НАФТОВИЙ ДИПТИХ

З початку осені проблеми нафторинку України збурювали країну. Зростання цін на бензин і збільшення експортних мит на російську нафту, заборона реекспорту та «сльози» аграріїв через брак «дизеля» з апокаліпсичними прогнозами «недопосіву» цього й «недоврожаю» наступного року. Природним тлом цього сюрреалізму українського нафторинку стало підвищення світових цін на нафту й актуалізація проблеми енергозалежності країни від російських нафтових компаній (НК) у контексті завантаження нафтопроводу Одеса—Броди технологічною нафтою ТНК.

Уряд зайняв свою улюблену позицію: «Розібратися як слід і... покарати стрілочників». На роль останніх одностайно обрано російські НК, що працюють в Україні. Причому спектр звинувачень був досить широкий: від картельної змови операторів до лобіювання політичних інтересів Росії. Крім того, абсолютна безпорадність урядових чиновників перед кризовою ситуацією з цінами на бензин проявилася в постійному шантажі операторів ринку переходом до адміністративних важелів регулювання. І хоча сьогодні паливно-мастильні пристрасті трохи вщухнули, картина на нафторинку України явно далека від ідеалу.

Картина перша. Ретроспективно-ностальгічна

Хай вибачить мені обізнаний читач за, можливо, надмірну деталізацію історії вітчизняного ринку нафти й нафтопродуктів, але, як свідчить практика, час мало що змінив у відносинах усіх гравців цього ринку. І, дотримуючись відомого постулату про вивчення уроків історії, ми знову наступаємо на одні й ті самі граблі, щоразу обурюючись із приводу чергової «бензинової кризи» й підступів нафтових агентів «великого брата».

До 2001 року на вітчизняному ринку нафтопродуктів коїлася справжня вакханалія. Пільги імпортерам, переробка нафти за давальницькими схемами з наступним реекспортом, багатомісячні простої НПЗ — це далеко не повний перелік проблем, із якими мусили боротися українські нафтовики. Дисбаланс на ринку нафти й нафтопродуктів призводив до регулярних цінових стрибків на паливо, нестабільного завантаження вітчизняних НПЗ, що позначалося практично на всіх галузях економіки.

Уже кілька років простежується залежність українського ринку від поставок російської сировини й нафтопродуктів: 32% продажів припадало на нафтопродукти, виготовлені на російських НПЗ, і ще 23% — на паливо, виготовлене українськими НПЗ із російської нафти. Практично всі вітчизняні НПЗ працювали за давальницькими схемами, відправляючи продукти переробки або очищену нафту на експорт, абсолютно ігноруючи потреби внутрішнього ринку. Те, що нинішнього року голосно охрестили «бензиновою кризою», 1999-го й 2000-го було нормальною практикою.

Як і сьогодні, чотири роки тому між прибічниками і противниками приватизації українського ПЕКу точилися дискусії про можливість допуску до НПЗ російських компаній. Та й аргументація була такою самою, як і сьогодні: монополізація ринку російськими НК, збереження високих цін на нафтопродукти і, як наслідок, втрата інтересу до українських партнерів із боку провідних західних компаній. Але написана широкими мазками апокаліпсична картина майбутнього українського ринку нафтопродуктів виявилася лише одним із ескізів, спростованих економічними реаліями.

Спочатку в Україну прийшла «Татнефть», яку пов’язували давні відносини з Кременчуцьким НПЗ. Створивши спільне підприємство «Укртатнафта» ще 1995 року, істотно вплинути на ситуацію на ринку нафтопродуктів компанія так і не змогла. А першою ластівкою змін образу вітчизняного нафтового ринку заведено вважати «Лукойл», що сконцентрував на початку 2000 року 86% акцій Одеського НПЗ. Услід за ним контрольний пакет акцій Лисичанського нафтопереробного заводу («ЛиНОС») придбала «Тюменська нафтова компанія». «КазахОйл» і російська «Група «Альянс» закріпилися на Херсонському НПЗ. У результаті чотири з шести вітчизняних нафтопереробників опинилися під контролем іноземних (читай — російських і казахських) нафтових компаній.

Цікаво, що всі російські НК практично повністю виконали свої заявлені інвестзобов’язання, а деякі навіть «перестаралися». Так 2000 року «ТНК-Україна» планувала поставити на завод 1,8 млн. тонн нафти, 2001-го— не менше 4 млн. тонн і нарощувати її в перспективі до 5—6 млн. тонн нафти на рік. За даними прес-служби «ТНК-Україна», починаючи з 2000 року обсяги поставок російської нафти на «ЛиНОС» становили 2,831 млн. тонн; 4,922 млн. тонн —2001-го, а 2002 року цей показник сягнув уже 5,901 млн. тонн.

Збільшити завантаження Одеського НПЗ до 150—300 тис. тонн на місяць свого часу зобов’язався й «Лукойл». На сьогодні цей показник становить 250 тис. тонн на місяць і планується збільшення до 300 тис. тонн. З приходом казахських та російських інвесторів 2000 року Херсонський НПЗ переробив понад 1,303 млн. тонни нафти (на 59% більше, ніж 1999-го). 2001-го та 2002-го — уже близько 1,8 млн. тонн (або на 34,2% більше, ніж 2000-го).

Загалом до середини 2002 року постачання російської нафти на українські НПЗ здійснювалося в обсягах від 70% на Кременчуцький НПЗ і до 100% на ВАТ «ЛиНОС». Винятком стало лише ВАТ «Херсоннафтопереробка», де співвідношення поставок російської та казахської нафти становило 19% проти 81%.

Мемуарна частина нафтової композиції була б неповною без експонування російських НК на українському роздрібному ринку нафтопродуктів. Після зміцнення своїх позицій у переробці російські виробники взялися витісняти імпортерів готових нафтопродуктів, домігшись 2001-го зниження імпорту готових нафтопродуктів більш як удвічі, порівняно з 2000 роком.

Безумовним лідером освоєння роздрібного ринку нафтопродуктів України видається ТНК. Мабуть, не випадково цю компанію в народі прозвали «танкістами», оскільки їхня тактика входження в роздрібний ринок скидається на бойову. Ринок ця компанія завойовувала з допомогою впровадження так званої джобінгової програми, суть якої полягає в зобов’язанні компанїї-роздрібного торговця продавати нафтопродукти лише компанії-постачальника і працювати під її торговельною маркою; постачальник, у свою чергу, гарантує стабільність і якість поставок нафтопродуктів. Торговець (АЗС) у цьому випадку працює за фіксованими роздрібними цінами, які диктує постачальник, одержуючи при цьому наперед обумовлений відсоток винагороди.

Сіль схеми в тому, що АЗС змушена продавати бензин за цінами постачальника, які свідомо встановлено нижчими, ніж в оптовому продажі. У результаті трейдер не міг, купивши бензин у заводу-виготовлювача, продати його з прибутком і мусив або піти, або здатися на милість переможця. Вже на кінець 2001 року «ТНК-Україна» контролювала 730 АЗС. На сьогодні їх близько 1000.

«Лукойл» віддав перевагу створенню власної мережі АЗС. На початок 2002 року в нього було 200 АЗС. На першому етапі втративши темп, «Лукойл» так і не зміг наздогнати «синьо-білих» конкурентів. Успіхи решти НК на роздрібному ринку ще скромніші.

Попри це, російські НК були звинувачені в монополізації ринку нафтопродуктів. У середині 2002 року Антимонопольний комітет провів перевірку дотримання антимонопольного законодавства на ринку роздрібної реалізації нафтопродуктів іноземними компаніями, хоча й дуже поверхову. З’ясувалося, що російські компанії монопольного законодавства не порушують. Спільно вони контролюють близько 30% роздрібного ринку нафтопродуктів. З понад 5 тис. АЗС, що діють в Україні, лише близько тисячі належить росіянам (ТНК — 795 АЗС, «Лукойлу» — 130).

Картина друга. Актуально-патетична (з елементами політики та прогнозу)

Події нинішнього року показові з погляду перерозподілу ринку нафтопродуктів уже безпосередньо з участю уряду й українських нафтокомпаній. Правда, з адміністративними застереженнями. Адже справді, як сказав французький класик, без зловживань влада втрачає свій шарм. Тож першими під роздачу потрапили російські НК; привід якраз нагодився — сезонне зростання цін на нафтопродукти.

Із початку 2003 року АМКУ ініціював нове розслідування в кількох регіонах і фірмах, які нібито посідають монопольне становище на регіональних ринках нафтопродуктів. У жовтні було завершено антимонопольне розслідування в Дніпропетровській області за фактом «погоджених дій на ринку» двох найбільших трейдерів — «Сентоза» й «Авіас».

Цікаво, що аналогічні розслідування в Донецькій (на підприємствах, що входять у сферу впливу ІСД й СКМ) та ряді інших областей не було доведено до штрафних санкцій, хоча й там виявилися факти необгрунтованих підвищень цін у періоди дефіциту в середньому на 2—8%.

До речі, дуже багато хто розцінив покарання «Сентози» як певний пасаж на адресу «ТНК-Україна», оскільки понад половину автозаправок «Сентози» працюють під прапорами ТНК. Тим паче що влітку «ТНК-Україна» вже одержувала попередження від АМКУ, коли через тимчасову технологічну зупинку Кременчуцького НПЗ частка виробництва нафтопродуктів на «ЛиНОСі» наблизилася до критичної (35%) позначки в загальнонаціональному масштабі. Проте в ділових колах говорять, що відносини ТНК із «Сентозою» будуються за принципом «поганий мир краще, ніж хороша сварка», і хто з них монополіст — ще питання.

Тим паче що після рішення АМКУ група «Приват» вирішила змінити тактику дій на роздрібному ринку нафтопродуктів. Купівля «Укрнафтою» (40% акцій якої контролюють структури «Привату») понад 100 АЗС «Сентози» і просто-таки наполеонівські плани щодо створення до 2005 року мережі з більш як 900 АЗС можуть негативно позначитися на відносинах ТНК із вдруге народженим монополістом із дніпровських схилів.

Утім, атаку фіскальних органів на власників АЗС з певною часткою ймовірності можна віднести й на рахунок розгортання HAK «Нафтогаз України» власної мережі АЗС під маркою «Нафтогаз — Екойл».

Не менш серйозні труднощі в російських НК можуть виникнути й із реекспортом нафти. За офіційними даними, у період із грудня по липень реекспорт російської нафти через Україну становив у середньому 6,9 тис. тонн за добу, що значно перевищувало торішній показник (приблизно 2—2,3 тис. тонн за добу). Річ у тому, що в Росії існує ряд жорстких обмежень на експорт нафти, зокрема шляхом обмеження доступу до нафтоекспортних маршрутів компаній, котрі знижують обсяги поставок на внутрішній ринок.

Щоб уникнути обмежень, російські НК («Лукойл», ТН, «ЮКОС») поставляють нафту через Білорусь, Україну й Балтію. Зокрема «Лукойл» очищує частину нафти на Одеському та інших НПЗ для подальшого експорту через морські порти. Інші компанії самостійно або спільно з «давальцями» ініціюють відмову від переробки нафти, з наступним її перепродажем у трубі або сховищі та реекспортом. Таким чином, за дев’ять місяців поточного року з України було реекспортовано понад 1,3 млн. тонн сирої або очищеної нафти. Хоча аналітики Rusenergy (//www.rusenergy.com) стверджують, що реекспорт практично не позначається на стані ринків РФ, України й СНД. Зокрема запаси непереробленої нафти на НПЗ України протягом 2003 року жодного разу не опускалися нижче 300 тис. тонн за квартал. В окремі місяці сумарні обсяги нереалізованого готового нафтопродукту на заводах і в сховищах перевищували 600 тис. тонн (липень — серпень). Навіть у період піка попиту на нафтопродукти (травень, вересень) НК мали у своєму розпорядженні достатньо їх, щоб покрити дефіцит у роздрібі.

Усе вказує на те, що цілком правдоподібна причина «бензинових криз» останніх років — боротьба між урядом і НК за дільбу надприбутків від переробки та реалізації нафти й нафтопродуктів. (Експерти підрахували, що останніми роками нормативна база на нафтовому ринку України змінюється не рідше одного разу на 3—4 місяці.)

Водночас мінімізація податків (реекспорт, податкові пільги суб’єктів ринку й офшорних територій) може серйозно зберегти прибуток НК. Експерти прогнозують, що за дев’ять місяців поточного року мінімізація податків при реекспорті й частковій переробці нафти в Україні дозволила компаніям заощадити понад 50 млн. дол.

У цьому контексті ще однією причиною адміністративного пресингу може бути фінансова діяльність російських НК в Україні. Природно, фінансова звітність — святая святих будь-якої компанії. Але публічні дані рейтингу компаній ТОП-100 «Инвестиционной газеты» змушують замислитися. Таке спорадичне стрибання показників (навіть з урахуванням інвестування у вітчизняні НПЗ) свідчить про застосування вищезгаданими НК фінансових схем мінімізації оподаткування (див.табл.):

Слід також врахувати, що обсяг внутрішнього ринку України близький до стабілізації. Прогнозоване зростання ВВП, обсягів промислового й демонстроване зростання добробуту населення (понад 12% щороку за останні три роки) абсолютно не коригуються зі зростанням обсягу споживання нафтопродуктів (до 2006 року аналітики не планують зростання внутрішнього споживання вище 3—4% на рік).

Хоч як парадоксально, однією з найболючіших проблем роботи російських НК в Україні стане зростання видобутку й експорт нафти. Прискорене збільшення видобутку нафти провідними російськими НК веде до збільшення навантаження наявних експортних потужностей. Видобування сировини тільки нинішнього року побільшає на 40 млн. тонн, а до 2005-го підніметься ще на 50 млн. Віктор Христенко, глава урядової комісії Росії з використання магістральних трубопроводів та експортних терміналів, наголосив, що загальна пропускна спроможність «Транснафти» в III кварталі 2003 року становитиме 98 млн. тонн. А компанії заявили обсяг видобутку в 112 млн. тонн. При цьому експортні потужності трубопроводів не зможуть забезпечити попиту (за оцінками експертів, різниця в прирості видобутку та збільшенні експорту трубопровідним транспортом становить приблизно 1,5—2%).

Крім уже згадуваної схеми реекспорту нафти, не останню роль у планах російських НК відіграють українські трубопровідні потужності. Однак ініціативи росіян наштовхнулися на могутній опір в Україні.