Вовча яма ідентичності

Ці слова, вони тільки збивають нас, спрямовують хибним шляхом.

Ми звикли давати назви всьому: вулицям, долям, людям.

Артур Шніцлер. "Із широко заплющеними очима"

Так-так, це не Стенлі Кубрик. Він лише екранізував книжку Артура Шніцлера з такою назвою - "Із широко заплющеними очима". Книжку австрійського драматурга й письменника кінця XIX - початку XX століття.

Так часто трапляється з розхожими висловами і термінами. Байдуже, хто їх перший придумав і що малося на увазі спочатку. Важливо, що про них думають. Обставини виникнення зазвичай описують заднім числом. Ніхто не знає точного секрету масової популярності і впливовості, хоч скільки б розумних і не зовсім книжок про це писали б. З людьми це ще якось можна пояснити, наприклад, дивом харизми. А от зі складними термінами, це як з художніми творами, - ніяк. Те й інше розбурхує уяву, а чому? Люди так вважають.

Громадська думка - найбільший узурпатор. Як вона вважає - виходить, так і є. Ах, пардон, історія і, вибачте, наука? Годі, подивіться навколо. Та хоч за поребрик чи на Захід. Маса не має потреби в знанні, що встановлює істину. Бо це передбачає якісь нові цінності, які варто захищати "пуще живота своего", у всіх сенсах. Тобто передбачає роботу. Не заробіток, а саме роботу.

А як же шопінг і жрачкінг? Та годі вам,
#мижхристияни, є Біблія, там написано про істину, і ми в неї віримо. По вихідних.

Однак та істина, що "...й аз заспокою ви", за визначенням ніколи не призначалася широким масам. Це завдяки Гутенбергу маси її проковтнули і переробили в скріпи. Що вже казати про менш метафізичні поняття?

Ось, приміром, ідентичність. Ми колись приколювалися, довідавшись завдяки п'єсі Янки Купали, що не дуже стародавні жителі Полісся й Підляшшя (вони ж литовці, поляки, українці й білоруси) називали себе просто "тутейшые", "тутешні". І польською, і литовською звучить подібно. При совку це видавалося за якусь розумову відсталість. Які ж, справді, дикуни! Імені свого не знати! І лише завдяки більшовикам "красная кузькина мать" їх усиновила, та так люто, що ледь утекли від нової ідентичності. Наздогнали, кого змогли, і нав'язали: "новая историческая общность советских людей". "Ниослы" - скорочено. Українською ще краще звучало - "нісральці", тобто "нова історична спільність радянських людей". Ну хіба не краса? І все всім відразу зрозуміло.

Хто ідентичність вигадує, той її і танцює.

У різні часи були головними в цій справі то віросповідання, то підданство. Зрозуміло, за допомогою багаття, плах, голоду, війн та інших інструментів гуманітарної політики.

Потім прийшла цивілізація. З апетитом "откушав" колоній, почала щось бекати про загальнолюдське й Лігу націй і одночасно повойовувати одна з одною, закликаючи до високого. До пошарпаних сперечальників приспів Алоїзич зі своїми "кров'ю і ґрунтом" (Blut-und-Boden), насправді поцупленими в Шпенглера. Він уже майже відправив усіх королів і пап на люфт, цілячись одноособово присісти на їхні стільці. Європа від такої ідентичності томно майже зомліла, але унтерменшів чисто арифметично виявилося забагато. Ідентичність з архетипом німецького бауера перестала бути привабливою, хоча дехто поспішив і точнісінько до Нюрнберга спалився.

До того ж, як завжди буває у бандитському середовищі, консерватори, котрі живуть за поняттями, сильно недооцінюють відморозків і свавільників.

Тому дядечко Джо, пихкаючи "Герцеговиною Флор" і Ялтинськими домовленостями в люльці нового світу, закатав австрійського лузера у берлінський бетон, кинув на ленд-ліз і трофеї союзників. І сказав уцілілим масам: або в Мавзолей, або Гулаг. Визначайтеся з ідентичністю в порядку живої і мертвої черги. У нас свобода вибору.

Українська ідентичність у цьому трешевому викладі історії - величина не так щоб мала, але вже точно не виняткова. Усі поневолені тим чи іншим диктатором народи Європи й Азії, зірвавшись з ланцюгів і розстібаючи на ходу нашийники, бігли не второваними стежками проб і помилок, а просто колією. Історизм, винятковість, месіанство, "третій шлях", пошук хазяїна, бунт, після якого розумники, що вижили, покірно приймають "Оду до радості" замість "Знамена, ввысь!".

Українська ідентичність - не просто мінне поле, а ще розтяжки, пастки й фугаси з сюрпризами.

Не схоже на перший погляд. Бо у спрощеному політико-виборчому варіанті вона сильно змахує на синопсис мультика "Як козаки у футбол грали". Саме тому й подобається масам. І саме тому вони її відтворюють у такому самому мультяшному вигляді. І отримують такий самий мультяшний політико-економічний результат.

Історичний аспект нашої ідентичності теж не бозна-який складний, якщо вилучити аріїв, Трипілля й "Велесову книгу".

Віросповідання, як еквівалент охоронної грамоти - підданство, як елемент включеності в економіку свого часу. Вольниця Січі й різна гайдамаччина - для втікачів, затятих і тих, хто перейшов дорогу не тим і не тоді.

Усе це оберталося зусиллям історії, як патрони в револьверному барабані. Іноді лунало клацання, іноді - постріл.

Коли Середньовіччя в Центральній Європі закінчувалося, у Польщі воно розпочиналося. А запоребрики, періодично отримуючи по сусалах від поляків, литвинів і шведів, та й турків (козаки неодмінно мали частку), ще не цілком розуміли, ханство вони чи вже таки царство.

Але точкою вибору теж були, так. Для наших лузерів, ніде правди діти. Утім, і залишилися.

За фактом історичного тертя у наших предків утворився неслабкий набір наперстків, за допомогою яких більш-менш моторні гетьмани намагалися обіграти долю. Замість "шаріка-маліка" була горезвісна ідентичність.

Народ же досить байдужно споглядав на цю престидижі... словом, шулерство, цікавлячись чисто конкретно: де гроші? У сенсі - дадуть чи самим грабувати?

І от коли Катерина, з німецькою педантичністю вирізавши непокірних, показала всім іншим кошіль, то старшина, спотикаючись і розгублюючи колишню ідентичність, наввипередки побігла до неї у дворянство.

До речі, П'єр Безухов у Толстого - типовий виходець з таких, що понаїхали, подібних російських прізвищ не було. А багатий він був, за словами класика, таки вельми, і не знати від чого.

Повернімося до наших. У сухому залишку виходило, що, спираючись на архетип Тараса нашого Григоровича і менших апостолів культурної духовності, українство існувало у відносному достатку посеред чужої ідентичності. Внутрішньо її ненавидячи (було за що!), постійно не до ладу змовляючись (ну як діти!) і зовсім по-фрейдистському оспівуючи Січ - геть недосяжний для них і тому привабливий ідеал соціальної поведінки. Хоча в житті не кожен, мабуть, і курку зміг би зарізати, не те щоб ляха чи москаля.

Подібна, але не тотожна модель ретроспективного вибудовування ідентичності відбулася після Другої світової в середовищі еміграційних діячів різних гілок ОУН та антибільшовицького опору у принципі. При цьому їх, нову хвилю, до того ж іще й діди-петлюрівці ("гетьманці") сприймали як вискочнів.

Власне кажучи, отруєний у Мюнхені Бандера й упав жертвою переконливості такого реконструювання. Оскільки НКВС, моніторячи все написане апологетами "постфактум", вирішило, що б'є в самісіньке серце українського національного опору. Хоча ідіотським фактом убивства вони це "серце" якраз і створили на довгі десятиліття. (От був би отруєний у Лондоні Литвиненко громадянином України, то невідомо ще, чий би портрет був більший розміром на "Марші героїв".)

У цьому алгоритмі немає нічого образливого ні для кого. Знавці холодної зброї знають, що всі найзнаменитіші японські самурайські мечі штучної роботи великих майстрів робилися в мирні періоди. А в епохи війн і розбрату попит був на масову дешеву зброю рядового бійця - прості клинки, які часто щербилися й ламалися разом із життям власників. У мирний же час поети й співці, часто сидячи на грантах місцевих сьоґунів, створювали чудові художні твори, які відображають минуле з поправкою на реальність. Потім факт поправки якось природно зникав, і залишалася лише героїчна історія, яка міф.

Завжди є якась проза життя, яку наступні побутописці зображують наповненою вищим змістом і появою нової національної самосвідомості.

Скоріш за все, сучасники сильно здивувалися б, якби їм про це розповіли, але навряд чи стали б заперечувати. Гарно ж. Наш час дуже стислий, тому те, що раніше займало 20 років, відбувається за два роки. Але суть така сама, хоча й слабко вловна для сприйняття.

Тому повернімося в минуле. Українська народна свідомість справді була від початку більш європейською, бо запекло з міфами повсякчас боролася. Не тому, що міф - це погано, просто міфу - міфово. Але кури/гуси/корова значно важливіші для виживання. І будь-який Маслоу вам підтвердить з висот своєї піраміди. Боролися за життя, сильно й серйозно. Але не за ідею, на жаль.

Адже міф дуже важливий для міфотворця, який шукає собі лоха-міфокористувача. І за його рахунок успішно залишається в історії.

А українська ідентичність (хоч як подивись навіть на белетризовану історію) якось завзято відганяла від себе поганим віником гуртових дистриб'юторів духовності. Це викликало гіркі нарікання безлічі сановитих мемуаристів в екзилі - хоч Винниченка, хоч Скоропадського.

Однак слід особливо наголосити, що в цьому плаксивому хорі відсутній Нестор Махно. Єдине, кого з жалем батько згадував у трьох томах мемуарів, то це першу свою дружину.

Судячи навіть з новітніх наших обставин, такий тип самоідентифікації найбільше близький українському національному характеру.

Річ тут не в ідеології анархізму - Махно їздив до Кропоткіна в гості, будучи вже цілком сформованою особистістю і досвідченим революціонером. Князь і філософ зовсім не відкрив йому очі, а лише підтвердив і чіткіше сформулював делеговані через Махна соціальні запити українців. Старше покоління пригадає, що в радянській пропаганді негативний образ Махна як чинника прихованої загрози непохитно існував до самого кінця совка. Ні, Бандера, звичайно, був вічно живою загрозою, у сенсі - лісовим пострахом зі схрону. Але от Махно - страхом майбутньої степової стихії.

Українці не велися в масі своїй і не ведуться ні на маніпулятивні спонукання, ні на погрози. Тобто чудово роблять вигляд, що сильно ведуться і страшно лякаються, тут нам у світі воістину немає рівних. Шекспір плакав би від заздрощів. Але обріз у солом'яній стрісі знаходять лише під час пожежі будинку.

Запоребрик останні років 20 намагався реструктурувати архітектуру вибору так, щоб зробити соціально оптимальне рішення прийнятим за умовчанням або просто зрозумілим і легким вибором. Попросту кажучи, прийняти шкідливу для України модель ідентичності як комфортну й безпечну для окремої особистості. Усе було розроблено до дрібниць.

Та це так, ніби ви приїжджаєте в іншу країну, і вам потрібно з пункту А в пункт Б. Ви прибуваєте в пункт А, а там стоїть віз, шкапа, упряж і запас вівса. І ви можете мати таланти Шумахера, але якщо ви не вмієте запрягти коня, то йдіть пішки. Це той трагікомічний випадок, коли гальмуватість суспільства не дозволяє йому заковтнути модну інтелектуальну наживку, бо ця мода ніби ще не настала.

Противник думає, що треба трохи почекати й натиснути, а нічого не виходить, і якось усе провально, бо "тутейшые" викопали йому банальну вовчу яму з дрюччям, а він усе шукав пляму від лазерного цілевказівника. А втрати виглядають страшнішими, ніж придбання, ну їхні, укрів.

Актуальна українська ідентичність у її словоформах - це вовча яма для всіх, хто зазіхає на нашу "тутейшесть". Я писав іще до війни про архетип помсти як базовий національний. Життя показало, що нація може терпіти відносно покірно будь-які поневіряння, але більше не терпітиме принижень, хоч би від кого вони походили. Це перше.

Друге, і це погана новина для влади, - що мстивість виникає і розвивається як замінник справедливості. Причини й так усім зрозумілі.

Інформаційний самозахист влади полягає в тому, що вона видає себе за державу. А в особливо нахабних формах через спеціально найнятих людей представляється країною і народом. Це найдурніша помилка, на шкідливість якої вже прямим текстом указав пан Пайєтт. Це якби просто сантехник або садівник з німецьких порнофільмів вирішив заявити, що він - законний чоловік на підставі пророблених процедур. А наші - так, заявляють, оце "дас іст фантастиш"! І це, на жаль, веде до зростання мстивості.

Так, приблизно десяти мільйонам це взагалі по барабану і було завжди. Але для інших тридцяти зараз є два форм-фактори ідентичності. Відчуття власної гідності і вимога справедливості.

Ситуація геть фатальна, бо політики за визначенням не можуть зрозуміти, у чому це почуття власної гідності полягає. Їхня природна відсіч припускала лише неприродну гнучкість і глибокі ковтки.

І вони справедливо почуваються об'єктом помсти, при цьому розуміючи, що від них було потрібно лише здати покидьків, а іншим би подарували... Але класова солідарність переважає інстинкт самозбереження.

Георгій Почепцов слушно зауважив, що "найголовнішим уроком з усього цього для нас мають стати реалізовані урядом трансформаційні можливості". Але можливості влади йдуть урозріз з їхніми потребами. Тобто з фінансовою булімією таполітичною зоофілією.

Нова українська ідентичність, що нині формується, насправді дуже стара. І вона жадає крові. Їй не дають крові ворогів, виходячи з вищих гуманних міркувань. Однак наївно сподіватися, що вона не знайде потрібного сама. Дивіться під ноги.