Віддати Богу Богове

Питання повернення відібраного у церков майна в нашій країні — один із прикладів того, як держава вже майже двадцять років не виконує своїх же рішень. Основний аргумент противників передачі майна — церква не може стежити за ним так само добре, як заповідники. Проте цю тезу цілком спростовує приклад головного монастиря країни — Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.

Ще 1991 року було прийнято Закон України «Про свободу совісті і релігійних організацій». Стаття 17 цього закону передбачає: «Культові будівлі і майно, що становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безкоштовне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно». Услід за законом з’явилося безліч підзаконних актів, зокрема указ президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 4 березня 1992 року і розпорядження президента України «Про повернення релігійним організаціям культового майна» від 22 червня 1994 року.

На жаль, жоден із цих документів до кінця не виконаний. Чому так сталося, досить туманно спробував пояснити нинішній віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко: «Процес повернення церковного майна ніколи не може закінчитися, оскільки це дуже складна справа, яка має багато юридичних труднощів». Нагадаємо, що коли храми відбирали, жодних труднощів не було. Було лише бажання якнайшвидше покласти край ненависній більшовикам церкві. То, може, й тепер питання тільки в бажанні?

Втім, у противників повернення майна є й чіткіші аргументи. Коротко їх можна поділити на дві групи: юридичні проблеми і претензії музеїв, пов’язані з експлуатацією пам’яток історії та культури.

Що стосується юридичних проблем, які так серйозно бентежать пана Семиноженка, то вони можуть вирішуватися приблизно таким чином, як це було зроблено з торгово-розважальним центром «Троїцький» поблизу метро «Республіканський стадіон» у Києві. Нагадаємо: оскільки центр заважав евакуації уболівальників із центрального стадіону країни, а це викликало нарікання УЄФА і могло зупинити проведення чемпіонату Європи з футболу, — його просто знесли, компенсувавши власникам вартість будівлі виділенням великої ділянки землі під Києвом. Хіба держава не може знайти ще тисячу таких ділянок або кілька сотень квартир, аби роздати юридичним і фізичним особам, які експлуатують зараз церковні споруди? Невже за 20 років незалежності не можна було виділити трохи бюджетних грошей не на чергові безплідні бюджетні програми, а на загоєння ран, завданих державою церкві? Чи для нас важливіше потішити власне самолюбство проведенням чемпіонату Європи з футболу, а не відновити стосунки країни і Бога?

Нарешті, другий аргумент противників повернення церковного майна — що церква не може належним чином стежити за переданим їй майном, і особливо за пам’ятками історії та архітектури. Треба сказати, його цілком спростовує історія головного православного осередку країни — Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.

Хто ж кращий господар?

29 вересня 1926 року ВУЦВК і Рада народних комісарів УРСР прийняли постанову «Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнське музейне містечко». Поступове витіснення чернечої общини новоствореним музеєм завершилося на початок 1930-го повною ліквідацією монастиря. Частину братії було вивезено й розстріляно, інших ув’язнили або заслали. Лавру розграбували.

У червні 1988 року у зв’язку зі святкуванням 1000-ліття Хрещення Русі і постановою Ради міністрів УРСР новоствореній Печерській чернечій общині було передано територію Дальніх печер. Пізніше церкві виділили так звану нижню територію Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (приблизно 40 відсотків усієї землі). Українська православна церква отримала її не у власність, а в управління. Верхня територія монастиря залишилася в управлінні державного заповідника «Києво-Печерська лавра».

Щоб зрозуміти, хто кращий власник — церква чи заповідник, достатньо прогулятися територією верхньої і нижньої лаври. Відреставровані корпуси монастиря з новими дахами, дверима, рамами, чисті й охайні, різко відрізняються від приміщень, які перебувають у власності заповідника. Особливо відчувається контраст біля корпусу №68 монастиря, де розміщена недавно відновлена церква ікони Божої Матері «Всіх скорбящих Радосте». Гарний просторий храм, а прямо навпроти нього — убогий і занедбаний корпус №54 заповідника. Двері оббиті дерматином, усередині — павутиння, цвіль і затхле повітря. У монастирі приведено до ладу Хрестовоздвиженський храм і храм усіх Преподобних Печерських, у якому, до речі, до початку 90-х розміщувався музей атеїзму.

Вхід на територію монастиря постійно відкритий, служби починаються з п’ятої ранку і тривають до пізнього вечора. Щодня проводиться кілька літургій. Природно, нікому й на думку не спаде вимагати гроші за вхід у храм або печери.

Що ж ми бачимо на території заповідника? Прямо протилежну картину. Приміщення церков руйнуються. Трапезний храм, шедевр стилю модерн, узявся тріщинами. Безліч приміщень засмічені й потребують прибирання. Руйнується дзвіниця. При цьому вхід на територію заповідника після 12.00, коли припиняється служба у Трапезному храмі, платний — 30 гривень з людини. За право фотографувати у храмі треба платити окремо. А Успенський собор, на відновлення якого держава виділила понад 400 млн. грн. протягом п’яти років, більшість часу стоїть закритим. Усередині не припиняються ремонтні роботи, при цьому зовні недавно побудована церква вуже встигла облупитися.

Втім, вини заповідника в цьому конкретному випадку немає. Як розповів заступник директора з науково-реставраційної роботи Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Володимир Пономаренко, собор перебуває в управлінні організації, яка замовила будівництво, — комунального підприємства «Дирекція реставрації та обновлюваних робіт». «Дирекція давно мала завершити будівництво, але все ще не може, оскільки не освоїла 60 млн. грн., яких ніяк не виділять із держбюджету», — пояснює пан Пономаренко. Свою нездатність реставрувати храми і корпуси лаври у заповіднику пояснюють відсутністю коштів. Але навіть якби вони були, пан Пономаренко не бачить необхідності у проведенні масштабної реконструкції: «Реставрація храмів проводиться. Але наш принцип — «краще не нашкодити». Головна мета — залишити все як було. Краще залишити в недоторканному стані споруди, ніж їх переробляти». До чого привів цей принцип, кожен може переконатися сам.

Основний аргумент, який приводить керівництво заповідника як причини, чому територія верхньої лаври не може бути відреставрована, — відсутність коштів. Утім, аргумент цей досить сумнівний. Насамперед заповідник, на відміну від монастиря, прямо отримує кошти на ремонт церков і корпусів із держбюджету. Торік було виділено 482 тис. грн., у 2008-му — 2 млн. грн., у 2007-му — 624 тис. грн. Минулого року також було підписано програму підготовки до Євро-2012. Згідно з нею заплановано виділити 187 млн. грн. на реставрацію і реконструкцію об’єктів лаври. Крім того, заповідник заробляє до 2 млн. грн. на рік як плату за вхід відвідувачів. Організація, на відміну від монастиря, не платить за електроенергію, воду, опалення, телефон. На її території здаються приміщення під крамниці, картинні галереї, офіси. Разом із фондом «Платар» проводяться виставки, у тому числі міжнародні. Таким чином, про скрутне фінансове становище не йдеться.

Безперечно, монастир теж отримує пожертвування від добродійників і живе саме з цього. Але якщо зіставити всі джерела доходу монастиря і заповідника, вийде, що мають вони приблизно однакові кошти. От тільки витрачають по-різному...

— Успенський храм, який розташований на території заповідника, стоїть у риштуванні вже багато років. Що довше він стоїть, то більше грошей приходить. А я такого підходу терпіти не можу. Вважаю, якщо сьогодні поставили риштування, то вже завтра має бути готова церква. Бо людина хоче прийти і помолитися. І благодійник, котрий дав грошей, і простий парафіянин. Я хочу, щоб усе було чесно. Дали гроші — вони пішли на храм. Адже ми робимо все перед Богом! Господь дає можливість показати нам, які ми Його діти, — каже намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври архієпископ Павло.

Попри все, здавалося б, очевидні заслуги монастиря, з боку заповідника постійно лунає критика на його адресу. Обвинувачення висувають щодо того, що кілька об’єктів на території монастиря, які мають історико-культурне значення, були перебудовані. Що, на думку пана Пономаренка, завдало шкоди зовнішньому вигляду лаври та історико-культурній спадщині. Утім, як з’ясувалося, обвинувачення лаври виявилися, м’яко кажучи, непереконливими. Передусім на кожну зміну монастир мав дозволи. Що визнає і сам заповідник. «У нас претензії не стільки до монастиря, скільки до тих органів, які дозволили таку перебудову», — пояснює пан Пономаренко.

Конкретних претензій у заповідника три. Перша — було перебудовано дві криниці Святого Антонія Печерського і Святого Феодосія Печерського. Друга — церква перебудувала в’їзні ворота на територію нижньої лаври. І, нарешті, третя — церква побудувала на території нижньої лаври приміщення митрополії, чого не можна було робити, оскільки зведення будівель на території лаври заборонено.

Стосовно кожного з наведених заповідником випадків монастир має вагомі контраргументи. Що стосується криниць, перебудованих на території нижньої лаври, то вони були в жахливому санітарному стані. В них потрапляли нечистоти, сміття. Монастир перебудував їх так, щоб криниці давали чисту воду: поставили фільтри, криниці закрили виконаними в бароковому стилі каплицями, які гармонують з ансамблем лаври. У заповіднику показують фото тих перебудованих криниць. Зверху над звичайною сільською криницею — чотири металеві труби, на них — бляшаний дах. Оцінити це як пам’ятник архітектури не змогла б навіть людина з дуже багатою уявою. Але в заповіднику їх саме так і оцінили... Що ж до в’їзної арки, то вона вже давно зруйнувалася і була в аварійному стані. А новозбудовані корпуси митрополії постали на тому місці, де вони стояли до Жовтневого перевороту 1917 року. Відтворили корпуси за старими кресленнями. Утім, якби територію верхньої лаври повернули церкві, відновлювати ці корпуси не довелося б.

Отже, монастир наполягає на тому, що всі роботи виконувалися з урахуванням чинного законодавства і їх змушені були проводити з міркувань безпеки та здоров’я людей.

— Сьогодні ніхто не дає нам грошей на їжу та одяг. Ченці самі кують, шиють, друкують, прибирають. Музейники отримують високу заробітну плату за те, що вони сидять і зберігають. А ми нічого не отримуємо, за все платимо, і нас іще й б’ють. Знову спадають на думку слова Спасителя: «Не бійся, мала чередо! Бо Отець Ваш благоволив дати вам Царство», — каже архієпископ Павло.

Принципову різницю в підходах між заповідником і монастирем пояснити нескладно.

— Ви здаєте квартиру, але винаймач живе, як хоче. Для нього це не рідна домівка, він не прагне зробити її кращою. А ми тут живемо у своєму домі, у своїй сім’ї. 150 ченців — це мої діти. Я маю турбуватися про них і робити все, щоб вони могли молитися, працювати і жити. Знаю, що я людина на цій землі тимчасова. Але маю залишити після себе щось для Бога і для людей, — каже архієпископ Павло.

Цю логіку розуміє більшість розумних людей країни. Наприклад колишній міністр культури — директор Національного академічного театру ім. І.Франка Богдан Ступка вважає, що в питанні стосунків церкви і заповідника треба знайти компроміс. Предметом компромісу може бути, наприклад, отримання монастирем своїх храмів і корпусів та контроль за їх відновленням і реставраційними роботами з боку заповідника.