Енергетичний аудит країни

Об'єктивні тенденції лібералізації енергетичних ринків перебувають під суб'єктивним баченням влади щодо ролі державного регулювання та проведення ринкових реформ.

Екзогенні політичні імперативи зовнішніх зобов'язань держави не враховують ендогенних детермінант економічних можливостей. Фазову траєкторію замкнутого кола перетворень формує принцип "реформи заради реформ". Така парадигма стає особливо відчутною у життєво важливих сферах суспільного буття країни, зокрема, у сфері енергозабезпечення. Чи можливо розірвати це замкнуте коло?

Від політичних декларацій до енергетичних трансформацій

Під час цьогорічної президентської виборчої кампанії та навіть у перші дні функціонування нової влади українське суспільство так і не отримало від можновладців критичного аналізу підсумків реформування енергетичного сектору країни, існуючих досягнень і зроблених помилок. Не відбулося переосмислення цілей і принципів формування конкурентних ринків енергоресурсів на засадах національного економічного прагматизму. Тому не дивно, що останнім часом з'явилися діаметрально протилежні візії енергетичного буття країни. Хоча проблема енергетичної безпеки країни була і залишається актуальною. Більш того, в умовах сучасної гібридної війни проблема стабільного енергозабезпечення постає чи не головним викликом для економічної та національної безпеки держави. Хоча корені існуючих проблем залягають глибоко у нещодавньому минулому новітньої історії країни.

Нагадаю, що сформована ще у радянський період виробнича база паливно-енергетичного комплексу України не відповідала наявному вітчизняному енергоресурсному потенціалу. Це зумовило структурні та цінові диспропорції в системі енергозабезпечення країни. В умовах кризи неплатежів і ресурсного дефіциту країні загрожували розвал об'єднаної енергетичної системи та ризик техногенних катастроф. Аналізуючи події першого десятиліття незалежності країни з позицій сьогодення, можна стверджувати, що ціною неймовірних зусиль, завдяки дії низки суб'єктивних та об'єктивних чинників (а інколи і всупереч їм) Україні вдалося уникнути цілком імовірного енергетичного колапсу. Своєрідною подушкою безпеки виявилася енергетична спадщина країни - вугільна промисловість, газотранспортна система та атомний сегмент електроенергетики. Понад те, Україна показала приклад радикальних реформ, спрямованих на лібералізацію природних монополій, реалізувавши інноваційний проект створення ринку електричної енергії.

Звернемо увагу, що у перші роки незалежності кризова ситуація з енергопостачанням була зумовлена об'єктивними обставинами і потребувала оперативного антикризового реагування державних органів управління, які були відповідальними за сферу національної безпеки. У наступні роки інституційне забезпечення ринкових реформ стало прерогативою Верховної Ради. Натомість відсутність консолідованої візії енергетичного майбутнього країни в умовах активного формування нових фінансово-промислових груп зумовила певну непослідовність дій державотворців, які стали на шляху ринкових реформ.

Крок уперед, два кроки назад

Як приклад можна згадати консолідацію активів нафтогазової та вугільної промисловості після неконтрольованої рейдерської приватизації. Так званий перехідний період значно розтягнувся у часі, оскільки українські інституційні пороги неймовірно ускладнили рух держави у фарватері глобалізації, інтеграції та лібералізації енергоринків.

Сучасні події на енергетичному фронті боротьби України за свій вибір європейського розвитку на тлі політичної турбулентності демонструють активізацію дій органів влади у проведенні реформ у сфері енергетики. Проте така рішучість не підкріплена зрозумілою для суспільства результативністю реформ. Наприклад, щодо реструктуризації та модернізації виробничої бази енергетики - зростанням видобутку власних енергоресурсів, а також зниженням цін на енергоресурси та підвищенням якості послуг. Запрошені іноземні консультанти завжди пропонують нашим урядовцям не вигадувати "український велосипед", а рухатись у фарватері європейських директив. Натомість кожна країна ЄС цілком свідомо розробляє свою власну конструкцію економічного механізму такого "велосипеда" на користь національним інтересам, а також інтересам громадян своєї країни.

Енергетичне диво та магічне число країни

Енергетичний аудит сучасного буття країни має полягати не тільки і не стільки у проведенні ревізії енергосподарства країни, скільки у критичному аналізі енергореформ. Звісно, що ліберальна доктрина залишається у фокусі подальших реформаторських дій. Але при цьому в країні так і не сформований механізм ринкового ціноутворення та не застосований адекватний метод регулювання тарифів. Формульне ціноутворення замінило собою як механізм ринкового формування цін, так і метод їх регулювання. А це зовсім окремі процеси, хоча і взаємопов'язані.

Викривлення та дискримінація ринкового ціноутворення починається як раз із підміни поняття ціни - з "об'єктивно зумовленої" (ринком, якщо він запроваджений) на "економічно обґрунтовану" (існуючими монополістами).

У такій високоосвіченій державі, як Україна, кожний старшокласник знає об'єктивні закони фізики, зокрема закон збереження енергії, за яким енергія нікуди не зникає. Але виявляється, що в умовах дисипативної економіки енергія, яка перетворюється на чималі гроші, таки зникає. Яким чином унеможливити таку ситуацію, є доволі нетривіальним завданням не лише для метафізиків, а й для нової влади. Проблема полягає в тому, що сформована (де-юре) інституційна база функціонування та регулювання енергоринків існує (де-факто) поряд із адміністративним управлінням енергопотоками та цінами. Апогеєм, якщо не сказати апофеозом, такої ситуації стало дивовижне "встановлення ринкової ціни" на природний газ безпосередньо урядом країни напередодні виборів через національну енергетичну компанію, закріплене "печатковим" правом "незалежного" регулятора…

А як інакше? Наразі суспільству нав'язано для обговорення лише тему ціни на природний газ. Віртуальний реверс природного газу, що збільшує ціну на блакитне паливо на внутрішньому ринку і чинить контрпродуктивний вплив на конкурентоспроможність вітчизняної економіки, так само, як і ефемерне зниження контрактних цін з боку РФ (яке взагалі виглядає як матеріальна компенсація за моральні збитки від анексії та окупації української території), однаковою мірою неприйнятні, з точки зору національних економічних інтересів. Більш того, такі варіанти суперечать усім політичним деклараціям стосовно прихильності економічним реформам у напрямі лібералізації енергоринків.

Цілком очевидна альтернатива - створення українського (Східноєвропейського) газового хабу - навіть не обговорюється. Ідею, яка виникла кілька років тому, було поховано в надрах новостворених фінансових пірамід. А між тим ціна на природний газ для українських споживачів мала би відповідати рівню "Дюссельдорф мінус"! І не через благодійність російського уряду, а через конкурентоспроможність української ГТС, за рахунок її модернізації, інтеграції з європейськими інтерконекторами, ефективного управління (регулювання) власним газовидобутком і газосховищами, розвитку інфраструктури торгівлі СПГ, включаючи проект побудови дискримінованого LNG-термінала, а також термінала стратегічних резервів нафти та нафтопродуктів.

Україна як "енергетичний міст" між Сходом і Заходом перебувала в останні роки у "розведеному" стані. За цей період наші сусіди - країни-транзитери (Туреччина, Білорусь, країни Балтії) за підтримки наших західних стратегічних партнерів активно розбудовували пан'європейську енергетичну інфраструктуру, не забуваючи при цьому про можливості диверсифікації постачання енергоресурсів для внутрішнього ринку. Йдеться не лише про "Північний потік-2". Туреччина, наприклад, заблокувала прохід танкерів-метановозів через протоки Босфор і Дарданелли до України, мотивуючи це рішення екологічними аспектами, натомість успішно реалізувавши проект "Турецький потік-1" й особливо не переймаючись наслідками для екосистеми регіону.

Звісно, що без багатосторонніх гарантій постачання ресурсу з боку, наприклад, США, Алжиру або Катару реалізувати проект постачання СПГ до України надзвичайно ризиковано. Але при цьому українська "професійна" енергодипломатія зазнала повного фіаско, не пристосувавшись до політики подвійних стандартів. У сучасній світовій торгівлі за правилами "всі проти всіх", незважаючи на СОТ, уже превалює принцип національного прагматизму. Економічною аксіомою забезпечення порівняльних переваг у світовій торгівлі є прагнення досягнути найнижчих цін на ресурсні та сировинні товари на внутрішньому ринку, у тому числі і на природний газ.

Quo vadis?

Багатошаровий пласт проблем в енергогосподарстві країни потребує не лише аудиту та переосмислення реформ, а й чіткого алгоритму подальших дій. Верифікація процесу європейської інтеграції України в енергосфері свідчить, що наша країна поділяє та сприймає європейські принципи, цілі та критерії сталого розвитку енергетики, проте не застосовує європейських методів реалізації поставлених завдань. Зокрема, в частині прозорості політики, досягнення консенсусу всіх стейкхолдерів, механізмів моделювання, планування та прогнозування, відповідальності за невиконання планів і неефективне управління, слабкої координації між органами державної влади, суспільної активації енергетичної політики тощо.

Через слабкість інститутів громадянського суспільства український соціум поки що не має вагомого впливу на формування імперативів, пріоритетів і механізмів енергополітики держави, які формують здебільшого неформальні інститути. Тому необхідні нові механізми участі громадськості при розробці стратегічно важливих для країни документів, що формують енергетичну політику держави.

Глобальна геополітична пастка

Між тим у країнах ЄС напрацьовано спільні цінності та бачення ефективності енергополітики, зокрема і стосовно енергетичної безпеки. Вирішення проблем національної енергобезпеки в умовах глобалізації неможливе без активізації інтеграційних процесів і включення України до інститутів колективної (європейської) енергетичної безпеки.

Енергетичну незалежність країни ЄС розуміють не стільки як забезпечення розвитку держави виключно власними енергетичними ресурсами усіх видів, що спостерігається у світі дуже рідко, скільки як консолідовану здатність країни (державної влади, бізнесу та суспільства) протистояти викликам і загрозам в енергетиці.

Сучасна епоха змін у світовій торгівлі через зміну геополітичної ситуації змушує переглядати перспективні структурні пропорції енергобалансів основних країн - імпортерів енергоресурсів, а отже, й коригувати енергополітику до максимального збільшення частки альтернативних енергоресурсів і диверсифікації енергопостачання. У цьому контексті надзвичайно актуальними видаються питання глобальної, регіональної та національної безпеки. Оптимальна конфігурація можливостей і обмежень, заходів і контрзаходів адаптації різного рівня є складною проблемою і викликом для індустріального світу, оскільки на середньострокову перспективу не очікується істотного прориву в енергетичних технологіях.

Наведене вище свідчить про наявність передумов до посилення протистояння на енергетичних ринках між основними гравцями в умовах структурних змін і традиційних маршрутів транспортування вуглеводнів, а також підвищення ризиків для безпеки і стабільності забезпечення споживачів енергоносіями.

Конкуренція на енергоринках спостерігається навіть між країнами - геополітичними союзниками, наприклад, між США та країнами ЄС. Ідеї глобалізації та вільної торгівлі суперечать національному прагматизму і протекціонізму, які дедалі частіше домінують у зовнішньоекономічній політиці розвинених країн. Випустивши "джина лібералізації" енергетичних ринків і водночас реалізовуючи власні політичні проекти, уряди провідних країн стали заручниками національного енергобізнесу, опинившись у глобальній геополітичній пастці.

У процесі формування та реалізації національної енергополітики в Україні відбувається перманентний пошук оптимальних рішень, які часто змінюються через відсутність консенсусу між державою, бізнесом і суспільством відносно стратегічних орієнтирів енергетичної політики. Достатньо згадати кілька версій Енергетичної стратегії України, ухвалених протягом останніх років. Політична палітра часто-густо змінює пріоритети розвитку галузей ПЕК на користь інтересів окремих груп енергобізнесу. Ключова проблема полягає у тому, що формування конкурентного середовища на енергоринку країни неможливе без формування конкурентної структури власності. Це ключове питання подальших реформ енергосектору. Свідченням цього є різновекторний характер варіантів редакції національної Енергостратегії.

Необхідна радикальна зміна принципів і механізмів формування енергетичної політики та стратегії держави. Наразі у фокусі уваги політичних еліт у найкращому разі залишаються лише актуальні проблеми національної енергетичної безпеки. Між тим зауважу, що спектр цілей енергетичної політики держави, попри безумовну домінанту національної безпеки, охоплює також економічні, технологічні, екологічні та не в останню чергу соціальні аспекти. Але про останні, як правило, згадують лише напередодні чергових виборів. І у перші дні після виборів одразу забувають. Дежавю!