За завісою судової реформи

За понад два роки, що минули з часу Революції Гідності, було безліч розмов і чимало напівкроків у напрямі реалізації судової реформи.

Втім, результатів небагато: істотних зрушень у системі законодавчі ініціативи не потягнули, а суди далі залишаються в очах суспільства корумпованими й залежними від політиків та олігархів. Але шанс на реанімацію реформи нарешті з'явився: вже наступного пленарного четверга, 2 червня, Верховна Рада може ухвалити зміни до Конституції в частині правосуддя.

Згідно з Основним Законом, для схвалення цих змін знадобиться триста голосів "за" до кінця поточної сесії Верховної Ради. Про це недавно згадав і президент, зазначивши, що голоси потрібно знайти впродовж наступних тижнів, а зміни вносити не тільки до Конституції, а й до закону про судоустрій.

Чи є шанси ухвалити ці зміни, і наскільки успішними вони будуть?

У тому, що для повноцінної реформи судоустрою необхідні зміни до Конституції, практично ніхто не сумнівається. Але наскільки зміниться ситуація в судовій системі завдяки прийняттю саме президентського законопроекту №3524 змін до Конституції в частині правосуддя, залежить від низки чинників.

Експертні кола оцінюють документ здебільшого позитивно, попри окремі суперечливі положення, зокрема запровадження монополії адвокатури на представництво в судах. А також відтермінування на три роки можливості ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Чималий крок уперед - запровадження європейських стандартів у судочинстві, деполітизація кар'єри судді, обмеження суддівського імунітету, запровадження можливості спростити судову систему. Більше того, цей проект дуже прогресивний, з погляду торішньої досить гострої дискусії довкола механізму оновлення суддівського корпусу.

Свого часу експерти Реанімаційного Пакету Реформ запропонували ідею повного оновлення суддівського корпусу через прозорі конкурси, яка здобула чималу підтримку в суспільстві. Запозичена з висновку Венеційської комісії формула дає можливість зробити це через механізм реорганізації судів, у тому числі - заснування нового Верховного суду.

При цьому впроваджується й така підстава для звільнення судді, як "порушення обов'язку довести законність походження майна", що відкриває можливості для боротьби з незаконним збагаченням суддів.

Це означатиме, що у разі прийняття запропонованих змін саме судді доведеться доводити, що він - не хабарник і чесно заробив на люксове авто, земельну ділянку та триповерховий будинок. І якщо зараз викриття надмірних статків і витрат суддів викликає в носіїв мантій хіба що легке роздратування - у разі прийняття змін до Конституції за це каратимуть звільненням.

Та навряд чи тільки змін до Конституції достатньо для того, щоб впровадити ці механізми і докорінно змінити судову систему. Експертна спільнота наголошує: ухвалення цих змін лише усуває деякі конституційні обмеження і відкриває можливості для подальшого здійснення судової реформи, та аж ніяк не гарантує її успіх.

То що ж таке судова реформа?

Питання не з простих. На жаль, держава за два роки так і не спромоглася (або свідомо не захотіла) пояснити суспільству, що саме вона планує змінити в судах, а головне - коли і який від цього очікується ефект. У публічному політичному дискурсі все зазвичай зводиться або до конституційного процесу, або до точкової зміни окремих положень. Не обходиться і без авангардних ідей на кшталт обирати суддів на виборах або визнати юрисдикцію судів інших країн.

Однозначної відповіді на запитання щодо обсягу і змісту судової реформи не дають і офіційні документи органів державної влади. Указом президента затверджено Стратегію реформування судочинства та суміжних правових інститутів. Це досить комплексний і змістовний документ. Правда, не зовсім зрозумілий механізм його реалізації. Адже розробка і впровадження державних політик - завдання уряду й парламенту, а не президента.

У Коаліційній угоді Верховної Ради VIII скликання, яка залишилася чинною після переформатування коаліції, присвячено окремий розділ і навіть визначено дати реалізації конкретних кроків. Однак терміни впровадження преважної більшості їх уже спливли. Та й у принципі Рада цього скликання у своїй діяльності не дуже зважає ні на терміни, визначені Коаліційною угодою, ні на її зміст.

У проекті програми дій нового уряду реформи у сфері верховенства права взагалі обмежуються реформою виконання судових рішень шляхом створення альтернативи нинішній системі у вигляді приватних виконавців. Питання, безумовно, важливе, і вирішення його в цілому правильне. Та навряд чи лише до цього зводяться реформи у сфері верховенства права в Україні. Загалом, можемо констатувати: єдиного бачення судової реформи у представників публічної влади в Україні немає.

У принципі, будь-яка реформа як спосіб реалізації державної політики в певній сфері має відбуватися не "взагалі", а з метою вирішення конкретної проблеми. Таких у судах чимало. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями, українським судам довіряють повністю або частково трохи менше 9% населення. Це нижче, ніж рівень довіри українців до російських медіа.

Серед проблем у судовій владі народ України бачить корупцію (94%), залежність суддів від політиків та олігархів (80%), ухвалення замовних рішень (77%), кругову поруку в системі правосуддя (73%), а крім того, складність, незрозумілість і заплутаність як судових процесів, так і судової системи загалом.

Аби зрозуміти, що цих проблем не подолати внесенням змін до кількох статей Основного Закону, не обов'язково бути експертом. І якщо на шляху боротьби з корупцією є певний поступ (створено нові антикорупційні органи; Національне антикорупційне бюро і Спеціалізована антикорупційна прокуратура показують непогані результати за перші місяці активної діяльності; триває створення Національної агенції з запобігання корупції та запуск електронного декларування), питання вирішення решти проблем у судовій системі залишається поки що без конкретної відповіді.

Власний аналіз цих проблем, як і бачення їх вирішення, наполегливо пропонувала експертна спільнота. Зокрема, Реанімаційний Пакет Реформ неодноразово заявляв, що схвалювати потрібно не тільки зміни до Конституції, а реформу в цілому. Це передбачає одночасно зі змінами до Конституції прийняття цілої низки імплементаційних законів, які, серед іншого, мають вирішити низку принципових речей:

1) коли і як відбувається оновлення суддівського корпусу;

2) коли і як відбувається перехід до триланкової судової системи (шляхом створення нового Верховного суду замість чотирьох касаційних судів) та як туди добираються судді;

3) як перезапустити реформу прокуратури, що де-факто провалена;

4) якими будуть нові правила адвокатського самоврядування, і як демонополізувати адвокатські об'єднання;

5) якими мають бути нові правила правничої освіти і доступу до правничої професії;

6) як відбуватиметься конкурсний добір суддів Конституційного суду та оновлення його складу;

7) які зміни мають бути запроваджені до процесуальних кодексів, як запровадити електронне судочинство та ефективну систему виконання судових рішень.

Усіх цих питань так чи інакше стосуються зміни до Конституції, але запровадити їх неможливо, доки немає відповідного законодавчого акта. Більше того, відсутність реформи бодай в одній із цих сфер ставить під загрозу всю реформу правосуддя в цілому, адже реформи у сфері юстиції - це сполучені посудини.

Без принципових змін у прокуратурі годі очікувати адекватного функціонування системи кримінального судочинства. Подальше збереження адвокатського "політбюро", яке позбавляє ліцензії адвокатів за інакодумство, та ще й отримує монополію на представництво в суді, має наслідком збереження корупційних ризиків і небезпечне з погляду дотримання прав людини. Нарешті, повне виконання судових рішень на рівні аж 2,8%, що ми маємо сьогодні, взагалі ставить під сумнів доцільність їх ухвалення, а без зміни підходів до підготовки кадрів для правничих професій ми приречені на нескінченні оновлення системи.

Таким чином, озвучені президентом плани голосування за зміни до Конституції - хай і значна, але лише частина судової реформи, яка стосується безпосередньо системи судів і статусу суддів.

І в цій ситуації в пошуках #зради далеко ходити не треба: реформа лише часткова, є значний ризик подальшого узалежнення системи від президента. Та й сама реформа, в добрих радянських традиціях, знову приймається "до пам'ятної дати", а не тоді, коли цивілізовано пройдено всі етапи розробки державної політики, зміни - зрозумілі й очікувані в суспільстві, а в політикумі є консенсус щодо їх прийняття.

Та якщо подивитися на ситуацію з іншого боку, можна помітити, що навіть у цьому, частковому, варіанті йдеться про тектонічні зрушення в судовій системі. Ці зміни до Конституції - результат наполегливої кількарічної праці політиків і експертів, їх досить високо оцінюють міжнародні експерти, а деякі національні фахівці небезпідставно називають найбільш якісним текстом змін до Конституції в історії незалежної України.

Створення нового Верховного суду, добір суддів у нові суди на прозорих конкурсних засадах, значне підвищення незалежності й відповідальності суддів і судів, - про це все ще рік тому можна було тільки мріяти.

Чи вдасться ухвалити ці зміни?

Навряд чи в президента почали б таку активну підготовку до голосування цих змін, якби не бачили бодай теоретичної можливості назбирати 300 голосів. Але це може виявитися непростим завданням.

Перш за все, жодного разу Верховній Раді цього скликання не вдавалося навіть наблизитися до результативного голосування за будь-які зміни до Конституції. А в теперішній політичній ситуації, коли переформатована коаліція і так ледве налічує 226 голосів, це завдання взагалі виглядає надскладним.

Як свідчить практика останніх голосувань, за принципові для влади проекти навіть до простої більшості голосів доводиться "добирати" в депутатських групах і фракціях, зацікавленість яких у справжній судовій реформі викликає великі сумніви. На яких умовах може відбуватися такий "добір" у контексті судової реформи, залишається тільки здогадуватися. Домовитися з фракцією "Опозиційного блоку" буде досить проблематично в принципі, беручи до уваги результати їхнього голосування за ці зміни в першому читанні, а також те, що прийняття проекту в цілому означатиме, щонайменше, моментальне звільнення кількох сотень суддів, призначених у часи Януковича.

З іншого боку, в президента як автора законопроекту залишається необхідність врахувати й інтереси партнерів з коаліції - як теперішніх, так і колишніх. І небажання деяких фракцій голосувати "за" - зрозуміле, оскільки конституційні зміни (без встановлення достатніх запобіжників на рівні закону), хоч і тимчасово, та легітимізують вплив президента на суди.

Досить важко повірити у щире бажання автора законопроекту здійснити результативну реформу в контексті останніх подій, таких як гротескне призначення генпрокурора і "закон про Луценка", який президент уже встиг назвати таким, що дозволить забезпечити "реальні зміни" в прокуратурі, "а не ті, котрі намагалися впровадити політикани в мундирах".

Перші кроки нового генпрокурора на посаді також не вселяють оптимізму. Особливо досить дивне поєднання констатації відсутності за два роки роботи слідчих бодай однієї кримінальної справи щодо посадовців Януковича і бажання дати цим самим слідчим ще 100 днів "на закінчення справ". Доповнюють невтішну картину недавні журналістські розслідування з приводу активного спілкування депутата від БПП Олександра Грановського, якого вже встигли охрестити "куратором "по-новому", з суддями та прокурорами.

Але ні збереження поточної ситуації, ні перетворення її на інші форми "телефонного верховенства права" не задовольнить суспільство і тільки поглибить кризу легітимності влади - як судової, так і політичної. Саме це частково дає відповідь на дедалі популярніше в масах запитання: "А навіщо Порошенку судова реформа взагалі?"

Річ у тому, що президент не може не показати бодай якихось істотних змін у судах. Гарант Конституції, фактично, з перших днів на посаді перебрав на себе всю відповідальність за впровадження судової реформи в Україні, зосередивши всі центри розробки судової реформи у своїй адміністрації. І президент, і решта "політичних еліт" дуже глибоко занурилися в дискурс "судова реформа - реформа №1". У цій ситуації дуже небезпечно не показати жодного результату, особливо з огляду на відсутність великих успіхів на інших фронтах.

Інша частина відповіді на запитання - президент Порошенко теоретично не проти позбутися суддів Януковича, а чинна Конституція дуже обмежує ці можливості. Тому, у зв'язку з можливим результативним голосуванням за ці зміни, постає ще одне важливе завдання - не допустити, щоб була призначена чергова "плеяда" лояльних до політичної влади суддів, а ми через кілька років вигадували способи позбутися "суддів Порошенка".

І тут ми вкотре повертаємося до змісту імплементаційних законів, насамперед закону "Про судоустрій і статус суддів", який планують винести на голосування разом із конституційними змінами. Те, як буде описаний на рівні закону і практично здійснений добір нових суддів, і наскільки буде мінімізоване втручання політичних органів у цей процес, безпосередньо позначиться на незалежності майбутніх суддів та, відповідно, успіху реформи.

Положення, котрі містить презентований 27 травня на засіданні Ради з питань судової реформи новий законопроект, що 2 червня може бути винесений у зал на голосування, - як, наприклад: повернути призначення голів судів до Вищої ради юстиції (по-новому охрещеної у Вищу раду правосуддя), на яку президент має незаперечний вплив, чи залишити за головою держави право підписувати і видавати посвідчення суддям та головам судів особисто або через "довірену особу", - цьому точно не сприятимуть. Адже все це робиться у кращих традиціях попередньої влади, - через аналогічні механізми впливали на суди архітектори судового режиму Януковича - Ківалов та Портнов.

Натомість, для досягнення бажаного ефекту, щонайменше, потрібно забезпечити максимальну прозорість процесу, а також широку участь громадськості і міжнародних спостерігачів у доборі.

Саме ці чинники стали вирішальними і забезпечили результат у процесі конкурсного добору до патрульної поліції, а також до нових антикорупційних органів. Реформа буде успішною настільки, наскільки привабливою буде професія "нового" судді для чесних і кваліфікованих юристів, а також наскільки учасники процесу й суспільство повірять у справжність того, що відбувається.

Як це все вдасться забезпечити на цьому етапі, ми зможемо дізнатися вже впродовж наступного тижня. У кожному разі - зі змінами до Конституції чи без, - судова реформа залишається й залишатиметься одним із головних запитів українського суспільства, і рано чи пізно ефективний спосіб її реалізації буде знайдено. Але великий крок у цьому напрямі можна зробити вже тепер.