«ГАЗОВИЙ» КОНСОРЦІУМ: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ — «ЗА» І «ПРОТИ»

З часу підписання 7 жовтня 2002 року угоди між урядом Російської Федерації та Кабінетом міністрів України про стратегічне співробітництво в газовій галузі й договору між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України» про створення підприємства «Міжнародний консорціум з управління і розвитку газотранспортної системи України» навколо цих документів, а точніше — самого факту їх підписання не вщухають суперечки. Причому версії сторін діаметрально протилежні: від повного «не пущати» до ліберального «ще подивимося, чим це закінчиться».

Першими буквально вже 8 жовтня на адресу поки що віртуального консорціуму кинулися з багнетами народні депутати. Правда, пристрасні виступи більшості з них засвідчили, м’яко кажучи, неповну поінформованість парламентаріїв про предмет настільки активних дебатів. Олії у вогонь підлив виступ міністра палива й енергетики України Віталія Гайдука, який, власне, прийшов розповісти парламентові трохи про інше, зокрема про підготовку паливно-енергетичного комплексу до зими.

До допиту, так би мовити, з тортурами в парламентському залі глави НАК «Нафтогаз України» Юрія Бойка не дійшло. А протягом тижнів, що минули відтоді, обидва ці чиновники воліли публічно не говорити про подробиці підписаних документів. І почасти їх можна зрозуміти, позаяк і міжурядова «газова» угода, і договір про створення консорціуму містять положення про те, що сторони зобов’язуються не коментувати цих документів. А деякі озвучені за цей час версії були хоча й емоційними, але найчастіше не підкріпленими достатньо вагомою аргументацією. Тож редакція «Дзеркала тижня» вирішила додатково до опублікованого 12 жовтня ц.р. матеріалу зібрати найаргументованіші, на наш погляд, думки та коментарі на цю тему й запропонувати їх читачам.

Для початку процитуємо виступ на міжнародній конференції «Нафта та газ 2002: стратегія розвитку транзитних потужностей України» (29 жовтня цього року) голови правління НАК «Нафтогаз України» Юрія Бойка, який пояснює певною мірою позицію НАКу й української сторони загалом щодо проблеми використання і розвитку газотранспортної системи (ГТС) України.

«Нам вдалося закріпити провідну роль України в транзиті російського газу в Європу. Влітку поточного року відбулося підписання двох найважливіших контрактів із ВАТ «Газпром». Перший із них визначає умови транзиту російського природного газу через територію України до 2013 року й гарантує «Нафтогазу України» стабільне завантаження газотранспортної системи в обсязі не менше 110 млрд. кубометрів на рік тільки на одному західноєвропейському напрямку.

Другий контракт регламентує використання українських підземних газосховищ (ПСГ) у процесі транзиту російського природного газу, підвищуючи затребуваність цього технологічного комплексу, а відповідно — і ефективність його експлуатації.

Хочу окремо відзначити зростання інтересу до наших підземних газосховищ із боку європейських компаній, що починають розглядати цей елемент газотранспортної системи як надійну можливість створення запасів газу на зимовий період. Нинішнього року «Нафтогаз України» реалізує контракт з угорським концерном MOL на нагромадження в ПГС і поставку в зимовий період 600 млн. кубометрів газу українського походження. Є й інші приклади.

На початку жовтня «Нафтогаз України» та «Газпром» підписали угоду про створення «Міжнародного консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи України». Ця юридична особа візьме на себе розробку бізнес-плану спільної роботи з розвитку газотранспортної системи України, її модернізації та максимально ефективного використання. Підготовка бізнес-плану повинна завершитися до 30 серпня 2003 року, і тільки тоді можна буде говорити про конкретну схему реалізації проекту. Проте його стратегічна значимість для збереження за Україною ролі «газового мосту» між Сходом та Заходом очевидна й сьогодні. Переконаний, що створення консорціуму, залучення до нього інших європейських компаній сприятиме енергетичній безпеці всього Євразійського континенту».

До речі, міжурядова українсько-російська угода про стратегічне співробітництво в газовій галузі далеко не перша такого роду. Існує й міжурядова угода ще від 7 вересня 1994 року про співробітництво в розвитку паливно-енергетичних комплексів; положення міжурядового договору про економічне співробітництво на 1988—2007 роки від 27 лютого 1998 року (у яких не обійшлося без згадок про ПЕКи), а також більш пізня міжурядова угода від 4 жовтня 2001 року про додаткові заходи щодо забезпечення транзиту російського природного газу через територію України.

* * *

Стосовно останніх «газових» домовленостей, то, перш ніж представити думки експертів, вважаю доречним згадати думку віце-спікера ВР Олександра Зінченка, який назвав стратегічним вибором України ідею реформування газотранспортної системи (ГТС) країни — основного чинника енергетичної безпеки держави.

Водночас він відзначив, що розробку стратегії розвитку національної ГТС надзвичайно заполітизовано, а правовим і власне економічним аспектам приділяється мало уваги.

«Від стабільності роботи української ГТС значною мірою залежить енергетична безпека не тільки України, а й 18 європейських держав — споживачів російського газу», — підкреслив депутат.

З огляду на те, що через територію України в Західну Європу транспортується понад 80% російського газу, «можна стверджувати про наявність спільних інтересів у ЄС, України та Росії», сказав він. І відзначив, що до останнього часу проекти нарощування поставок російського газу в Європу не виключали можливості будівництва нових газопровідних шляхів в обхід України. «У цьому контексті Україна повинна діяти активно». О.Зінченко додав, що в інтересах України запропонувати країнам Євросоюзу та Росії використовувати потенціал і можливості українського паливно-енергетичного комплексу й ГТС.

Водночас віце-спікер вказав на брак коштів на підтримку вітчизняної газотранспортної мережі в безпечному стані й підкреслив необхідність залучення іноземних інвестицій для її реконструкції та модернізації. На його думку, стратегічний вибір України в розвитку своєї ГТС має полягати в збалансованій політиці диверсифікації газотранспортних шляхів, чіткій дипломатичній позиції в питаннях обхідних газопроводів, формуванні й реалізації національної державної політики з урахуванням інтересів ділових партнерів.

Крім того, віце-спікер вважає, що Україна повинна брати активнішу участь у перспективних міжнародних газотранспортних проектах, цілеспрямовано залучати іноземні інвестиції, здійснювати кооперацію в поставках устаткування, наданні послуг із проектування й будівництва.

Україні, підкреслив депутат, є що запропонувати партнерам по спільній роботі в газотранспортній галузі: найкоротші шляхи транспортування нафти і газу в європейські країни, що мінімізує вартість енергоносіїв, мінімальна сейсмологічна небезпека територій, по яких прокладено магістралі, потужний кадровий потенціал газотранспортної галузі.

Інакше кажучи, віце-спікера не лякає ідея створення консорціуму для спільного управління українською ГТС, але насторожує надмірна політизація цієї теми. Тим паче що приклади того, коли привабливі об’єкти українського ПЕКу ставали розмінною картою в політичних іграх, вже є.

* * *

Юридичних аспектів описуваної теми торкається адвокат Сергій Коз’яков.

Для майбутнього життя міжнародного консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи України (МКУРГТС) три попередніх тижні безслідно не минулися. Додалася певна кількість достовірної інформації про цього суб’єкта підприємницької діяльності.

Кінець — справі вінець

Почнемо з кінця. Можна сміливо стверджувати, що договір про створення підприємства «Міжнародний консорціум з управління і розвитку газотранспортної системи України» між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України» юридично прив’язаний до угоди, укладеної 7 жовтня нинішнього року між урядом РФ та Кабміном України. Виходячи з практики укладання такого роду угод, також можна стверджувати, що договір про створення МКУРГТС набирає сили тільки з моменту набрання чинності Міжурядовою угодою від 7 жовтня. У статті «Консорціум — це латинською «співучасть» («Дзеркало тижня» №39 від 12 жовтня 2002 року) ми звертали увагу на необхідність ратифікації Міжурядової угоди на основі вимог статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України». Поставимо запитання: чи означає це, що до моменту ратифікації міжурядової угоди не набрав чинності й договір між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України»? Думаю, що відповідь на це запитання має бути ствердною.

Цікава й відсутність будь-яких згадок про терміни чинності договору між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України». Термін чинності міжурядової угоди встановлено в 30 років із дати підписання (з наступним продовженням, до речі), а про терміни чинності договору між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України» ніде ані слова. Будь-який юрист-практик погодиться, що коли в договорі не вказано термін його чинності, то це означає, що договір є безстроковим. При цьому встановити конкретніший термін дії договору можна тільки шляхом внесення в нього змін. Це робиться письмово й тільки за згодою обох сторін.

Ще одне запитання: «А що коли одна зі сторін, приміром ВАТ «Газпром», не погодиться на це?»

Яке таке українське право?

На вищому політичному рівні стверджується, що створення і діяльність МКУРГТС регулюється українським правом. Можливо, українські політики так і хотіли б. І бажання політиків відбито в статті 6 міжурядової угоди. Та ось російські «газові» олігархи на це навряд чи погодяться. Вгадаю не з трьох, а з одного разу, що регулювання й виконання «міжкорпоративного» (як його назвали з подачі, безсумнівно, російської сторони) договору підпорядковується аж ніяк не українському праву. Будь-який юрист-практик, котрий має досвід участі в переговорах із представниками іноземної компанії, підтвердить, що українська сторона, як правило, пропонує підпорядковувати договір українському праву й українському суду. Іноземна сторона, у свою чергу, пропонує право й суд своєї країни. Після чергової суперечки сходяться на чомусь нейтральному. Що виберемо? Подумаємо десять секунд. Не більше. Майже завжди нейтральним є законодавство Швеції й арбітражний суд де-небудь у Стокгольмі. Вгадали? Якщо так і сталося, то прем’єр-міністра і міністра енергетики обдурили. Справді, ця шановна й безстороння судова установа, та й законодавство Швеції, стабільні. Але воно відрізняється від українського майже так само, як українське від російського. Якщо це записано в «міжкорпоративному» договорі, а українські високопоставлені урядові менеджери та політики наполягатимуть на застосуванні українського права, то знову потрібне внесення зміни в договір. І знову за згодою обох сторін.

Поставимо ще одне запитання: а що б сталося, якби положення про застосовне право в договір написати забули? Цікаво, що законодавство України в цьому випадку захищало б українську сторону. Ухвалений одинадцять років тому Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» безальтернативно стверджує, що в цьому випадку застосовується право країни, на території якої підприємство створюється й офіційно реєструється. У нашому випадку це право України!!!

Конфіденційно — це як?

Під час парламентських слухань питання щодо створення газового консорціуму народні депутати обурювалися відмовою надати їм текст договору між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром». Відмова грунтувалася на тому, що текст договору конфіденційний. Це непогана відмовка, особливо тоді, коли такі обмеження для сторін містяться в тексті самого договору. Проте формально, юридично, ніщо не заважає нардепам спробувати самостійно розшукати текст договору для ознайомлення з ним. Текст договору між двома компаніями хоч і оголошено конфіденційним, але не обов’язково є комерційною таємницею.

У правовому регулюванні режиму конфіденційної інформації та комерційної таємниці є серйозні відмінності. Конфіденційна інформація — це дані, що перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних та юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням у відповідності до передбачених ними умов (стаття 30 Закону України «Про інформацію»). Тобто за просочення конфіденційної інформації сторони відповідають тільки одна перед одною. І тільки якщо це визначено договором між ними.

А щодо комерційної таємниці існує жорсткіший режим, аж до кримінальної відповідальності за незаконний збір і використання її. Склад і обсяг даних, що є комерційною таємницею, порядок їх захисту визначає керівник підприємства. Дані, які не можуть бути комерційною таємницею, визначає Кабмін.

Наскільки відомо, текст договору між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» комерційною таємницею не оголошувався. Між іншим, Кабмін України ще 1993 року ухвалив, що комерційною таємницею не є, приміром, установчі документи і документи, що дозволяють займатися підприємницькою діяльністю та її окремими видами.

Кому вигідні неологізми?

Під час обговорення питань створення й діяльності газового консорціуму багато нарікань викликало використання в тексті договорів слів «паритет» і «консенсус». Зокрема у статті 5 міжурядової угоди вказано: «Консорціум створюється на паритетних умовах». І далі в цій самій статті: «Учасники консорціуму спільно на основі консенсусу визначать умови участі в консорціумі європейських газових компаній».

У тексті міжурядової угоди терміни «паритет» і «консенсус» цілком доречні. МЗСівські юристи як в Україні, так і в Росії навряд чи по-різному тлумачитимуть ці терміни.

А застосування термінів «паритет» і «консенсус» у тексті зовнішньоекономічного договору загрожує плутаниною в тлумаченні. Що вже й відбувається. Ми спробували знайти ці слова в текстах основних українських законів, які регулюють підприємницьку діяльність. Ніде, зокрема і в законах «Про підприємства в Україні» та «Про господарські товариства», ці терміни не трапляються.

Тим часом неоднакове їх тлумачення за текстом договору між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України» може призвести до негативних наслідків на будь-якому етапі співробітництва сторін. Виходом могло б стати визначення термінів на самому початку договору, як це заведено. Але чи було це зроблено?

Якщо зовсім відверто, то складається враження, що юристів НАК у цій справі слухали найменше. Або не слухали зовсім. До того ж, при вивченні тексту договору простежується обгрунтований вплив саме російської практики укладання такого роду договорів. Звідси й застосування не використовуваних ні в нашому законодавстві, ні в нашій підприємницькій практиці термінів.

Наступний момент, що вислизнув з уваги, полягає у проблемах, пов’язаних із юридичним статусом одного з учасників «міжкорпоративного» договору. Як відомо, НАК «Нафтогаз України» заявлена в своєму статуті як державне акціонерне товариство відкритого типу. Відповідно до Закону України «Про господарські товариства», такими товариствами є підприємства, установи, організації, створені на основі угоди між юридичними особами та громадянами (стаття 1). Тобто важливими умовами цього визначення є: наявність не менше двох засновників і учасників (акціонерів) та наявність угоди між ними для заснування господарського товариства.

Проте НАК «Нафтогаз України» створено на основі не угоди, а постанови Кабінету міністрів України. У НАКу досі лише один фундатор і акціонер. Ніякої угоди при заснуванні НАК як акціонерного товариства не було. На жаль, це проблема не тільки НАК «Нафтогаз України». Таким самим чином засновані й працюють і деякі інші державні компанії.

* * *

Наступну версію представляє віце-президент фонду «Стратегія-1» Михайло Гончар.

Росія робить усе, щоб схилити країни СНД, і насамперед Україну, до розробки спільного енергобалансу та спільної концепції енергетичної безпеки. Такі підходи відповідають виключно інтересам Росії і мають за приховану мету примусити Україну відмовитися з часом від власної політики безпеки у цій сфері. Це загрожує ліквідацією в осерді однієї з найважливіших підвалин національної безпеки та ізолює Україну від процесів європейської енергетичної інтеграції. Якраз у п.3.4 договору і зазначено в якості одного із завдань консорціуму розробку спільного балансу і транзиту природного газу на період дії консорціуму. Себто, по суті Україна автоматично відмовляється від проведення власної транзитної політики в сфері транспортування газу і диверсифікації його постачання на 30 років наперед.

Підписанням договору Україна демонструє безсистемність своєї політики. Якщо перефразувати відомі слова Дж.Рокфеллера, сказані в XIX столітті стосовно нафтового транспорту, то ми отримаємо: «Хто контролює ГТС, той тримає в руках і видобуток, і споживання газу». Це те, до чого прагне Росія в Європі. До речі, «Газпром» вже відпрацював технологію закріплення на внутрішніх ринках інших країн на прикладі Німеччини. Спільне російсько-німецьке підприємство «ВінГаз» контролює 12% внутрішнього ринку газу Німеччини.

У договорі також зафіксовано, що учасники консорціуму спільно на основі консенсусу визначають умови участі в ньому європейських компаній. Це теж не на користь Україні. В Москві завжди остерігались такого повороту подій, коли західні компанії займуть більш активну позицію щодо української газотранспортної системи. Саме тому Росії так важливо отримати над нею контроль. Тепер видно, в який спосіб це відбувається — шляхом нав’язування відповідних нерівноправних угод.

Слід згадати, що в Енергетичній стратегії Росії до 2020 року було зафіксовано як один із пріоритетів «закрепление на внутренних энергетических рынках зарубежных государств совладение сбытовой сетью энергоресурсов и объектами энергетической инфраструктуры в этих странах». Відразу можна констатувати, що даний договір якраз знаходиться в річищі саме цього пріоритету.

Одним із найважливіших висновків у цьому контексті є той, що можна ставити хрест на процесі інтеграції України до ЄС. Так, декларативно цей процес може продовжуватися з боку України, проте реально це зовсім інший, протилежний процес — реінтеграції пострадянського простору.

Визначення головою Єврокомісії Романо Проді під час його візиту до Києва восени 2000 року перспективи України як «стратегічного транспортного вузла», можливо, й могло б стати баченням Брюсселем важливої ролі нашої країни у сфері транспортування енергоносіїв, проте, з огляду на появу означеного договору, виглядає тепер утопічним. Цей вузол українським можна вважати лише умовно — по факту розташування на території України.

Входження європейських компаній до консорціуму буде санкціонуватись фактично Москвою, адже так званий консенсус може виникнути тільки за її згоди.

Бо, по суті, п.3.6 договору є дискримінаційним щодо європейських компаній.

* * *

До речі, вельми дипломатично, але достатньо однозначно про інтереси європейців нагадав посол Федеративної Республіки Німеччини в Україні Дітмар Штюдеман:

«Президенти Кучма та Путін домовилися з федеральним канцлером Шрьодером 9 червня 2002 року в Санкт-Петербурзі про те, щоб проводити переговори про створення міжнародного консорціуму для використання та модернізації української газотранспортної системи на тристоронній основі. Я дуже вітаю, що ця ініціатива одержала в Україні позитивний відгук. Це проявилося також і під час виставки «Нафта та газ 2002», в якій взяла участь делегація фірми «Рургаз». Тепер важливо, щоб політична санкт-петербурзька ініціатива одержала конкретне втілення. Німеччина, Росія та Україна призначили для цього високопосадових представників, і, з огляду на останні українсько-російські домовленості, вже настав час, щоб Україна запросила їх на робочі переговори.

Наша позиція однозначна: Німеччина зацікавлена в тому, щоб брати участь у запланованому газовому консорціумі. Духові тристоронньої санкт-петербурзької ініціативи відповідало б, щоб ми від самого початку на рівних правах були залучені до всього планування та підготовки.»

* * *

Продовжуючи розгляд перспектив «газового» консорціуму, можна піти і від протилежного — спробувати визначити, чим він не є. У цьому контексті дуже цікава думка заступника голови правління ВАТ «Газпром» Юрія Комарова, який є представником одного з двох учасників консорціуму.

Якщо говорити про контракти, що пов’язують «Газпром» і НАК «Нафтогаз України», то це передусім зобов’язуючі договори на умовах «бери і плати» й експортні зобов’язання росіян щороку транспортувати 110 млрд. кубометрів газу.

«Безумовно, ми сподіваємося, — каже Юрій Комаров, — що основні обсяги газу транспортуватимуться по вже існуючих газогонах. У той же час абсолютно зрозуміло, що диверсифікація відбудеться. Зі стратегічно важливих елементів — це диверсифікація ринків збуту та диверсифікація транспортних маршрутів. “Газпром” вже почав працювати в Азійсько-Тихоокеанському регіоні й бере участь у програмі Захід—Схід, розглядаючи цей ринок як досить перспективний.

Основні обсяги транзиту газу йдуть через Україну, і безумовно «Газпром» зацікавлений у збільшенні цих обсягів фізично та збереженні безпечності транспортних маршрутів. Уже є конкретні приклади. Побудовано газопровід Ямал—Європа, що доходить до Німеччини через Білорусь та Польщу. Продуктивність системи становить 20,4 млрд. кубометрів газу на рік, а при виході на повну потужність — 30 млрд. кубометрів. Потенційно можливо збільшити обсяги прокачування до 60 млрд. кубометрів на рік. Побудовано газопровід «Блакитний потік» із пропускною здатністю 16 млрд. кубометрів газу на рік, і цього року почнеться його експлуатація.

З урахуванням вищесказаного очевидно, що, крім конкуренції у видобутку, загостриться конкуренція серед транзиторів і нових маршрутів. Якщо на сьогодні основні обсяги газу йдуть через Україну, то надалі стане можливим використання всіх потужностей проектів Ямал—Європа і «Блакитний потік». Є плани, і їх підтримало європейське співтовариство, перетворення Туреччини на своєрідний енергетичний міст. Туреччина поставлятиме газ з Ірану, Афганістану. Потенційно вона може поставляти 46 млрд. кубометрів газу на рік і більше. Цей ринок розвиватиметься швидкими темпами, вимагаючи більшої гнучкості, і спроможний забезпечувати великі потужності.

Говорячи про транзитну систему і транзитну потужність зокрема, слід розуміти, що вони повинні відповідати вимогам ринку, передусім забезпечувати надійність і безпеку транзиту. «Газпром» дуже стурбований цим, оскільки розуміє, що в Україні ті ж самі проблеми, що й у Росії, — недофінансування галузі.

Важливо мати прогнозовані економічні умови, а це неможливо без довгострокових контрактів європейського типу. Необхідна синхронізація від виробників газу до споживачів, і при цьому ми мусимо пам’ятати, що вимоги ринку жорсткішатимуть.

Нині в Україні розгортається політична дискусія навколо створення консорціуму, тож слід розповісти про принципи, на основі яких «Газпром» розглядає це співробітництво.

Передусім ми виходимо з того, що співробітництво має будуватися на принципах взаємної вигоди. Ніхто нікого не змусить працювати, якщо це не відповідатиме інтересам НАКу, «Газпрому», України, Росії. Ніхто не говорить, що з бюджету України викачуватимуть якісь кошти та що газотранспортна система обов’язково мусить змінити власника. Ми домовляємося про те, що в нашій роботі буде дві фази. Перша — доінвестиційна, коли ми можемо розробити докладну концепцію, зробити перший крок до можливості спільного керівництва міжнародним консорціумом з участю основного експортера газу, основного покупця й основного транзитора. Це має бути рівноправне співробітництво, в результаті якого створюється додаткова ринкова вартість.

Передбачається, що кожна сторона має виграти, і якщо ми знайдемо таку форму, консорціум існуватиме. Якщо не знайдемо, то навряд чи консорціум проживе довго. Треба створити таку ситуацію, коли знайдені форми дозволять залучати інвестиції та окупати їх. Спочатку буде підготовлено ТЕО, і тільки за його результатами визначимо, наскільки це доцільно для обох сторін, наскільки цей консорціум може гарантувати, що використання транзитних послуг України можливе не тільки протягом 10 років, а й на весь період життєдіяльності системи».

* * *

Як справедливо відзначив на конференції «Нафта та газ 2002» директор «Шелл Гез енд Пауер» по Україні Л.Ластовецький, сьогодні ми живемо в дедалі глобальнішому ринку палива й енергетики. Якщо вугілля обігрівало XIX століття, а нафта була паливом XX століття, то газу судилося стати паливом XXI століття. З 1970 року споживання газу подвоїлося. За прогнозами «Шелл», протягом наступних двадцяти років споживання газу знову подвоїться.

До речі, саме компанія «Шелл» кілька років тому запропонувала українському урядові передати їй у довгострокову концесію українську газотранспортну систему. Тоді, пам’ятається, вибухнув великий скандал. І тепер цікаво, чи розглядає «Шелл» можливість своєї участі в міжнародному консорціумі з управління і розвитку української ГТС? Певною мірою доповідь представника цієї компанії відповідає на це запитання.

Хороша новина, на думку Л.Ластовецького, полягає в тому, що близько двох третин світових запасів газу, які перевищують 100 трлн. кубометрів, містяться в зоні доступу для ЄС. Водночас більша частина майбутнього газу далека від центрів попиту, що вимагає великих капіталовкладень у видобуток і будівництво дорогих газопроводів. Тим паче що виконання таких проектів потребує багато часу (понад шість років), значна частина якого йде на ведення переговорів про укладання угод, необхідних для початку будівництва. Після чого будівництво зазвичай триває кілька років.

«Україна вже має газопровід для транзиту газу. Це дає їй великі переваги в постачанні газу в Європу навіть при зростанні потреб у газі. Проте Україна повинна щонайкращим чином скористатися такою комерційною можливістю. І водночас виконати низку умов, аби скористатися перевагами свого статусу.

Та спочатку поглянемо на європейський ринок газу й деякі реалії, які Україна має враховувати при подальшій розробці пропозиції щодо створення газового консорціуму.

Реалії такі. Українська система транспортування газу є і залишатиметься критично важливою для України, Росії та Європи.

Обсяги газу, імпортованого в Європу, за прогнозами, значно зростуть протягом наступних десятиліть.

Європейський ринок газу зазнає потужних заходів з лібералізації, головною метою яких є збільшення конкуренції та зниження цін, аби європейська промисловість стала більш конкурентоспроможною у світовому масштабі.

Важливо уникнути надлишкових потужностей транспортування газу — з часом це збільшить загальні видатки на його транспортування.

Європа визнає, і важливо, щоб Україна визнала, що через прогнозоване зростання обсягів поставок газу в Європу і через те, що покупці газу домагаються надійності й диверсифікації газопостачання, створення нових транспортних газопроводів стане необхідним лише тоді, коли наявних потужностей не вистачатиме для задоволення попиту.

Отже, дуже важливо оптимально використовувати існуючу інфраструктуру, зокрема українську газотранспортну систему. Це забезпечить найнижчі видатки на транспортування газу, що, у свою чергу, зменшить і відстрочить необхідність капіталовкладень у будівництво нових газопроводів.

Проте очевидно, що Україні для оптимізації свого статусу в інфраструктурі європейського ринку газу треба вжити рішучих заходів.

Якщо Україна не має коштів для модернізації та відновлення своїх трубопроводів або вважає за доцільне використовувати ці кошти в інших цілях, їй слід шукати інвесторів—третіх сторін для фінансування.

Як Україна може зробити «газовий» консорціум працездатним? Яким чином привабити визнаного й поважного інвестора в консорціум?

По-перше, показати, що її система міжнародного транспортування газу є привабливою інвестиційною пропозицією, що ця система спроможна давати досить доходів, аби привабити приватних інвесторів, забезпечити фінансування третіх сторін і підтримувати систему протягом тривалого часу та, що найважливіше, забезпечити фінансування розширення системи в майбутньому.

По-друге, треба розробити ясні стратегічні умови, у рамках яких Україна бачить управління ГТС. У цьому форматі Україні доречно надати консорціуму максимальні права для ухвалення комерційних та експлуатаційних рішень, щоб забезпечити найвищу можливу ціну концесії. Адже іноземні нафтові й газові компанії стануть інвесторами, тільки якщо побачать для себе стратегічні вигоди і братимуть участь в ухваленні рішень.

На наш погляд, Україні вигідно шукати партнерів по консорціуму, які мають досить високий кредитний рейтинг, аби забезпечити фінансування третіх сторін при найменших видатках. У перспективі Україні слід залучати партнерів, спроможних залучити газ, як із Середньої Азії, так і з Росії.»

Від редакції.

Крім вищесказаного, вважаємо за необхідне навести й думки кількох українських експертів, чия компетентність не викликає в редакції сумнівів, щодо угоди між урядом Російської Федерації та Кабінетом міністрів України «Про стратегічне співробітництво в газовій галузі», підписаної 7 жовтня нинішнього року прем’єр-міністрами України і Росії Анатолієм Кінахом та Михайлом Касьяновим у присутності президентів двох країн Леоніда Кучми та Володимира Путіна. На думку цих експертів, усі твердження про те, що підписання вищезазначеного документа цілком відповідає інтересам України, м’яко кажучи, не відповідають дійсності. Хоча б тому, що російська сторона цілком проігнорувала переважну більшість пропозицій української сторони. Зокрема не знайшло ніякого відгуку в душах російських урядовців і, як наслідок, у документі бажання України одержати такі ж самі гарантії щодо транспортування туркменського газу російськими трубопроводами, які одержала Росія щодо транспортування російського блакитного палива українською газотранспортною системою.

Не пішли росіяни й на те, щоб повернути українцям право торгувати газом із європейськими країнами. У документі ви не знайдете жодного посилання на Європейську енергетичну хартію, що, на думку експертів, аж ніяк не відповідає євроінтеграційним прагненням нашої держави.

Чимало запитань викликає й те, що досі ніхто не навів ніяких цифр, які могли б наочно і переконливо продемонструвати: яку ж економічну вигоду від створення консорціуму матиме Україна? Чому, всупереч існуючим традиціям і здоровій логіці, спочатку підписують документи про створення «міжнародного консорціуму», а техніко-економічне обгрунтування планують підготувати набагато пізніше? (Пригадаймо хоча б довгу історію створення міжнародного консорціуму з участю поляків щодо нафтопроводу Одеса—Броди—Гданськ: ТЕО американці для нас зробили кілька років тому, указ українського Президента про створення консорціуму підписано давним-давно, а самого консорціуму досі немає.) Чому ж такий поспіх бачимо при створенні консорціуму з росіянами?

Чому в угоді «Про стратегічне співробітництво в газовій галузі» (виділено Ред.) йдеться тільки про створення консорціуму з управління українською ГТС? Чому ця «стратегічність» настільки вузька, що інші аспекти співробітництва в документі позначено лише в одному пункті?

Усі ці запитання, вичерпно відповісти на які керівництво України досі не вважало за потрібне, дають підстави компетентним експертам побоюватися, що обидва документи — як міжурядову угоду, так і міжкорпоративну — підписано в рамках підготовки російськими компаніями приватизації української ГТС. І якщо така приватизація колись відбудеться, це, на думку експертів, буде для України сумірним хіба що з прощанням із ядерною зброєю.

Що ще може зробити наша країна, щоб остаточно не втратити стратегічного об’єкта? Експерти звертають увагу на юридичну недосконалість підписаних документів. Зокрема, всупереч побажанню української сторони, яка пропонувала, щоб міжурядова угода набирала сили «за повідомленням сторін», тобто після ратифікації документа парламентами обох країн і повідомлення одне одного про це через дипломатичні канали, в угоді залишилося російське формулювання, і документ набрав сили з моменту підписання. Таким чином, вважають експерти, оскільки угоду про стратегічне співробітництво було підписано з порушенням українського законодавства, яке вимагає обов’язкової ратифікації документів такої важливості, і з порушенням внутрішніх процедур, то, відповідно до ст.46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, легітимність угоди між урядом Російської Федерації та Кабінетом міністрів України «Про стратегічне співробітництво в газовій галузі» цілком можливо результативно оскаржити.

P. S. Поки ми збирали думки про консорціум, 29 жовтня в Києві керівники НАКу та «Газпрому» узгодили текст установчих документів ТОВ «Міжнародний консорціум з управління і розвитку газотранспортної системи України». Проте ЗМІ трохи поквапилися, повідомивши, що практично установчі документи вже підписано. Для початку обом компаніям-співзасновникам доведеться пройти внутрішньодержавні процедури й одержати відповідні дозволи.

На період до 30 серпня 2003 року основною метою діяльності консорціуму має стати розробка бізнес-моделі щодо спільного управління й розвитку ГТС України з залученням міжнародних консультантів. Передбачається, що така модель повинна, крім іншого, містити пропозиції про юридичні взаємовідносини майбутнього оператора ГТС із її власником, тобто Україною. А також бути спрямованою на збільшення прибутковості газотранспортної системи та створення додаткової вартості в процесі її експлуатації. Статутний фонд консорціуму становитиме 1 млн. дол. Співзасновники повинні внести до СФ еквівалент 500 тис. дол. кожен.

Експерти передбачають, що поки що під гучною назвою «консорціум» створюється робоча група. А чи дійде справа до створення консорціуму як оператора української ГТС — це ще питання. Що ж, побачимо.

Інформація до роздумів: НАК «Нафтогаз України» вже має позитивний досвід міжнародного співробітництва в питанні розвитку газотранзитних потужностей України. Так, для збільшення транзитних можливостей у напрямку балканських країн і Туреччини створене і працює спільне українсько-російсько-турецьке акціонерне товариство «Газтранзит». Нинішнього року введено в дію компресорну станцію Тарутине на газопроводі Ананьєв—Тирасполь—Ізмаїл, що дозволяє збільшити пропускну здатність системи в південному напрямку на 4 млрд. кубометрів газу. Нині йде підготовка до будівництва другої нитки газопроводу Ананьєв—Ізмаїл, а також компресорної станції Ананьєв. Цей проект є складовою частиною транснаціонального проекту збільшення поставок російського газу в Туреччину та країни Балканського регіону.

Українська газотранспортна система має солідний резерв виробничої потужності. Протягом тривалого часу через відсутність подачі газу не працюють системи газопроводів Івацевичі—Долина і Торжок—Долина, спроектовані й побудовані для транспортування російського газу через територію Білорусі до західного кордону України й далі в Європу. Виведення на проектну потужність газопроводу Івацевичі—Долина вже сьогодні дало б можливість додатково подавати від Кобріна (Білорусь) до українсько-словацького кордону 29 млрд. кубометрів російського газу на рік.

За умови будівництва та введення в експлуатацію передбачених проектом компресорних станцій на газопроводі Торжок—Долина, загальна потужність обох систем газопроводів сягне 57 млрд. кубометрів на рік. Такого обсягу транспортування газу вистачить для забезпечення зростаючих потреб у ньому європейських країн на найближчі 10 років.

У рамках науково-технічного співробітництва між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» йде робота над проблемою оптимізації потоків газу і підвищення ефективності використання газотранспортної системи, що, зокрема, передбачає розв’язання проблеми завантаження газопроводів Івацевичі—Долина і Торжок—Долина. До речі, реалізація цього проекту потребує вдвічі менше коштів, ніж будівництво нового газопроводу в обхід території України, а саме від Білорусі через Польщу до Словаччини.

У найближчій перспективі Україна може стати транзитною країною і для постачання європейським споживачам туркменського газу, експортний потенціал якого оцінюється в 50—70 млрд. кубометрів на рік. Для цього можна використовувати діючу інфраструктуру газопроводів країн Середньої Азії, Росії та України. Для підвищення економічності такого маршруту розроблено проект будівництва на території Росії газопроводу Александров Гай — Новопсков, від російсько-казахського до російсько-українського кордону, в одному коридорі з діючим газопроводом «Союз». Будівництво й експлуатація цього газопроводу потужністю 28 млрд. кубометрів могли б здійснюватися на багатосторонній основі.