Вікно можливостей Реджепа Ердогана

Сергій Данилов, Центр близькосхідних досліджень

Начальник генштабу став заручником путчистів. Було здійснено невдалу спробу замаху на президента у його літній резиденції на березі Егейського моря. Цілями атак стали також парламент і штаб-квартира розвідки MIT. Військові підрозділи заблокували частину доріг в обох столицях й атакували офіси правлячої партії.

Швидке придушення перевороту стало можливим, головним чином, завдяки тому, що більша частина військових залишилася вірною уряду, або ж вони очікували на розвиток подій. А також завдяки протестам громадян, які вийшли на вулиці Стамбула. Заколот був настільки погано організований, що одразу почали з'являтися конспірологічні версії про те, що його було інсценовано самим Ердоганом.

Версія інсценованого заколоту добре вкладається в дуже поширені в Туреччині конспірологічні уявлення, проте підтвердження вона не знайшла. Натомість можна стверджувати, що Ердоган своїми діями, зокрема анонсованими на початок серпня чистками серед військових, чутками про чергову хвилю арештів і звільнень у структурах прокуратури та інших органах, спровокував армію на передчасний і непідготовлений виступ.

Аналіз риторики найближчих прихильників Реджепа Ердогана свідчить, що невдалий заколот серед оточення президента Туреччини часто порівнюється з успішним військовим переворотом, який здійснила єгипетська армія під командуванням теперішнього президента Абдул Фатаха ас-Сісі проти законного уряду ісламіста Мухаммада Мурсі. Вважається, що успіх перевороту маршала ас-Сісі значною мірою визначила зовнішня підтримка єгипетських військових і попередня згода ключових західних та арабських гравців щодо долі Мурсі.

Ймовірно, що саме таке бачення ситуації справлятиме визначальний вплив на подальші кроки Ердогана на внутрішній і зовнішній арені. Фетхулла Гюлен, ісламський діяч і лідер розгалуженої фінансової й освітньої імперії, названий натхненником заколоту, в такому разі виступає лише як інструмент зовнішнього впливу. В риториці ердоганівських пропагандистів основну провину за заколот покладається на умовний Захід. Відповідно, пошук нової внутрішньополітичної конструкції, яка б убезпечила режим від зовнішнього втручання, є пріоритетом.

Уявлення про інспіровані Заходом заколоти достатньо популярні на Близькому Сході. В сусідньому Ірані, відносини з яким Туреччини на фоні сирійської війни аж ніяк не можна назвати безхмарними, один із високопоставлених урядовців цілком компліментарно для Ердогана порівняв цей заколот із подіями 1953 р. в Тегерані, коли було повалено уряд Мохаммада Мосаддика: "Цей заколот було зроблено іноземними руками. Ми пройшли через те ж саме в минулому. Ердоган дивиться в майбутнє, щоби відігравати більш активну роль у регіоні, тому вони його хочуть скинути".

Іранський політичний істеблішмент, напевно, найшвидше відгукнувся на заколот і запропонував допомогу уряду Туреччини, зокрема розвідувальною інформацією. А президент Рухані буквально за пару годин після початку подій заявив про повну підтримку законного уряду, незважаючи на те, що дві країни на сирійських фронтах подеколи воюють одна з одною руками своїх клієнтел. У якомусь сенсі Туреччина всього за декілька днів стала більш близькосхідною країною, у якій частіше почали оперувати питомими для регіону уявленнями й концепціями.

У Туреччині соціологія ніколи не показувала великої популярності членства в НАТО чи трансатлантичних зв'язків. Єдина помітна група, яка визнавала їх цінність і відстоювала на державному рівні необхідність їх підтримки, були військові. Офіцерський склад навчався у США і Британії. Військо побудоване за стандартами НАТО. Армія значною мірою залежить від постачання озброєнь та комплектуючих. Турецькі збройні сили також неодноразово брали участь у спільних військових операціях НАТО. Але саме військові, як корпорація і каста, найбільше постраждають від репресій.

Планований масштаб чисток в армії можна уявити з повідомлень державної інформаційної агенції Анадолу про те, що 70% офіцерів належать до гюленівського руху й тому мають бути принаймні звільненні. За дужками залишається питання, як саме такі фундаментальні репресії вплинуть на боєздатність армії, принаймні ізраїльські аналітики прогнозують зниження бойового потенціалу.

Важливе інше: після невдалого заколоту армія не просто позбавляється своєї звичної внутрішньополітичної ролі гаранта світськості, але й перестає бути надійним лобістом трансатлантичних зв'язків, оскільки буде інституційно слабшою. На фоні кризи довіри й ціннісного розриву із Заходом, виокупленого розправою зі справжніми й уявними путчистами, втрата зацікавленого місцевого партнера, яким була армія, робить членство в НАТО більш залежним від політичних примх президента й політичного класу і з часом може опинитися під сумнівом.

Однак таке бачення ситуації ніяк не заперечує інтенсивної комунікації з ключовими партнерами у Вашингтоні й Брюсселі. Порядок денний для Ердогана у дво- та багатосторонніх відносинах не змінився.

Ключовими для турецької політики є нагальні проблеми, пов'язані з кривавою кризою в Сирії. Туреччина є ключовим партнером США у війні з тероризмом, але Ердоган має власний порядок денний. Президент Туреччини використовує заколот, щоб не просто в черговий раз порушити питання про створення беспілотної зони на півночі Сирії, підтримку американцями курдських повстанців у прикордонних районах та біженців, за прийняття яких вимагає від Євросоюзу помітного збільшення фінансової допомоги.

Ердоган різко піднімає ставки в торгах, неофіційно погрожуючи закрити або ж обмежити використання військової бази Інджирлик, чи відкрити двері в Європу для сирійських біженців. (Про напруження у стосунках свідчить той факт, що, за даними телеканалу NBC News, від 20 липня база Інджирлик, де зберігаються ядерні боєприпаси, й досі знаходиться на резервному живленні, бо відключена від енергопостачання, навіть не дивлячись на втручання президента Обами).

До цього вже звичного переліку додалася вимога до Заходу заплющити очі на розправу з політичними опонентами і видати Фетхуллу Гюлена. Поки незрозуміло, якими саме пунктами з цього списку президент готовий поступитися і чи не почуємо ми найближчим часом нових вимог від Анкари.

Російський напрямок у турецькій зовнішній політиці в цьому сенсі дає тільки розширення поля для маневру і, можливо, навіть шантажу західних партнерів, але не дає можливості вирішити нагальні зовнішньополітичні завдання. Росія, крім усього іншого, - комфортний партнер, який не втручається у внутрішні справи і навіть підтримує репресивні заходи, з нею зручно говорити однією мовою, на фоні закриття газет і масових арештів. Тим більше що льотчик, який збив російський літак, вже проголошений агентом Гюлена, Заходу і учасником заколоту. В цьому сенсі Ердоган може піти на символічні кроки назустріч Путіну, задекларувавши відновлення партнерства, але відносини між державами не повернуться до докризового рівня. Тим більше що Кремль, очевидно, не піде на згортання підтримки своєї клієнтели в Сирії.

Ердоган поспішає. Вікно можливостей для того, щоб переформатувати під себе політичне поле і домогтися поступок від зовнішньополітичних партнерів, не так уже й довго лишетиметься відкритим, і йому треба встигнути витиснути максимум зі статусу постраждалого переможця. У цьому пост-заколотному поспіху створюється фактично нова Туреччина, уявлення про яку, очевидно, давно склалося у президента та його оточення.

Полювання за прихильниками Гюлена вражає масштабами західну публіку, але не так багато, як здається, говорить про майбутнє: у недавній історії Туреччини були й масштабніші чистки. Найближчим часом образ ідеальної Туреччини, що склався у свідомості її лідера, пройде випробування опором, і опір цей поступово збільшуватиметься.

Розкручуючи репресії, Ердоган закладає нові лінії розколу в турецькому суспільстві, яке, принаймні на позір, консолідувалося проти заколоту. Коаліція дуже різних соціальних груп, яка 15 липня підтримала формулу "краще погана демократія, ніж військовий заколот" стрімко розпадається. Дисфункція внаслідок масових репресій багатьох державних та суспільних інституцій дасться взнаки буквально за декілька місяців, і її все важче буде виправдовувати підривною діяльністю прихильників Гюлена.

Ердоган ризикує отримати жорсткий опір від чудернацької коаліції меншин, які не бачитимуть свого місця в новій ідеальній Туреччині Реджепа Таїпа Ердогана. І його персональні ризики в короткостроковій перспективі будуть не меншими, ніж у ніч з 15 на 16 липня.