Уран без грошей

В Україні дуже люблять поговорити про диверсифікацію джерел енергії. Проте розмови ці мають яскраво виражений ритуальний характер. Чиновники легко й охоче прогнозують років на 10-20 уперед, але й гадки не мають, що буде наступного року. Складають програми, дійшло вже до нацпроектів, але реальне просування у більшості напрямів - близьконульове. Майже не фінансують навіть проектів, що обіцяють швидку віддачу.

Зате легко знаходяться гроші на абсолютно «відкотні» проекти на кшталт закупівлі морських бурових у офшорів за подвійною ціною та їм подібні.

А от решта фінансується за глибоко залишковим принципом. Так, половину електроенергії в Україні виробляють атомні електростанції. Їхній відпускний тариф практично втричі нижчий від тарифу для споживачів, і саме на АЕС, власне, й тримається енергозабезпечення країни. Причому це становище зберігається вже багато років.

Однак потреби ядерного комплексу - не пріоритет. На відміну, скажімо, від щільно курированої бізнес-групами вітроенергетики (відпускні тарифи якої вдвічі перевищують ціни Енергоринку) або фотоелектричних станцій (де ціна вже вшестеро вища, але це - особистий бізнес віце-прем’єра)...

Уже багато років говориться про необхідність самозабезпечення країни ураном. Проте його внутрішній видобуток що у середині 90-х років минулого століття, коли приймали програму форсованого розвитку галузі, що сьогодні забезпечує потреби вітчизняних атомних станцій лише приблизно на третину.

Проектів із різкого нарощування виробництва вітчизняного урану було предосить. Але видобуток на єдиному в країні урано­добувному державному підприємстві «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» роками коливався на позначці 800 тонн уранового концентрату на рік. Згадалося, що його планували довести до 2010 року до півтори тисячі тонн.

Та весь час щось заважало. То довго ділили, кому належатиме найбільше в Європі Новокостян­тинівське уранове родовище (по ходу в столичних коридорах влади його наполегливо проштовхували і на приватизацію). То заважали пертурбації в керівництві, то щось іще.

Тож реально 2010 року Схід­ний ГЗК виробив тільки 849 тонн концентрату, а 2011-го збирався збільшити виробництво ще від­сот­ків на п’ять. Власне, цей невеликий приріст забезпечив видобуток руди, розпочатий на багатостраждальному Новокостян­тинівському родовищі.

А основну масу урану вже років 40 видобувають усе ті ж дві кіровоградські шахти - Інгульсь­ка і Смолинська.

При цьому, видобуваючи найбільше від усіх урану, Смолинська шахта (у 2011 році від неї очікували 410 тонн концентрату) вже вибрала понад половину розрахункових запасів базового Ватутінського родовища. І вже вступила в стадію зменшення видобутку. Хоча запасів руди в її діючих контурах вистачить ще років на 10-15 (залишилося до 8 тис. тонн), а 2010 року було запущено новий горизонт на глибині 650 метрів.

Однак у в перспективі її персонал будуть потроху переводити на Новокостянтинівську шахту (вона розташована між Смолиним і Кіровоградом). Заодно саме в Смолиному збираються побудувати спільний українсько-російський завод з виробництва ядерного палива для АЕС. На початку грудня 2011 року під нього виділили 7 га землі. Тож селище не помре.

У розташованої на самісінькій околиці обласного центру Інгульської шахти перспективи веселіші. Це взагалі унікальний об’єкт за будь-якими критеріями. Руду в ній видобувають прямо під обласним центром, що викликає ажіотажний інтерес у преси і «зелених». Утім, реально ніякого суперкомпромату вони так і не нарили.

Хоча на глибинах від 160 до 650 метрів справді вирито підземне місто, котре розробляє два уранові родовища - Мічурінське і Цент­ральне. Одних вертикальних стволів тут п’ять, плюс для обслуговування віддаленого Мічурінсь­ко­го родовища прорили підземний тунель завдовжки майже 6 км, що проходить під річкою Інгул. За інформацією на кінець року, у 2011-му тут розраховували видобути руди, достатньої для отримання 370 тонн уранового концентрату.

При цьому, на відміну від більш як наполовину вибраного Ватутінського родовища, на глибших горизонтах Мічурінсь­кого ще є досить пристойні запаси. Західна зона Центрального родовища за запасами (52 тис. тонн) тільки удвічі поступається Новокостянтинівському. Але оскільки родовище розташоване прямо під містом, його розробка вкрай ускладнена.

Окрім того, руда Кіровоград­щини належить до бідної (в ос­нов­ному із вмістом урану менш як 0,1%). Тобто з однієї тонни руди (фактично це граніт) можна отримати лише близько кілограма урану. Родовища складні - руда залягає величезними лінзами. Тому при її видобутку доводиться нарізати так званий блок, у середньому по 50-70 тис. тонн. Його поступово підривають і вивозять на переробку, заповнюючи порожнину пустою породою.

Основну масу легкодоступних руд на невеликих глибинах вибрали ще за часів СРСР. Хіба що зрідка зустрічаються багатші ділянки. На Новокостянтинів­ському родовищі вміст урану трохи більший (0,13-0,2%), а руда залягає не так глибоко.

Якщо на Ватутінському родовищі розробку зараз ведуть уже на глибині 650 метрів, то в новій шахті уран поки що є і на 180-240 метрах. Запаси урану в ній оцінили майже в 93 тис. тонн, яких ядерній енергетиці вистачить на десятки років. Тож по Новокостянтинівському родовищу є оптимістичний програмний документ, який передбачає вихід протягом п’яти років на проект­ну потужність, яка становить 2500 тонн урану.

Папірець типово український - на найближчі десятиріччя видобуток прописано з точністю до сотні кілограмів на рік. Але там є один рядок: «Кошторисна вартість проекту - 6,5 млрд. грн.». Що автоматично перетворює його на чергову «хотілку».

Для порівняння, у середині грудня 2011 року відбулося засідання оперативного штабу будівництва на Новокостянтинівській шахті. Висновки виявилися не вельми райдужні. Так, бюджетне фінансування в обсязі аж 23,3 млн. грн. на рік так і не надійшло. Станом на початок грудня капітальні витрати фінансували в основному за рахунок власних коштів СхідГЗК, на що пішло 63,3 млн. грн. Тож видавався сумнівним навіть досить скромний план річного видобутку в 75 тис. тонн руди (99 тонн урану)... За підсумками року очікували лише близько 55 тис. тонн (73%).

У вересні минулого року Східний ГЗК звернувся з листом до Міненерговугільпрому з проханням ініціювати відновлення дії цільової надбавки до відпуск­ного тарифу, встановлюваного НАЕК «Енергоатом», для фінансування програм розвитку ядерно-паливного циклу. Таку схему фінансування вже застосовували у 2008-2009 роках, і вона дала змогу залучити кошти в обсязі 220 млн. грн.

Однак 2010 року надбавку на створення резерву ядерного палива та матеріалів, розвиток ядерно-паливного циклу і приведення в безпечний стан уранових об’єктів Східного ГЗК зрізали... І надій на відновлення її дії небагато. Хоча йдеться про трохи більше як половину відсотка від тарифу НАЕК.

Враховуючи традиційно сильне вугільне лобі в Україні, атомники багато років оперують простим порівнянням - Новокостян­ти­нівська шахта рівноцінна будівництву 29 вугільних шахт потужністю по мільйону тонн вугілля на рік. Виходить наочно, але допомагає поки що не дуже.

Щоправда, вже було заявлено, що 2012 року фінансування капітальних витрат за рахунок власних коштів зросте до 500 млн. грн., щоб довести видобуток уранової руди на новій шахті до 100 тис. тонн на рік (близько 130 тонн урану). Це непогано, коли забути, що влітку 2012-го очікували отримали 184 тонни. Просто чудес не буває, на прориви потрібні гроші...

За розрахунками фахівців ГЗК, для виведення шахти на проектну потужність необхідно протягом найближчих чотирьох років залучити близько 5 млрд. грн. довгострокових (семирічних) кредитів. За світовими стандартами - небагато. Але в умовах України жоден банк чи група банків не ризикне їх видати. Довго вели переговори з державними Ощадбанком і Укрексім­банком, розглядали кредити комерційних банків, включаючи російський «Сбербанк», але майже безрезультатно. Не дуже великі кредитні лінії для ГЗК відкрили хіба що росіяни.

Ще 1,6 млрд. грн. мали становити власні кошти підприємства. Та от з’являться ці власні кошти тільки після реалізації проекту. В умовах українських реалій - це майже зачароване коло.

Зрештою, стали просити менше, що за фактом означає чергову відстрочку виходу на самозабезпечення АЕС своїм концентратом. Нині з’явився проміжний план: позичити хоча б мільярд гривень. За словами генерального директора ДП «СхідГЗК» Олександра Сорокіна, це дасть можливість увести в експлуатацію пусковий комплекс «Ново­костянтинівки». Проект виглядає самоокупним і зможе забезпечити щорічний видобуток до 500 тис. тонн руди, при переробці якої можна отримати 700-800 тонн уранового концентрату. Тобто видобуток ГЗК може подвоїтися. Щоправда, це далеко від планованих на 2015 рік 2200 тонн (раніше ще більше - 2500).

А про записані в діючій програмі 3500 тонн видобутку уранового концентрату через десять років, на жаль, навіть не смішно згадувати. Не те, щоб це було неможливо (у Казахстані зуміли наростити видобуток значно стрімкіше). Просто поки пріоритети не зміняться - це лише чергова, нічим не підкріплена цифра.

Тож доводиться шукати резерви. В останні роки приступили до активної переробки відвалів. Починали на Смолинській шахті, де ввели в дію рудосортувальний комплекс «Алтай», експлуатація якого дала змогу за три роки переробити більш як половину обсягів відвалів. При цьому з 3,5 млн. тонн породи одержали понад 370 тонн урану. Влітку 2011 року невеликий рудо­сортувальний комплекс запрацював і на Інгульській шахті. А в міру завершення переробки відвалів на Смолинській шахті звідти перекинуть і обладнання. Планується створення комплексу «Інгул» потужністю близько 1 млн. тонн породи на рік. За сім-вісім років на ньому перероблять відвали і цієї шахти. У результаті додатково буде отримано ще кілька сотень тонн урану.

Заодно поліпшать екологію - відпрацьовані відвали цілком можна буде використовувати для будівництва полотна доріг. Після переробки їхня радіоактивність має бути нижчою від нормативної.

Окрім того, на ГЗК стали застосовувати і технологію видобутку дуже бідних руд методом прокачування через рудний блок дуже слабкого розчину сірчаної кислоти. Методика досить цікава й ефективна. Спочатку гірський масив бідної руди дроблять вибухами, потім починають закачувати розчин. Через місяць у розчині з’являється уран. Такий блок прокачують близько року, вимиваючи понад 70% урану, що міститься в ньому. Це приблизно на 40% дешевше, аніж вивозити руду, переробляти, а потім засипати

порожнини. У підсумку стала можливою розробка і бідніших покладів.

На Інгульській шахті у 2009-2010 роках було в такий спосіб видобуто 23,6 тонни урану. У 2011 році ефект від цього методу очікувався на рівні 15 тонн. У перспективі планують вийти на рівень 30 тонн на рік. На Смолинській шахті з весни почав працювати схожий проект, котрий уже видав кілька тонн урану. Загалом, глибину переробки всіляко збільшують. Хоча з цифр видно, що навіть у перспективі це лише кілька відсотків додаткового видобутку, і погоди вони не зроблять.

Із часом технологію видобутку урану шляхом прокачування кислоти через свердловини буде впроваджено і на новому Сафо­нівському родовищі (Миколаїв­ська область). Розра­хо­вують вийти на 100-150 тонн на рік (запаси урану там - до 3000 тонн). Поки ж іде тривалий процес узгодження. Причини затримки традиційні: погоджень і слухань багато, а от грошей - мало (кілька років тому проект оцінювали приблизно в півмільярда гривень).

Власне, фраза «грошей нема» - ключова. Втім, дивлячись для кого. Адже як легко знаходять, наприклад, кілька мільярдів гривень для будівництва не надто потрібної елітної електрички до аеропорту «Бориспіль» (з довжиною нової ділянки всього 8 км) або на інші в принципі не окупні проекти, які зате утворюють потужні потоки коштів «на сторону»... Але це вже особливості мотивації української бізнес-еліти, котра успішно загнала «цю» країну у третій світ. А от те, що окупається, намагаються, навпаки, «трошки» подоїти.

Тож купувати уран у Росії ми будемо, схоже, ще довго. І гроші для цього знайдемо. У тариф включимо.