Я тепер зрозуміла, що це - війна...

Останній тиждень вдарив навідліг. Заяви Захарченка про вихід з Мінського договору і розширення "республік" до існуючих меж Донецької і Луганської областей. Втрата аеропорту. Палаючий Маріуполь. Наступ по всьому фронту. Багатоденні обстріли Авдіївки, Дебальцевого, Дзержинська…

Гаубиці й танки зі стволом 40-го калібру, що прибувають і прибувають по рідній вулиці в Макіївці, - їх щодня у вікно спостерігають подруга дитинства та її трирічний малюк. Мобілізація провалюється - президент обіцяє кожному солдатові тисячу за день боїв. Кабмін ухвалює рішення про запровадження НС на території Донецької і Луганської областей. Пакет документів під грифом "Воєнний стан", обіцяний президентом, якщо ворог таки почне наступ, залишається на його столі. Страх? Некомпетентність? Тверезий розрахунок? Таємні домовленості? Тиск? Знання того, чого не знаємо ми? Маріупольська міськрада ухвалює рішення про якусь дивну агресію зі Сходу, викресливши раніше зафіксовані слова про підтримку рішення ВР, яка визнала Росію агресором, про що днем раніше повідомили місцеві журналісти. Запитання - ті самі. Відповідей немає. Стан хаосу. Невизначеності. Недомовленості. Бажання знайти під ногами хоч якусь точку опори. Шукаю. Там, де земля зникає з-під ніг.

Перший, кому додзвонилася, - перший заступник губернатора з питань відновлення інфраструктури Донецької області Олександр Кравцов:

- В області багато населених пунктів, які повністю відключені від систем життєзабезпечення, - розповідає чиновник. - У Дебальцевому відсутні вода, теплопостачання, електропостачання, зв'язок. В Авдіївці, Дзержинську та інших, менших, містах - теж. Загалом склалася надзвичайна ситуація в досі небачених масштабах. Які руйнування? В Авдіївці, приміром, простіше сказати, що не залишилося жодного цілого будинку. Усі різною мірою пошкоджені в результаті обстрілів, які ведуться безпосередньо по місту. Щодня - жертви. Людей залишилося близько 10 тис. Усі вони - у підвалах. Їх не можна евакуювати. Місто просто змішується з землею. Така сама ситуація і в Дебальцевому. У чому різниця? У тому, що коли в Авдіївці наші війська стояли в центрі міста і звідти вели вогонь по позиціях бойовиків, то в Дебальцевому військових ніколи не було. Тому бойовики стріляють не у відповідь, а просто цілеспрямовано знищують людей і місто. Там теж 6–9 тис. мирних жителів. Потрібен коридор, щоб вивести людей із цих міст. У неділю нам вдалося вивезти з Авдіївки 38 дітей у Дніпропетровську область.

Це не інтернатні діти, а ті, яких довірили нам батьки, що залишилися під обстрілами.

Ми шукаємо шляхів, як і чим допомогти. Перевізні генератори, "буржуйки", продукти, воду, медикаменти доставляємо, щойно з'являється найменша можливість. Ремонтні бригади готові виїхати в ці міста, як тільки припиняться обстріли. Але ситуація лише погіршується. Руйнувань дедалі більшає. А сьогодні у нас знеструмлено Донецьку фільтрувальну станцію. Без питної води залишилися Авдіївка, населені пункти Ясинуватського району, деякі райони Донецька. Знеструмлено насосну станцію першого підйому Південно-Донбаського водоводу. 650 тис. жителів області позбавлені питної води.

У Маріуполі пошкоджено або зруйновано 55 багатоквартирних будинків, 24 приватні будинки, три школи, чотири дитячі садки, два ринки, два магазини. 31 загиблий - з них один військовий і двоє дітей.
117 осіб поранено, з них - дев'ятеро дітей. Повністю відновили тепло в мікрорайоні Східний. Повертаємо до життя приватні будинки. 280 осіб і 29 одиниць техніки задіяно в аварійно-рятувальних роботах.

Запровадження НС - дуже серйозний поворот, ми переходимо працювати в інше правове поле. Забезпечити оперативний перехід можуть тільки фінансові ресурси. Так, уже виділили 10 млн Маріуполю, 36 млн - на відновлення водопостачання Авдіївки. Але тепер треба зрозуміти, як їх швидко освоїти. Як і раніше, процедура оформлення надзвичайно тривала і забюрократизована. Але навіть не це головне.

Головне те, що в населених пунктах, які ми в рамках надзвичайної ситуації і закону про цивільний захист маємо відновлювати, точаться бойові дії. Ну хіба це не абсурд, коли в нас у рамках НС високі начальники цілком серйозно запитують: "А що ви зробили для того, щоб нормалізувати життя людей в Авдіївці?". А що би ви зробили, коли там іде війна? Я хочу сказати тільки одне: налагоджувати цивільне життя в умовах воєнних дій - це фікція. Хоч би якими статтями закон примушував нас це робити, хоч би яку відповідальність покладав. Люди сидять у підвалах. Іде обстріл. А нам кажуть: "Відновлюйте водопостачання, газопостачання, призначайте відповідальних і виконуйте. Інакше будете покарані". Або я чогось не розумію, або в нас у державі будуть великі проблеми з таким підходом. Якщо ми воюємо, то треба це визнати на всіх рівнях і евакуювати людей. Заходить армія і воює. Бойові дії закінчено - ми повертаємося, відновлюємо міста й повертаємо людей. Або не воюємо. Тоді зовсім інша історія. Але стояти однією ногою на точці миру, а іншою - на точці
війни не можна, - підсумував
О.Кравцов.

І тут зі мною сталося невідворотнє. Я тепер зрозуміла, що це - війна. Остаточно й безповоротно. Чомусь тільки зараз, після Волновахи, Донецька, Маріуполя, Дебальцевого, Авдіївки, після слів людини, якій загалом начхати, що про неї подумають начальники, - "пишіть усе, як сказав", - на фізичному рівні відчула, як порожньо звучать заколисуючі слова про мир і мирний план. Байдуже, хто їх виголошує - друзі, розкидані по обидві сторони, медіа, європейські чиновники, депутати чи президент. Бо слова ці - фікція. Бо ліміт на ілюзії вичерпано. Миру немає. Вже десять місяців. Не існує його в нашій нинішній державній природі. Як не існує якоїсь надзвичайної ситуації, хоч би яким законом нам цю урядову фантазію офіційно підкріпили. Тому що фантазія ця давно вже має конкретну назву - війна. Як не існує залізних кіборгів. Бо вони - прості люди, як і тисячі тих, які в окопах і хочуть жити. Або хотіли... Як не існує багато чого, що нам намагаються впарити на найвищому державному рівні, прикриваючи власні людські слабкості й політичні страхи. І якщо ви думаєте, що прозрілі душі тисяч убитих не літають над нами, намагаючись попередити нас, сліпих дурнів, про це, то помиляєтеся. Хоч би в яких кріслах і містах ви будували свої захисні психологічні бар'єри і стіни.

Війна. Слово, факт, емоція, відчуття - та сама точка, місце, камінь під ногою, на який - жах! - тепер тільки й можна обпертися. Мені, вам, заступникові Кіхтенка, країні. Щоб піти далі. Щоб спробувати шукати миру. Війна - як точка опори. Оця вродлива дівчина Ліза з Маріуполя, яка закрила собою від мін племінницю на Київському ринку, - теж точка опори. Реальність, яку нарешті треба прийняти і перебудувати своє життя, плани, свідомість. Стати на цей чортів камінь, остаточно усвідомивши, що комусь зараз дуже боляче. І що треба розпрощатися зі старим життям. Зі своїм вигаданим світом, який зачиняється на всі засуви, щойно доза чужого телевізійного, телефонного і навіть волонтерського болю здасться тобі непосильною. Зі щоденним легкодухим аутотренінгом, що це все ж таки далеко, що на Київ уже точно не підуть, що тебе Бог помилує, і здоровий глузд переможе… Не переміг. Багато тисяч разів уже не переміг.

Тільки з цієї точки глибокого, беззастережного, чесного визнання "війни" Україна може почати шукати миру. Тільки офіційно назвавши речі своїми іменами, країна може здійснити результативну спробу поламати гру світових лідерів і з об'єкта геополітики перейти в категорію суб'єкта. Для того, щоб мінімізувати свої ризики, коли вони кидають "кості" на нашій території; щоб вести рівноправні переговори тільки з реальними, а не просто "стурбованими" союзниками; щоб обговорювати умови миру з ворогом, який має конкретне офіційне ім'я - Росія.

Тільки з цієї точки правди й чіткого пояснення причин і цілей - влада зможе дати солдату моральний, а не просто фінансовий стимул захищати свою Вітчизну і не ховатися від мобілізації, мирному жителеві - зціпити зуби, перемогти свої біди і допомагати країні, собі - налагодити роботу державної машини і, хоча б на десятий (!) місяць війни, вивести її з зони звичного комфорту в зону бойових дій. Де немає часу на демагогію і зволікання, і немає місця зрадникам і мародерам.

…Однак частина моїх співрозмовників на телефоні, з якими я поділилася цим своїм страшним відкриттям, м'яко кажучи, зі мною не погодилася. "Мир - ось точка опори, і треба думати, як зупинити насильство, а не рефлексувати тут на всю країну про війну. Яка різниця, як назвати смерть і вбивства? Суть від цього не змінюється. Кому зараз потрібні твої ремствування? Цій дівчинці з Маріуполя? Чи пораненому шестимісячному маляті, якому там ампутували ногу після обстрілу?..". У підсумку, ми потрапили у формат суперечки, яка сьогодні на кожній кухні. Яка часом на підвищених тонах, але щира стосовно країни і чесна стосовно одне одного. Я не можу не передати цієї нашої спільної нічної розмови.

- Так і я ж за мир. Питання в тому, який шлях коротший. Через прийняття правди і мобілізацію сил, чи замилювання очей миром собі й людям. Як домогтися миру? На яких умовах його можна укласти? І чи можливо взагалі?

- Зрозумій, у нас немає сил виграти в повномасштабній війні, і це вкотре вчора визнав Порошенко: "Ми створили нову армію, яка може затримати терористів, але військовими силами ми не завершимо цей конфлікт. Росія має мільйон солдатів, є найбільшою і найсильнішою армією у світі, ми не можемо їй протистояти". Його ж слова? З приводу нової армії не будемо - фахівці й волонтери, які розбираються в питанні, вже достатньо про "успіхи" сказали і написали. Але те, що треба включати всі домовленості, щоб насамперед припинити насильство, - очевидно. Для цього необхідно припинити вдавати з себе Брюса-всемогутнього і йти на поступки. Так - іти на поступки! За нас ніхто не воюватиме. Ні Європа, ні Америка. Це вже й їжакові зрозуміло. Ти ж не думаєш, що дружний сміх єврочиновників у ПАРЄ, коли "опустили" Росію, означає, що вони згодні воювати за нас. Наші теж воювати не хочуть. І ніяка "тисяча" за день боїв Порошенкові не допоможе. Як Юлина колись їй не допомогла. Тому що більшість людей уже не може відокремити владу від країни. Співвіднести її корупцію, необов'язковість, неповороткість зі своїм патріотизмом. Чоловіки хочуть банально вижити заради дітей. Провал мобілізації це підтвердив. Ну і що такого страшного й незрозумілого я тобі зараз сказав? Адже ти теж мати 20-річного сина. Йдемо далі. Проводячи АТО, використовуючи важке озброєння, окуповану територію ми давно втратили. Скріплено кров'ю. І це факт. У межах області, та й усього Південного Сходу ставлення населення до України теж неоднозначне. Завдяки багатьом крокам влади, у тому числі й останнім - економічній блокаді, пропускному режиму, нездатності оперативно діяти на звільнених територіях, реально відновлювати інфраструктуру, допомагати біженцям. Так, згідно із заявами Захарченка, вони справді підуть до кордонів областей. Значить треба зціпити зуби й гідно відійти - заради життя людей, але при цьому закріпити кордони женевським форматом. Підписати договір за участі України, Росії, Європи й Америки. І потім відгородитися стіною. Колючою, високою, будь-якою. У цьому - наша битва за державу.

- Та ми вже практично відійшли! У нинішніх межах. І підписали Мінські угоди. І всі ці фінансові обмеження, економічні блокади, пропускний режим з нашого боку - насправді згода на їхню окремість. Хоч би що нам гордо промовляли з Печерських пагорбів. Невже хтось іще цього не зрозумів?! Але вони ж усе одно почали наступ. Більше того, диверсійні групи працюють у Харкові, Запоріжжі, та по всьому Південному Сході! Теракти тільки наростають. І агресор піде далі. Ще в березні ми тішили себе ілюзіями про Крим, потім про Донбас, тепер припинімо. Та й люди як же, які ще в змозі відокремити владу від країни? Які щойно ожили в Слов'янську? Що, знову їх під "стрєлкових" віддавати?

- Відійти - це значить теж назвати речі своїми іменами. Підписали Мінські угоди? Затвердили кордон? Чесно скажіть - де він проходить. І дійте! Щоб знову ж таки зберегти життя людей. Але влада виявилася неспроможною впоратися із цим викликом, назвати речі своїми іменами. Вона не контролює ситуації зараз, а із запровадженням воєнного стану, в якому ти раптом знайшла рятівний вихід, ситуація і керованість будуть іще гіршими. І річ не в кредитах, яких нам нібито не дадуть. І не в іграх, які ведуть у верхах із цього приводу. І навіть не в торгівлі з агресором, яка триває як від імені держави, так і бізнесу. Річ ось у таких, на перший погляд прохідних, заявах депутатів: "Воєнний стан? Це коли прийшли пацани з автоматами і сказали: "Ми це забираємо на військові потреби". І це вже відбуватиметься на законних підставах". З блоку Порошенка, зауваж, людина сказала. Що це означає?

А те, що за словами губернатора Кіхтенка 20 (!) відсотків мародерів у батальйонах, а за свідченнями місцевих жителів - нескінченні черги "затарених" бійців до офісів "Нової пошти". І так - уже багато місяців, а ми тільки почали про це говорити публічно. Влада не контролює батальйонів і боїться їх. Люди ж, яких, з одного боку, бомблять сепаратисти, з іншого - принижує Україна, потрапили в пекло. Я вже не кажу про якусь там інформаційну політику.

Чи варто дивуватися, що ті, хто повернувся з війни і переховується від мобілізації, кажуть, що місцеві не хочуть нас там бачити. Це ж треба досі не зрозуміти, що ніяка армія, навіть якщо туди повернути розумного генерала Воробйова і почати стратегічно її будувати, не виграє війни без підтримки місцевого населення! Економічна блокада, кажеш, пропускний режим, кажеш? Думаєш, вирішили відпустити? Та заробити вирішили! Ну, про те, що утворювалися посередницькі фірми, які брали гроші за оформлення довідки переселенця з усіма відповідними пенсіями і пільгами, говорити не буду. Там суми дрібні ще були - 800 грн за довідку. А тепер ось свіжий приклад: Макіївський коксохім. Приїхали кручені денеерівці і з комерційною пропозицією звернулися до народу: усі, кому треба виїхати й отримати якісь гроші на українській території, можуть здати свої картки й отримати гроші з урахуванням 10-відсоткового відкоту від загальної суми. Ого! Цікаво, яка частина йде українській стороні? Чи ти думаєш, що Турчинов не знає? Чи Мінстець із цього приводу стурбований? Але ж це ключові питання, в інформаційній політиці в тому числі. Можеш мене вбити, але я більше не вірю у спроможність цієї влади зберегти державу.

- Але ж вона ще є - наша держава! Як і люди, які в неї вірять і хочуть її захищати. І все ж таки, як можна спертися на мир, якщо Путін усе одно піде далі?

- Не знаю…

Отже, знайдений камінь опори під моєю ногою все ж таки втримався. Але затремтів з новою силою, коли до розмови підключився донецький губернатор Олександр Кіхтенко:

- Який воєнний стан, Інно? Для мене особисто питання не в тому, треба чи не треба його запроваджувати, а в тому, чи зможемо ми його виконати. Я як генерал армії вам кажу, що в Збройних силах на сьогодні немає ні досвіду, ні людей, здатних його реалізувати. Здатних управляти ситуацією на місцях, вести діалог з підприємствами тощо. До того ж є певні ризики щодо якості добровольчих батальйонів, про які я повідомив президенту у своїй доповідній записці. Не усунувши їх, віддавати владу військовим не можна.

Більше того, я упевнений, що від назви не міняється суть. Ми й сьогодні чітко бачимо низку проблем, які не дають державі ефективно діяти в умовах війни. Ми давно могли їх вирішити. Але не вирішили. Чому, дозвольте запитати? Йдеться про бюрокартичний апарат з відповідною процедурою. Показово, що 10 місяців війни Донецька і Луганська області живуть за тими самими законами і процедурами, що й мирні області. Практично зі зв'язаними руками.

Режим НС справді створив відповідальну вертикаль влади, якій чітко визначено - що і як робити, губернаторам дано деякі додаткові права. І в розмові з підприємствами, здатними допомогти фронту, у тому числі. Але цей крок треба було зробити з самого початку. Бо без ресурсів, без простих і прозорих механізмів освоєння коштів неможливо діяти ні в надзвичайній, ні у воєнній, ні в будь-якій іншій ситуації. Побачимо, наскільки нам допоможе закон про військово-цивільні адміністрації, ухвалений, нарешті, ВР у першому читанні.

Тепер найголовніше - люди, які гинуть і страждають від війни. Евакуація проводиться, коли запроваджено надзвичайний або воєнний стан. Хоча й у рамках надзвичайної ситуації можна проводити відселення людей. Ми сьогодні рахуємо кількість жителів, які опинилися в зоні бойових дій і яких треба зберегти. Але ж також треба чесно сказати, що у нас немає можливості перевезти в безпечні місця цілі міста. В умовах, коли зона бойових дій постійно збільшується, і ми навіть уявлення не маємо, наскільки вона ще може розростися. Бо не від українського вибору це залежить. Тому я переконаний, що головне питання сьогодні - припинення воєнних дій і обстрілів. На рівні переговорів. Треба йти на якісь поступки, прямо й чесно пояснюючи нашим громадянам справжній стан справ і реальну ситуацію. Така моя думка. Але це має оперативно реалізовуватися на найвищому державному рівні.

…У суперечці народжується істина. У чесній суперечці може бути наш порятунок. Так чи інакше, але 10 місяців війни підтвердили головне:

По-перше, влада спізнюється, трагічно спізнюється. Навіть якщо їй іноді вдається ухвалювати правильні й потрібні рішення.

По-друге, небажання влади дивитися правді в очі, прагнення всидіти на двох стільцях миру і війни не зупинило насильства, призвело до тисяч загиблих. Однак точка опори є завжди. Хоч би якою гіркою вона була. Тільки перебуваючи в ній, можна ухвалювати жорсткі, оперативні, нехай навіть іноді помилкові, але рішення. І уникнути зрадницького паліативу, що розпорошує увагу, ресурси, людські життя.

По-третє, не казати владі про це вголос - злочин щодо своєї країни. Казати ж - означає вибивати козирі з рук ворога. Означає мати надію, що почують. Що держава є. Що в неї є шанс бути.