповань. Нещодавнє прийняття країнами АСЕАН Хартії про утворення до 2015 року економічного союзу, який за своїми принципами нагадуватиме систему ЄС, є одним із таких доказів. Йдеться, таким чином, про цілком очевидні процеси — завершується ера одноосібної світової економічної гегемонії США і відповідно до цього — світова гегемонія долара.

Водночас ця тенденція не повинна сприйматися однобічно. Важливо усвідомлювати, що американська економіка була і ще довго залишатиметься за своїм насамперед інноваційно-технологічним потенціалом найпотужнішою економікою світу (у 2006 році на США припадало 20,1% світового ВВП). Кризові процеси, які нині мають місце в економіці Сполучених Штатів, за всієї своєї гостроти не є системними. Йдеться про загрози поглиблення фінансової (іпотечної) кризи, відчутне зниження економічної динаміки та інше. Економічна система США має достатній потенціал, щоб подолати ці негативні явища. Що стосується нинішнього зниження курсу долара, то важливо вбачати в цьому не лише чинник деградації, а й засіб стимулювання експортного потенціалу, прискорення динаміки американської економіки загалом.

Особливо значущим є й такий аспект: не можна припускатися принципової помилки, віддаючи (в нинішній ситуації) беззастережну перевагу євро. Американська економіка є на порядок потужнішою від економік країн єврозони. В останні два десятиріччя вона зростала у півтора-два рази швидше за європейську. Так, у 1997—2006 роках середньорічні темпи ВВП у США становили 3,1%, а в країнах єврозони — 2,1, зокрема у Німеччині — лише 1,3%. Це ж стосується й інноваційного процесу. За цей час інвестиції в США у модернізацію основного капіталу щороку зростали в середньому на 4,1%, а в країнах єврозони — на 2,9. З 1990-го по 2003 рік погодинна продуктивність праці у США збільшилася на 192,1%, тоді як у Німеччині — на 143,8, а в Італії — лише на 113,7%.

«Стара Європа», яка й далі старіє, фактично «сіла на мілину» у своєму економічному розвиткові. В Європі відсутня будь-яка потуга, котра змогла б реально зіштовхнути її з цієї невтішної позиції. Йдеться насамперед про подолання системних диспропорцій у соціальній сфері, глибокої демографічної кризи тощо. Провал свого часу широко розрекламованої лісабонської стратегії, яка мала б забезпечити Євросоюзу передові позиції передусім в інноваційному оновленні економіки, є переконливим доказом цих міркувань. Якщо додати до цього безперспективність політичного облаштування ЄС, то суть загальної картини, яка характеризує співвідношення США та ЄС, а, відтак, і долара та євро, стає достатньо очевидною.

Існує й інший аспект зазначеної проблеми. Коли йдеться про співвідношення долара і євро, то маємо обов’язково враховувати принципову відмінність між чинниками, що здатні забезпечити стабільність колективної валюти і валюти окремої країни. За однакових передумов національна валюта окремої держави має принципові функціональні переваги. Йдеться насамперед про інституційні засади забезпечення стійкості однієї й іншої валюти. У національної валюти вони на порядок вагоміші. Це аксіоматична істина. Колективна валюта є розрахунковою одиницею лише в межах свого регіону (саме ця функція є її основним призначенням) і функціонально недостатньою на рівні міжрегіональних (світових) трансакцій. Тож і в цьому аспекті переваги долара перед євро цілком очевидні. Це відчуває і великий бізнес. Не випадково сьогодні, коли похитнулася стійкість долара, багато серйозних світових практиків віддають перевагу не євро, а фунту стерлінгів, єні, іншим національним валютам.

Навряд чи можна розглядати навіть у середньостроковій перспективі як конкурентів долара і такі грошові одиниці, як китайський юань, індійська рупія, російський рубль чи бразильське крузадо. Ми перебільшуємо значущість високих темпів зростання, які притаманні нині відповідним країнам, особливо Китаю. Їх відставання від Заходу у суспільно-економічному розвитку вимірюються не роками, а десятиріччями. Ці країни вирішують нині завдання реіндустріалізації, і високі темпи їх зростання кореспондуються насамперед з цими процесами. Загалом же йдеться про системно різні виміри, які в принципі не піддаються динамічним співставленням.

Важливо, щоб при визначенні перспектив долара як світової валюти всі ми це усвідомлювали, реально оцінювали їх значущість. Йдеться не лише про проблему заощаджень фізичних осіб, яка природно турбує кожного з нас, а й про системні економічні процеси — структуру валютних резервів, інші визначення, про які йшлося вище. Нещодавно одна із авторитетних російських газет на першій шпальті розмістила статтю із символічною назвою «Світ прощається з доларом». Уточнюючи цю позицію, коректніше було б сказати: не слід поспішати позбавлятися долара.