РЕАЛІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЯДЕРНО-ПАЛИВНОГО ЦИКЛУ УКРАЇНИ

Гарантування енергетичної безпеки — одне з ключових питань суверенітету України. На жаль, змушений констатувати, що на десятому році існування незалежної України проблемою залишається не тільки енергетична безпека, а й енергетична криза. За цих умов особливо гостро відчувається відсутність єдиної законодавчої енергетичної стратегії країни. У недалекому минулому Україна не будувалася й не розвивалася як незалежна держава, на що інші країни витратили десятки й сотні років. Отож, як і десять років тому, вона досі одержує (точніше купує) енергоресурси з одного джерела — Росії. Саме з Росії надходить практично весь газ, дві третини нафти, все ядерне паливо тощо. Питання диверсифікації постачання енергоресурсів так і залишилося на стадії опрацювання.

Мабуть, єдиним реальним проектом у цій сфері можна назвати будівництво нафтопроводу Одеса—Броди (з перспективою продовження його на Гданськ). Разом із добудовуваним терміналом у порту Южний він дозволить не лише диверсифікувати джерела постачання нафти в Україну, а й забезпечити новий нафтотранспортний коридор для доставки каспійської нафти в Європу. Як свідчить світовий досвід, енергетично безпечна частка поставок з одного джерела не повинна перевищувати 30%, інакше виникає загроза тиску постачальників енергоресурсів на країну-покупця. Актуальність цієї проблеми наочно проілюстрували події початку минулого року на українському нафторинку: в умовах практичної монополії постачання нафти з РФ на українські НПЗ достатньо було однієї телеграми російського уряду, щоб повністю зупинити надходження російської нафти в Україну.

Незадовільна ситуація склалася й у сфері ядерної енергетики. Немає потреби пояснювати її значення для України: на АЕС генерують майже половину електроенергії (2000 року — понад 45% ). У цей складний, кризовий час ядерна енергетика відіграє системотворчу роль у енергозабезпеченні держави. Проте свого ядерного палива для неї поки що немає — його купуємо в Росії. Туди ж вивозиться й відпрацьоване паливо. Якщо додати до цього, що з РФ постачається й 85% необхідного для АЕС устаткування, — одержуємо абсолютну залежність від монопольного постачальника.

Тим часом Україна має цілком реальну можливість досягти в цій сфері практично повного самозабезпечення. На нашій території містяться як значні родовища уранових руд (Жовті Води), так і підприємства для їх переробки. До того ж, вітчизняний машинобудівний комплекс у змозі виготовляти практично все устаткування, необхідне АЕС. Так, за розрахунками фахівців, частку імпортних комплектуючих можна буде скоротити всемеро. Усе це дозволяє створити на території України основні елементи власного неповного ядерно-паливного циклу (ЯПЦ).

Хоча проблему організації виробництва ядерного палива для АЕС в Україні вперше уряд розглянув 1993 року, про неї йшлося в указі Президента України 23 лютого 1994 року та в постанові Кабміну 12 квітня 1995 року, її враховано й у Національній енергетичній програмі України до 2010 року, затвердженій постановою Верховної Ради України 15 травня 1996 року, але створення на терені України власного неповного ЯПЦ досі на стадії дискусій. Воно й не дивно, позаяк у складі мало не всіх урядів діяло потужне проросійське лобі.

Слід зазначити, що в згаданих документах було також визначено джерела фінансування. У спеціально створений Фонд ядерного паливного циклу (ФЯПЦ) мали надходити кошти від продажу електроенергії, генерованої з ядерного палива, отриманого як компенсація за вивезення в Росію атомної зброї. Проте реально до цього фонду замість планованих 800 млн. дол. надійшло (на кінець 1998 року) менше 4,5 млн. грн. Решту оформили як заборгованість атомних станцій перед ФЯПЦ.

Відтак наміри одержати 2000 року першу українську ядерну паливну збірку так і залишилися на папері.

Треба віддати належне уряду — останнім часом він розпочав низку заходів для наповнення ФЯПЦ. Зокрема постановою Кабміну (від 22 серпня 2000 року) передбачено, що заборгованість «Енергоатома» перед ФЯПЦ за використане в 1993—1999 роках компенсаційне ядерне паливо переказується «Енергоринку» шляхом видачі щомісячного переказного векселя. Заборгованість перед ФЯПЦ планується погасити за три роки. Проте зрозуміло (з огляду на багатократну девальвацію гривні), що реально вдасться повернути не більше п’ятої частини передбачених спочатку 800 млн. дол. Іншими словами, ФЯПЦ уже втратив понад 80% запланованих коштів.

Цікаво, що Південна Корея, яка на початку 90-х років також ухвалила програму створення власного ядерного циклу, успішно її втілює. Хоча 1994 року вона перебувала у значно гіршому становищі, ніж Україна: в неї не було ні нашого рівня виробництва елементів ЯПЦ, ні кваліфікованих кадрів. Проте вона зробила за ці роки потужний ривок, побудувавши власний завод із виробництва твелів. І хоча виклала чимало (близько 400 млн. дол.), це забезпечило місцеві АЕС власним паливом. До речі, видатки південнокорейців удвічі менші від суми, яка мала надійти до вітчизняного ФЯПЦ.

Більше того, в Україні досі не розв’язане і значно простіше завдання — збільшення видобутку уранової руди, уже який рік поспіль ми не можемо ввести в дію Костянтинівське родовище уранових руд. Тим часом запасів тільки його першої черги вистачить, аби забезпечити ядерну енергетику України власним ураном на 50 років.

Замість цього мусуються розмови про непотрібність добування українського урану. Мовляв, при нинішній собівартості його видобутку на Східному ГЗК (Жовті Води) у 40—42 дол./кг російський уран (який постачається за міжурядовою угодою по 18 дол./кг) поза конкуренцією.

Нагадаю противникам розробки вітчизняного урану: в Росії видобутку цієї сировини не вистачить навіть для забезпечення власних АЕС. На території РФ нині розробляють одне родовище урану в Забайкаллі.

А нинішня дешевизна урану у світі пояснюється тільки великою кількістю його «конверсійних запасів». Проте через кілька років вони вичерпаються, і тоді ціни різко підскочать. Це видно навіть з розробленої росіянами «Енергетичної стратегії на період до 2020 року», де говориться, що запаси урану ціною до 40 дол./кг належать до дешевих, а до 80 дол./кг — до «рентабельних для розробки». Тож період «дешевого» урану закінчиться швидше рано, ніж пізно, і варто заздалегідь готуватися до цього.

У цьому зв’язку набуває особливого значення розробка енергетичної стратегії України. Причому її розвиток слід передбачити на тривалий період, принаймні до 2030 року. Слід усвідомлювати, що реалізувати її буде вкрай непросто. Гіркий досвід 90-х років показав, що всі ухвалені тоді довгострокові програми розвитку енергетики в остаточному підсумку не реалізовано. Але це зовсім не свідчить про недоцільність їх розробки.

Інша річ, що потрібно враховувати попередні помилки. Очевидно, становим хребтом української енергетики в найближчі десятиліття залишатиметься ядерна енергетика. Її роль підвищиться у зв’язку з очікуваним введенням у дію енергоблоків на Хмельницькій і Рівненської АЕС. До 2010 року щорічне виробництво на АЕС зросте на третину (до 100 млрд. КВт.год.).

Крім добудови нових блоків, необхідно також розв’язувати проблему модернізації та подовження ресурсу наявних енергоблоків. Хоча, всупереч поширеній думці про застаріння наявних ядерних блоків, слід зазначити: більшість їх почала працювати в другій половині 80-х років і, за світовими стандартами, належить до нових. Це не означає, що з ними немає проблем, — вони потребують якісного обслуговування та заміни устаткування, яке відпрацювало свій ресурс. Але при відносно невеликих видатках (до 200 млн. дол. на блок) термін їх експлуатації можна подовжити до 2020—30-х років.

Для порівняння: будівництво одного блока потужністю мільйон кіловат коштує близько 2 млрд. дол.

Звичайно, треба розв’язати проблему розвитку вітчизняних підприємств неповного ядерно-паливного циклу: крім розвитку уранових рудників, принаймні до 2010 року слід налагодити виробництво твелів. Тим паче що в Україні є необхідна для цього технологія — від виробництва цирконієвих сплавів до прокату виробів із них.

Найскладніше буде побудувати завод із виробництва ядерних збірок; виконавши це завдання, ми зможемо значно знизити вартість ядерного палива, гарантувати його постачання.

У цьому зв’язку, крім економічного, неабияку роль відіграє політичний чинник. Проблема монопольної залежності України від єдиного постачальника енергоресурсів розв’язується автоматично; і не слід шукати в цьому антиросійську спрямованість — Росія була й залишатиметься основним постачальником енергоресурсів для України з урахуванням кооперації у сфері ядерної енергетики. Нарешті зрушилося з мертвої точки створення українсько-російсько-казахського СП «ТВЕЛ». Але при цьому не слід забувати про національні інтереси.

Корисно повчитися в інших наших найближчих сусідів: Чехія, яка наприкінці минулого року ввела в дію АЕС у Теміліні, попри те, що встановлені на ній реактори — радянської конструкції, паливо визнала за краще купувати у США. Варто вивчити й досвід країн Центральної Європи щодо відпрацьованого ядерного палива — усі вони в найкоротші терміни розв’язали проблему його збереження на своїй території. А Україна вже понад шість років будує сховище на Запорізькій АЕС, щороку виплачуючи росіянам по 100 млн. дол. за вивезення.

І ще про гроші: успіх чи невдача всіх програм розвитку енергетики залежали від фінансування. Програма модернізації енергетики потребує значних коштів (тільки на створення неповного ЯПЦ потрібен 1 млрд. дол.). Джерел одержання коштів може бути кілька...

Єдине, чого ми не можемо собі дозволити, — змарнувати ще кілька років на безплідні обговорення та суперечки.