Зовсім недитячі ігри

Травень видався багатим на події, які безпосередньо стосуються енергетичної безпеки України. Як це часто буває, більшість з них відбувалися вдалині від наших кордонів і не привернули достатньої уваги вітчизняних засобів масової інформації, не кажучи вже про фахові коментарі вітчизняних експертів. Тим часом на початку травня було завершено прокладання першої черги «Північного потоку», 25 травня в Брюсселі відбулася презентація «Південного потоку», а 30 травня Німеччина оголосила про намір закрити всі атомні станції до 2022 року. Спробуємо відповісти на запитання, чи не випадково збіглися в часі всі ці події, зважаючи на роль Німеччини як економічного драйвера ЄС, на якому тримається нині вся єврозона? Почнемо з кінця, тобто з атомної політики Німеччини.

На тлі кризи з атомними станціями в Японії уряд Ангели Меркель прийняв рішення закрити до 2022 року всі атомні станції країни. Як заявив міністр навколишнього середовища ФРН Н.Ретген, на той час країна перейде на альтернативні джерела енергії - вітрову енергію, сонячну і на біопаливо. Нині на території Німеччини розташовано 17 ядерних реакторів. Сім з них (найстаріші побудовані до 1980 року) було відключено відразу після аварії на «Фукусіма-1», ще шість відключать у 2021 році, решту - ще через рік. У зв’язку з цим рішенням на реформу енергосектора Німеччини протягом наступних десяти років необхідно буде витратити не менш як трильйон євро.

Тепер подивимося на «атомну» карту Європи. Німеччина з усіх боків оточена атомними станціями інших країн, включаючи Францію, Бельгію, Нідерланди, Чехію, та й Швеція з Великобританією не так далеко. У випадку аварії на будь-якій з них територія Німеччини вразлива, а, беручи до уваги сумний досвід Чорнобиля, вона має розглядатися вразливою навіть у тому разі, якщо аварія станеться за тисячі кілометрів від Берліна.

Зважаючи на неперевершену німецьку акуратність і високу якість німецької техніки, відмова від власних станцій у той час, коли поруч перебувають аж ніяк не сучасніші енергоблоки інших країн, виглядає щонайменше політичним популізмом.

І такий популізм тим більше надзвичайний, що 2 червня ц.р. про намір побудувати 16(!) ядерних реакторів заявила Саудівська Аравія, де, як відомо, немає проблем ні з нафтою, ні з газом, ні з сонячною енергією. Туреччина починає будувати свою першу атомну електростанцію, але ж практично вся територія Анатолії - сейсмонебезпечна.

Цікаво було б дізнатися, коли в Німеччині востаннє було зафіксовано цунамі? А більш-менш помітний землетрус? Чи уявляють собі впливові німецькі «зелені», що означає «вивести станцію з експлуатації»? Ну ніяк не виходить пасторальна картинка зеленої галявини з вітряком і сонячною «батарейкою».

А от що справді спадає на думку - то це те, що Німеччина має різко збільшити споживання російського природного газу. Загальна частка в 31% у «Північному потоці» двох німецьких компаній - E.ON Ruhrgas і Wintershall (BASF) говорить сама за себе. Що, крім політичних дивідендів, дає цей проект Німеччині? Нічого. 20 млрд. кубометрів газу, які вона одержуватиме, просто перенаправляються на той самий ринок з української газотранспортної системи…

Втім, ніхто не може заборонити суверенній країні викинути трильйон євро на вітер. Наша турбота - власна енергобезпека. А вона безпосередньо залежить від реалізації більш ніж сумнівного проекту «Південний потік». Хоч би що казали в Кремлі і московському Білому домі, це - російський проект, і будь-які стоси марних угод не можуть додати йому статусу «європейського». Читачі російських ЗМІ минулого тижня могли б подумати, що презентація цього проекту в Брюсселі 25 травня за участі єврокомісара з питань енергетики Г.Оттінгера пройшла успішно, і Європа підтримала цей проект. Нічого подібного. Г.Оттінгер прямо і без натяків заявив, що пріоритетом для ЄС є комплекс проектів Південного транспортного коридору, основним стрижнем якого є Nabucco. Це він у своєму виступі назвав Україну «бебі», затисненою між Росією і ЄС, маючи на увазі нашу відносну незахищеність перед свавіллям «Газпрому». Що ж, дитина Україна чи ні, але ігри на нас чекають зовсім недитячі.

Заклик Європи був однозначним: допустіть незалежних виробників газу до труби, усуньте монополію «Газпрому», не перешкоджайте прямим зв’язкам каспійських країн з ЄС і... будуйте собі «Південний потік». Але за умови виконання перших трьох умов «Південний потік» не потрібен, це зрозуміло всім, і «Газпрому» у тому числі.

В усій цій історії є ще один учасник гри, який поки що зберігає мудре мовчання, не втручаючись у діалог Росія-ЄС. Це Туреччина. Офіційні кола Турецької Республіки навіть проігнорували дуже сміливу заяву керівника проекту «Південний потік» Марсела Крамера про те, що трубу буде побудовано і перші поставки газу слід очікувати вже 2015 року, незважаючи на позицію Туреччини. Але не все так просто.

Пан Оттінгер відреагував на це так: «Сьогодні я прийшов сюди послухати і дізнатися щось нове. На мою думку, «Південний потік» виглядає скоріше концепцією, ніж реальним проектом».

У Туреччині це добре розуміють. Тому замість того, щоб змагатися зі стратегічним партнером - Росією, президент Абдуллах Гюль відвідав 30 травня з візитом Ашгабат, де під час переговорів з президентом Туркменистану Гурбангули Бердимухамедовим питання про поставки туркменського газу в Туреччину і для Nabucco було одним з основних. А вже 8 червня в турецькому Кайзері країни - учасниці проекту Nabucco підписали двосторонні договори. Туреччина офіційно підтримала Nabucco.