Борис Тимонькін: «Основний ризик для економіки — це популізм»

Про своє бачення ситуації у вітчизняній економіці та її фінансовій системі «ДТ» розповів голова правління Укрсоцбанку Борис Тимонькін.

Про загрози реальні та уявні

— Борисе Владиславовичу, напевно, найактуальніше запитання для клієнтів комерційних банків — наскільки стійка нині ситуація в банківській системі?

— Сьогодні ми маємо достатньо розділені політичну та економічну системи. Тому переважна більшість підприємств спокійно та нормально працюватимуть, всі на це відповідно налаштовані. Єдине, що цей настрій може зіпсувати, — це якісь «страшилки», що звучать із вуст перших осіб держави. Тому політики повинні усвідомлювати міру відповідальності за свої слова та вчинки. Що менше з їхнього боку звучатиме лякливих заяв, то з меншими втратами економіка вийде з нинішньої ситуації.

Звичайно, як завжди, є певний прошарок населення, котрий у будь-який момент може запанікувати. Та він, на мій погляд, досить слабко впливає на економічні процеси.

Тому я не бачу жодних базових передумов для виникнення серйозних загроз для стабільності фінансової системи. У банків нині непоганий запас вільної ліквідності. Хороший бізнес-апетит у наших клієнтів, зростають обсяги, зокрема, й інвестиційних кредитів.

Значно активізувалися будівельні проекти. Тому цього року істотно збільшиться кількість об’єктів, які і будують, і здають, що, у свою чергу, стане одним із потужних драйверів для суміжних галузей і всієї економіки.

Хочу навести приклад тієї самої Італії, де політична стабільність, та й то дуже відносна, склалася тільки в останні роки. Ще десять років тому там мінімум один раз на рік виникала урядова криза й набагато частіше за встановлений конституцією термін проводилися парламентські вибори. То й що?

Слава Богу, що й у нас сьогодні від кабінетних політичних криз ні економічна, ні фінансова система вже не розвалиться. Усе, що від них залежить, зроблять і банківська система, і Національ­ний банк, які перейняли серйозний досвід із подій кінця 2004 року.

Я вже казав, але повторюся ще раз: серйозну шкоду заощадженням у цій ситуації може завдати тільки паніка. Панікуєш — втрачаєш. Якщо пригадати ту саму помаранчеву революцію, коли політична криза була набагато складнішою за нинішню, то найбільше грошей втратили саме ті, у кого здали нерви. І хто кинув­ся по 5,60, по 6, а то й по 7 грн. скуповувати долар, який уже через кілька місяців можна було вільно купити по 5,03—5,07 грн.

Нині запас міцності в Націо­нального банку ще потужніший: резервів вистачить, щоб викупити всю готівкову гривню в країні, і ще мільярдів п’ять доларів залишиться. Тому наполегливо раджу — не повторюйте тієї помилки. Коли немає об’єктивних причин, на вашому страху наживаються ті, хто вміє його розпалювати й на цьому заробляє.

— Проте ризики для розвитку економіки існують завжди й у будь-якій країні. У чому, на ваш погляд, вони полягають в Україні, та які з них найбільш значущі?

— Основний ризик для економіки — це популізм. Невиразні результати 2005 року були пов’язані насамперед із тим, що політики напередодні виборів змушені давати й виконувати агресивні обіцянки, а в результаті дуже часто порушується економічний баланс у країні. Розумію, що значна частина українських громадян живе біля межі бідності, тому необхідно постійно та неухильно підвищувати соціальні виплати й зарплати. Та навіть якщо при цьому виходити з чисто альтруїстичних спонукань, то не можна добробут і щастя дати всім і одразу. На мій погляд, якщо збільшувати реальні доходи більш як на п’ять-сім відсотків на рік, то в результаті ми не одержимо нічого, крім високої інфляції, яка з’їсть реальні результати зробленого. Це як безглуздий біг за потягом, який від’їжджає.

Надто часто в критичні моменти політики вважають за найголовніше своє перебування при владі й роблять вибір на користь популізму: якось воно буде, інфляція на всіх розкладеться, економіка відновиться, може, все якось перемелеться. Усі очікували, що після завершення смуги виборів у нас буде кілька років нормальної прагматичної роботи. На жаль, є ризики, що ці очікування не справджуються.

Саме популізм призвів зрештою до прийняття рішення про ревальвацію гривні, через яке, на мою думку, ми отримали нинішній дефіцит у зовнішній торгівлі.

Відвертий і шалений популізм — законопроект депутата Волги. Давайте парламент регулюватиме грошово-кредитну політику! Грошей не вистачає — давайте Нацбанк змусимо їх надрукувати! Жахлива річ, убивча для економіки. Навіть дивовижно, яка коротка в нас пам’ять: усього півтора десятка років тому ми це вже одного разу пройшли...

— Чи варто цю ініціативу сприймати всерйоз?

— Такі ініціативи саме й необхідно сприймати дуже серйозно й припиняти їх відразу. Подібні солоденькі ідеї дуже провокаційні. Людина приходить до парламенту і каже: «Депутати, ми ж розумні люди, то чому ми не можемо управляти Нацбанком?» При цьому вона примітивно улещує зал і підкуповує всіх посиланням: «Давайте ми разом поуправляємо».

Популізм змушує державу жити не за коштами, маючи постійний гостродефіцитний бюджет і купу всіляких інших проблем. Це як якась постійна теча в кораблі економіки. З неї випливає безліч інших сумнівних рішень: там пільгу надамо, тут — компенсацію виділимо.

Візьміть сільське господарство. Чимала частина політиків — вихідці з села. І якось усім незручно — треба обов’язково селу допомогти. У результаті воно перетворилося на якусь офшорну зону: податків не платять, кредити здешевлюють, а до всього є ще й пряма допомога.

А що при цьому з цінами на продукцію? Ціни на зерно, наприклад, чомусь вищі, ніж у Сполучених Штатах. І це — за злидарської зар­плати працівників. Просте запитання — а куди поділися всі ці гроші? Куди вони пішли? І чому ми з бюджету маємо оплачувати чийсь ідіотизм або чиєсь злодійство? Можна навести безліч прикладів популізму і в інших галузях.

— У банківській, наприклад?

— Популізмом у банківській сфері я вважаю рішення про збільшення виплат із Фонду гарантування вкладів до 25 тис. грн. На сьогодні членство у фонді є фактично обов’язком банків, а не реальним показником їхньої надійності. Виходить, що пенсіонери можуть спокійно заносити по 25 тис. грн. у ті банки, які дають найпривабливіші відсотки. При цьому можна не замислюватися, чому там ставки найвищі. Гроші врешті-решт все одно віддадуть.

Водночас основну частину цього фонду формують саме нормальні банки. У них ставки нижчі, але вони змушені платити «за того хлопця». Для нас це збільшення — значуще навантаження: піввідсотка від вартості депозитів, або близько 10% відсоткової маржі.

Тому, на мій погляд, час принципово змінювати політику фонду. І членство в ньому має бути справді знаком якості для банку. У фонду має бути право відмовляти у своєму членстві, і він цим правом повинен активно користуватися.

— На кшталт російської системи?

— Не скажу, що практика наших північних сусідів ідеальна, але принцип можна закласти такий самий. Так, це жорстко й неприємно, але так зробити необхідно — почистимося, підрівняємося.

Я розумію, «віддуватися» за всю банківську систему перед скривдженими вкладниками дуже некомфортно. Мене й самого штовхали в спину, коли я протискувався в будівлю Нацбанку крізь натовп, що мітингував. Водночас останнє збільшення сум — це певна поступка популізму. Такого збільшення вже точно не треба було робити без серйозного реформування системи гарантування вкладів.

Коли пенсіонери відносили гроші в ці банки під 18—20% річних, вони хоча б замислювалися над тим, чому ці банки платять на 5% більше за інших? Їх обдурили чи вони були раді бути обдуреними, тому що ними рухала конкретна й відверта жадібність? Проте за жадібність необхідно платити самому, а не вимагати цього від інших, роблячи їх при цьому ще й винними.

За багато років населення звикло до високих ставок за депозитами в банківській системі. Зокрема, ми маємо дорогу внутрішню ресурсну базу, отже, і кредитуємо дорого. І цей стан справ підтримується існуючою системою гарантування вкладів, яка каже: «Громадяни, будьте безвідповідальними! Несіть гроші куди завгодно». Нічого хорошого, але всі ми змушені цю систему фінансувати.

— Ви неодноразово критикували намір НБУ обмежити валютне кредитування, заявляючи, що не бачите нічого поганого в активному залученні корпоративними позичальниками ресурсів з-за кордону. А що накажете робити зі зростаючою доларизацією?

— Ризик доларизації існує. Та він практично мінімальний. Система роботи валютного ринку, яку вибудував Національний банк, з автоматичним поповненням резервів на всю валюту, що викуповується, служить надійною гарантією від курсових потрясінь. У цій системі практично вся емісія гривні підкріплюється адекватним збільшенням золотовалютних запасів Нацбанку. Ідеальна структура для підтримання стабільного курсу! Нічого подібного не мали економіки Аргентини, Бразилії та інших країн, де виникали фінансові кризи. Тож чого боїмося?

— Нацбанк боїться курсових ризиків, із якими в майбутньому можуть зіштовхнутися позичальники...

— Про які курсові ризики ми кажемо, якщо вони практично повністю контролюються Національним банком? У принципі, він може абсолютно вільно встановлювати та утримувати фактично будь-який обмінний курс. У розумних, звичайно, межах. Я не кажу про дві чи десять гривень за долар, але сьогодні Нацбанк може без проблем утримувати курс як 4,8 грн./дол., так і 5,5. Співвідношення резервів і грошової бази в країні дозволяє йому робити це без особливих проблем.

Нинішній курс — це швидше політична воля НБУ. І він зберігає його не тому, що ринок змусив, а тому, що вважає цей курс оптимальним.

При видачі банківських валютних кредитів потім усе одно відбувається конвертація цих грошей у гривню, що приводить до автоматичного збільшення резервів НБУ. Діє цілком збалансована система найвищого ступеня надійності. І коли Нацбанк каже: «Ми боїмося», хочеться запитати: «А чи не себе самих ви боїтеся?»

Про зовнішні позики, проїдання та валютну лібералізацію

— Чи можна резерви зіставляти лише з грошовою базою? Наш зовнішній борг уже перевищив 50% ВВП, і ця пропорція, судячи з усього, збільшуватиметься й надалі. Невже ви вважаєте, що Нацбанк ніяк не повинен реагувати на пов’язані з цим ризики? Рано чи пізно гроші доведеться повертати...

— По-перше, більша частина валюти, яка надходить у процесі запозичення, обмінюється на гривню, отже, покривається золотовалютними резервами. По-друге, більш ранні позики поповнюються новими, причому дедалі дешевшими.

Так, існує ризик перебоїв із ліквідністю на міжнародних ринках, але чи може він бути тривалим? У світі дуже багато грошей, і грошова маса зростає швидше, ніж реальні активи. І насправді більшість інвестиційних банків заклопотані саме пошуком реальної дохідності на вкладені гроші, адже трильйони доларів у світі вкладено під надзвичайно низький відсоток.

Ризик тимчасової паніки небезпечний, коли борги нарощує держава. Якщо пригадати 1998-й, то це був крах саме системи державних фінансів. Адже коли ви позичаєте гроші, не маючи джерел їхнього повернення, а потім їх просто проїдаєте, то поки вам дають це робити в дедалі зростаючих обсягах, начебто все гаразд. Та щойно перестають — вам кінець.

Однак якщо йдеться про корпоративні позики, то це комерційний зовнішній борг. Банки залучають його в основному під цілком конкретні бізнес-проекти і ритейл. Це дуже добре диверсифікована база, тому що через багато банків ці гроші розтікаються до сотень і тисяч позичальників. Причому в переважній більшості випадків є деяке забезпечення цих позик, ретельно досліджується спроможність позичальників їх повернути, відстежується повернення тощо. Це досить стабільна система, в якій гроші вливають в економічний організм, як свіжу кров, а не роздають на проїдання.

— Проте загалом у цьому й проблема, що дедалі більше кредитів йде саме на проїдання...

— Коректніше сказати «на авансування споживання». Як показує світовий досвід, кредитувати економіку через населення навіть правильніше, оскільки саме воно є кінцевим споживачем. Оплачуючи той чи інший товар, людина віддає гроші насамперед саме тому виробнику, який випускає найзатребуваніший на ринку продукт чи послугу. Гірше, якщо ці споживчі потреби покривають за рахунок імпорту, однак і цю проблему можна розв’язувати, зокрема, за рахунок дуже потужних інструментів валютно-курсового регулювання.

А коли ми даємо гроші великим підприємствам, щоб вони щось виробили, то найчастіше не можемо бути переконаними у тому, що на випущену продукцію буде адекватний попит. А якщо його не буде, то вироблений товар можна викинути, а гроші в такому разі, з точки зору економіки, що дав, що спалив, що закопав — однаково були витрачені даремно, немає жодної різниці.

— Тобто ви вважаєте, що нічого не потрібно змінювати, і виступаєте проти лібералізації валютного курсоутворення?

— Ні, але я не поспішав би відмовлятися від існуючих механізмів, допоки вони ефективно працюють. Спочатку нам потрібно запровадити цілу низку нових інструментів. Наприклад, перейти від прив’язки курсу виключно до долара до деякого орієнтованого на структуру зовнішньої торгівлі валютного «кошика». Однак ми можемо ці інструменти освоювати, здійснювати лібералізацію та вдосконалювати систему поступово й обережно.

Ми щойно одержали доступ до іноземних ресурсів, вийшовши на якийсь магістральний шлях. І якщо ми хочемо й далі розвивати економіку, хочемо мати більше грошей, забезпечених валютним покриттям, тоді в нас тільки один шлях — приймати зовнішні ресурси. Причому якщо цей процес супроводжується адекватним поповненням валютних запасів НБУ, то я не бачу в цьому нічого поганого. Бентежить зростання резервів? Нехай собі зростають. Невже 23 мільярди — це надто багато? Не думаю. Можна й потрібно мати і сто, і двісті. Для країни нашого розміру це цілком нормально.

— А де гарантія, що, приймаючи зовнішні ресурси, ми обмінюємо їх на гривню за справедливою ціною? Чому в обмін на кожний долар ми повинні емітувати п’ять гривень, а не дві чи десять?

— В ідеалі, курс треба тримати таким, щоб він забезпечував позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами й послугами, тобто підтримував експортерів і трохи «притискав» імпорт. Курс має бути таким, щоб резерви все-таки не знижувалися. Тоді країні не страшні будь-які катаклізми на світових ринках.

Активне сальдо торговельного балансу плюс зовнішні інвестиції та позики — відбувається швидке наповнення резервів, країна та її економіка виглядають чудово у фінансовому сенсі. Для стримування інфляції, якщо це необхідно, є інші інструменти.

При цьому можна вивчати, але не треба переймати досвід Польщі чи Угорщини, який, на мій погляд, не є прикладом для наслідування. Нічого хорошого я там не бачу — розвиток триває досить повільно. Давайте краще брати приклад з азіатських економік, які розвиваються агресивно, — Китаю, Індії, країн Південно-Східної Азії. Саме вони сьогодні мають найвищі шанси через 20—30 років бути серед світових супердержав і голов­них господарів світу, а не Сполучені Штати чи Євросоюз.

Чомусь ніхто не боїться вкладати гроші в Китай: вони йдуть туди вже не перший рік, причому абсолютно дикими темпами. Десять років тому й сьогодні — це цілком інша країна, нові багатомільйонні міста побудовано.

І нам теж ще будувати й будувати. У нас прекрасна країна, але в неї потрібно ще вкладати і вкладати. І навіть не десятки й сотні мільярдів...

Банкіри тепер із гордістю доповідають: залучили кілька сотень мільйонів доларів. Пишаємося, бо ще кілька років тому про щось подібне могли тільки мріяти. Але для країни — це все ще крапля в морі.

— Чи знаходить цей погляд розуміння в Нацбанку?

— Якоюсь мірою, так. Адже там працюють досвідчені й мудрі люди. Не завдання Нацбанку стати на шляху локомотива вітчизняної економіки. Тому рішення, певно, будуть дуже обдуманими й зваженими.

— Ми говорили про лібералізацію курсоутворення гривні. А чи визріла потреба лібералізувати ринок валютних капітальних операцій у тій мірі, як це пропонується в прийнятому парламентом цього тижня в першому читанні законопроекті депутатів Прасолова, Колесникова, Хомутинника?

— Дозволити капітальні операції й відкриття рахунків за кордоном, на мій погляд, потрібно. Адже нині де-факто всі серйозні люди в країні можуть спокійно це зробити. Та коли це зараз не становить особливих проблем — нехай це робиться офіційно.

Більш того, багато хто досить часто тримає гроші за кордоном тільки через побоювання, що з України їх потім буде досить складно вивести. Не буде заборони — і порушувати її багатьом буде нецікаво. Чому ресурси мають іти за кордон, якщо тут дохідність набагато вища? Якщо гроші повинні і можуть заходити сюди, як інвестиції кіпрських або делаверських компаній, то чому вони не можуть входити офіційно, як гроші нашого громадянина у швейцарському банку?

Задумайтеся, що таке правило 90 днів. По суті, це ж маячня. Під­приєм­ця карають за невчасне повернення його ж грошей, з яких він сплатив усі податки і до яких ніхто не має жодного стосунку. Ні, йому кажуть, що він повинен обов’язково ці гроші через 90 днів повернути. Він ходить і просить, щоб йому дозволили зробити це трохи пізніше. Його штрафують.

Часом доходить просто до патології: людині вчасно не повернули гроші за контрактом, а тут із нею починають розбиратися, призначати комісії. І їй доводиться шукати інші гроші, десь щось брати в борг, щоб загнати в країну валюту й закрити проблему. Тому таку лібералізацію я повністю підтримую.

Про життя в борг і ціни на житло

— Повернімося до теми споживчого кредитування. Експерти Ради НБУ не так давно висловлювали серйозну занепокоєність бурхливим зростанням його обсягів, вважаючи, що в українських умовах цей процес може вилитися в системну кризу.

— Стрімке зростання кредитування населення — це справді виклик. Але я не згоден, що цієї проблеми треба боятися. Ми дуже швидко вчимося, переймаємо світовий досвід, освоюємо технології, портфельний моніторинг, системи резервування. Це — не квантова механіка й не супутник у космос запускати. Це значно легше.

— Раніше ви заявляли, що зниження темпів зростання доходів населення не вплине на попит на роздрібні кредити. Але чи не спричинить це зниження серйозних проблем з обслуговуванням і поверненням раніше виданих кредитів?

— Проблемна заборгованість за кредитами населенню в більшості банків поки що не перевищує 1—3%. Причому зауважте — проблемна, а не безнадійна. За багатьма з них якщо і виникли проблеми з обслуговуванням платежів, то це ще не означає, що не можна буде домогтися повернення: йде робота з позичальниками, реструктуризуються борги, стягується застава...

Хоч я й сам свого часу дуже скептично ставився до входження в цей сегмент ринку, до честі українців, з’ясувалося, що 99 із ста наших позичальників беруть кредити, щоб їх повернути. І тільки приблизно 1% — це ті ізгої, що створюють проблеми.

Звичайно, є й такі, хто не може адекватно прорахувати свою майбутню платоспроможність і переоцінює свої можливості. Але таких відсотків п’ять, не більше.

У майбутньому в міру зростання споживчого кредитування зростатимуть і банківські ризики. Розв’язання проблеми довго шукати не доведеться — це організація повноцінної роботи кредитних бюро.

— Передбачалося, що Перше всеукраїнське бюро кредитних історій, головою спостережної ради якого ви є, почне працювати в режимі надання інформації вже наприкінці першого кварталу нинішнього року. Поки що цього не сталося. Чи можна уточнити терміни?

— Цього літа ми починаємо активно «закачувати» інформацію й уже під кінець року розраховуємо мати дуже серйозний масив даних.

— Чи вийшли з глухого кута переговори про злиття з кредитним бюро Приватбанку?

— Про якісь серйозні переговори з Приватбанком нині говорити не має сенсу. Вони, по суті, навіть і не починалися. Я вважаю, простіше говорити про злиття з Міжнародним бюро кредитних історій, яке впроваджує аналогічне нашому програмне забезпечення. Об’єднатися з ним буде досить просто з технологічного погляду.

Нам треба спочатку запуститися і почати реально працювати. Приватбанк уже нині має дуже пристойну інформаційну базу, а ми тільки створюємося. Розмова того, хто тільки планує щось зробити, з тим, хто вже реально щось робить, досить безпредметна.

— Ви казали про високу свідомість вітчизняних позичальників. А чи не привчають банкіри своїх клієнтів до безвідповідальності, пропонуючи легкі кредити без довідки про доходи, під 80—100% річних? Ваш банк у цьо­му начебто не помічали, але й у вас ставки за картковими кредитами перебувають на рівні від 24 до 36% річних. Чи не видається вам це аморальним — привчати співвітчизників жити в борг, затягуючи їх при цьому в боргову яму?

— Відповідь на це запитання не можна шукати винятково в площині моралі. Внутрішньо я не вважаю, що це нормально. Але давайте запитаємо себе — а наскільки етично продавати алкоголь або сигарети? Ці продукти існують та успішно продаються, тому що на них є попит. Для людей із визначеним джерелом більш-менш передбачуваного доходу кредитування — цілком ефективна форма організації життя, яка справді розширює їхні можливості. Особливо це стосується кредитів на купівлю житла й автомобілів, відкладати гроші на придбання яких можна багато років.

І чому, якщо людина нормально заробляє, вона не може скористатися кредитом на ремонт або купівлю меблів, якщо їй хочеться жити в нормальних умовах уже сьогодні? Те ж саме стосується навчання, відпочинку і навіть придбання споживчих товарів — чому ні?

Хоча від себе особисто я порадив би українцям дуже акуратно й уважно все рахувати, щоб не потрапити в боргову кабалу.

— Найбільша загроза потрапити в багаторічну кабалу — це купівля в кредит житла, яке в Києві, та вже й у багатьох інших містах, коштує, погодьтеся, неймовірно дорого. Експерти Укрсоцбанку неодноразово прогнозували можливість значного падіння цін на ринку житла. Водночас банк дуже активно розвиває іпотечне кредитування, входячи до трійки лідерів ринку, і понад 60% його кредитів населенню видано під заставу нерухомості. Чи не вбачаєте ви в цьому протиріч?

— Мабуть, можна казати про ризики переоцінки нерухомості, які втягують багатьох людей у спекуляції з квартирами. Зростання цін, особливо минулорічне, цьому значно сприяє. В Києві ми вже справді спостерігаємо рівень цін на житло навіть вищий, ніж у багатьох європейських столицях.

Це зростання дуже принадне і люди починають брати кредити, купуючи квартири як об’єкт спекуляцій. Оця частина нерухомості є найбільш ризикованою, і цей ринок справді може на якийсь час просісти. Але чи надовго? Адже за кількістю квадратних метрів житла на одного жителя нам ще дуже далеко до середньоєвропейського рівня. І якщо за радянських часів в Україні будувалося близько 22 млн. кв. м житла на рік і його все одно катастрофічно не вистачало, то зараз будується від сили 8 млн. кв. м.

У Києві, де зосереджений найбільший платоспроможний попит, в останні роки будується стабільно близько одного мільйона квадратних метрів, тоді як потрібно мінімум удвічі більше. Стосовно цього ми унікальна, в негативному сенсі, країна, в якій, попри наявність величезного попиту, фізичні обсяги будівництва житла вже не перший рік практично не зростають. І це — незважаючи на шалене зростання цін, що в будь-якій нормальній ринковій економіці викликало б, нехай і з затримкою на кілька років, збільшення пропозиції.

Причин багато, на них необхідно зупинятися окремо. Але факт залишається фактом — грошова маса і доходи населення зростають значно швидше за обсяги будівництва.

Тому казати про повний провал ринку все одно не варто, бо йому об’єктивно потрібно більше житлової площі. Корекція ринку, якщо й відбудеться, буде короткочасною. Ціни минулого року зросли майже на дві третини — в майбутньому можуть на третину впасти. Але потім знову збільшуватимуться. Їхнього тривалого зниження не буде доти, доки не станеться якісного збільшення житлових площ, які будують і вводять в експлуатацію.

Про це свідчить і досвід абсолютної більшості країн, які свого часу пережили значні падіння вартості нерухомості. Коли є актив і він реальний, причому житло, тобто дах над головою, є однією з основних людських потреб, то його ціна може впасти, але потім усе одно підніметься. Оскільки це той товар, який завжди затребуваний і дефіцитний у будь-якому суспільстві. Тут можуть бути тимчасові труднощі, але не може бути такого, що житло нікому не потрібне і воно нічого не коштує.

Про процентні ставки і плани банку

— Чи варто, на ваш погляд, розраховувати на серйозне зниження ставок за споживчими кредитами в майбутньому?

— Насправді цей процес, хоч і повільніше, ніж того хотілося б суспільству, але вже відбувається і відбувається постійно. Нехай приблизно по відсотку на рік, але ставки неухильно знижуються. На ринок заходять великі іноземні гравці, в яких є доступ до дешевших і більших ресурсів. Цей доступ за рахунок європозик одержали вже й багато місцевих банків. Зростаюча конкуренція, потенційне підвищення кредитного рейтингу країни зроблять своє — ставки знижуватимуться й надалі. Єдина проблема — в країні незрозуміло дорогі депозити. Одну з головних причин цього явища ми вже обговорювали — система гарантування вкладів вичерпала свій позитивний потенціал.

— Нещодавно ви спрогнозували зниження депозитних ставок банками, в які приходять іноземні акціонери, завдяки можливості доступу до дешевших ресурсів. Укрсоцбанк, як і багато інших банків, залучаючи ресурси, тепер спирається на випуск облігаційних позик. Чи не означає це, що відсотки за депозитами у великих і найбільших банках незабаром знизяться настільки, що стануть зовсім нецікавими для вкладників?

— Привабливість життя в нескінченному навчанні. Саме наші плани з активного зовнішнього залучення і змусять нас підтримувати незмінні ставки за депозитами. Чому? Коли ти приїжджаєш і проводиш роуд-шоу для іноземних інвесторів, передусім усі дивляться на структуру твоїх пасивів. Вважається, що оптимальною є структура, коли третину ресурсів банку залучено від населення, третину — від юридичних осіб і третину взято з міжнародних ринків. З таким співвідношенням фінансова установа найбільш стабільна, оскільки немає критичної залежності від жодного із сегментів.

Сьогодні ми вже досягли цього співвідношення. Звичайно, можна збільшити частку пасивів, залучених із зовнішніх ринків, до 40%, але не 50 або 60. Тому якщо ми хочемо залучати ресурси й надалі, то повинні утримувати певний статус-кво із внутрішніми інвесторами. Грубо кажучи, ми братимемо дешевші гроші там і дорожчі — тут, а в середньому утворюватиметься певний коктейль, яким буде визначатися собівартість наших ресурсів. Я вважаю, що в схожій ситуації перебуватимуть й інші банки, які будуть виходити на публічні зовнішні позики. Звичайно, це не стосується банків, котрі можуть одержувати ресурси від материнських структур. Тож депозитні ставки знижуватимуться, але ненабагато.

— Чому останні єврооблігації Укрсоцбанку були випущені терміном усього на три роки, адже не так давно ви прогнозували подовження термінів подібних запозичень?

— Ми планували зробити позику на п’ять років. Але, перебуваючи у стані купівлі західним банком і залучаючи ресурси під вісім відсотків річних, ми за них переплачуємо, оскільки через півроку зможемо одержувати гроші за значно нижчою ціною. Тому ми брали мінімально короткий період, для євробондів — це три роки. Нам немає сенсу тепер брати порівняно дорогі гроші на тривалий період — новий акціонер не буде потім нам за це вдячний, бо для нього це, звісно, високі ставки.

— Якщо говорити про нового акціонера, то чи не скажете ви, коли він нарешті у вас з’явиться? Останнім часом із цього приводу в ЗМІ з’являється досить суперечлива інформація.

— Була офіційна заява «Інтерпайпу» про те, що італійці залишаються привілейованим покупцем, а також про готовність продовжити угоду саме з Intesa Sanpaolo. Все інше — це поки що в основному тільки домисли і суперечливі чутки.

— Але чи зійдуться сторони в ціні банку й цього разу? Адже за період після оголошення його останньої ціни Укрсоцбанк значно наростив активи і збільшив капіталізацію.

— Це питання не до мене, а до власників банку. Ми не суб’єкт угоди, а її об’єкт.