ПЕРЛИНА... У ЧИЇЙ КОРОНІ?

Не встигли в Україні перетравити результати, зокрема, нафтотранзитних домовленостей, досягнутих у ході VII засідання українсько-польської комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва (3 червня, Жешув, Польща), як у неділю всіх здивувала вже газотранзитна новина. 9 червня в Санкт-Петербурзі Леонід Кучма і Володимир Путін підписали заяву про стратегічне співробітництво України та Росії в газовій галузі.

Схожі заяви звучали й раніше, а «стратегічне співробітництво» вже навіть документально підтверджене, отож це в принципі не бозна-яка новина. Родзинкою останньої російсько-української політзаяви, відразу схваленої федеральним канцлером Німеччини Герхардом Шрьодером, є намір створити «на паритетних засадах» консорціум (спільне підприємство) з управління та розвитку газотранспортної системи (ГТС) України.

І хоча урядам України та Росії (а також причетним газотранспортним підприємствам обох держав) ще тільки даватимуться доручення «у стислий термін» підготувати до підписання двосторонню угоду про таке «стратегічне співробітництво», у заяві двох президентів уже сказано, що учасники консорціуму (?) «спільно, на основі консенсусу визначать умови участі в консорціумі європейських газових компаній і запросять їх до спільної діяльності».

До речі, не встигло висохнути чорнило, яким написана ця заява, як європейські компанії поспішили заявити про свою зацікавленість у співучасті в газотранзитному консорціумі. І ось що прикметно: першими серед них згадують Ruhrgas (Німеччина), Gas de France (Франція), Eni (Італія). Прикметно вже тому, що, по-перше, всі вони — традиційні партнери російського «Газпрому», насамперед — покупці російського газу. А по-друге, саме ці компанії скоро вже буде два роки як підписали меморандум із «Газпромом» про участь в іншому міжнародному консорціумі — з будівництва газопроводу-перемички через території Польщі та Словаччини (інакше кажучи — в обхід газотранспортної системи України). У силу різноманітних причин цей проект поки що не відбувся. За оцінками експертів, для його реалізації знадобиться майже десять років і кілька мільярдів доларів. Вагома причина.

Замість цього росіяни поки що на словах погодилися підписати (21 червня в Харкові) угоду (контракт) з Україною про гарантований транзит її газотранспортною системою щороку 110 млрд. кубометрів (хоча торік не було й 105 млрд. кубометрів) російського експортного газу протягом десяти років. Після чого всіх настійно попросили заспокоїтися щодо «обхідних» газопроводів.

Між іншим, створення консорціуму для спільного управління українською ГТС, а також 10-річний газотранзитний договір Росія запропонувала (чи «Газпром» погодився підписати) після того, як з’ясувалося, що коли він прийме на баланс облігації на 1,4 млрд. дол., які випустив НАК «Нафтогаз України» у рахунок погашення заборгованості, йому доведеться відразу сплатити 700 млн. дол. у вигляді податків до федерального бюджету Росії. Дивно, невже коли фахівці (вже не кажу про вищих керівників) двох країн готували і підписували угоду, вони не знали про податкові зобов’язання? А чи знають керівники Росії та Німеччини, що в Україні немає законодавства, яке дозволяє створити відомий консорціум? І більше того — що віддавати чи передавати ГТС будь-кому заборонено?

Звідси запитання: а чи не замість облігацій або чогось ще, схоже, росіяни запропонували Л.Кучмі спільно поексплуатувати українську ГТС? Такий собі бартер: ми вам на десять років забезпечимо завантаження газопроводів, ви нам — частину прибутку від вартості транзиту нашого ж (російського) газу. І чого б це раптом представники «об’єднаних есдеків» і навіть комуністів, попри азарт у дільбі парламентських комітетів, уже заявили, що, мовляв, рішення про створення консорціуму з управління українською ГТС — правильне?.. І чому це в ПЕКівський комітет ВР поспішили понад три десятки народних обранців?..

Над такими запитаннями минулого тижня замислювалися не лише політики, фахівці нафтогазової галузі, журналісти, а й експерти, зокрема Центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова. Керівник дослідницьких проектів центру Разумкова з ПЕКівських питань Володимир Саприкін загалом поділяє наші побоювання. А ще у зв’язку з цим розповів чимало цікавого.

— Після розпаду СРСР Україна отримала багату спадщину, зокрема у вигляді нафтогазової інфраструктури. Перлиною цієї «спадщини» є газотранспортна система. Ця система — національне надбання. Тому, перш ніж щось робити з цим надбанням, влада повинна насамперед відкрито пояснити громадянам країни, яка користь від тієї чи іншої дії. Пояснити депутатам, що ухвалюватимуть рішення, пояснити експертам, котрі покликані сприяти прийняттю найефективніших рішень. Сьогодні ми вкотре бачимо відстороненість українського народу від можливості впливати на використання свого ж надбання. Але український народ має право знати, які можливі наслідки від прийнятих рішень і розпочатих заходів. Навіть якщо вони, на перший погляд, (комусь) здаються максимально ефективними.

— Наразі цього поки що не сталося. Тому буде логічним запитання: це продумана перспектива чи експромт, можливо, навіть пропозиція, якої Л.Кучма не міг не прийняти? З якихось причин...

— На жаль. І цей факт приводить до визнання можливості того, що попереднє рішення про спільне управління українською газотранспортною системою було спонтанним і взагалі незрозумілим — навіть фахівці не знають, чого очікувати в результаті ухвалення такого рішення.

Це можна було б назвати експромтом. Та «експромти» у нафтогазовому комплексі готуються 2—3—5 років. Чи було проведено таке опрацювання рішення, про яке ми говоримо, ніхто сьогодні достеменно не знає.

— Проте щось у цьому напрямі робилося?

— На кінець цього півріччя міжнародна група експертів (п’ять українських і п’ять експертів із держав ЄС) у рамках програми INOGATE мала підготувати висновок про те, що краще для України: приватизація, концесія, передача в управління чи інші способи підвищення ефективності використання української ГТС. Результатів цієї експертизи не оголошено. Зрозуміло, міні-ТЕО експертів — не істина в останній інстанції. Та й про нього немає жодної інформації.

Щодо нафтогазового комплексу взагалі важко придумати щось нове, зокрема в управлінні та використанні нафтогазової інфраструктури. Ми знаємо, що Польща та Словаччина, як кандидати на вступ до ЄС, пройшли цей шлях і приватизували національні газотранспортні системи. Та цей процес був прозорий і зрозумілий громадянам цих держав. Були чітко сформульовані й оголошені вимоги та умови для учасників конкурсів, зокрема міжнародних консорціумів (в одному з яких був і «Газпром»), що претендували на управління газотранспортною мережею цих країн. Усе було докладно обговорено, процес був прозорий і зрозумілий громадянам та інвесторам. У Словаччині, приміром, консорціум з участю росіян виграв тендер — відкрито, зрозуміло, доступно.

Оскільки Україна задекларувала свій намір вступити в ЄС, аналогічний вищезгаданий підхід був би доречний і логічний, оскільки приватизація підприємств нафтогазового комплексу — це одна з вимог до всіх кандидатів на вступ до ЄС.

— Чи вважаєте ви, що використання української ГТС консорціумом — вигідний для України варіант? І наскільки реальні обіцянки Путіна залучити у розвиток газотранспортної системи 2,5 млрд. дол.?

— На мій погляд, приватизація ГТС — найвигідніший шлях для України: прийшли б інвестори, насамперед той-таки російський «Газпром», і тоді б у нього не було потреби будувати «обхідні» газопроводи; західні компанії привнесли б свій рівень менеджменту та інвестиції.

Щодо інвестицій... «Газпрому» сьогодні самому катастрофічно бракує коштів — позичає на західних ринках. Отож від нього очікувати значних сум або взагалі якихось інвестицій навряд чи варто… Немає грошей і в Г.Шрьодера — гроші на такі проекти дають банки, нафтогазові компанії — це не державно-командна економіка…

— І все ж таки «Газпром» і РФ реально є стратегічними партнерами України, хоч як би хто до цього ставився. Проте мають існувати й інші причини, що спонукали до прийняття такого рішення...

— На мій погляд, об’єктивно існують внутрішні та зовнішні спонукальні причини. Протягом останнього часу РФ, значною мірою завдяки Путіну, зробила величезний прорив у відносинах із ЄС та США саме у сфері енергетики. Намічено конкретні плани, які потребують і коштів, і політичної волі. Проте без участі в цих проектах української ГТС росіяни та ЄС не можуть максимально ефективно реалізувати спільні плани.

Значними зрушеннями в російсько-українських відносинах є те, що кілька раундів переговорів про будівництво газопроводу територією Польщі закінчилися практично нічим. З об’єктивних та суб’єктивних причин. Об’єктивна причина в тому, що Польщі непотрібні великі додаткові обсяги газу. Те ж саме можна сказати й про Німеччину. Тож будівництво нової гілки газопроводу Ямал—Європа-2 сьогодні недоцільне.

Наступний нюанс. З Польщею росіяни не домовилися і про розширення газопроводу Ямал—Європа-1 (принципове запитання: хто фінансуватиме проект, хто і якою мірою буде власником?).

Крім того, існують і політичні проблеми, пов’язані з Калінінградом. Не хочу змішувати ці теми, та це теж важливий чинник.

І, мабуть, один із найвирішальніших моментів. Україна на весь світ протрубила, що проблема боргів України за спожитий російський газ розв’язана. Україна справді виконала всі умови міжурядової угоди: ми випустили облігації, розмістили їх у західному банку; ми витратили гроші, — але «Газпром» цих облігацій не взяв. Це означає, що проблему заборгованості не вирішено. Тому й постає запитання: заява про спільне управління українською ГТС — це замість чи продовження «боргової» теми? За логікою речей, спочатку треба вирішити перше завдання — погашення боргу, а потім рухатися далі.

— Попри те, що ми говоримо поки що про гіпотетичні плани щодо ГТС, доречно згадати про законодавчі обмеження.

— На сьогодні держава законодавчо не готова ні приватизувати, ні здавати в концесію магістральні газопроводи. По-перше, парламент не анулював свою категоричну заборону на приватизацію основних об’єктів нафтогазової інфраструктури, насамперед тієї ж таки ГТС. По-друге, передача в управління — це елемент концесії. А концесійне законодавство України, у свою чергу, передбачає перелік об’єктів, які можуть бути передані в концесію. Газотранспортної системи в цьому переліку немає. Тому навіть якщо справді до осені буде підготовлена угода про спільне управління українською ГТС, вона має бути передана на розгляд ВР. І всі ці й безліч інших проблем усе одно проявляться. Знадобиться прийняття нового закону. І навіть якщо він буде ухвалений, на це піде не менше року.

Безнадійний намір — спроба аналізу неясних перспектив. Втім, ми лише намагалися вкотре нагадати всім уповноваженим приймати доленосні рішення для держави, що, перш ніж їх приймати, є сенс відкрито та зрозуміло пояснити: навіщо, чому і що від цього отримає Україна та кожен її громадянин?

Нагадаю, що кілька років тому вже був прецедент із тією ж таки газотранспортною системою України, коли розпалилися пристрасті в зв’язку з концесійною пропозицією міжнародного консорціуму Shell. Йшлося, зокрема, і про дивіденди України — обіцяли близько 2 млрд. дол. Українська влада тоді оскандалилася ще й тому, що не спромоглася вчасно і публічно пояснити, до чого це призведе. Схоже, сьогодні ця історія має всі шанси повторитися. Хіба що іноземні виконавці головних ролей будуть іншими...

«ДТ» намагалося отримати, так би мовити, інформацію з перших вуст про те, що відбувається, — у голови правління НАК «Нафтогаз України» Юрія Бойка. Він, на жаль, у відрядженні. Проте в НАК нам повідомили, що офіційного доручення готувати угоду про спільне з російським «Газпромом» (та іншими іноземними компаніями) управління газотранспортною системою України вони поки що не отримували.