Енергоринок: уперед, у минуле?

Те, що недавня сесія Запорізької облради мала статус позачергової, зовсім не привід для припущення, що це нібито спричинили певні екстраординарні події в регіоні. Принаймні звіт обладміністрації про виконання бюджету за дев’ять місяців наприкінці листопада до таких явно не належить. Якби область не отримала давнього боргу від Запорізької АЕС, про жоден рапорт про зроблене ніхто напевно й не згадав би. А так — виникла нагальна потреба внести зміни й доповнення до обласного бюджету та його призначень. Адже іншого законного способу витрати додаткових грошей просто немає. Утім, у скромному переліку розглянутих сесією питань усе-таки був один момент, вартий серйозної уваги. І не лише парламентаріїв обласного рівня. Точніше навіть — не стільки. На регіональному рівні такі проблеми не розв’язують, до них можуть тільки привернути увагу вищих інстанцій. Що й було зроблено у вигляді звернення до Кабміну й Радбезу, в якому, м’яко кажучи, не схвалюється прийнята попереднім урядом постанова про перехід до єдиних тарифів на електроенергію.

У керівництва великих промислових підприємств згаданий вище документ викликав однозначно негативну оцінку ще задовго до того, як колишній прем’єр Юлія Тимошенко скріпила його своїм підписом 15 серпня. За чотири місяці до прийняття постанови керівництво 12 металургійних підприємств Запоріжжя подали свої заперечення, згодом узагальнені в листі регіональної спілки промисловців і підприємців «Потенціал». Суть претензій зводилася до того, що із запровадженням єдиних енерготарифів ці підприємства протягом року втратять близько півмільярда оборотних коштів, позбавившись можливостей інвестування виробництв. Така, на їхню думку, лише частина ціни урядової рекомендації НКРЕ застосовувати з 1 вересня ц.р. «єдині тарифи на електричну енергію, що відпускається для кожного класу споживачів». І вказівки «граничний рівень підвищення тарифів не може перевищувати 5 відсотків рівня тарифів на 1 липня 2005 року з наступним щомісячним підвищенням не більш як на 5 відсотків до рівня тарифів попереднього місяця».

Прихильність промисловців до риторичного запитання «Навіщо платити більше?» цілком пояснювана. Проте, схоже, у цьому випадку проблема аж ніяк не зводиться до банальної корисливості. Принаймні у цьому переконаний депутат облради, голова правління АТ «Запоріжабразив» Анатолій Береза.

— Фактично ця постанова підриває економічну безпеку держави, відмовляючи енергоємним підприємствам у праві на існування. Її антиринкова сутність очевидна, оскільки породжує, як мінімум, потрійне субсидування. Сходу та півдню доводиться доплачувати за споживання електроенергії західними областями, великим підприємствам — дрібними, а всій промисловості в цілому — населенням. До того ж зростання тарифів неминуче практично для всіх, особливо — для енергоємних регіонів.

— Анатолію Валентиновичу, наскільки ці припущення підтвердилися на практиці за три місяці?

— Обгрунтовуючи необхідність упровадження єдиних тарифів, керівництво Мінпаливенерго наполягало на необхідності їхнього вирівнювання. Докази були такі. У Києві тариф на електроенергію для споживачів першого класу в півтора разу нижчий, ніж, приміром, у Сумах, і вдвічі, ніж у Кіровограді. А що сталося насправді? Після набрання постановою чинності тарифи збільшилися більш як на третину. Тариф «Київенерго» для споживачів першого класу зріс на 9%, для другого — на 7. «Сумиобленерго» підвищили тариф для «першокласників» на 12%, «Кіровоградобленерго» для споживачів другого класу — на 15%. Як бачимо, жодного вирівнювання не сталося, а тарифи щомісяця збільшуються на 5%. І коли електроенергія в собівартості продукції перевищує 40%, у підприємства просто немає майбутнього. А таких виробництв у нас чимало — бо технології залишаються практично незмінними протягом десятиліть. Тому в усьому світі для підприємств, де питома вага витрат на електроенергію перевищує 20%, існують певні преференції. А в нас усе навпаки.

— І в чому, на вашу думку, причина?

— Пояснення гранично просте. Тариф на електроенергію для населення становить 47% від її собівартості. Таким чином, дотації для населення, закладені в тарифи для промислових підприємств на цей рік, дорівнюють майже 4 млрд. грн. Наступного року вони перевищать 5 млрд. До цієї суми додасться ще 1 млрд. грн. так званої інвестиційної складової. Що це таке — до пуття ніхто не знає. Принаймні енергетики запевняють: із цієї суми вони розраховують лише на 600 млн. грн., а 400 млн. — це чиїсь інші інтереси. Такої ситуації наші промислові підприємства просто не витримають. Вона неминуче викликає скорочення обсягів виробництва, бо ніхто не працюватиме собі на збиток.

— Пропозиція про підвищення тарифів для населення не нова, як, утім, і контраргумент про те, що вона соціально неприйнятна. Та й навряд чи цей захід дасть змогу розв’язати проблему.

— Ідеться зовсім не про раптове підвищення. Просто державі давно слід було б розпочати щирий і конструктивний діалог, пояснити, що три центи, сплачувані населенням, на жаль, не є реальною ціною. Не можна ж нескінченно робити вигляд, ніби на енергоринку проблем не існує. Навіть у комуністичному Китаї населення платить за кіловат 10 центів. Тому без поетапного підвищення тарифів позбутися перехресного субсидування не вдасться.

Але це лише одна з наявного комплексу проблем. Поряд із її розв’язанням необхідно позбавити тарифи так званих інвестиційних складових. Бо незрозуміло, у що ми інвестуємо, коли генеруючі потужності в країні надлишкові. Наприклад, обсяг виробництва енергетичного комплексу Запоріжжя за дев’ять місяців скоротився на 7,4% порівняно з аналогічним торішнім періодом. Одна з основних причин — диспетчерські обмеження. Необхідно реформувати комунальне господарство, а не нескінченно покривати його неефективну діяльність.

Нарешті, слід встановити елементарну справедливість, коли ставка тарифу залежить не від кількості спожитої електроенергії, а від витрат енергопостачальної організації на її доставку. Не можна ж рівняти величезні підприємства, котрі отримують електроенергію по високовольтних лініях, із кооперативними кіосками. Тобто йдеться про те, що тарифи повинні бути диференційованими, оптовий ринок електроенергії — не формальним, а зі справді працюючими механізмами, коли солідний споживач купує електроенергію за реальною вартістю, а не за тарифами, завищеними в рази. І либонь були ж пропозиції розділити споживачів на чотири класи, але, на жаль, перевагу віддали найгіршому варіанту. З упровадженням єдиних тарифів, по суті, перекреслено всі спроби створення енергоринку в країні. Ми повернулися на початок 90-х.

— І все-таки, що робити населенню, для якого 30 копійок за кіловат — позамежна ціна? За існуючих зарплат, звісно.

— Ну, по-перше, механізм дотацій має працювати як слід. А в нас виходить, що по 15 копійок платять усі, включаючи олігархів. Із якого доброго дива ми повинні дотувати цілком платоспроможних людей? А стосовно зарплат... У нас на комбінаті її середній рівень становить 1000 гривень. Ми усвідомлюємо: вона має бути вдвічі вищою. Але зробити це неможливо, оскільки питома вага витрат на ту саму електроенергію в собівартості перевищила 50%. З нового року рентабельність продукції стане від’ємною й доведеться зупиняти третину потужностей. Немає резервів ані для розвитку виробництва, ані для підвищення заробітної плати. Виходить замкнуте коло.

— Але воно ж характерне не лише для абразивного комбінату. Чому тоді керівники інших енергоємних підприємств не такі категоричні, як ви?

— Причина в тому, що віддається перевага діям у звичних рамках вузьколобістського підходу. Кожне підприємство, хто на що здатний, пробиває дорогу до найвищих кабінетів, доводить власну важливість, домовляється, аби отримати диференційований тариф. Але це шлях у нікуди. Щойно певне підприємство одержить дифтариф, ця пільгова дельта ляже на плечі інших споживачів. Критикувати лобістів за це, гадаю, немає жодного сенсу, оскільки вони праві бодай тому, що обстоюють свої інтереси. Вони просто не вірять у те, що можна щось бодай змінити через інститути влади відкрито й легально. Адже в уряді проблему енергоємних підприємств просто воліють не помічати. Швидше за все тому, що розуміють: урешті-решт, доведеться вирішувати питання про тарифи для населення. А позаяк у країні періодично проходять вибори, ця тема вважається не на часі.

— Виходить, якщо, припустімо, алюмінієвому комбінату нададуть диференційований тариф, значить, цю послугу оплачено? Оскільки в наш час поняття «домовитися» й «дати гроші» — це синоніми.

— Повірте, мені вистачає того спектра проблем, які в мене є сьогодні. Я не хочу серед опонентів мати ще й керівництво алюмінієвого комбінату.