ТРАНЗИТ ЕНЕРГОНОСІЇВ: ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ ЧИ, ЯК КОЛИСЬ, «ПО-БРАТСЬКИ»?..

Пам’ятаєте повчальну притчу про те, як батьки пояснювали своєму чаду, що означає по-братерськи розділити яблуко із сестрою: більшу частину віддати їй, а меншу залишити собі. Після чого малюк сказав: нехай краще старша сестра поділить із ним яблуко по-братськи. Тямущий малюк...

За часів СРСР Росію в інших «вільних республіках» частенько називали «старшим братом». Чи з цієї причини, чи з огляду на вагоміші підстави цей комплекс у неї таки розвився. Та якщо перевести сучасні взаємовідносини РФ з іншими учасниками СНД, зокрема Україною (особливо в питаннях нафтогазових взаємин), так би мовити, в сімейну площину, то очевидно, що Росія воліє, аби з нею чинили «по-братськи». Втім, хіба лише Росія?.. Інша річ, що Україна своєю бездіяльністю і непослідовною політикою щодо нафтогазової галузі сама ледь не загнала себе в куток, звідки навіть не розгледіти, як змінюється розклад на міжнародному ринку енергоносіїв.

Перш ніж продовжити обіцяну у попередньому випуску «Дзеркала тижня» розповідь про брюссельську конференцію у форматі Україна — ЄС «Розвиток нафтогазового сектора України і можливості залучення іноземних інвестицій» та її значення для нас, кілька слів про її європейського ініціатора і співорганізатора. А точніше про INOGATE — програму технічного сприяння Європейського Союзу (TACIS). Маючи уявлення про цю програму, простіше буде оцінити значення європейських інтеграційних проектів у нафтогазовому секторі для України. І трохи інакше поглянути на далекосяжні плани (як висловився Л.Кучма минулого вівторка у Стамбулі в ході відкриття іншої міжнародної конференції), що випливають із тристоронньої заяви президентів України, Росії та федерального канцлера Німеччини про намір створити міжнародний консорціум із управління та розвитку газотранспортної системи України.

Українцям легко зрозуміти європейців у тому сенсі, що їхні потреби в енергоносіях більше ніж на 50% залежать від їх імпорту. І тенденція ця не лише зберігається. До 2030 року експерти прогнозують збільшення потреби в імпорті енергоносіїв європейськими споживачами до 70%. З огляду на цей суттєвий чинник, немає потреби пояснювати, чому Європа намагається обмежити свою залежність якщо вже не в імпорті нафти та газу, то хоча б у варіантах їхніх поставок.

Подана на обговорення Європейською Комісією 29 листопада 2000 року «Зелена книга: на шляху до європейської стратегії надійності поставок енергоносіїв» визначає довгострокову енергетичну стратегію Європейського Союзу, що спрямована на диверсифікацію, підвищення надійності, екологічну безпеку та економічну ефективність енергопоставок у ЄС. Ця стратегія передбачає два основні напрями: контроль над зростаючим попитом на енергоносії та управління залежністю від їхніх поставок. Останнє передбачає, зокрема, важливість вибору способу транспортування енергоносіїв і їхніх джерел постачання. Саме в цій сфері європейська програма INOGATE має важливе значення, у тому числі й для України, як вагомого транзитора нафти і газу.

Втім, не варто радіти: хоча географічно Україна і ближча до центру Європи, уся її десятилітня історія красномовно продемонструвала, що «скіфи ми, так, азіати ми...» І не суть важливий у цьому сенсі (якщо дотримуватися думки поета) розріз і колір очей — будь-який «негр похилого віку» із паспортом однієї з країн ЄС позиціонує і самоусвідомлює себе значно більшим європейцем. І об’єднаній Європі це теж відомо.

Хоча, безумовно, чомусь за цей час ми все ж навчилися. І той факт, що вітчизняні компанії перестають відправляти в закордонні відрядження (особливо, за держрахунок) своїх представників на численні міжнародні форуми, саміти і конференції винятково як на ознайомлювальну екскурсію, свідчення тому. Принаймні презентаційна ініціатива за останній місяць і на конференції в Брюсселі (офіційному, можна сказати, серці Європи), і в ході засідання українсько-польської комісії з економічного співробітництва в Жешуві, і навіть на міжнародній конференції в Стамбулі належала представникам України. Це вже щось. Шкода лише, що в українсько-російських нафтогазових відносинах спостерігається абсолютно зворотна тенденція. Тим часом, усе могло б (чи може ще?) бути інакше. Зокрема і завдяки створеному ЄС інструментарію. Навіть якщо він покликаний захищати інтереси насамперед об’єднаних європейців.

Коли впав «єдиний і могутній», Центральна та Західна Європа опинилися перед фактом того, що Росія як основний їхній постачальник нафти і газу, м’яко кажучи, мала дуже напружені взаємовідносини з країнами, через територію яких ці енергоносії доставлялися європейським покупцям. І хоча РФ і «Газпром», як могли, гарантували стабільність поставок енергоносіїв, Євросоюз, виступаючи як «приватний брокер», і діючи через програму технічного сприяння, із 1991—1992 років розпочав переговорний процес із країнами СНД і запропонував проект «Управління міжнародними нафто- і газопроводами», фінансований бюджетом TACIS аж до кінця 1997 року. (І це свідчить про те, що європейці готові платити за свою енергетичну незалежність. Питання в тому — кому?)

За великим рахунком цей проект і став спонукальним мотивом для розвитку програми INOGATE. Як і міжнародна конференція на рівні прем’єр-міністрів «Міждержавне управління нафто- і газопроводами в Закавказзі, Центральній Азії, Україні та Молдові», що проходила 22—25 листопада 1995 року в Брюсселі. По суті саме тоді, уперше після розпаду СРСР, представники СНД зустрілися, аби обговорити спільні проблеми в нафтогазовому секторі, і вперше проблеми нафто- і газопроводів цієї частини світу обговорювалися за межами колишнього Союзу.

Аби забезпечити стабільність поставок енергоносіїв, недостатньо довгострокової розумної цінової політики — необхідна безпечна транспортна мережа. І це саме та причина, з огляду на яку транспортна інфраструктура є фундаментальною для забезпечення надійності і безпеки енергопостачання. А створення нових нафто- і газомаршрутів дозволить імпортувати нафту і газ із Каспійського регіону та південного Середземномор’я, що підвищує енергобезпеку за рахунок диверсифікації їхніх географічних джерел, що досить докладно представлено, наприклад, на схемі європейської газотранспортної системи. І в цьому сенсі українська нафтогазотранспортна інфраструктура стає щонайдоречнішою. Тому європейці дедалі пильніше вивчають її стан і можливості, надають технічну підтримку в рамках програми INOGATE.

Програма INOGATE (Interstate Oil and Gas Transport to Europe), фінансована Європейським Союзом, розпочата 1995 року і суть її відображено вже в самій назві — «Міжнародне транспортування нафти та газу в Європу». Основною метою цієї програми декларується сприяння регіональній інтеграції нафто- і газопровідних систем і спрощення транспортування енергоносіїв як у самих регіонах, так і на зовнішні ринки Європи та Заходу в цілому.

У цьому складному процесі INOGATE відіграє роль каталізатора в залученні приватних інвесторів і міжнародних фінансових інституцій для участі в проектах, пов’язаних із нафтогазотранспортними системами. Інакше кажучи, ця програма ставить своєю метою виступати в ролі каталізатора регіонального співробітництва на політичному і правовому (інституціональному) рівнях з одного боку, і для залучення необхідних інвестицій на комерційних засадах, з іншого.

При цьому програма виходить із п’яти основних напрямів: оцінка існуючих нафтогазотранспортних систем; можливості розвитку нових транспортних систем; поліпшення інституціональних засад торгівлі і міждержавного транспортування вуглеводнів; негайні маломасштабні інвестиції в міждержавні інфраструктури, пов’язані з певними ризиками; передача ноу-хау в питаннях управління ресурсами й експлуатації трубопроводів.

Програма INОGATE — форма співробітництва 50 сторін. Це держави, що підписали рамкову угоду (країни-учасниці); держави-члени ЄС — у статусі спостерігачів; донорські організації — наприклад, ЄБРР, ЄІБ тощо — також у статусі спостерігачів; організації, наприклад, секретаріат Євроенергохартії — також у ролі спостерігачів.

Окрім 21 країни-учасниці цієї програми, ще сім держав мають намір до неї долучитися. Кандидатами на приєднання до програми в майбутньому вважають держави Середземномор’я та Близького Сходу.

Між іншим, Україна відіграє істотну роль, оскільки є державою-депозитарієм Рамкової Угоди INOGATE; функції депозитарію покладено на МЗС. Відбулося це в ході першого, київського, саміту INОGATE 22 липня 1999 року, коли 13 держав офіційно підписали Рамкову Угоду.

Рамкова Угода INOGATE — міждержавна угода, що визначає правову основу для реалізації та сприяння розвитку міждержавних транспортних систем і залучення інвестицій, необхідних для їхнього будівництва й експлуатації. Ця угода і протоколи до неї розроблені для забезпечення максимальної гнучкості інституціональної структури конкретних проектів шляхом встановлення загальноузгоджених параметрів, сумісних із фінансовими, технічними й експлуатаційними стандартами для мінімізації інвестиційних ризиків, максимізації прибутковості і потім — залучення інвестицій на найвигідніших умовах.

Відповідно до статті 15 угоди, вона набирає чинності на 30-й день після дати передачі в депозитарій третьої ратифікаційної грамоти. Україна була третьою країною, що підписала РУ, і ратифікаційна грамота була передана в депозитарій 18 січня 2001 року, Рамкова Угода як міжнародний договір офіційно набрала сили 17 лютого 2001 року.

В даний час до РУ приєдналася 21 країна, а в 10 із них угода вже набрала сили і представлена в Асамблеї ООН.

До речі, примітний факт: випущена в січні, можна сказати, свіжесенька карта нафто- і газопроводів, що включає Європу, Азію, регіон Каспію, а також Алжир і Туреччину, уперше містить і чітко окреслені нафтогазові магістралі України. Причому не лише існуючі, але нові й утворювані магістралі, як то нафтопровід Одеса — Броди і газопровід у напрямі Туреччини. Не те щоб про ці проекти європейці не знали раніше. Знали, хоча й не всі, хто потенційно міг ними зацікавитися. Та очевидно, що серйозно їх не розглядали як альтернативні й одночасно надійні варіанти доставки вуглеводневої сировини до Європи.

Схоже, ситуація змінилася. Чому, безумовно, сприяла й активізація найбільшої вітчизняної нафтогазової компанії НАК «Нафтогаз України», усіх її дочірніх підприємств, а також уповноважених держмужів, які взялися активно і послідовно рекламувати нафтогазові проекти на міжнародному ринку. Словом, реклама — двигун прогресу. І європейці про це чудово знають.

Можна предметно описувати з дюжину інвестиційних проектів, презентованих на конференції в Брюсселі дочірніми компаніями «Нафтогазу України». І хочеться вірити, що за цим підуть реальні пропозиції і з боку представників ЄС. Втім, як висловився в ході інвестиційно-презентаційної конференції провідний банкір ЄБРР пан Шапіро, розгляд будь-якого інвестиційного проекту і пропозиції, як для ЄБРР, так і для інших інвесторів — це «скрупульозний процес». Який, між іншим, враховує і чинник політичного ризику. І ніхто не стане ризикувати в ситуації невизначеності.

На жаль, саме така ситуація і склалася після заяви про створення консорціуму з управління українською ГТС. Тим більше, що ця заява прозвучала напередодні брюссельської конференції. До того ж перший віце-прем’єр Олег Дубина, як і голова НАКу Юрій Бойко були заклопотані підготовкою до українсько-російської зустрічі в Харкові, що не дозволило їм бути присутніми на зустрічі Україна — ЄС. Тим часом, європейці жадали з вуст перших керівників почути, про що, власне, мова в зв’язку з консорціумом. Анітрохи не применшуючи професійних здібностей вельмишановних панів, які представляли делегацію України, я змушена констатувати, що вони офіційно просто не були уповноважені відповісти на багато запитань представників ЄС. Адже рішення про створення консорціуму — з області політичних рішень (чи поступок?). І в той час, коли менеджери дочірньої компанії НАКу — «Укртрансгазу» розповідали про можливості і перспективи, зокрема інвестиційні, для української ГТС, думки багатьох представників потенційних інвесторів і партнерів були зайняті вирішенням газоконсорціумного кросворда...

Ще одна деталь. Представники української місії при ЄС і програми INOGATE доклали максимум зусиль для того, аби конференція Україна — ЄС була максимально продуктивною. Проте, як вони ж зауважили, за місяць зібрати максимальний кворум у серці Європи досить складно. У Брюсселі прийнято розсилати запрошення на подібні форуми місяців за чотири до оголошеної дати. Зрозуміло, це не найпринциповіша деталь. Та навряд чи в ЄС стануть, як то кажуть, міняти статут свого монастиря в угоду українцям.

Так чи інакше, усе це повчально. І ділові зустрічі в Брюсселі мали місце. Деякі з них обіцяють бути дуже результативними. І вже той факт, що Україна асоціюється тепер не тільки з Чорнобилем, а й найпотужнішою в Європі газотранспортною системою й економічно привабливим проектом Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору — це чималий прогрес. Лише б політики у черговий раз не підкачали...