Законопроект "Про Конституційний Суд України" пропонує узаконити псевдоконкурс для кандидатів на посаду суддів КСУ

19 січня Верховна Рада України розгляне законопроект "Про Конституційний Суд України" № 5336-1 (далі - Законопроект). Цей довгоочікуваний Законопроект розроблений у рамках судової реформи для реалізації нових конституційних положень у частині конституційного судочинства. Нагадаємо, що конституційні зміни були ухвалені 2 червня 2016 р. і набули чинності 30 вересня 2016 р. з метою забезпечення незалежності Конституційного Суду.

Однією з основних конституційний новел, спрямованих на зменшення політичного впливу, є конкурсний відбір кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду (ч.3 ст. 148 Конституції). Порядок такого конкурсного відбору має встановлювати саме Законопроект, який розглядатиметься завтра. Проте Законопроект фактично нівелює конституційну новелу щодо конкурсного відбору кандидатів на посаду суддів КСУ, оскільки, по-перше, не встановлює повністю процедуру проведення такого конкурсного відбору, а дає можливість регулювати її самостійно суб'єктам призначення суддів КСУ (президентові, парламенту та з'їзду суддів), по-друге, закладає необхідність створення трьох конкурсних комісій кожним суб'єктом призначення "під себе".

Сьогодні ми констатуємо домінування політичного інтересу суб'єктів призначення суддів КСУ в процесі формування Конституційного Суду. Саме це стало причиною політичної залежності, слабкості та неефективності конституційного судочинства в Україні. Єдиний незалежний конкурс для кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду може зменшити політичний вплив суб'єктів призначення цих суддів. Проведення ж конкурсу кожним суб'єктом призначення суддів КСУ "під себе" - ні. Єдиним бонусом для суспільства в такому разі є можливість ознайомитися з претендентами на посаду судді КСУ, зокрема з їхньою автобіографією та мотиваційним листом. І все!

Так, стаття 12 Законопроекту встановлює, що "відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду на конкурсних засадах здійснюють конкурсні комісії, які створюють, відповідно, Президент України, Верховна Рада України, з'їзд суддів України, а в період між з'їздами суддів України – Рада суддів України" (виділено нами). Відповідно, кожна конкурсна комісія за результатами вивчення документів і відомостей, наданих кандидатами, та співбесіди з ними формує свій список кандидатів, рекомендованих на посаду судді Конституційного Суду (ч. 5 ст.12 Законопроекту). Далі – за результатами конкурсного відбору президент видає Указ про призначення суддів КСУ, очевидно, з числа рекомендованих йому кандидатів президентською конкурсною комісією, Верховна Рада - з числа кандидатів, рекомендованих їй парламентською конкурсною комісією, та з'їзд суддів - з числа кандидатів, рекомендованих йому суддівською конкурсною комісією. Риторичне запитання: навіщо створювати три конкурсні комісії, які дублюють одна одну, а саме - організовують конкурсний відбір кандидатів на посаду судді КСУ? Чи судді КСУ від президента мають відрізнятися від суддів КСУ від парламенту та від з'їзду суддів?

Звертаємо увагу, що створення трьох різних конкурсних комісій з метою відбору гідних кандидатів на посаду судді КСУ несе багато ризиків. Наприклад, як бути, коли один кандидат опиниться в різних "списках" і, наприклад, президентська конкурсна комісія рекомендуватиме його на посаду судді КСУ, а, скажімо, суддівська вважатиме, що він не відповідає вимогам? А це цілком можливо, з огляду на відсутність єдиних критеріїв відбору кандидатів.

Крім того, Законопроект не містить чіткого визначення, що ж таки є результатом конкурсного відбору. Очевидно, це можуть врегулювати президент, Верховна Рада, з'їзд суддів у своїх актах різним чином.

Слід зазначити, що Венеційська комісія у своєму Висновку щодо цього Законопроекту найбільше зауважень висловила якраз стосовно процедури конкурсного відбору. А саме, Венеційська комісія вказала на необхідність максимальної деталізації основних засад проведення конкурс аж на рівні Конституції (в нас цього немає навіть на рівні закону); висловила критику стосовно відсутності в ст. 12 Законопроекту кількісного складу конкурсної комісії (п.14), відсутності гарантування балансу складу конкурсної комісії, що формується парламентом (необхідний лише представник однієї парламентської фракції, п. 15), нечіткості положень про результати конкурсного відбору (п.16), а також допускає можливість того, що всі заходи, пов'язані з конкурсним відбором, можуть бути безглуздими (п.17).

Експерти Центру політико-правових реформ, Реанімаційного пакету реформ ще на етапі напрацювання конституційних змін висували ідею єдиного конкурсного відбору кандидатів на посаду суддів КСУ. На сьогодні вона полягає у визначенні всіх процедур порядку відбору кандидатів на посаду судді в новій редакції Закону "Про Конституційний Суд України" (на рівні закону, а не підзаконних актів); створенні однієї конкурсної комісії, перший склад якої затверджується законом, а далі склад комісії формується шляхом кооптації; проведенні регулярного конкурсного відбору, за результатами якого формується відкритий список рекомендованих кандидатур на посаду судді КСУ; суб'єкти призначення суддів КСУ обмежені однаковим для всіх списком правників, які рекомендовані конкурсною комісією.

Нагадаємо, що сьогодні Конституційний Суд частково паралізований своїми попередніми політичними рішеннями та суддями КСУ з обтяжуючими обставинами (голосування за політично-замовні рішення). У 2015 р. КСУ ухвалив аж 7 рішень, кожне з яких коштувало суспільству 8 млн 432 тис. грн. У 2016 р. Суд ухвалив вісім рішень, кожне з яких коштувало нам уже 9 млн 361 тис. грн. Упродовж 20 років функціонування Конституційного Суду влада блокувала його роботу повністю, втручалася в його діяльність, використовувала для узурпації влади, - і зрештою суспільство отримало політично залежний, професійно слабкий та неефективний Конституційний Суд.

Отже, швидке голосування за скороченою процедурою у Верховній Раді за цей Законопроект під оплески - зовсім не те, чого нині потребує суспільство. Слід звернути увагу на змістові вади Законопроекту і ретельно попрацювати над їх виправленням у межах парламентської процедури.