Газорозподільні мережі: труби чи актив?

Навколо газорозподільних мереж та їхнього майбутнього зламано багато списів, але реальне вирішення проблеми залучення інвестицій для їхньої модернізації та розвитку поки що не знайдено. Українці люблять винаходити власний велосипед, але європейські країни накопичили достатній досвід у цьому питанні, щоб можна було на нього обпертися.

Проблеми газорозподільних мереж і тарифів на розподіл газу в Україні історично дуже політизовані. Самі ж розподільні мережі як державний актив є заручником політичних спекуляцій і, нерідко, відвертого популізму. Жодна з дискусій не дає відповіді на запитання: як зберегти та розвивати цей важливий для країни актив? Усі дискусії на цю тему, на жаль, дотепер не сформували бачення та не запропонували дієвих інструментів збереження та розвитку цього, без сумніву, важливого й потрібного для країни активу.

Варіанти без варіантів

Нинішній стан газорозподільних мереж із кожним роком лише погіршується. До 2020 р. близько 3000 км газопроводів вважатимуться технічно непридатними (аварійними, малонадійними), а 16 тис. км - такими, що повністю відслужили свій термін експлуатації, тобто повністю замортизованими.

Тільки оператори газорозподільних мереж, екс-облгази впродовж останніх років вкладали гроші в ці мережі. Але нинішній тариф на розподіл газу, що його регулює держава, не покриває навіть тих витрат, які несуть облгази, експлуатуючи мережі відповідно до існуючих норм і технічних регламентів.

Відповідно до дослідження технічного стану мереж і потреби фінансування їхньої модернізації та оптимізації на базі
17 операторів газорозподільних мереж РГК із застосуванням європейських підходів за період із 2004-го по 2015 р., тільки на критичні інвестиції в збереження працездатності мереж протягом найближчих п'яти років необхідно близько 20 млрд грн. Якщо ж вести мову про їхній розвиток, то ця сума має зрости в рази.

Потреба газорозподільної галузі в інвестиціях величезна. Але чи можна використати тут традиційні моделі залучення коштів або інвесторів?

Залучення стратегічного інвестора

Цей варіант теоретично можна реалізувати за двох умов, які забезпечують інвестору можливість знизити ризики фінансових втрат від інвестицій в Україну, для чого необхідно:

- забезпечити стратегічному інвестору контроль над операторами газорозподільних мереж;

- установити тариф на послуги розподілу газу за моделлю, зрозумілою стратегічному інвестору.

Тому що будь-який інвестор хоче розуміти терміни окупності своїх інвестиційних проектів. Що йому може запропонувати Україна?

Схожу модель заманювання стратегічного інвестора держава відпрацьовує на активах оператора ГТС (ПАТ "Укртрансгаз"), де створений новий перспективний оператор ГТС (ВАТ "МГУ"), установлений "модний" RAB-тариф на послуги транспортування газу й навіть включено опцію прискореної амортизації ГТС (за 4,6 року замість 40 років) вартістю 330 млрд грн.

З урахуванням того факту, що вся ГТС та акції ПАТ "Укртрансгаз" перебувають в одних руках, терміни реалізації цього плану вимірюються роками й досить абстрактні, а черги радісних стратегічних інвесторів на обрії чомусь немає...

Як виконати для даного варіанта дві умови відносно операторів газорозподільних мереж, загадка, тому що акції операторів давно приватизовані (у минулі періоди пошуку стратегічних інвесторів), і "цивілізованих способів" повернути їх державі (з доброї волі), швидше за все, не буде, а тарифи для приватників за моделлю, реалізованою для ПАТ "Укртрансгаз", - це незбутня фантастика.

Однак питання тарифоутворення в Україні надто політизоване, щоб передбачити компенсацію цих коштів у наступних періодах.

Що бачить стратегічний інвестор, аналізуючи поточну ситуацію в галузі? Гарантовані збитки.

Залучення кредитів під заставу самої газорозподільної мережі

Це можливо в рамках концесійної моделі за умови, що парламент прийме зміни до законів, які дозволять концесійні угоди для державних газорозподільних систем, і новий тариф з урахуванням концесії дасть змогу повернути кредит. Однак залишкова балансова вартість державної частини розподільних мереж становить близько 4 млрд грн. Як бачимо, цінний державний актив потрібно заставити п'ять разів, щоб отримати кошти лише для критичних інвестицій. Повної залишкової балансової вартості не вистачить навіть на остаточне встановлення лічильників для населення.

Залучення коштів міжнародних фінансових інститутів

Для залучення фінансування з боку міжнародних інститутів (Світового банку, ЄБРР та інших) точно так само потрібні джерела повернення цих коштів.

З 2008 р. фактичні обсяги розподілу газу виявляються нижчими від запланованих (див. табл. 1). У результаті оператори мереж недоодержують тарифну виручку, яка має покривати їхні витрати (зарплати, виробничо-технологічні потреби, інвестиційну складову тощо).

За оцінками НКРЕКП, діючий тариф на розподіл газу покриває витрати операторів газорозподільних мереж лише на 79%. Відповідно до розрахунків регулятора, облгази втрачають 180 грн на розподілі кожної тисячі кубометрів газу. Виходячи з цього, величина тарифу має становити 1059 грн за тисячу кубометрів. Це середні реальні витрати з розподілу та доставки газу споживачу в Україні. Такою має бути величина тарифу, щоб покрити нинішні витрати операторів газорозподільних мереж "у нуль".

Утім, ця цифра все одно й близько не дорівнюватиме тарифам європейських операторів, попри те, що вартість самого газу для побутових споживачів у Європі та в Україні вже порівнянна. Та навіть якщо відкинути абсолютні цифри й порівнювати відсоткові величини, то легко переконатися в недостатності тарифу. За даними НКРЕКП, частка середньоєвропейського тарифу на транспортні послуги в загальному чеку за газ у європейців становить 31%, тоді як українці, оплачуючи послуги газопостачання, за доставку газу платять не більш як 13% від загальної суми платежу (табл. 2).

Залучення ж коштів МФІ під найлояльнішу відсоткову ставку однаково має спричинити перегляд тарифів у бік підвищення. І цей тариф однозначно має бути вищим за 1059 грн, з урахуванням обов'язкової щорічної корекції на інфляцію та курсову різницю гривні до валюти, в якій можуть бути надані кредити (табл. 3).

Таким чином, усе, що Україна нині може запропонувати потенційно існуючому інвестору:

- падаючий ринок (зменшувані обсяги споживання);

- гарантовано збиткові тарифи, що не покривають витрат оператора;

- зношений актив вартістю 150 млн дол., який потребує додаткових інвестицій, що стартують від 1 млрд дол.

Кількість охочих увійти в такий проект наразі дорівнює нулю. При цьому жоден з умоглядних варіантів - МВФ, кредити, стратегічний інвестор - не відповідає на питання, як розвивати газорозподільні мережі.

Хоча потрібно зазначити, що для деяких популістів, які завзято відстоюють ідею "вигнати цих і залучити наступних", вирішення проблеми пошуку інвестора зводиться до простого: "треба знайти інвестора-філантропа (благодійника, спонсора)", який забезпечить:

- інвестицію в галузь без необхідності подальшого повернення;

- зниження існуючого тарифу.

Очевидно, що консервація ситуації рівною мірою невигідна ні державі (власнику більшої частини газорозподільних мереж), ні операторам цих мереж.

За діючої системи тарифів оператори одержують тільки збитки, а держава - зниження вартості газорозподільних мереж. Причому питання власника тут не має жодного значення. Тому як стан мереж, обсяги втрат що в приватних компаніях, що в повністю державному "Кіровоградгазі" абсолютно аналогічні. Його витрати точно так само не покриваються тарифом, і він також не вписується в середні по Україні 1059 грн/тис. кубометрів, які в тарифі регулятором не передбачені.

Сама ж по собі газорозподільна система не є важелем для фінансування накопичених проблем, тому що її залишкова вартість становить лише 150 млн дол.

Як зробити трубу активом?

Зарегульованість галузі та постійні політичні спекуляції на питаннях вартості газу і його розподілу завели державу в глухий кут. По суті, перед регулятором стоїть дилема: або постійно підвищувати тариф у рамках нинішньої моделі, або підвищити, а потім стабілізувати тариф у рамках стимулюючого тарифоутворення (RAB-тарифів), що практикується в усіх країнах з ринковою економікою. Мабуть, сьогодні це єдина адекватна відповідь на всі виклики, що стоять перед галуззю. Необхідність переходу до стимулюючого тарифоутворення рівною мірою розуміють й учасники ринку, і регулятор. Але, як і багато питань у розподілі газу, він став заручником політичної кон'юнктури.

У чому полягає суть моделі стимулюючого тарифоутворення? Її наріжний камінь - регуляторна база активів. Це базис, від якого залежать основні параметри системи. До базових активів належать безпосередньо розподільні мережі (державні, комунальні та приватні), рухоме й нерухоме майно операторів розподільних мереж, обладнання.

Усі ці активи, незалежно від власника, оцінюються. Тільки їхня оцінка здійснюється не за залишковою балансовою вартістю, а з принципу функціонального заміщення. Наприклад, сільрада може володіти газопроводом, залишкова балансова вартість якого становить 100 тис. грн. Вартість же будівництва такого самого газопроводу з усією сучасною інфраструктурою становитиме вже 500 тис. грн. Саме ця вартість активу є базовою. Така методологія оцінки регуляторної бази активів затверджена НКРЕКП разом із ФДМ і застосовувалася при проведенні прискореної амортизації активів "Укртрансгазу".

Якщо оцінювати газорозподільні мережі з принципу функціонального заміщення, то загальна вартість мереж і майна газорозподільних підприємств становитиме близько 80 млрд грн. Відповідно до методики оцінки, вважається, що власник мережі або активу вносить свою частку в роботу всієї системи.

Хто сяде на потоки?

Усю вигоду отримають власники мереж, найбільшим із яких є держава.

Ще одне базисне поняття - норма доходу на базові активи. Це дозволена регулятором норма прибутку, який одержує власник активів (газових мереж). Розроблений для розподілу електроенергії RAB-тариф передбачав цей показник на рівні 15% річних. Тобто кожний власник мережі або активу одержує 15% на рік від вартості свого активу. Та сама сільрада з газопроводом із балансовою вартістю 100 тис. грн, після переоцінки до 500 тис. і включення в регуляторну базу активів, одержуватиме 75 тис. грн на рік за використання свого активу.

Звідси в кожного власника газорозподільних мереж з'являються кошти для модернізації, реконструкції та розвитку. Можливо, хтось захоче капіталізувати свій прибуток і спрямувати його в інфраструктурні проекти. Наприклад, муніципалітет фінансуватиме будівництво доступного житла. А можливо, переспрямує ці кошти в модернізацію тієї самої газорозподільної мережі. Для того щоб збільшити вартість свого внеску (регуляторної бази активів) і одержувати в майбутньому більше прибутку.

При цьому власник мереж залишається тим самим, немає необхідності передавати мережі від держпідприємства іншому підприємству, перепідпорядковувати міністерствам.

Для держави це найбільш прийнятний варіант. Тому що тільки стимулююче тарифоутворення дає змогу розв'язати дві найгостріші проблеми:

- одержати ресурс на розвиток і модернізацію мереж;

- отримати прогнозовану плату за використання державної частини мереж.

При цьому власники мереж отримують кошти відповідно до своєї частини мереж. У кожного власника - свій фінансовий потік. Їхній розподіл із тарифної виручки має технічний характер.

У випадку ж із державою газорозподільні мережі можуть бути інструментом для інвестицій у рамках тієї самої пенсійної реформи. Гарантована рентабельність на рівні 15% річних - хороше вкладення для "довгих" грошей в інструмент із фіксованою прибутковістю. З іншого ж боку, ніщо не заважає державі переспрямовувати ці кошти назад у мережі для збільшення вартості активів.

Усе, що потрібно для запуску даної моделі, - провести інвентаризацію газорозподільних мереж, установити їхню належність конкретним власникам, провести ринкову оцінку тасформувати під чуйним контролем регулятора (НКРЕКП)регуляторну базу активів.

Запровадження стимулюючого регулювання, безумовно, спричинить зростання тарифу на розподіл газу. Але ця модель дає можливість стабілізувати тарифи на прогнозованому рівні. До того ж, якщо держава вважає, що монополія має бути прибутковим бізнесом, то повинна знайти політичну волю до встановлення обґрунтованого стимулюючого тарифу. Адже така воля була, коли ціни на газ для населення підвищували з 545 грн до 6079 грн за тисячу кубометрів, а також при оцінці активів "Укртрансгазу" та під час прийняття рішення про його прискорену амортизацію.