"Ресурсне прокляття"

Економічна криза у Венесуелі, яка розпочалася після катастрофічного для країни падіння світових цін на нафту у 2014 р., закономірно перейшла у фазу гострого політичного протистояння.

Якби не величезні поклади нафти, ситуація у країні, можливо, мала би локальний, малоцікавий для світової спільноти характер. Усвідомлюючи цей факт, лідери країни відчайдушно прагнуть заручитися підтримкою геостратегічних гравців світової політики, перш за все США, ЄС, Китаю та Росії, надаючи їм гарантії захисту інвестицій та інші можливі преференції. Проте загравання з усіма однаковою мірою може призвести до абсолютно протилежного результату, включаючи сповзання країни у повний хаос, оскільки геостратегічні гравці у світовій економіці загалом і на нафтовому ринку, зокрема, мають різні інтереси.

Апріорі видається очевидним, що єдиним для країни шляхом виходу з кризи є зміна внутрішньої економічної політики, що дасть можливість уникнути у майбутньому так званого ефекту "ресурсного прокляття". Зрештою ситуація у Венесуелі дає і нам привід замислитися над факторами ризику та рецептурою уникнення не лише "ресурсного", але й так званого транзитного прокляття.

Абсолютні та порівняльні переваги у світовій торгівлі

Геостратегічні гравці сучасного світу, так звана група "великої вісімки", у постколоніальну епоху прагнуть до економічного контролю над геополітичними центрами, до яких, на думку відомого політолога З.Бжезинського, належать такі країни, як Україна, Азербайджан, Туреччина, Іран та деякі інші (залежно від позиціонування в окремих макрорегіонах). Головними ознаками геополітичних центрів є наявність великих покладів природних ресурсів, а також вигідне географічне розташування на перетині світових торгових шляхів. Механізмами такого "цивілізаційного" контролю зазвичай обираються різні форми політичної та економічної інтеграції. Натомість гравітаційні моделі світової торгівлі показують, що в економічному сенсі у виграші залишаються геостратегічні гравці, які самі постають економічним ядром таких утворень. Саме контроль за геополітичними центрами дає можливість геостратегічним гравцям переспрямовувати та акумулювати енергетичні, матеріальні, трудові (перш за все інтелектуальні) та фінансові ресурси, що дозволяє цим країнам ставати технологічними лідерами світової економіки.

Згадаємо меседжі оприлюдненої у 2017 р. ювілейної доповіді Римського клубу стосовно відносних (порівняльних) та абсолютних (природних) переваг національних економік. Автори звертають увагу, що теорія відносних переваг Д.Рікардо почала використовуватися ліберальними економістами СОТ і МВФ як один з основних аргументів для глобалізації. Але Д.Рікардо виходив з нерухомості капіталу та праці. В умовах вільного руху капіталу завжди виграє країна, що має абсолютну перевагу. З цього висновку автори стають на бік окремих країн і лідерів, які "начебто" піклуються про загальносуспільне благо на противагу транснаціональним корпораціям. При цьому забуваючи про стійкий тандем політичних і фінансових еліт у розвинених країнах світу, який найчастіше спонукає до суто прагматичних рішень на тлі благодійних декларацій.

Досвід глобалізації та лібералізації ринків уже показав, що у довгостроковому аспекті існує ризик того, що надмірне сподівання на ресурсний або транзитний потенціал країни може надзвичайно негативно впливати на її економічний розвиток. Тож оптимальне поєднання національних абсолютних і порівняльних переваг (економічного прагматизму) стає головним питанням для урядів задля досягнення конкурентоспроможності країн у сучасній світовій торгівлі.

Важливим кроком боротьби геостратегічних гравців за ресурси є включення в геополітичну орбіту країн - нетто-експортерів, які кожна окремо не належать до геополітичних центрів. Останні, розуміючи таку ситуацію, зі свого боку, як правило, об'єднуються у формі картельних угод заради впливу на глобальні енергетичні ринки. Саме такий шлях тривалий час давав можливість підтримувати відносно стабільну економічну ситуацію у Венесуелі. Проте новітня історія показує, що картельна форма інтеграції не стає гарантією збереження високих цін на нафту, а відтак, і вічного економічного процвітання за рахунок експорту нафти.

І тут проявляється фундаментальна закономірність діалектики - єдності та боротьби протилежностей. "Ресурсне прокляття" окремих країн (слабка мотивація до технологічного прориву через наявність значних покладів ресурсів) для інших імпортозалежних країн стає, хоч як це парадоксально, стимулом і гарантом енергетичної безпеки (ефект ресурсної взаємозалежності). Ресурсний фундамент окремих економік автоматично не означатиме створення високотехнологічної надбудови, хоча і дозволяє деяким країнам-експортерам мати достатньо високий рівень життя на певному проміжку часу. З іншого боку, енергетична залежність країн-імпортерів створює потужну мотивацію до їх об'єднання, технологічного прогресу та пошуку енергетичних альтернатив.

Звісно, у досягненні цілей геостратегічні гравці світового ринку стикаються із суперечностями, оскільки досягнення кожним із них своїх цілей автоматично веде до недосягнення своїх цілей іншими. У світовому геополітичному та геоекономічному просторі відбуваються одночасно як процес глобалізації, так і процес локалізації (регіональної інтеграції).

Представники Римського клубу запропонували відповідну комбіновану формулу реакції на ці процеси, а саме - проголосили лозунг "Мислити глобально - діяти локально". Влучну назву цього явища, у свою чергу, запропонував англійський соціолог Р.Робертсон, назвавши його "глокалізація". Глобальні та локальні тенденції є комплементарними, але й певною мірою антагоністичними, тобто, за словами самого соціолога, "взаємодоповнюючими та взаємопроникними, хоча у конкретних ситуаціях можуть призводити до конфліктів". Глобальні тенденції лібералізації торгівлі викликають зворотну реакцію регіонального або національного протекціонізму, навіть незважаючи на договір у рамках СОТ. Наслідком цього явища стають торгові конфлікти та війни, які періодично виникають навіть між країнами - стратегічними партнерами (США-Канада, США-ЄС). Такі конфлікти виникають також і всередині інтеграційних об'єднань, але форми та методи їх розв'язання регулюються наднаціональним інституційним середовищем, яке зазвичай є більш щільним, ніж на глобальному рівні (достатньо звернути увагу на різні позиції окремих країн ЄС стосовно деяких пан'європейських енергетичних проектів). Зважаючи на це, двосторонні "сепаратні" торговельні угоди стають дедалі більш надійними інституційними конструкціями, ніж світові та багатосторонні організації торгівлі, в яких панує (де-факто) принцип "усі проти всіх".

"Голландська хвороба": коли самолікування може бути нешкідливим

Дотепер тривають дискусії щодо того, чи має таке явище, як негативний вплив на економічний розвиток надлишку природних ресурсів, закономірний характер, або ж воно зумовлене суто національними особливостями. З одного боку, проблема має економічний вимір: надлишок природних ресурсів за нераціонального використання у кращому випадку призводить до стагнації, а у гіршому - до економічного спаду. З іншого - у політичному сенсі це означає згортання правлячими елітами демократичних інститутів і поширення авторитаризму. Майже всі багаті на нафту країни є авторитарними. Слабкість політичної конструкції єднання нафтових країн стала родючим ґрунтом для численних конфліктів і громадянський воєн. Останні дослідження на замовлення Фонду Карнегі показують, що аномальні доходи від експорту ресурсів породжують деформацію економіки в усіх випадках, незалежно від політичного устрою.

"Ресурсне прокляття" економісти зазвичай називають "голландською хворобою", або ефектом Гронінгена (назва походить від Гронінгенського газового родовища, відкритого в 1959 р. на півночі Нідерландів). Швидке зростання експорту газу внаслідок освоєння родовища призвело до структурних диспропорцій розвитку економіки, збільшення інфляції та безробіття, падіння експорту продукції обробної промисловості та темпів зростання доходів країни. Зростання та падіння цін на нафту у 70-х і 80-х роках XX ст. спричинило подібний ефект у Саудівській Аравії, Нігерії, Мексиці. Не в останню чергу ціни на нафту призвели до розвалу СРСР.

Доходи від нафтогазового сектора у країнах - найбільших експортерах становлять левову частку ВВП. Частка нафтової ренти у ВВП основних ресурсних економік коливається залежно від цін на нафту, але навіть за низьких цін (у 2016 р.) залишалася достатньо значною (див. рис.). У Росії нафтові доходи у період найвищих цін (перша декада нинішнього століття) становили близько половини ВВП. Для цієї країни спостерігається майже повна кореляція між динамікою ВВП і світовими цінами на нафту.

Світовий досвід доводить, що "голландська хвороба" не є невиліковною. Володарі вуглеводневих покладів Північного моря - Велика Британія та Норвегія - зробили висновки на користь дерегуляції нафтогазового сектора та диверсифікації використання надприбутків. Більш того, вони стали піонерами у процесі лібералізації природних монополій. Саме власний енергоресурсний потенціал дає цим країнам можливість самостійно формувати енергобаланси і займати особливу позицію в європейській політиці.

Спробу уникнути ефекту Гронінгена здійснив Іран, який намагався диверсифікувати економічний розвиток за рахунок розвитку власної промисловості та ядерної програми, що викликало стурбованість світових лідерів. Проте, незважаючи на прагнення Ірану послабити залежність своєї економіки від експорту нафти, нафтова промисловість продовжує чинити вирішальний вплив на розвиток країни. Експерти Національної академії наук США скептично ставляться до нафтових перспектив Ірану, оскільки відзначають перманентне падіння доходів країни від експорту нафти. Але іранський видобуток нафти за роки санкцій знизився незначно, і країна зберегла можливість різко наростити обсяг її видобутку та постачання.

Світова торгівля нафтою: антагоністична гра на виснаження

Вочевидь, в умовах загострення геополітичної ситуації у світі зростають вагові коефіцієнти економічних важелів впливу на політичні рішення. Дешева нафта стає вагомим чинником впливу на країни-експортерів і найдієвішою "економічною санкцією". Чи не дивний збіг обставин, коли на початку 2016 р. під час мінімальних цін на нафту Іран таки пішов на поступки в ядерній програмі? Згадаймо також, що історичний конфлікт між Іраном і Саудівською Аравією виступає наріжним каменем відносин на Близькому Сході починаючи ще з часів Ісламської революції 1979 р. Обидві країни завжди були суб'єктами полярних міжнародних фракцій: з одного боку - США та Саудівська Аравія, з іншого - Росія та Іран. У цій ситуації спроби об'єднання експортерів задля спільної скоординованої гри на підвищення цін наразі видаються малоймовірними. Конфлікт інтересів, наприклад, перешкоджає давно омріяній у Кремлі ідеї створення "газового картелю". Очевидно, що за стіл переговорів мають сідати всі основні геостратегічні гравці світової економіки. Але, як показують саміти групи G20 і навіть G7/G8, поки що досягнення консенсусу малоймовірне.

Джокером у цьому пасьянсі можна вважати саме Саудівську Аравію, яка має найнижчу собівартість видобутку нафти. Від позиції цієї держави залежатиме, принаймні у короткостроковій перспективі, подальша кон'юнктура нафтового ринку. Наскільки довго триватиме стратагема у стилі "гра на виснаження" проти конкурентів, залежатиме вочевидь від виснаження, умовно кажучи, "подушки безпеки" (національного суверенного інвестиційного фонду) самої Саудівської Аравії.

Ціновий спад на нафтовому ринку у 2014–2016 рр. створив також значні проблеми фінансування бюджету інших основних експортерів. Бюджетний дефіцит Катару, Кувейту та Оману зріс до позначки від 5 до 8% ВВП. Щоб компенсувати дефіцит нафтодоларів, країни-експортери розпродають іноземні активи своїх суверенних фондів і виводять гроші з управління інвесткомпаніями. Тепер фонди переглядають фінансову стратегію - позбавляються низькодохідних інструментів і вкладають кошти в більш ризикові, але й більш прибуткові активи.

Наразі існує впевненість, що експортери цілком здатні забезпечити як існуючий, так і майбутній реальний попит, приріст якого буде зумовлений подальшим індустріальним розвитком Китаю та Індії. Проте задовольнити спекулятивний попит, що формується на біржах, неможливо. Не дивно, що за всієї різноманітності всіляких теорій передбачити вартість нафти, як і раніше, нікому не вдається. Скоріше за все, надалі стабільність попиту на нафту визначатиметься здебільшого структурними факторами: країни, що розвиваються, та країни - економічні акселератори будуть збільшувати енергоспоживання вищими темпами, ніж країни ОЕСР.

Економічний рецепт: диверсифікація інвестицій і розширення можливостей у торгівлі

Отже, "ресурсне прокляття" має цілком конкретний економічний вимір, хоча деякі експерти взагалі не погоджуються, що національне ресурсне багатство є фатальною проблемою економічного розвитку. Рецептура уникнення негативних наслідків полягає лише в переорієнтації використання нафтодоларів на перспективні високотехнологічні сегменти ринку, які виступатимуть драйверами економічного зростання. Проте, замість більш гнучкої політики адаптації, ОПЕК традиційно критикує розвинені країни за штучне обмеження споживання органічних видів палива шляхом запровадження податків на енергоспоживання, екологічних податків і політики субсидування альтернативних джерел енергії ("зелені" тарифи).

Іншу програму дій мають окремі транснаціональні нафтові компанії, які диверсифікують бізнес від традиційної нафти до динамічно зростаючого ринку сланцевих нафти та газу, скрапленого природного газу. Незважаючи на зниження цін на нафту у 2014–2016 рр., американський сланцевий сектор зберіг видобуток, змінивши стратегію виробництва та зменшивши витрати, зокрема здешевив технології та став хеджувати фінансові ризики.

Отже, світовою тенденцією є диверсифікація енергобізнесу як усередині нафтогазового сегмента, так і в його міжвидовій конфігурації. Унаслідок переорієнтації інвестиційних потоків від галузей з видобутку традиційних (органічних) видів енергоресурсів до альтернативних джерел енергії збільшується ймовірність ресурсного дефіциту розвитку світової економіки. Товарно-сировинні ринки, де відбувалася торгівля товарами за цінами, що залежать від реального попиту та пропозиції, за обсягами капіталізації поступилися валютно-фінансовим ринкам. Обсяги світової торгівлі "паперовою" нафтою давно вже перевищують обсяги торгівлі нафтою товарною у десятки разів. Сучасна взаємопов'язаність ринку нафти зі станом фінансових ринків дозволяє припустити, що у майбутньому глобальна енергетична криза може бути пов'язана з кризою всієї світової валютно-фінансової системи. Така собі метаморфоза енергії та капіталу…