Титановий туман

— Від ревізії нас може врятувати тільки крадіжка.

— Зі зломом чи без?

— Ну, природно, зі зломом.

— Стаття 89-та пункт 2-й — до шести років. Не піде.

— Але ж крадіжки не буде!

— Все вже вкрадено до нас…

Із кінофільму «Операція «Ы»

У 90-ті роки минулого століття дуже популярною вітчизняною забавою було визначення економічних пріоритетів. Процес не вирізнявся особливою вигадливістю: до визначення «український» слід було додати якийсь підмет, що означав вид продукції чи галузь промисловості, і, як мовиться, їсти подано. Згадайте «Український автомобіль», «Український комбайн» ну і так далі.

Однак сам по собі пріоритет — нуль без палички, якщо не підкріплений спеціальною програмою. Те, що її зміст зводився до примітивного набору ілюзій і благих побажань, принципового значення не мало. Головне, щоб програма здобула державну підтримку. Тоді, за влучним висловлюванням одного мого давнього приятеля, вийде гарна «водокачка». Принцип її дії простий до непристойності: чим гірші справи із втіленням у життя обіцяного, тим більше з’являється підстав для звернення по чергову бюджетну ін’єкцію.

Серед таких казок для дорослих однією з найпоказовіших, поза всяким сумнівом, є держпрограма «Титан України», затверджена урядовою постановою в листопаді 1994 року. Наші постійні читачі, сподіваюся, пам’ятають, що за останні сім років «Дзеркало тижня» присвятило цій темі добрий десяток публікацій. Зрозуміло, основним фігурантом у них виступав Запорізький титаномагнієвий комбінат (ЗТМК) — ключова ланка програми.

І ще одна принципова деталь. На час складання титанового проекту офіційна назва підприємства аж ніяк не повною мірою характеризувала профіль його діяльності. Крім виробництва губчастого титану, комбінат спеціалізувався на випуску напівпровідникової сировини — германію та кремнію. Причому саме моно- і полікристалічний кремній, що становив 80% валового обсягу виробленої продукції, по суті, і дозволяв ЗТМК покривати збитковість титанового виробництва. Оскільки навіть у найкращі для комбінату часи губка давала нульову рентабельність. Чи слід дивуватися, що 1993 року її випуск на ЗТМК було припинено.

Здавалося б, за такого розкладу затівати реанімацію повноцінного титанового виробництва — те ж саме, що намагатися примусити страуса літати лише з тих міркувань, що він — птах. Однак у жовтні 1998-го на ЗТМК відновили випуск титанової губки. А за чотири місяці до цього було зупинене кремнієве виробництво. Керівництво комбінату визнало його збитковим. Такий висновок був просто парадоксальним. По-перше, на ринку напівпровідникового кремнію складалася дуже сприятлива кон’юнктура. А по-друге, три українські підприємства (у тому числі — ЗТМК), поряд із двома російськими та двома киргизькими, виступали його монопольними власниками на території колишнього Союзу. І Україна перебувала у вигіднішому становищі завдяки повному технологічному циклу (від кварциту до пластин), налагодженому випуску ростових установок та іншого хіміко-металургійного обладнання.

Варто було лише зупинити 26-й цех ЗТМК — і роками вибудуваний технологічний ланцюжок наказав довго жити. Втративши поставки запорізького трихлорсилану, закрився Донецький хіміко-металургійний завод, а завод чистих металів у Світловодську змушений був перейти на переробку закордонної сировини за давальницькою схемою.

Про те, що причиною цього були аж ніяк не економічні труднощі, на які невтомно посилалося керівництво ЗТМК, наочно свідчить подальший розвиток подій. Планом так званої реструктуризації кремнієве виробництво вивели зі складу комбінату. І сталося «диво». Обладнання, передане в оренду комерційній структурі з близького зарубіжжя, почало давати надприбуток.

Дозволю собі навести цитату п’ятирічної давності: «Випускає напівпровідники на комбінаті нині тільки германієвий цех, рівень рентабельності якого неухильно знижується. Оскільки обладнання та технології в цеху не модернізуються протягом останніх кількох років, цілком очевидна перспектива його неминучої зупинки» («Откремнились, затитанились... в общем, догерманиваемся» — «ЗН», 1999, №23). На жаль, прогноз збувся повністю. Випускати германій на ЗТМК перестали. Причина? А все та ж: керівництво комбінату стверджує, що він нерентабельний. Та оскільки читачі вже знають про долю кремнієвого виробництва, гадаю, вони без особливих труднощів можуть уявити, за якою схемою буде відновлено в Запоріжжі виробництво германію...

До речі, а як ідуть справи з губкою? Вже коли підприємство змогло позбутися тягаря «нерентабельних» виробництв, то, слід гадати, держпрограма «Титан України» втілюється в життя ударними темпами. Скориставшись нагодою, я поцікавився цим у міністра промислової політики Олександра Неустроєва, який недавно відвідав Запорізький титаномагнієвий комбінат.

— Частково ця програма реалізується вже тим, що реанімовано комбінат. Проведено певні роботи з Інститутом Патона з одержання зливків із губчастого титану, з використанням тих методів електронно-променевої плавки, які там є. Але ми не задоволені темпами розвитку цієї програми, тому, з урахуванням перспективи заводу, напевно, будемо її коректувати й переглядати. Нині вже збільшується попит: якщо раніше десь 85% продукції ЗТМК йшло на експорт, тепер — десь 75%. Внутрішній ринок споживання губчастого титану трохи активізувався. Губку сертифіковано. Зливки, у принципі... Ну, там є проблема, були проблеми, але їх можна розв’язати. Потрібно працювати і доводити технологію до нормального стану, ось і все. Потрібно нормально займатися цією програмою. Я, у принципі, не спеціаліст-титанщик, тому мені досить важко докладно пояснити ситуацію...

Висновки Олександра Леонідовича не дозволяють сумніватися в тому, що він справді не спеціаліст. І, судячи з усього, не лише в галузі титанової металургії. Чесно кажучи, досі я був щиро переконаний, що спосіб активізації попиту на внутрішньому ринку є секретом полішинеля. Але що вдієш, коли в Мінпромполітики навіть цього не знають, доведеться поділитися інформацією. Тим більше що спосіб примітивно простий.

Підприємство бере у подільники якусь нікчемну фірму-резидента і нібито продає їй за мінімально низьку ціну вироблену продукцію — на папері, природно, без переміщення товару зі складу. А фірма потім виступає експортером, який одержує повернення ПДВ на цілком законних підставах. Залишається тільки в інтимній обстановці врегулювати неформальні партнерські відносини, предметно вирішивши три питання, які починаються словами «хто, кому і скільки».

А що стосується сертифікованої губки... Напевно, міністр помилився, видавши бажане за дійсне. За висновком спеціалістів, комбінат продовжує постачати найнеякіснішу у світі сировину, забезпечуючи нею за демпінговими цінами ненаситну Євразію. І змін на краще очікувати не варто. У зв’язку з різким зниженням попиту потужності з виробництва губчастого титану у світі не задіяні й наполовину.

Однак керівнику такого солідного державного відомства мають бути відомі бодай основні показники, що характеризують роботу казенного підприємства «Запорізький титаномагнієвий комбінат». Це широкій громадськості, включно з журналістами, їх подають як таємницю за сімома печатками — нібито з міркувань стратегічної безпеки. А може, лише для того, щоб не розголошувати, наскільки ефективно працює «водокачка»? Втім, судіть самі.

За підсумками 1998 року, ЗТМК заявив про балансові збитки у 17 млн. грн. Припустімо, одна з основних причин полягає в тому, що виробництво губчастого титану було відновлене лише з початку четвертого кварталу. Але ж наступного року воно працювало! А показник балансових збитків не те що не зменшився, а зріс — майже до 27 млн. грн. Питається, кому потрібна така робота?

Із відповіддю на це запитання поки що зачекаємо, звернувши увагу ще на кілька цифр. Отже, з 2000-го по 2002 рік прострочена кредиторська заборгованість на комбінаті зросла більш ніж учетверо, дебіторська — майже в 1,5 разу. Причому різниця між ними збільшилася у 3,65 разу. Певна річ, не на користь дебіторки.

І хоча уряд мав невдалий досвід матеріальної підтримки ЗТМК (на повернення виділених кілька років тому майже 23 млн. дол. держкредитів уже ніхто й не сподівається), це зовсім не стало перешкодою для чергової преференції. 2002 року з подачі Кабміну комбінату подарували так званий диференційований тариф на електроенергію, ставка якого змінювалася відповідно до коливань ціни титану на Лондонській біржі металів. І що з цього вийшло?

— Через диференційований тариф дуже гостро постало питання отримання Україною системної позики, — каже О.Неустроєв. — Я як міністр промислової політики категорично, звісно, за те, щоб залишити диференційований тариф, і ми таке обгрунтування разом із підприємством подали і в Кабмін, і в Міністерство фінансів. Але об’єктивно треба сісти й порахувати — що для України нині важливіше. Ціна питання — втратити системну позику чи пільги для одного комбінату. Це дуже складне питання. Тому рішення прийматимуться виважено. Однією з умов уведення диференційованого тарифу було впровадження низки заходів, які мали зменшити питоме споживання електроенергії, щоб компенсувати вартість тарифу. Я не готовий зробити докладний аналіз проведених заходів, але принаймні те, що зроблено, не повною мірою забезпечує таке зменшення споживання електроенергії.

— І які кошти заощадив завдяки дифтарифу титаномагнієвий комбінат?

— Близько 8 млн. грн. Економію пущено на капітальні ремонти. Це було, безумовно, на користь.

Як цікаво! З одного боку, міністр ще не знає, що важливіше — пільга для окремо взятого підприємства чи системний кредит від Світового банку для економіки країни в цілому, а з іншого боку — він «категорично за те, щоб залишити диференційований тариф». Поза всякими сумнівами — справді «треба сісти й порахувати». Втім, таку процедуру можна провести і стоячи. Все одно ж заявлена ЗТМК сума збитків за минулий рік меншою 5167,6 тис. грн. не стане. Щоправда, це анітрохи не позначається на рівні матеріального статку окремих представників керівництва ЗТМК. Залишається тільки припустити, що їм удача всміхнулася або солідною спадщиною, або — пристойними лотерейними виграшами. Треба ж, так поталанило...

А ось генеральний директор КП «ЗТМК» Владислав Телін переконаний, що основна причина збитковості комбінату — необхідність утримувати соціальну сферу і житловий фонд. Мовляв, варто лише ці об’єкти передати в комунальну власність міста — і ситуація на підприємстві одразу ж поліпшиться.

Можливо. А то ж як раніше з тією ж таки соціалкою було? Була, наприклад, у комбінату на Азові база відпочинку під поетичною назвою «Лазурные дали». Як мовиться, не фонтан, але за залишковою вартістю оцінювалася в 365 тис. грн. А продали її, кажуть, за 48 тис. Невже попиту не було? Та начебто й ні, судячи з того, що новий власник продав її в незмінному вигляді черговому хазяїну за 350 тис. грн. Все ж таки бізнес — штука цікава, особливо коли його об’єктом є державна власність.

— По казенних підприємствах у нас зараз нагромадилося досить багато проблем, — підсумував свої враження міністр Неустроєв. — Це сьогодні наболіле питання, і тому ми тепер займатимемося конкретно кожним із них. Треба переводити казенні підприємства в ранг державних, потім корпоратизувати й шукати промислового інвестора. Така перспектива очікує ЗТМК. Але це ще не скоро. Є конкретна ситуація сьогоднішнього дня. Ніхто не заперечує, що припустилися досить багато помилок у приватизації, але досить багато і позитивного досвіду. І йти на стратегію розвитку підприємства потрібно не в плані того, щоб повторювати ті помилки, які вже були, а треба вибудовувати політику з погляду інтересів держави.

Золоті слова! А насправді, може, краще дресирувати страусів? Користі від цього, щоправда, ніякої, зате й шкоди не передбачається.