БАНКІРИ ЗАГОВОРИЛИ ПРО КАПІТАЛІЗАЦІЮ ПЕРШИМИ

Асоціація українських банків і редакція «Дзеркала тижня» провели «круглий стіл», присвячений найбільш насущній проблемі розвитку вітчизняного фінансового сектора

Минулий рік був відзначений майже дворазовим зростанням основних показників банківської системи. Це — об’єктивне відображення зростання потреб економіки нашої країни у фінансах. Потреби суспільства в кредитах та інших банківських послугах зростають сьогодні високими темпами (40—60% на рік). Щоб задовольнити це збільшення попиту, банки повинні такими ж темпами нарощувати свій капітал — основу стабільності будь-якої фінансової системи. Однак, з огляду на ряд причин, темпи зростання капіталізації банків сьогодні відстають від темпів зростання інших показників їхньої діяльності.

Якщо три роки тому активи українських банків на 20,7% покривалися їхнім капіталом, то сьогодні цей показник наближається до позначки 10%, зафіксованої нормативами Національного банку і стандартів Базельського комітету з банківського нагляду. А поточного ж року також є всі передумови для зростання активів більш ніж на 30—40%! Щоб забезпечити зростання, за рік банки повинні збільшити свій капітал на 6—7 млрд. гривень! Якщо цього не станеться, можливості щодо нарощування обсягів кредитування будуть урізані.

Чи реальне таке зростання капіталізації для вітчизняних фінансових установ? За рахунок яких коштів можна нарощувати капітал? Чому у банків немає стимулу до його збільшення, і що може зробити держава, щоб змінити ситуацію? На ці та інші запитання відповідали провідні вітчизняні банкіри під час «круглого столу», що відбувся в Асоціації українських банків минулого тижня.

Банківську систему представляли: голова Національного банку України Сергій ТІГІПКО, голова комітету ВР із питань фінансів і банківської діяльності Сергій БУРЯК, президент Асоціації українських банків Олександр СУГОНЯКО, віце-президенти АУБ Антоніна ПАЛАМАРЧУК і Антон БУТЕЙКО, а також голови правлінь: Укрексімбанку — Олександр СОРОКІН, Ощадбанку — Микола СУГАНЯКА, ВаБанку — Юрій БЛАЩУК, АКБ «Мрія» — Костянтин ВОРУШИЛІН, Укрпрофбанку — Леонід МІЛЕВСЬКИЙ, заступники голів правлінь: Промінвестбанку — Тамара ШУЛЬЖЕНКО, Першого українського міжнародного банку — Петро ПЕРЕВЕРЗЄВ, Укрсоцбанку — Надія БЕРЕЗОВИК, Приватбанку — Сергій ВОЛКОВ, АКБ «Київ» — Микола ЗАДВЕРНЮК.

Від «Дзеркала тижня» у роботі «круглого столу» взяли участь головний редактор Володимир МОСТОВИЙ, журналісти відділу економіки Наталія ЯЦЕНКО, Ігор МАСКАЛЕВИЧ і Віталій КУКСА.

«ДТ»: — Під капіталізацією банків можна розуміти різні речі: і відповідні нормативи НБУ, і реальну вартість того чи іншого банківського бізнесу на фондовому ринку (чого в Україні сьогодні немає). Про що ми говоритимемо сьогодні? І чому про проблему капіталізації заговорили саме тепер, хоча показники банківської системи ще далекі від критичних?

Сергій Тігіпко: — Банк працює з грошима, які він бере в борг, щоб заробити самому і дати заробити тим, хто ці гроші йому позичив. Залучаючи якісь суми, він зобов’язаний мати і певну кількість грошей власних, котрі забезпечують стабільність системи. За роки існування банківського бізнесу було вироблено певні нормативи, відповідно до яких активи і власні кошти повинні мати співвідношення приблизно десять до одного.

Рівень капіталізації — це надійність банку. І НБУ, як державний регулятор, добре розуміє: від цього показника залежить, наскільки надійно захищені і вклади громадян, які принесли свої гроші в ті чи інші банки, і гроші компаній, приватних та державних, і, зрештою, гроші бюджету, що теж містяться в банках.

Без певного рівня капіталізації ми не забезпечимо не тільки належного розвитку фінансового сектора, а й відповідних темпів економічного зростання. Якщо 2002 року показник адекватності регулятивного капіталу в банківській системі України становив понад 20%, то 2003-го — 18, а на початок 2004 року — уже 15%. Практично всі наші найбільші банки нині працюють на нижній межі — 10%. І якщо у них є бажання розвиватися, залучати більше грошей, вихід один — швидко нарощувати капітал. Інакше постраждає надійність. Або ж почнеться досить серйозний обіг грошей поза банківською системою.

З іншого боку, у нас надзвичайно відкрита економіка. Відношення експорту до ВВП — 60% (у США — 15%). Це свідчить про те, що, коли ми хочемо стабільності в державі, потрібно розвивати внутрішній ринок. Якими завгодно способами, але за однієї умови — що будемо стежити за цінами. Є й інший підхід до розвитку внутрішнього ринку — кредити. За їх рахунок ми теж дуже істотно підвищуємо внутрішній попит. Торік обсяги кредитування фізичних осіб зросли в 2,7 разу; додаткові кошти пішли і в торгівлю, і в легку промисловість, меблеву тощо.

Однак динамічний розвиток кредитування, а отже, і внутрішнього ринку рано чи пізно може спіткнутися об недостатню капіталізацію банківської системи. Тож, певне занепокоєння є. Але я вірю, що банки знайдуть вихід.

Сергій Буряк: — Проблема має довгу історію. Наприклад, близько 130 років тому адекватність капіталу київських акціонерних банків була на рівні 10—12%. Що дозволяло їм динамічно розвиватися. Як ви знаєте, вимоги Базельського комітету з банківського нагляду до адекватності капіталу банків розвинених країн (Базель-1) становлять 8% для розвинених і 10% — для нестабільних ринків (Східна Європа та СНД), і в Європі за цим стежать.

Що стосується власне капіталізації, під нею розуміють різні речі. У контексті нашої розмови, мені здається, варто взяти за основу коефіцієнт платоспроможності. Це стандартний міжнародний показник, покладений в основу Базельських угод.

Світова фінансова система рухається шляхом певного посилення вимог до капіталізації. Так, «Базель-2» — це більш жорсткий критерій, який великі акценти робить на якості менеджменту банківських установ. Не за горами і прийняття «Базеля-3», де вже буде задекларовано вимогу можливості продажу активів на відкритому європейському ринку. Чи готові ми до цього? Які шляхи шукати для успішної роботи в умовах цих конвенцій?

Олександр Сугоняко: — Розумні люди і професіонали прагнуть якісно виконувати свою роботу і запобігати виникненню проблем. Ось тому ми й говоримо про необхідність зростання капіталізації сьогодні, а не коли грім вдарить.

Ось лише деякі цифри. З 1999 року активи української банківської системи зросли вп’ятеро, вклади населення — удесятеро, а капітал — тільки в 2,7 разу (див. діаграму 1). Про що це свідчить? Банкіри часто говорили про поганий захист прав кредиторів, однак активи зросли вп’ятеро. Ми багато говорили про відсутність довіри громадян до банківської системи, але вклади населення зросли вдесятеро. А от ситуація з інвестиціями в банківський сектор значно гірша, ніж на ринку кредитів і з залученням вкладів населення.

Ми виходимо на проблему інвестиційного середовища для банківської сфери. Чому погано йде капіталізація банків? Чому в них не вкладають гроші? Теоретично, може бути дві причини — погане середовище і поганий менеджмент. Коли казати про якість менеджменту, то люди, котрі працюють у наших банках, заслуговують на дуже високу фахову оцінку. Багато хто з них прийшов у банківську сферу в перші роки незалежності, і їм довелося вирішувати безліч складних проблем. 1993 рік — гіперінфляція. 1994-й — у 2,5 разу більший податковий прес, аніж на інші суб’єкти господарювання. 1995-й — різке гальмування інфляції, до якого так і не змогли адаптуватися деякі великі банки. 1996-й — запровадження гривні. 1998 рік — банківська система втратила мільярд доларів капіталу через фінансову кризу. І банкіри, котрі пройшли все це, чиї банки вижили, — це золотий фонд не тільки банківської системи, а й усієї економіки, усього суспільства.

П’ятого травня рейтингове агентство Standart&Poors випустило сумний звіт, де фігурували й оцінки нашої банківської системи. Цитую: «Ризики в економіці та промисловості, які відчуває банківська система України, є найвищими серед країн, що оцінюються. Відсутність структурних реформ, низькі стандарти корпоративної звітності у промисловості, неадекватність правової системи, нерозвинена судова система — все це створює несприятливі для діяльності банків умови». Тобто S&P констатує, що середовище погане.

Сьогодні банки — найпрозоріші в Україні суб’єкти підприємницької діяльності. Це плюс. Однак із погляду залучення капіталу — це мінус. Не можна легалізувати капітал в одній-єдиній галузі, бо звідти він потече туди, де тінь, де простіше і вигідніше. По суті, банківська система генерує сигнал про необхідність легалізації капіталу в економіці в цілому. Не легалізуємося — отримаємо проблеми з капіталізацією банків.

«ДТ»: — Які основні підходи можуть застосовуватися в наших умовах для підвищення капіталізації банків?

Олександр Сугоняко: — Асоціація українських банків виробила програму дій, спрямованих на прискорення капіталізації банківської системи. Серед іншого пропонується запровадити податкові пільги на прибуток, який спрямовується банками на збільшення капіталу.

Сергій Тігіпко: — Чудес ми не чекаємо. Коли населення в країні бідне, коли компанії бідні, чекати появи дуже потужних банків було б легковажно. Але основні напрями роботи виділити можна. Перший — це рівні умови для конкуренції, без жодних винятків. Конкуренція повинна сприяти тому, щоб усі були однаково зацікавлені в нарощуванні капіталу. Щойно з’являються пільги якомусь підприємству, це позначається на банку, який його обслуговує, — він втрачає ринкові стимули до розвитку.

Другий. Спільно з Асоціацією українських банків ми зробили перший крок, відпрацювавши пропозиції і трохи спростивши саму процедуру нарощування капіталу. Тут ми відкриті й маємо намір співпрацювати надалі. Якщо є можливість, не втрачаючи прозорості процесу, вирішувати цю проблему простіше, — ми готові йти назустріч.

Третій. Я вважаю, що потрібно, аби банківський сектор ставав дедалі інвестиційно привабливішим, щоб у нього було цікаво інвестувати. Тут нам необхідно дивитися на чистоту сектора, на те, як він бореться з відмиванням брудних грошей, як ми здійснюємо банківський нагляд. Надзвичайно важливо, щоб в Україну зайшли іноземні рейтингові агентства, які присвоюватимуть відповідні рейтинги в стандартах, зрозумілих для інвестора. Підкріпити цю тенденцію потрібно аудитом і бухгалтерським обліком у міжнародних стандартах. Щоб інвестор прийшов, узяв баланс і міг чітко сказати, що йому все зрозуміло, що він бачить вартість цього банку, прибутковість вкладень у нього, а отже, може вкладати в нього свої гроші.

І, безумовно, слід більше працювати з акціонерами. Багато проблем із капіталізацією в банківському секторі виникає тому, що акціонери намагаються будь-що втримати контрольний пакет. Я переконаний: сьогодні багато громадян України інвестували б свої гроші в купівлю банківських акцій. Є попит, але чи є сьогодні акції банків у відкритому продажі? Практично немає. Бо таке рішення ухвалили їхні акціонери, яких цікавить не прибутковість, не доходи, а саме контроль. На жаль, на банки сьогодні продовжують дивитися як на інструмент, що допомагає якомусь бізнесу. А не як на самостійний працездатний бізнес, що може давати дуже непоганий прибуток. 15—20—25% на вкладений капітал — це нині не межа.

Сергій Буряк: — Аби якимось чином залучити населення, не зачіпаючи при цьому інтересів акціонерів, можливо, слід законодавчим шляхом розширити кількість привілейованих акцій у статутних фондах банків, які не дають права на управління власністю, але при цьому забезпечують фіксований дивіденд їхнім власникам.

На мій погляд, сьогодні проблема капіталізації українських банків полягає не в самих банках, не в позиції Національного банку, а виключно в загальноекономічних питаннях. Будь-яка економіка повинна базуватися на трьох китах. Перший — це страховий ринок. Хто найбільший інвестор у світі? Як правило, це страхові компанії. Чи є в Україні страховий ринок і страхові компанії? У нас є 46 видів обов’язкового страхування, однак страхового ринку немає. Натомість — або оптимізація податків, або вивезення капіталу.

Другий кит — це пенсійний ринок, недержавні пенсійні фонди. Вони у нас теж фактично не працюють. Хоча ми й прийняли законодавство про пенсійні фонди. Це законодавство слід розвивати й реалізовувати, щоб цей ринок нарешті з’явився і недержавні пенсійні фонди стали великими інвесторами, як в усьому світі.

І третій — вклади населення. За статистикою, сьогодні банківська система акумулює десь 28% заощаджень громадян. Про яку динаміку в економіці, про яку динаміку розвитку банківського сектора можна говорити, якщо немає припливу вкладів? Мені здається, якби існувала ця фінансова база, то проблема капіталізації розвивалася б за іншим сценарієм.

Олександр Сорокін: — Банки — це фінансовий інструмент, а капітал — це його головний параметр. Для банків величина капіталу — та основа, на якій грунтується решта показників. Однак упродовж багатьох років ця тема майже не порушувалася. У країнах СНД показники банківського капіталу часто значно вищі. Сьогодні казахстанські банки більші за українські — і сумарно, і кожен зокрема. Якби наші банки спрямовували дивіденди на збільшення капіталу, ситуація була б іншою.

Банківську конкуренцію можна зводити до змагальності просто величин капіталу. Як у картярській грі: коли всі сідають за стіл із копійками, а один — із великим гаманцем, він завжди виграє. Приблизно так відбувається і в банках. І хоч би скільки ми казали гарних слів, насправді все — і політика, і стратегія, і тактика банку — залежатиме від величини капіталу.

Коли ми себе критикуємо за те, що вітчизняна банківська система менша, ніж один великий російський банк чи половина польської фінансової системи, подивімося, що ж відбувається насправді. Відношення капіталізації до ВВП у наших країнах схоже (див. табл.).

Юрій Блащук: — Скажу коротко про ті джерела, за рахунок яких сьогодні можливе нарощування капіталу банків. По-перше, це власний прибуток банків. Сьогодні більша частина прибутку, згенерованого банківською системою в Україні, капіталізується. Банки розуміють необхідність капіталізації, і мало хто з них виплачує акціонерам дивіденди. 2003 року прибуток банківської системи становив 826,9 млн. грн., а податок на прибуток банківської системи — 388,5 млн.грн. Це близько 3% сукупних надходжень податку на прибуток підприємств і організацій, або близько 1% надходжень до держбюджету. Прозвучала пропозиція надати банкам пільгове оподаткування прибутку, яке спрямовувалося б на збільшення капіталу. Чи вирішить це проблему? Напевно, ні, і 388, і 827 млн. — однаково мало.

Подивімося на інше джерело — власні кошти внутрішнього інвестора. 2003 року всі підприємства України показали фінансовий результат в обсязі 20 млрд. грн. Це 7,6% від ВВП. Чистий прибуток становив близько 7 млрд. грн., або 2,8% від ВВП. Заощадження населення — це ще 4,5% від ВВП. Тобто навіть за найоптимістичнішим сценарієм, якщо ми всі ці кошти спрямуємо на капіталізацію банківської системи, то доведемо частку капіталу банківської системи у ВВП до 10%. Це дуже невелика сума з погляду динаміки зростання активів і її перспективи на 3—5 років. Це весь наш внутрішній потенціал. Він може бути збільшений, зменшений — але порядок сум такий. Отже, і власних коштів сьогодні замало для вирішення проблеми капіталізації.

Третє джерело — залучення коштів зовнішнього інвестора. Воно може стати реальним при виконанні низки умов. Насамперед — це прозорість економіки. Той рівень корпоративного управління, який існує сьогодні в нашій країні, не сприяє зацікавленню зовнішнього інвестора у вкладенні коштів у банківську систему. Це одна з найважливіших причин недостатньої капіталізації. З іншого боку, застосування боргових механізмів із залученням гарантій держави могло б переконати міжнародні фінансові інститути дати такі гроші.

Костянтин Ворушилін: — На сьогодні найреальніше і найсильніше джерело поповнення капіталу — це кошти населення. Депозити в Україні стали для громадян не засобом заощадження, а засобом заробляння грошей на відсотках. Тому можна сказати, що певна інвестиційна привабливість банків — принаймні для населення — існує. Ми регулярно виплачуємо чималі дивіденди. Але досі частенько зіштовхувалися з ситуацією, коли фізичні особи не хочуть іти в податкову, брати необхідну для купівлі акцій довідку — через невизначеність із їхнім оподаткуванням. Хоча реально вони тримають депозити в банку вже по сім-вісім років і суми там по 50—60 тис. доларів.

Тобто сьогодні можна й потрібно залучати фізичних осіб для формування статутного капіталу банку.

Сергій Волков: — Я вважаю, що проблема капіталізації — суто банківська. Хоча тут висловлювалася думка, що вона загальнонаціональна, просто банківська система першою відреагувала на цю тенденцію. За останні вісім місяців це питання порушується вже вдруге чи втретє. Банківська система і банки практично вичерпали внутрішні резерви для підвищення капіталізації. Прибутковість банківського бізнесу має тенденцію до зниження, конкуренція зростає, є демпінгові ситуації...

Якщо говорити про резерви, то, напевно, ефективніше було б використовувати зовнішні кошти. Гадаю, всі ви мали досвід спілкування з іноземними фахівцями, які говорили, що економіка розвивається нормально, є непогані тенденції, проте законодавче поле і політичне середовище сприймаються як перешкоди для входження в банківський бізнес…

Микола Задвернюк: — На мій погляд, навіть з урахуванням того, що обсяг власного прибутку банків не такий уже великий, порівняно з валовим внутрішнім продуктом, за деяких обставин він міг би відіграти свою роль у підвищенні капіталізації банків. Навіть загальне збільшення капіталу по системі на 0,5—1 млрд. грн. почало б працювати на економіку держави, зокрема у вигляді кредитів. І принесло б у кілька разів вищу фінансову віддачу.

«ДТ»: — Отже, прихід західного інвестора в український банківський бізнес — перспектива дуже віддалена. Чого ж реальніше чекати — виходу банків на фондовий ринок, який покаже реальну ціну цих бізнесів, чи законодавчого встановлення податкових пільг на капіталізацію прибутку?

Сергій Тігіпко: — Гадаю, вихід передусім полягатиме в тому, що банки почнуть виводити на ринок свої акції. Що це будуть за акції — вирішувати самим банкірам: будуть це привілейовані акції, які забезпечують лише стабільні дивіденди, чи якісь інші, але вони найближчим часом з’являться на ринку.

Якщо говорити, коли все це почнеться... Усе залежить від того, яким шляхом підуть гроші. Перше — з-за кордону. Вони підуть лише після загальної легалізації, і передусім це будуть українські, вивезені свого часу за кордон, гроші. Якщо ми будемо більш-менш спокійно ставитися до цього процесу — не звідки гроші, а куди, щоб вони зайшли і працювали в економіці України, — результат не забариться. Ми нині підвищили ставки на залучення субординованого боргу, і вони становлять до 10% у доларах. За кордоном у банківському бізнесі стільки заробити складно.

Щодо фізичних осіб. Зарплати зростають, і з’являється можливість залучати гроші не тільки через депозити, а й шляхом входження у власність. Щоб вивести акції на біржу і торгувати ними в Україні, необхідна інфраструктура є.

Пільги. Я хочу дочекатися тієї політичної реформи, яка комусь подобається, комусь не подобається, однак дозволить — чи навіть примусить — Верховну Раду приймати непопулярні рішення, орієнтуючись на кінцевий результат. Тоді депутати скажуть: ми розуміємо, що нікому не подобається, коли банки не сплачують податки, а вкладають гроші в розвиток. Однак якщо цього не зробити сьогодні, то завтра лікарі й учителі одержуватимуть зарплату нижчу, тому ми голосуємо за це рішення. На сьогодні пільгове оподаткування — це лише побажання банкірів і тієї невеликої кількості фахівців, котрі професійно розуміють проблему.

Люди сьогодні бояться банків. Вони знають максимум три операції: зняв гроші, поклав на депозит і взяв кредит. Та й кредити стали запитувати лише в останні рік-півтора. А банк же здійснює ще 70—80 різних операцій, які дають прибуток і якими можна користуватися!

Учити людей — надзвичайно важливе завдання банків, і передусім Національного. Приміром, Народний банк Польщі проводить навіть окрему програму для ксьондзів, щоб вони розуміли суть банківських послуг.

Олександр Сугоняко: — Темпи зростання активних операцій банків — це темпи зростання попиту суспільства на банківські послуги. Якщо суспільство зрозуміє, що вони завтра будуть ще більшими, то фізичні особи вгатять у банківську систему такі ресурси...

Як правило, у розвинених країнах банки обслуговують стільки ж фізичних осіб, скільки і юридичних. А в нас лише 11% активів — кредити фізичним особам. Колосальний потенціал зростання! Щоб його задіяти, необхідно нарощувати капітал.

Якщо ми не оподатковуємо прибуток, який спрямовується на збільшення капіталу, що це означає? Уявіть собі 10 мільярдів прибутку, що влився в капітал. При 25-відсотковому податку на прибуток бюджет недоотримає 2,5 мільярда. Але 10 млрд., на які збільшилася капіталізація, дають нам можливість збільшити активи на 100 млрд.! Бюджетові це через рік дасть додаткових мінімум сім мільярдів гривень! Але ця схема спрацює лише за однієї умови — коли забезпечуються такі темпи зростання, які є у нас сьогодні. Це вагомий аргумент за підготовлений Асоціацією українських банків законопроект, що його ми вноситимемо на розгляд ВР.

«ДТ»: — Які проблеми з капіталізацією у державних банків?

Олександр Сорокін: — У нас усього два державних банки зі 187 зареєстрованих в Україні (у Росії — дев’ять державних, у Польщі з 60 банків — сім державних, в Угорщині — чотири). І чомусь часто можна почути, що у держбанків особливі проблеми з капіталізацією. Свого часу, 1992 року, уряд вклав у наш банк 12 млн. грн. Сьогодні наш капітал становить 470 млн. грн., тобто в 39 разів більше. З точки зору відносної — це багато. З точки зору абсолютної, 70—80 млн. дол. — це мало. Нам для обслуговування клієнтів потрібно мати хоча б 300 млн.

Останніми роками відбулися певні зміни в підході до державних банків. Ми акціонувалися в жовтні 2000 року, і відтоді весь прибуток після сплати податків, відповідно до постанови Кабінету міністрів, спрямовуємо на збільшення капіталу. Є розхожа точка зору: а чи потрібне бюджетне вливання? Звісно, від нього ніхто не відмовиться. Питання в іншому: на яких умовах?

Сьогодні (12 травня. — Ред.) Кабмін знову прийняв рішення спрямувати весь прибуток державних банків за минулий рік на збільшення капіталу. Це хороше явище в економіці.

Микола Суганяка: — В Ощадбанку один акціонер. Тобто у нас відкрите акціонерне товариство, але воно таке відкрите, що зовсім закрите. Тому ситуація з капіталізацією у нас інша, ніж у комерційних банках. Судіть самі. Джерела, з яких банки можуть капіталізуватися, тут уже називалися. Однак рішення про це мусить приймати наш єдиний акціонер — держава.

Уряд спільно з Національним банком протягом трьох років подавав на розгляд парламенту листи, розрахунки, відповідно до яких у бюджеті України мають бути передбачені кошти на збільшення капіталу Ощадбанку. І всі три роки ця стаття з бюджету викреслюється. Після чого я сам пройшовся по владних коридорах, намагаючись вирішити це питання. Важкувато ходити.

Попри все це, за останній рік регулятивний капітал Ощадбанку збільшився майже на 200 млн. грн. На початку 1993-го він був мінус 49 млн. грн., сьогодні — близько 160 млн. грн. Кабмін дозволив і нам спрямувати прибуток на збільшення регулятивного капіталу. А також ухвалив рішення не стягувати з нас як із держпідприємства 15% дивідендів, спрямувавши їх на капіталізацію. Тобто уряд досить послідовний у збільшенні нашого капіталу.

Те ж саме із субординованим боргом. Ми провели низку нарад із його формування, є пропозиції, наприклад, від Пенсійного фонду. Щоправда, нагадаю, що субординований борг може становити не більш як 50% від основного капіталу, тобто з допомогою нього ми можемо збільшити капіталізацію до 200—240 млн. грн. Не виключається й можливість приватизації нашого банку, це записано в нашій стратегії розвитку. Однак це питання не сьогоднішнього дня.

«ДТ»: — Гаразд, досягли ми високої капіталізації, що далі? Адже надмірна капіталізація — свідчення недостатньо ефективного використання власних коштів банку…

Петро Переверзєв: — Я представляю банк, котрий певною мірою є реалізацією мрії про капіталізацію. По-перше, у нас найбільш капіталізований в Україні банк, наш капітал на третину покриває чисті активи. Всього ж із початку існування ПУМБу капітал зріс у сім із половиною разів.

По-друге, у нас дуже прозорий капітал: 50% українського, донецького, 50% — західного, включно з відомим міжнародним фінансовим інститутом.

Наш іноземний акціонер — це портфельний інвестор. Його основна мета — не прибутковість капіталу, хоч це парадоксально, а чистота інвестицій. Йому байдуже, заробимо ми на мільйон більше чи менше, — головне, щоб банк не потрапив у якусь неприємну історію. Західного акціонера цікавить насамперед присутність на цьому ринку.

Що ж виходить? Навіть якщо один із інвесторів захоче продати свою частку, сьогодні для нього це колосальна проблема. Банк такої моделі, як у нас, не може активно відкритися, сьогодні іноземці не розуміють, навіщо їм відкриватися, нарощування капіталу їх теж не цікавить. А ось реалізовувати свої акції на фондовому ринку — це цікавіше.

Сергій Тігіпко: — Хотілося б сказати кілька слів про чистоту капіталу. Певний час ми не звертали на цю проблему уваги, намагаючись набирати дедалі більших темпів. Але зрештою ця неуважність відгукнеться — коли банк приходить до якихось проблем, і ми бачимо, що капітал у нього надутий, фактично фіктивний. Тоді цей капітал просто не спрацьовує.

Аби прийшов іноземний інвестор — стратегічний чи портфельний, —необхідно, щоб він повністю бачив усю картину, розумів, куди приходить. НБУ готує положення, відповідно до якого не рефінансуватимуться комбанки, якщо вони до останньої фізособи не розкриють нам інформацію про власників, котрі мають реальний вплив на діяльність банку. Природно, діяти воно почне не завтра й не післязавтра, але таким шляхом треба йти. Якщо люди хочуть отримати від держави гроші, ми повинні бачити, що це за люди і яка в них репутація.

Антон Бутейко: — Говоримо ми суто банкірською, «пташиною» мовою, яка не завжди буде зрозуміла читачам. Хотів би сформулювати головне, на мій погляд.

Є проблема капіталізації. Це проблема не банків. Банки свій прибуток отримають завжди, навіть якщо зменшиться їхня частка ринку. Це проблема розвитку держави загалом, і думати про її вирішення повинні всі. Простий приклад: ми вже казали, що тільки 30% коштів громадяни несуть у банки на депозити. Решта — у панчохах. Треба закликати людей нести гроші в банки — це збільшить їхню стабільність.

Друге — пенсійні фонди. Вони не працюють, як повинні б працювати, а це теж джерело. Потрібно, щоб усі, хто доклав руку до їх створення (чиновники, депутати), зробили систему працездатною. Те ж саме стосується страхового ринку й іноземних інвестицій. Немає у нас сприятливого інвестиційного клімату — потрібно закликати людей заміняти тих, хто сьогодні займається політикою, але не піклується про прозорість економіки.