Професійна складова

Сер Вінстон Черчілль якось зауважив: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч — на наступне покоління». Це висловлювання цілком могло б стати гаслом другого спільного науково-технічного семінару-наради «Розвиток атомної енергетики Росії та України — чинник стабільного міждержавного співробітництва», який відбувся минулого тижня на базі Запорізької АЕС у Енергодарі. Як і попередній семінар, що пройшов рік тому в підмосковному Колонтаєво, він був організований під егідою Національної академії наук України і Російської академії наук. Крім представників двох академій, у його роботі брали участь керівники, провідні спеціалісти міністерств і відомств, підприємств ядерної енергетики та промисловості, науково-дослідних і проектних організацій, вищих навчальних закладів двох країн.

Учені і практики заслухали та обговорили доповіді про реалізацію стратегічних планів розвитку атомних енергопромислових комплексів (АЕПК) України і Росії, про перспективи міжнародного співробітництва, досвід експлуатації АЕС і діяльність підприємств АЕПК, поводження з відпрацьованим ядерним паливом (ЯП) і радіоактивними відходами, про науково-технічне забезпечення розвитку атомної енергетики і промисловості.

«Базовою передумовою для успішного співробітництва наших країн є спільність інтересів, — зазначив у своїй доповіді віце-президент ВАТ «ТВЭЛ» Василь Константинов. — Відповідно до енергостратегії України до 2030 року планується побудувати до 20 нових блоків. І ми як постачальники ядерного палива вітаємо такі амбіційні плани нашого партнера, сподіваючись, що в міру зростання кількості нових блоків збільшуватимуться і наші поставки палива. Адже ключовим моментом стратегії «ТВЭЛ» (хай там як її переінакшують у ЗМІ) є максимальне задоволення потреб замовників. Тому, коли ми бачимо з боку України бажання самостійно виробляти ЯП, першими йдемо назустріч, пропонуючи найдосконаліші технології зі створення регіонального заводу потужністю 500—600 ТВЗ (тепловидільних збірок) на рік. Принциповою новацією є намір не просто організувати виробництво зі складання, а розвинути повний цикл фабрикації з поетапним запровадженням трьох черг — від спорядження твелів і складання ТВЗ до виробництва таблеток і порошку».

«Формулюючи наш проект, ми насамперед брали до уваги занепокоєння української влади питаннями енергобезпеки. Саме тому запропонували навіть більш радикальне розв’язання проблеми, ніж те, яке реалізується нині в Україні через диверсифікацію іноземних постачальників: замість розподілу імпортної залежності — її принципове скорочення. Таке рішення краще, оскільки спирається на перевірену роками технологію з гарантією одержання оновлень, що дуже важливо у разі подовження паливних циклів. Більш того, ми готові взяти на себе зобов’язання із забезпечення спільного виробництва послугами зі збагачення урану.

Проте мушу зауважити, що потенціал нашого співробітництва використовується далеко не повною мірою. Судіть самі, у той час як із чеськими, словацькими, угорськими, фінськими партнерами ми активно реалізуємо програми підвищення потужності станцій, збільшення КВВП (коефіцієнта використання встановленої потужності) за рахунок збільшення тривалості паливних циклів, взаємодія з українськими партнерами за цими важливими напрямками не така, як могла б бути», — сказав В.Константинов.

Щоб стало до кінця зрозуміло, про що йдеться, слід врахувати, що сьогодні на українських АЕС експлуатуються 15 ядерних енергоблоків російського дизайну (13 — із реакторною установкою ВВЕР-1000 і два — ВВЕР-440). Паливо для них поставляє російський «ТВЭЛ» на основі угоди, термін дії якої закінчується наступного року.

Український промисловий потенціал забезпечує виробництво природного урану в обсязі близько 30% від потреб вітчизняних АЕС. До того ж у країні немає потужностей для збагачення урану, не кажучи вже про наступні стадії виробництва ЯП, які зосереджені в РФ. На думку президента НАН України Бориса Патона, це зумовлює необхідність тісної кооперації наших країн зі створення в Україні заводу з фабрикації палива для АЕС, розвідки і розробки уранових родовищ.

Завдання створити в Україні потужності для виробництва ядерного палива і його елементів у кооперації з іншими країнами визначене і цільовою програмою «Ядерне паливо України до 2013 року», затвердженою постановою Кабміну трохи більше місяця тому. Вона, зокрема, передбачає збільшення щорічного виробництва концентрату урану до 1880 тонн і будівництво заводу з виробництва ТВЗ потужністю 220 тонн збагаченого урану на рік.

Розмови про те, що в інтересах національної безпеки країні необхідна диверсифікація поставок ЯП, в Україні тривають далеко не перший рік. Ця вимога міститься і в «Енергетичній стратегії України на період до 2030 року», яка передбачає наявність не менш як трьох постачальників палива для вітчизняних АЕС.

Реалізовувати задумане почали в 2005 році: для дослідної експлуатації на Южно-Українській АЕС установили шість паливних касет виробництва Westinghouse (США). Згодом було поставлено ще 42 касети. А на початку 2008-го було підписано контракт на поставку 630 ТВЗ, що дає змогу цілком забезпечити роботу трьох реакторів Южно-Української станції в 2011—2015 роках.

Російська сторона сприйняла це, м’яко кажучи, без захвату. У пресі з’явилися заяви, що «за технологічним рівнем паливним збіркам Westinghouse ще дуже і дуже далеко навіть до не останніх російських розробок», та й вартість американської паливної збірки, за різними оцінками, на 25—50% вища від російського аналога.

Така реакція російського монополіста цілком закономірна. Хоча насправді контракт із Westinghouse несуттєво вплинув на традиційні обсяги поставок палива. Хіба що створив прецедент, який загострив відносини з традиційним постачальником, термін дії контракту з яким завершується наступного року. Що й підтвердив подальший розвиток подій.

Наприкінці січня цього року заступник міністра палива та енергетики України Наталія Шумкова повідомила, що переговори між «Енергоатомом» і «ТВЭЛом» переходять у завершальну стадію. Йшлося про підписання короткострокового контракту на поставки свіжого ЯП у 2009 році, довгострокового (до 2026 року) контракту на поставки з 2010 року, договору про закупівлю «ТВЭЛом» концентрату урану для подальшого збагачення і про намір будівництва в Україні заводу з фабрикації ядерного палива.

«Ніяких нездоланних протиріч у сторін немає. Сьогодні чотири документи вже практично готові до підписання. Триває узгодження їхніх окремих положень», — заявила заступник міністра.

Не менш оптимістично висловлювалася і прем’єр-міністр Ю.Тимошенко під час четвертого засідання Комітету з питань економічного співробітництва українсько-російської міждержавної комісії у квітні. Вона запевнила, що до 15 липня «ми сформуємо й подамо для обговорення довгостроковий контракт на десять років, який передбачає повноцінний, за всіма напрямками, розвиток співробітництва в секторі ядерної електроенергетики».

Проте до наміченого терміну просочилася інформація про те, що договірні сторони мають істотні розбіжності, через що підписання документів може бути відкладене. Так і сталося.

В інтерв’ю РІА «Новости» віце-президент «ТВЭЛ» В.Константинов заявив, що українська влада зволікає з підписанням довгострокового контракту на поставки ядерного палива для українських АЕС і вирішенням питання про будівництво заводу з виробництва ЯП за російською технологією.

Повідомлення голови «Енергоатому» Юрія Недашківського у середині вересня було більш оптимістичним: узгодження умов довгострокового контракту на поставки ядерного палива на українські АЕС завершено, протиріччя залагоджено. Проте дату підписання документів не було названо. Як з’ясувалося пізніше, це мало статися 2 жовтня. Та буквально в останній момент українська делегація скасувала свій візит до Москви (про що повідомляло «ДТ»). Нібито заради того, щоб підписання контракту відбулося на листопадовій зустрічі прем’єрів України і Росії в рамках засідання Ради глав урядів країн СНД у Ялті.

Можливо, це виглядало б схожим на правду, аби не відбулося 13 жовтня засідання РНБОУ, де предметно говорили про ядерну безпеку країни. Президент В.Ющенко доручив уряду до кінця 2009 року опрацювати питання про будівництво заводу з виробництва ядерного палива на конкурсній основі. Примітно, що такої постановки питання дотепер не було — йшлося лише про вибір партнера.

Одне тішить — оптимізм не вичерпався. За словами Н.Шумкової, Мінпаливенерго розраховує на підписання довгострокового контракту з ВАТ «ТВЭЛ» у поточному році.

Щоправда, у російської сторони бачення перспектив менш райдужне. У Росії вважають, що завершення роботи над контрактом навряд чи слід очікувати раніше травня—червня наступного року. Каменем спотикання є питання про будівництво заводу з виробництва ядерного палива. Точніше, визначення Україною одного з двох стратегічних партнерів — Westinghouse або «ТВЭЛ». Російські експерти вважають, що В.Ющенко відкрито лобіює інтереси американської фірми. Та й запевняння Ю.Тимошенко в неминучості будівництва заводу, правду кажучи, їх не дуже тішать. Оскільки прем’єр «надзвичайно туманна в питанні про те, хто увійде в кооперацію з українською стороною».

З питанням про те, які ж насправді перспективи підписання договору, я звернувся до Наталії ШУМКОВОЇ.

— Підписання договорів, у тому числі й довгострокових, — повсякденна процедура для господарюючих суб’єктів. І якби їм ніхто не «допомагав», ніщо не завадило б підписати цей договір. Щодо будь-яких комерційних умов поставок, щодо обсягів, цінових показників ми завжди зможемо домовитися. Ніколи не буває ідеальних умов — виключно українських або виключно російських, завжди необхідний компроміс.

Звичайно, цей документ складний, тому що він підписується на термін, непропорційний з тим, на який ми підписали контракт із Westinghouse. Хоча й це можна зрозуміти, тому що з Westinghouse ми його підписували в надзвичайних умовах: не маючи ліцензованого палива та остаточної впевненості у його надійності, перспективах потужностей, розгорнутих Westinghouse у Швеції. Проте п’ятирічний термін контракту виправданий.

З росіянами ми вважали більш розумним підписати контракт з перспективою хоча б на десять років. Це не тільки нам дає можливість вибудовувати якісь умови, а й їм формувати свою політику на визначений період. Тому що, погодьтеся, п’ять років — це дуже мало. Паливо — продукт дорогий і наукомісткий, у його виготовленні, крім «ТВЭЛа», задіяні ще чимало партнерів. Та оскільки це питання пов’язане з будівництвом заводу, на сьогодні це є основним чинником остаточного узгодження, я сказала б, загального контексту. До того ж до вироблення умов будівництва заводу підключилися такі структури, як секретаріат президента, РНБОУ, вийшов указ президента, згідно з яким ми маємо до кінця року провести конкурсний відбір.

— Ви гадаєте, це реально?

— Звісно. Правду кажучи, ми вважали, що конкурсний відбір уже провели. Ми вислухали позиції сторін, визначилися з обсягом запропонованих послуг, їхнім наданням, виклали свою позицію вищим органам влади, які повинні були або дати нам повноваження з підписання, або виставити додаткові вимоги. Залишилося визначити чіткі критерії, щоб наші потенційні партнери — Westinghouse і Росія — уявляли, як ми їх оцінюватимемо.

Якщо йдеться про фахівців, то ми вибираємо собі партнерів за професійною ознакою. Дехто каже, що можна вибрати з урахуванням політичних, економічних, інших інтересів.

— Дехто — це фахівці?

— Не зовсім. Точніше, це не фахівці в цій галузі, але ті, хто відповідає за питання нацбезпеки, політику, міжнародні відносини. Можливо, ми не знаємо багатьох політичних віянь, може, вони не розуміють ціни питання — у чому ми виграємо або програємо, вибираючи того або іншого партнера. Ми, я маю на увазі атомників, професіоналів-енергетиків, готові пояснити свою позицію і готові почути політиків.

У зв’язку з цим цікава думка гендиректора ВП «Атомпроектінжиніринг» Володимира БРОННІКОВА.

— Володимире Костянтиновичу, проблема диверсифікації поставок палива для українських АЕС надумана чи справді реальна?

— І те, й інше. Ще за часів колишнього Союзу на Запорізькій станції ми вимагали від Мінатома або надати нам кваліфікованого опонента з палива, або навчити нас оцінювати його конструкцію. Тому що ми першими почали експлуатувати блоки-мільйонники, а конструюванням палива займалася тільки одна організація — АКБ «Гидропресс». Отже, існувала загроза, що через загальну помилку можуть виникнути проблеми.

Коли розпався Союз, ця проблема стала ще гострішою. Однак у перший рік ЗАЕС усе ж підписала угоду з «Гидропрессом» і «Курчатовским институтом» про те, що вони навчать, передадуть усі коди і документацію, природно, на платній основі. Не склалося. Потім ми намагалися диверсифікувати не тільки проектантів, а й заводи — виробників палива, оскільки в РФ почалася плутанина... А паливо нам поставляв тільки Новосибірський завод хімконцентратів. Пропонувалося два шляхи: будівництво складального заводу в Україні або ж створення холдингу, куди ми увійдемо як ланка сировинного ланцюжка — ураном, цирконієм, гафнієм. Це був би спільний бізнес, який підштовхнув би домовитися. От у цьому сенсі я вважаю проблему актуальною.

Крім того, за вимогою ЄС 15—20% палива для атомних станцій має закуповуватися в іншого постачальника. Саме тому три реактори Южно-Української АЕС, що саме і становить 20% від наших потужностей, працюватимуть на паливі Westinghouse.

Треба віддати належне, з усіх цих розмов росіяни зробили правильний висновок: «ТВЭЛ» диверсифікував як заводи — виробників палива (його зараз випускають у Новосибірську і Електросталі), так і конструкторів, задіявши нижньогородських проектантів. Це дало позитивний результат, давши змогу відновити поставки палива до Фінляндії та Східної Європи. Наскільки мені відомо, російську технологію готовий взяти і Китай.

— Що нам заважає це зробити?

— Будівництво заводу в Україні, не важливо, за чиєю технологією, ще не означатиме, що це підприємство стане цілком українським. Тому що займатися моніторингом, удосконаленням конструкції палива будуть ті, хто продасть нам технологію. У нас для цього немає кадрів. Щоб їх підготувати, треба пройти певні етапи. Чим, до речі, ми зараз і займаємося на базі Харківського фізико-технічного інституту. Для початку потрібні фахівці, котрі зможуть прочитати будь-яку конструкцію. Зауважте, не розробити, а прочитати: знати норми і правила інших виробників, уміти порівняти їх із нашими нормами і правилами.

— Тобто йдеться про елементарну грамотність?

— Цілком правильно. Країна, яка взялася за атомну енергетику, зобов’язана її мати. Для цього ми й намагаємося створити систему з п’яти провідних інститутів при Академії наук, розвинути їхню інфраструктуру. Адже розвиток науки — не завдання експлуатаційників, так прийнято в усьому світі.

— Якщо в Росії є два КБ, два заводи, то, виходить, диверсифікація для нас можлива і без Westinghouse?

— Можлива, але за умови, що ми управлятимемо цим процесом і нівелюємо надто виражену політичну складову, оскільки «ТВЭЛ» — комерційна організація. Однак щоб позбутися політскладової, потрібно увійти в «ТВЭЛ» акціонером. Тоді ніякі політичні катаклізми не чинитимуть жодного впливу. Тому що жоден політик при здоровому глузді не шкодитиме настільки великому бізнесу.

— Чим мотивоване співробітництво з Westinghouse?

— Вони передали нам технологію, уміння конструювати і читати конструкцію. На той момент росіяни були до цього не готові. А Westinghouse зацікавив наш ринок.

— І не більше?

— Я в цьому впевнений. Через 20-відсоткову частку українського ринку Westinghouse не переноситиме сюди свого заводу зі Швеції.

— Але ж, окрім російських і американських, у світі є також інші розробники і виробники ядерного палива.

— Так, є. Та вся справа в тому, що Westinghouse самостійно розробив документацію, запатентував, ліцензував. Як і «ТВЭЛ». А в інших немає ліцензійної конструкції необхідного нам палива. Їм нічого запропонувати. Звичайно, у них є учені, інститути, вони можуть розробити конструкцію на замовлення, але це буде надто дорого.

— Чи справді в плані розвитку атомної енергетики Україна цікавить росіян лише як ринок збуту?

— Рік-півтора тому я із цим погодився б. Чого гріха таїти, тоді, припустимо, «Атомстройэкспорт» недвозначно давав зрозуміти: все одно ви від нас нікуди не подінетеся. Та коли відбулися наші переговори з канадцями, корейцями, коли ми почали вивчати увесь ринок, росіяни зрозуміли, що за Україну треба боротися. Їхнє ставлення останнім часом істотно змінилося. З’явилося бажання передати технології. Це раніше у «ТВЭЛ» стверджували, що рентабельність заводу з виробництва ЯП забезпечать поставки палива на 60 блоків. А зараз цей показник зменшився вшестеро…

— Як ви вважаєте, чому й досі не вдалося підписати довгостроковий контракт на поставки російського палива?

— Я можу лише висловити припущення. Напевно, одна з причин полягає в тому, що переговорний процес збігся із загостренням відносин між лідерами двох країн. А щоб надати процесу ознак об’єктивності, виникла ідея провести конкурс з будівництва заводу ядерного палива. Проте проблема в тому, що, як я вже казав, в Україні немає фахівців, котрі знають технологію і здатні підготувати тендерне завдання. Отже, незрозуміло, яким має бути цей завод. Тому вийде швидше пародія, а не конкурс.

— А стратегії розвитку атомної енергетики це не стосується? Ви особисто вірите в те, що через два десятиліття у нас з’являться 22 ядерні енергоблоки?

— Звичайно, ні. Це не більш як декларація. Саме тому ми наполягаємо на створенні державної програми розвитку атомної енергетики. Її концепція запропонована до розгляду Мінпаливенерго, потім — уряду. Сподіваємося, наступного року буде ухвалено відповідний закон. Інакше усе так і обмежиться благими намірами. У цій справі потрібні не емоції, а професійний підхід, що враховує якнайбільше дрібниць.

Занепокоєння проблемами співробітництва відображене і в рішенні другого спільного науково-технічного семінару-наради вчених і виробничників-атомників двох країн: «У ядерній галузі на даному етапі спостерігаються процеси, які знижують ефективність діяльності АЕПК і ставлять під загрозу своєчасне виконання намічених планів модернізації існуючих енергетичних і виробничих потужностей, а також будівництва нових. Нині причиною цього є гострий дефіцит інвестицій і інерційний характер розвитку ядерної енергетики».

Учасники семінару вважають за необхідне зосередити зусилля на розвитку двостороннього співробітництва АЕПК України і Росії, що передбачає будівництво в Україні підприємств з виробництва ТВЗ, основного обладнання реакторних установок. Для реалізації цих завдань заплановано створити координаційну раду під егідою НАН України і РАН.

Наступний семінар планується провести через рік у Росії. До слова, на думку російських колег, їм доведеться докласти серйозних зусиль, щоб рівень чергової зустрічі відповідав енергодарській.

Думки учасників семінару в Енергодарі

Олексій ТАРХАНОВ, доктор геолого-мінералогічних наук, головний науковий співробітник російського ВАТ «Ведущий научно-исследовательский институт химической технологии»:

— Цей семінар є проривом у розвитку відносин українських і російських ядерників. Раніше переважно були розмови, чесно кажучи, не дуже зрозумілі. І це при тому, що наші країни настільки тісно пов’язані, що одна без одної не можуть існувати. Росія практично цілком забезпечує твелами українську атомну енергетику. Це майже 3 тис. тонн урану на рік, що відповідає російському видобутку. Тому ми зацікавлені в розвитку української уранової промисловості. Тим більше що для цього є можливості.

У вас чудова мінерально-сировинна база, відкрито одні з найкращих у світі родовищ, є шахти, кваліфіковані спеціалісти, треба лише приділити увагу фінансуванню галузі. Сподіватимемося, що проведений семінар додасть нового імпульсу взаємовигідному співробітництву і поліпшенню відносин між нашими країнами.

Борис МЯСОЄДОВ, академік, заступник академіка-секретаря Відділення загальної хімії і науки про матеріали РАН:

— На цій нараді зроблено черговий крок до більш тісного співробітництва у розв’язанні найактуальніших проблем сучасної енергетики. Це насамперед стосується розробки запасів урану. Об’єднавши наші зусилля, ми зможемо зробити сучасні технології видобутку і розвідки урану прогресивнішими. Скажімо, у Росії вперше у світі народився так званий мокрий, або підземний, спосіб вилуговування без підняття руди. Другий об’єкт нашого майбутнього співробітництва — вивчення радіаційної стійкості матеріалів, які використовуються в атомній енергетиці. З цього приводу є різні думки і в Росії, і в Україні. Це цілком природно, оскільки не доводиться говорити про якийсь типовий підхід у такій складній проблемі, де навіть у науковому плані ще не все зрозуміло. А об’єднання зусиль не тільки дасть вигоду нашим країнам, дозволивши спільно вийти на міжнародний ринок, а й сприятиме загальному розвитку світової атомної промисловості.