АГРАРІЇ ТА НАФТОПЕРЕРОБНИКИ

Ухвалення парламентом закону на підтримку агросектора змінює розклад на українському ринку нафтопродуктів. На другий і навіть третій план відходять вітчизняні виробники, пальму першості отримують імпортери. Але останні вважають, що наслідки для вітчизняного ринку нафтопродуктів можуть виявитися глибшими, ніж зміна лідерів постачання пального на український ринок.

Ця зима надовго запам’ятається українським виробникам дизельного палива. 18 січня ухвалили зовні нічим не примітний закон з оптимістичною назвою «Про стимулювання сільського господарства на період 2001—2004 років». У цьому законі є кілька необхідних для аграріїв положень, без яких підняти з «лежачого» хоча б у «сидяче» положення український агропром неможливо. Причому ряд заходів, зокрема запровадження «режиму спеціального кредитування», ринкові і дозволяють сільгоспвиробникам отримати доступ до банківських кредитів. При цьому держава виступає гарантом цих кредиторсько-дебіторських відносин селян і банкірів.

Цим самим законом запроваджується і ряд заходів, які відкидають економіку до часів ведення планового господарства і/або є лобіюванням інтересів виробників продукції інших держав.

Можна зрозуміти, коли застосовуються протекціоністські заходи щодо вітчизняних виробників, але щодо іноземних…

Йдеться про дві статті закону «Про стимулювання сільського господарства на період 2001—2004 років». Відповідно до положень статті 3 «Цінова політика і підтримання доходів виробників сільськогосподарської продукції» (розділ II закону), «Кабінет міністрів України щороку з 2001 року встановлює граничний рівень цін (тарифів) на електроенергію, газ і нафтопродукти вітчизняного виробництва, що споживаються сільськогосподарськими підприємствами».

Виробники нафтопродуктів вважають, що держава зобов’язана підтримувати аграріїв, але не за їхній кошт. «Уряд має право розпоряджатися в інтересах економіки України тими ресурсами, які має. Що стосується нафтопродуктів, то обсяги сировини, яка видобувається в Україні, забезпечують потреби промисловості й сільського господарства в основних видах продукції нафтопереробки на 15—25%. Адміністративне регулювання в такій ситуації не може призвести до істотного зниження цін на нафтопродукти», — коментує ситуацію Володимир Демехін, перший заступник голови правління ЗАТ «Укртатнафта».

Тарифи

У Міністерстві економіки України пояснили: ця норма означає, що протягом чотирьох років, починаючи з 2001, Кабінет міністрів регулюватиме рентабельність виробництва і відпускні ціни на нафтопродукти.

Однак, наприклад, генеральний директор АТ «Херсоннафтопереробка» Олександр Карпяк вважає інакше: «Ціна на вітчизняне пальне може бути встановлена на такому рівні, що взагалі стане невигідно його продавати в Україні, у тому числі підприємствам АПК. Тоді залишиться одне — експортувати цей обсяг пального або знизити переробку».

Слід зазначити, що ця норма суперечить закону «Про підприємництво» й умовам конкурсів із приватизації вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ). Тобто такі компанії, як «ЛУКойл—Україна», «КазахОйл», «ТНК—Україна» мають право або оскаржити це рішення в суді, або не виконувати умови конкурсу з приватизації українських заводів.

«Точно можу сказати одне, якщо держава встановить граничні ціни на реалізацію пального АПК нижче тих, за якими пальне вигідно продавати, нові власники НПЗ розглядатимуть ситуацію як форс-мажорну і відмовляться від виконання своїх зобов’язань. А це означає значні збитки для бюджету і галузі в цілому», — вважає Микола Примак, генеральний директор об’єднання «Укрнафтохімпереробка».

Навряд чи таке рішення влаштує уряд або Верховну Раду, та його не збираються застосовувати і самі НПЗ.

Як повідомили у відділі зв’язків із громадськістю «ТНК—Україна» (який володіє АТ «ЛиНОС»), «очевидно, цей закон не узгодили з вітчизняними товаровиробниками. Забезпечити агропром необхідними для посівної обсягами поставок дизпалива українським НПЗ було б неважко».

Аукціони

З другої половини минулого року, коли в Україну прийшли компанії «ЛУКойл» (ставши повновладним хазяїном Одеського НПЗ), «ТНК—Україна», «КазахОйл», баланс сил на нафторинку змінився. За даними Міністерства економіки, на кінець минулого року до 65% споживаних нафтопродуктів становило вітчизняне пальне. Імпортні поставки бензину й дизпалива стали займати дедалі меншу частку на ринку, і їх вплив поступово нівелювався виробниками. Вперше за останнє десятиліття на українському нафторинку загострилася проблема не дефіциту нафтопродуктів, а їх збуту. Саме тому розпочали роботу й запрацювали ритмічно аукціони з продажу нафтопродуктів, які, на думку фахівців компанії Ernst & Yong, стали ціноутворюючими.

Саме в подальшому розвитку аукціонів і перетворенні їх на повнокровні біржові торги було б правильно шукати формування балансу попиту і пропонування. З цією метою, говорить голова ради директорів УМВБ Олег Андронов, «нинішнього року на аукціони мають прийти всі українські НПЗ. Крім того, ми запросили й імпортерів, які сьогодні вивчають досвід проведення аукціонів «ТНК—Україна».

З аукціонами, на думку фахівців Мінекономіки, прийнявши закон, «можна буде розпрощатися»: замість ринкового регулювання ціни на нафтопродукти приходить держрегулювання відпускних цін на переробних заводах. Замість прозорого зваженого механізму формування ціни Верховна Рада пропонує держрегулювання, що неминуче призведе до тінізації ринку і зупинення НПЗ. Як повідомили в прес-службі компанії «ЛУКойл—Україна», «цей захід може різко знизити виробництво нафтопродуктів на вітчизняних НПЗ».

Обсяги

Виробничі потужності українських НПЗ спроможні переробити 52,757 млн. тонн нафтової сировини в рік, що більш ніж достатньо для забезпечення потреб внутрішнього ринку всіма видами нафтопродуктів. Тож відповідь на поставлене запитання слід шукати в тому, які обсяги нафти надійдуть на переробку.

За найскромнішими підрахунками, тільки обсяг переробки нафти, що зобов’язані поставити в Україну «ЛУКойл» (2,5—3 млн. тонн на «ЛУКойл — Одеський НПЗ»), «Тюменська нафтова компанія» (4—6 млн. тонн на «ЛиНОС») і «КазахОйл» (2 млн. тонн на «Херсоннафтопереробку»), 2001 року може становити 8,5—11 млн. тонн. Крім того, ще близько 2 млн. тонн сировини українські видобувні підприємства поставлять на решту три НПЗ.

Таким чином, загальна кількість поставленої нафти коливатиметься від 10,5 до 13 млн. тонн. Це означає, що виробництво дизельного палива може становити (при середньому виході торік 29,2%) 3,1—3,8 тис. тонн. Але, як вважають в «Укрнафтохімпереробці», при платоспроможному попиті українські виробники можуть збільшити випуск дизпалива до 4,5 млн. тонн у рік. Це — крім солярки, виробленої газопереробними підприємствами.

Тобто вітчизняні виробники можуть забезпечити Україну дизпаливом власного виробництва, не вдаючись до послуг імпортерів. «Підрахунки свідчать, що гострої потреби імпортувати дизпаливо українські споживачі взагалі і сільгоспвиробники зокрема не мають», — говорить Володимир Демехін.

Імпорт

Законом же, про який ідеться, імпортерів нафти й нафтопродуктів поставлено в різні умови. Імпортери дизпалива отримали звільнення від податків, а виробники з початку січня — збільшення акцизів на вироблені з імпортної нафти продукти. Відповідно до статті 5 «Оподаткування експортно-імпортних операцій» (розділ III закону), «не застосовується стягнення мита й інших податків при ввезенні на митну територію України комплектуючих виробів і запасних частин до сільськогосподарської техніки, засобів захисту рослин і тварин, що не виробляються в Україні, а також при сезонному ввезенні (з 1 лютого по 1 жовтня) дизельного палива». З 20 лютого цей захід прийнятий Верховної Радою як окремий закон.

Поділ імпортерів на «своїх» (постачальників нафтопродуктів) і «чужих» (постачальників нафти) узаконює неконкурентоздатність солярки українських виробників, порівняно з імпортною. «Проблема ускладнюється ще й тим, що в Росії не існує ніякого режиму сприяння російським нафтовим компаніям, які працюють в Україні, особливо в частині неповернення ПДВ при експорті нафти», — вважають у компанії «ЛУКойл—Україна».

Аналіз надання пільг при імпорті нафтопродуктів в останні два роки свідчить, що це рішення призводить лише до трьох негативних результатів: зниження завантаження вітчизняних НПЗ, тінізації ринку за рахунок застосування схем уникнення оподаткування і втрат для державного бюджету. Так, за 1999—2000 роки до державного бюджету не надійшло через надання всіх видів пільг при імпорті нафтопродуктів і нафти близько 2,2 млрд. грн.

Цікаво, що цей захід навряд чи допоможе імпортерам. Як вважають у МК «Содружество», із прийняттям закону на ринку панує нічим не обгрунтоване сум’яття. Аграрії перестали закуповувати паливно-мастильні матеріали, сподіваючись на швидке їх здешевлення. Але незрозуміло, чому пільги запроваджено для імпортерів, а не для виробників, що ущемляє останніх, порівняно з першими.

З урахуванням зниження експортних мит на нафтопродукти в Росії та Білорусі, складається враження, що аграрії лобіювали не так свої інтереси чи інтереси вітчизняних імпортерів, як інтереси іноземних виробників. «Якби вже звільняли від сплати мит, то необхідно було звільнити від цього обов’язку не лише імпортерів, а й НПЗ. Взагалі не ясно, навіщо приймався такого роду законопроект», — кажуть у компанії «Шелтон».

Ось і виходить, що описаний «аграрно-бензиновий» закон породжує більше запитань, аніж відповідей. І якщо на запитання, чи зможе він допомогти аграріям, не зможуть відповісти і самі сільгоспвиробники, то факт негативного впливу такого закону на нафторинок, виробників і держбюджет очевидний.