Закон непередбачуваних наслідків

У наш час доводити, що втручання в природу має свою ціну, - означає ломитися у відчинені двері. Після історій із завезенням кроликів в Австралію, знищенням горобців у Китаї, засоленням ґрунтів у Середній Азії, вирубкою лісів у Карпатах і тисяч їм подібних ніхто вже не наважується "освоювати" природу без екологічної експертизи, а пропозиції її "поліпшити" звучать, як єресь. Тим часом уряди багатьох країн оголосили негласне соціалістичне змагання "хто більше заборонить, підтримає чи відрегулює". При цьому дуже часто прихильники втручання держави в усі сфери не замислюються над наслідками або просто замовчують їх. А лобісти на службі тих, хто виграє від такого втручання, нещадно експлуатують поширені забобони, та й просто елементарне неуцтво у своїх інтересах. Із чого ж складається реальна ціна практично будь-якого регулювання?

По-перше, спотворюються стимули, що, як правило, знижує ефективність економіки. Припустимо, держава запровадила мінімальну зарплату, і той, хто на неї не напрацьовує, залишився за бортом. Людина могла б працювати, приносити користь і відчувати себе гідним членом суспільства, а стала ледарем, що отримує допомогу. Причому, що характерно, не зі своєї волі, а завдяки ведмежій послузі тих, хто хотів про неї попіклуватися. Дослідження підтверджують, що підвищення мінімальної зарплати, яке не ґрунтується на зростанні економіки, збільшує бідність. У підсумку багато країн взагалі відмовилися від такого інструменту.

Більш того, дуже часто прихильники втручання недовраховують впливу стимулів, які воно створює, - адже вони звичайні люди, не всевідаючі, не всемогутні та не ясновидці. Навіть якщо вони себе справедливо вважають розумними та освіченими, їхній інтелектуальний потенціал непорівнянний із сумарним інтелектом мільйонів, які, до того ж, активно обмінюються винайденими хитрощами. І в результаті нерідко починають поводитися зовсім не так, як було задумано.

Повчальною стала історія зі спробою англійської колоніальної адміністрації винищити індійських кобр руками місцевого населення. Колонізатори знайшли, здавалося б, простий і вдалий спосіб: призначити винагороду за голову кожної змії. Народ бідний, гроші всім потрібні,отже, спочатку справа пішла. Але в міру успіху заробітки на цьому "промислі" стали падати, і тоді хитрі індуси почали... вирощувати змій на забій! Зрозумівши, що витівка провалилася, англійці скасували винагороду. А оскільки вбивати тварин для місцевих жителів - гріх (чи, може, у надії змусити колонізаторів відновити виплату винагород), змій просто випустили на волю. Тож їх стало ще більше, ніж було, не кажучи вже про дарма витрачені гроші.

Приблизно так само спрацювали, наприклад, допомоги самотнім матерям у США. Мабуть, вони допомогли багатьом дітям, які волею долі опинилися без батьків. Але в іще більшому ступені вони породили таких дітей: незаможні (особливо афроамериканці) перетворили допомоги на джерело доходу. У результаті Америка одержала покоління неблагополучних підлітків, які не мають ні нормальної родини, ні інших умов для життєвого старту та поповнюють ряди злочинців.

По-друге, у будь-якій ситуації, де держава виділяє кошти чи, навпаки, змушує їх витрачати, виникає ризик корупції. Причому остання, як і будь-яка гниль, має властивість поширюватися по всій структурі держави. І що далі вона намагається простягати свої руки, то гірше. Звичайно, багато чого залежить від традицій: що можливо відрегулювати в Скандинавії без фатального зростання корупції, не вийде в Італії чи Україні. Але за інших однакових умов: що менше уразливих, то менше й корупції. Тому при нашому її рівні актуальне не те що розширення регулювання, а навпаки, просте відсікання прогнилих "гілок" держави. Навіть якщо вони теоретично могли б давати якусь користь, корупція зводить її нанівець. Саме такий підхід свого часу спрацював у Грузії.

По-третє, кожен вид державної допомоги, кожна регуляція, кожна заборона потребують управління та контролю. А його можливості небезмежні (див. "Доля вертикалей", DT.UA №25 від 27 липня 2012 р.) і в Україні давно вже багаторазово перевищені. Тому не варто дивуватися, що спроби "навести лад" у тих чи інших секторах насправді породжують лише більше бардаку та корупції.

Нарешті, по-четверте. Звідки впевненість у тому, що намічені заходи взагалі буде прийнято саме в тому вигляді, в якому задумувалися? Адже варто державі оголосити про намір кудись втрутитися, це саме по собі відкриває скриньку Пандори. Бо від будь-якого втручання хтось може виграти, а хтось - і програти, лобісти всіх зацікавлених сторін одразу мобілізуються. У результаті процес розробки перетворюється на змагання їхньої організованості, зв'язків і капіталів. Звичайно, в таких випадках у програші опиняються споживачі як найчисленніші, а тому гірше за інших організовані. А у виграші - окремі підприємства й добре організовані галузі, часто вже навіть не просто старі, а такі, що відмирають ("Останній притулок лузерів", DT.UA №34 від 28 вересня 2012 р.).

Навіть коли держава нібито захищає інтереси споживачів, не слід обманюватися: це відбувається за їх же власний рахунок. Наприклад, багато хто ратує за встановлення суворіших стандартів безпеки та якості - щоб у молоці за жодних умов не було пальмової олії, діти не труїлися фарбою на іграшках тощо. На перший погляд, справа, безумовно, хороша: треба приструнити виробників та імпортерів, які перейшли межу, нічого заробляти на нашому здоров'ї! Але все має свою ціну. Якщо йдеться просто про обов'язок чесно вказувати на упаковці всі інгредієнти читабельним шрифтом, то виробнику це не варте нічого, а державні витрати мінімальні: навіть якщо відповідні відомства не особливо витратяться на контроль, то конкуренти, ЗМІ та громадські організації навряд чи сидітимуть склавши руки - були б суди, щоб стягнути з порушників збиток і штраф! А обізнані споживачі самі шукатимуть на упаковках заповітні сертифікати. Звичайно, не всі з них, а лише ті, у кого є фінансова можливість вибирати безпечніший продукт. Інші ж, які цього собі дозволити не можуть, змушені, на жаль, вибирати між не дуже натуральним продуктом і голодом.

Так і хочеться їх захистити... Але як? Якщо зробити стандарт обов'язковим, заборонити не особливо корисні продукти, то в них навіть такого вибору не буде! Хтось рахував, скількох українських дітей з малозабезпечених родин свого часу врятували від білкового голодування нібито шкідливі "ніжки Буша"? І скільком пощастило менше, коли їх заборонили завозити? "Зате в нас тепер є власне виробництво курятини!" - скаже багато хто й буде глибоко неправим.

Тому що, з одного боку, навряд чи благополуччя власників і навіть працівників цієї шановної галузі варті поневірянь і підпорченого здоров'я мільйонів співвітчизників. Як же це, скаже дехто, навпаки, американські стегенця шкідливі, от і ЄС їх забороняє? Так, можливо, і не корисні, якщо порівнювати споживання дешевого "поганого" продукту з такою самою кількістю дорогого, але "хорошого". Однак таке порівняння актуальне тільки для досить багатих - їх і потрібно переконати не ганятися за дешевизною на шкоду здоров'ю. А в середнього українця середини 90-х проблема була в іншому: як на долар на день забезпечити хоча б фізіологічну норму харчування. Тому стосовно тієї ситуації порівнювати треба було результати споживання "нехороших" і "хороших" продуктів на таку саму суму, яка ледь дозволяла вижити. Хоча... Ви впевнені, що реальною заміною тоді й для цих людей став справді більш якісний продукт?

З іншого боку, галузь усе одно піднялася б, тільки трохи пізніше, коли криза відступила і з'явився попит на смачні свіжі продукти. В "сухому залишку" ефект "турботи" держави про споживачів такий: бідним стало ще гірше, а багаті стали багатшими. Що, втім, не дивно.

Та, можливо, нав'язування стандартів може змусити виробників та імпортерів піклуватися про споживача своїм коштом? Там, де немає конкуренції, - у плановій економіці або природних монополіях, наприклад, - справді іншого виходу немає. В інших випадках про якість піклується ринок. Однак навіть у випадку зі стандартами безпеки, які більшість боїться віддати на волю продавців, не слід думати, ніби державу змушує розкошелитися саме бізнес. Насправді він змушує споживача платити за власну безпеку, хоче він того чи ні. Адже витрати зростають у всіх виробників галузі. І навіть якщо жорстка конкуренція не дає їм можливості відразу ж перекласти їх на споживача, це відбувається з часом: знижується прибутковість, а з нею - інвестиції, хтось взагалі виходить із цього бізнесу, конкуренція слабшає... - і споживач платить за все. А то й узагалі, виробник, який потрапив у скрутне становище, сам починає лобіювати "підтримку" себе улюбленого, і тоді споживач платить двічі. Інше запитання: наскільки виправдано змушувати його це робити? Але в такій постановці суспільство вирішуватиме проблему зовсім інакше, ніж коли політики обманюють його обіцянками "захистити та гарантувати", не називаючи при цьому, хто за це заплатить.

Саме з таких позицій потрібно підходити до різних заборонно-регуляторних ініціатив останнього часу. Чи потрібно регулювати ціни на автомобільні перевезення, особливо таксі? Ні, якщо ми не хочемо, щоб таксі знову стало недоступною розкішшю, а люди втратили можливість дістатися сіл! Чи потрібно втручатися у відносини торгівлі з постачальниками й узагалі регулювати цю галузь, зокрема обмежуючи розміри магазинів та їхнє розташування? Ні! Якщо вже піклуватися про конкуренцію, то для початку скасувати незаконні вимоги "дозволів на торгівлю", припинити боротьбу з МАФами та вуличними торговцями і скасувати або послабити решту обмежень на торгівлю: ми не такі багаті, щоб дозволити собі монополізацію заради зовнішнього вигляду міст. І вже дуже сумнівно виглядає чергова спроба заборонити секонд-хенд, щоб укотре дати багатим заробити на бідних. Боротися зі зловживаннями (контрабандою, несплатою податків, антисанітарією тощо) шляхом заборони самої діяльності - все одно, що лікувати зубний біль гільйотиною. Або, наприклад, забороняти таксі та маршрутки на тій підставі, що їхні водії часто порушують правила руху.

Легкість, з якою можна прописати в законодавстві ту чи іншу норму, дуже оманлива. Насправді немає, мабуть, нічого складнішого, ніж зробити це в такий спосіб, щоб зрештою принести людям більше користі, ніж шкоди. Тому справжній державний діяч, на відміну від лобіста-популіста, має бути не просто розумним, а мудрим, щоб усвідомлювати ступінь обмеженості своїх можливостей щось "підправити" і використати їх лише на найважливіше. Адже є справи, в яких державу справді нічим замінити, принаймні у недалекому майбутньому...

Володимир Дубровський !zn