Тези-індикатори в промовах Петра Порошенка

Для будь-якого політика промови і виступи є одним із головних інструментів політичної діяльності.

Саме у виступах і промовах політики намагаються надати своєму минулому благородних форм та посилити політичний потенціал власного майбутнього. Найкращі промови в історії політики завжди вирізнялися тим, що вдало зміщувати акценти й слугувати інструментом переконання чи відволікання людей. У нашому матеріалі для аналізу ми обрали, на нашу думку, 10 найважливіших промов президента України Петра Порошенка за два останніх роки.

Найбільш подразливі тези та обіцянки зовнішньополітичного спектра

Президент України намагається створити в українського народу хибне уявлення про змістове наповнення та часові рамки європейських перспектив України. Свої промови новообраний президент починав справді сильно і вражаюче: "Повернення України до свого природного, європейського, стану було омріяне багатьма поколіннями. Ми - народ, що був відірваний від своєї великої Батьківщини Європи, - повертаємося до неї".

Головними індикаторами того, що ми прямуємо до Європи і що Європа готова в майбутньому до нашого повернення в європейську родину, стали Асоціація, безвізовий режим, санкції та перспектива членства України у ЄС.

Цю тезу підтверджує і сам президент: "Європейський вибір України - це серце нашого національного ідеалу. Те ж саме стосується і якнайшвидшого запровадження безвізового режиму для України з ЄС". Президент говорить про остаточність рішення Єврокомісії, але час у цій справі має більше значення. У своїх виступах Порошенко говорив про можливість подорожей без віз із січня 2015 р. Потім у заявах ми вже побачили отримання безвізу в 2016 р.

Так само Порошенко відзначав: "Угоду ж про асоціацію ми розглядаємо лише як перший крок до повноправного членства України в ЄС. Ніхто не має права вето на європейський вибір України". У результаті, своїм правом вето щодо Угоди скористалася проросійська та євроскептична голландська меншість. Від неї врятувати Угоду не зміг ніхто. Голова ж Єврокомісії Юнкер власною заявою наклав вето. Він заявив, що Україна не стане членом ЄС найближчі 25 років.

Президент відзначав щодо Асоціації: "Це була основна вимога Революції Гідності. І коли нас спитають, "а яка ваша стратегія, яка наша програма?", відповідь у нас буде проста: Угода про асоціацію з ЄС". Тобто наразі можна стверджувати, що наша стратегія і наша програма ветована в Європі. І всі сподівання президента, що "за кілька років ця угода компенсує всі ті втрати, будемо присутні на європейських ринках, заробимо на ринках світу", - марні.

На сьогодні ми маємо:
1) курс на відновлення відносин ЄС із Росією (заяви про поступове економічне зближення та відкритий діалог із Москвою); 2) курс на поступове скасування санкцій із Росії (заяви/рішення законодавчих та виконавчих органів Франції і Німеччини); 3) курс на перегляд Угоди про Асоціацію з ЄС; 4) курс на постійне відтягування надання безвізового режиму (прийнято рішення про перенесення на вересень). І Президент України має рацію: "2016 рік буде мати вирішальне значення для відносин Україна-ЄС".

Президент намагається уникнути відповідальності за стан справ у державі і маніпулює, зокрема, перекладаючи виключно на конфлікт на Донбасі та російського агресора. Російський агресор не несе відповідальність за політичні спроби узурпації влади в Україні і не несе відповідальності за те, що влада нездатна подолати корупцію та олігархію. Крім того, що є спроба перекласти відповідальність, у нас ще й немає чіткої стратегії з вирішення питання деокупації Криму та реінтеграції Донбасу до складу України.

Президент України нав'язує українському народу хибне уявлення, що держава бореться за деокупацію Криму."Росія окупувала Крим, який був, є і буде українським. Ні з ким не може бути компромісу в питаннях Криму. Також важливо не ставити кримське питання на другий план". На практиці ж держава реалізує політику мовчазної згоди та здачі Криму окупантові-агресорові; при цьому держава відверто імітує свою волю й діяльність із деокупації півострова, бо, на жаль, у питанні Криму діє лише методом обіцянок і гучних заяв (стосовно формату Женева+). І це при тому що Президент визнає "радикальне погіршення ситуації з правами людини, що безпосередньо стосується українців і кримських татар в окупованому Криму".

Президент України не дає українському народу зрозуміти, як, коли й наскільки реально вирішити конфлікт на сході України. Він відзначав: "Упевнений в тому, що проукраїнська коаліція продемонструє свою міцність, і це буде потужним та дієвим інструментом примусити Росію виконати та імплементувати всі без винятку пункти Мінських домовленостей". На практиці ж Росію не вдається примусити навіть до виконання базових безпекових елементів Мінських домовленостей. Тим часом саме Україну, а не Росію нині намагаються примусити до виконання всіх без винятку пунктів, зокрема в контексті виборів та особливого статусу Донбасу.

Президент каже: "Я хотів би підкреслити: це не громадянська війна і не внутрішній конфлікт". То чого ж тоді не запроваджено воєнний стан? Чому території окремих районів Донбасу не визнані окупованими територіями? Чому ж тоді у міжнародних органах не ініціюються активно розгляди й позови з приводу агресії на території України? Чому тоді під час "війни" вносяться зміни до Конституції? Президент казав: "Особливу роль у боротьбі з міжнародним тероризмом слід надати найавторитетнішим юридичним інституціям - Міжнародному суду та Міжнародному кримінальному суду". Де ж тоді позови до цих міжнародних установ? Де ратифікація Статуту Міжнародного кримінального суду?

Президент України намагається уникнути відповідальності за відсутність значних успіхів на зовнішньополітичній арені. Він каже: "Вражаюча солідарність світу з Україною, хоча глобально і спричинена позитивним враженням від проєвропейської Революції Гідності, не генерується автоматично! Вона потребує великих, часом титанічних зусиль української дипломатії". Враження від Революції Гідності минуло, а зусилля української дипломатії без цього враження видаються недостатньо ефективними. Очевидно, що більшість провалів у зовнішньополітичній сфері спричинені відсутністю стійкої волі керівництва держави до впровадження реальних реформ. Ми віримо, що МЗС робить багато важливих речей для України. Однак не можна стверджувати, що цей напрям нашої роботи "довів свою ефективність". Ми перебуваємо у "глухому куті" з приводу конфлікту на сході України, ми не бачимо чіткої перспективи вирішення питання деокупації Криму, а чинний для 2015 р. режим міжнародної підтримки України починає тріщати по швах.

Президент України не зміг виконати ключових зовнішньополітичних обіцянок, які він давав у своїх промовах. Президент не зміг виконати обіцянку гарантувати мир та безпеку. Він казав: "Забезпечити тривалий мир і гарантувати надійну безпеку. Повноважень і рішучості не забракне". Час минув, але ні миру, ні безпеки в Україні немає.

Президент порушив свої обіцянки щодо процесу гарантування миру і безпеки. Він казав: "Мирний діалог. Зрозуміло, що не зі "стрєлкамі", "абвєрамі", "бєсамі". Йдеться про діалог з мирними громадянами України. Говорить с бандитами мы не будем". Чи є "представники ЛДНР", залучені до Мінського процесу, мирними громадянами України?

Також президент казав: "Дискусії не підлягає питання про територіальну цілісність України". Чим же ми тоді постійно займаємося на міжнародних переговорах у різних форматах? Чому тоді порушуються питання особливого статусу та ін.? Чому Україна стала предметом міжнародних торгів глобальних гравців? Президент України казав: "Будь-які спроби зовнішнього і внутрішнього поневолення українців зустрічають і зустрінуть найрішучішу відсіч". Чому тоді у західних столицях визначаються ключові питання майбутнього нашої держави? Чому все більше і більше свідчень того, що Україна під тиском втратила свій зовнішній суверенітет? Де та відсіч?

Президент не виконав своєї обіцянки забезпечити нові гарантії безпеки для України. Він заявив: "Я використаю свій дипломатичний досвід, щоб забезпечити підписання міжнародного договору, який прийшов би на заміну Будапештському меморандуму. Такий договір має надати прямі та надійні гарантії миру та безпеки - аж до військової підтримки в разі загрози територіальній цілісності". На сьогодні не те що договору такого нема - , про такий договір нема ані розмов, ані навіть мінімального натяку.

Найбільш подразливі тези внутрішньополітичного спектра

Президент України намагається довести, що він будує вільну, демократичну, парламентсько-президентську Україну, ігноруючи ідеали й вимоги Революції Гідності.

Президент України намагається наділити власну партію функціями основного інструмента розвитку держави, а реально ця партія стала одним із інструментів узурпації влади Петром Порошенком. "Наша партія ще раз підтвердила свою надзвичайно важливу роль як лідера і як єдиної політичної сили, що інтегрує країну. Саме "Солідарність" отримала найбільш рівномірну і високу підтримку в усіх регіонах і відтак є справжньою загальнонаціональною об'єднувальною соборною силою... статус найбільшої, найавторитетнішої, найсильнішої загальнонаціональної партії потребує повсякденного підтвердження важкою працею на благо України". На сьогодні політика БПП не відбиває інтересів більшості українців, а тому інтегрує чи об'єднує лише олігархічні бізнес-інтереси та політичні амбіції "внутрішньої еліти". На сьогодні партія разом із її очільником-президентом стрімко впала нижче 10% підтримки і втратили всі оспівані Порошенком "лідерські" атрибути.

Президент України апелює до "єдності українського народу та політичних еліт" як інструмента для концентрації політичного впливу у власних руках. "Для реалізації наших амбітних планів нам потрібні не лише мир та єдність країни, але й консолідація всіх патріотичних, проукраїнських, проєвропейських сил. Постійні чвари та конфлікти між видатними українцями призвели до втрати нашої державності. Ми не сміємо повторити старі помилки". І справді, на сучасному етапі консолідація є критично важливою. Питання лише в тому, навколо чого має консолідуватися Україна. І якщо у суспільстві є широкий запит на консолідацію навколо реальних реформ, активної патріотичної зовнішньої політики, економічного та соціального зростання, - то президентська команда ці запити суспільства розглядає лише через політичну прихильність та консолідацію навколо провладних структур Петра Порошенка. І, як свідчить посилення конфлікту між так званими громадським та олігархічним консенсусами в Україні, бачення суспільства й президента значною мірою різняться. Критиків його курсу президент звинувачує в порушенні єдності та навіть у співпраці/підігруванні російському агресорові й Путіну. "Я жодним чином не стверджую, що вони - агенти Москви. Хтось замість того, щоб зайняти відповідальну позицію, став у позу - красиву, але цинічну та небезпечну для країни… Є спроба дестабілізувати ситуацію в Україні, використовуючи дуже короткозорі і тимчасові політичні проекти… Кремль ставить на розкачування внутрішньополітичної ситуації, підвищення градусу внутрішнього протистояння… створювати псевдопатріотичні рухи".

Президент вважає формою "єдності" і ефемерну співпрацю з громадянським суспільством. Він зазначив: "Волонтерський десант у Міноборони став взірцем співпраці громадянського суспільства та влади". Але не може бути взірцем вимушена реакція народу на порятунок держави в ситуації, коли вона не здатна виконувати свої базові функції. Не можна назвати співпрацею перебирання народом на себе функцій держави.

Президент апелює до Конституції та стабільної законності, але сам виступає одним із джерел порушення закону, а також блокування процесів подолання корупції й олігархії у державі. Два роки він не вживав жодних заходів, щоб перевести у правове поле діяльність незаконної Центральної виборчої комісії. Політичні процеси з призначенням нового уряду Гройсмана були яскравим індикатором зневажливого ставлення президента до закону. У контексті "офшорного скандалу" Петро Олексійович, як мінімум, порушив вимоги законодавства щодо податкового декларування. Обіймаючи впродовж довгих років різні політичні посади, Порошенко продовжував займатися бізнесом. Він має визначальний вплив на Генеральну прокуратуру, що вважається бастіоном політичної корупції в країні, яка захлинається від шалених обсягів всеосяжної корупції всіх видів та мастей. Порошенко відзначав: "Нам потрібен загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою та народом. Суть його проста: чиновники не беруть, а люди - не дають". Чи створив за два роки президентства керівник держави суспільно-економічні умови для укладення такого пакту? Чи продемонстрував своїм прикладом глава держави, що прозорість доходів та політики є його кредо? Корупційні скандали, а також "офшорний скандал" підривають віру в такий пакт. "Щоб отримати належний відгук, нам слід якнайшвидше ухвалити закон, який посилює захист свідків, запровадити так звану угоду зі слідством… І дедалі більше я замислююся-таки про необхідність запровадження такої процесуальної дії, як "провокація хабара". Президенту нічого не заважає внести таку законодавчу ініціативу.

Президент визнає: "Відсутність реальних, видимих результатів у боротьбі з корупцією… люди вимагають суворих вироків, а не просто затримань, та дієвих механізмів запобігання корупційним діям… кримінальне покарання, на жаль, ще не стало невідворотним. Поки що діяльність новостворених антикорупційних органів не дала жодного практичного результату, крім кількох гучних затримань. І все в умовах, коли десятки "загальновизнаних" корупціонерів не тільки вільно розгулюють вулицями українських міст, а й сидять у "вищих" державних кабінетах. "Ніхто не захистить, ніяких парасольок над корупціонерами ми не дозволимо". На жаль, ми є "державою парасольок". Теза президента про абсолютну незалежність антикорупційних органів поки що не витримує жодної критики. Ще слабшою вона виглядає після призначення Юрія Луценка генеральним прокурором. "Новий генеральний прокурор виявився набагато активнішим та ефективнішим за попередників". Це заява про "одного з найуспішніших генеральних прокурорів", а саме Віктора Шокіна. Президент і далі неадекватно сприймає й виправдовує Генеральну прокуратуру як "кишенькову" допоміжну організацію. "Ескалатори, які протягом кількох десятків років транспортували вантажі з грошима нагору, зупинено і демонтовано". Не зупинено, не демонтовано.

"Ще одним елементом нашої антикорупційної стратегії є деолігархізація… Курс на деолігархізацію буде продовжено, з позиції моєї самодостатності і незалежності… Минулого року я особисто профінансував свою президентську кампанію…"Президент України завдяки своїм політичним та економічним ресурсам може вважатися олігархом. Власний політичний режим він будує саме на олігархічно-політичному консенсусі з низкою ключових українських олігархів. Провал деолігархізації в таких умовах логічний. Президент України дав добро на "широку коаліцію" з колишніми регіоналами. "Високо ціную позицію народних депутатів, які забезпечили цю коаліцію".Саме проти таких політичних "олігархічних широк" виступав Майдан.

Президент України маніпулює "мантрою реформ", підмінюючи реальні реформи косметичними змінами та "мильними бульками реформ". Окремі заяви Петра Порошенка варто визнати цілком відірваними від реальності: "Нам вдалося добитися значного прогресу в реформуванні країни. Ці реформи багатогранні - від створення абсолютно нових антикорупційних органів до рішучої боротьби за верховенство закону в Україні. Від дерегулювання та покращення бізнес-клімату до збільшення ефективності судової системи". Такі тези президента України легко розбиваються елементарним опитуванням українських представників бізнесу та юристів. Варто погодитися і з наявністю позитивних змін - "введення революційної електронної системи державних закупівель і абсолютно нової поліції".

Президент каже: "Зараз Україна народжується. Народжується нова, демократична, європейська держава". Якщо проаналізувати, то доведеться констатувати, що Україна міцно застрягла в "тій", із кого вона "народжується". Або не народжується взагалі, залишаючись у минулому, залишаючись слабкою, законсервованою, залишаючись без шансів. Президент додає: "Якщо уявити себе шеф-кухарем, можна сказати, що чимало страв уже в печі. Для якихось підходить тісто, для інших - зібрані всі необхідні інгредієнти. Є й такі страви, що ми з вами навіть не знали їх рецепту. Усе це називається "поточним статусом реформ"… Ми лише на стадії зведення фундаменту реформ". Два роки - це більш ніж достатньо, щоб продемонструвати перші результати проведених реформ та чітку волю до їх ефективного успішного завершення.

Президент України під гучними гаслами про покращення життя не зміг або не бажає запобігти "зачищенню" середнього класу та загальному зубожінню українців. Петро Порошенко казав: "Справа глави держави - це забезпечення таких умов, коли ніхто і ніщо не заважає працювати. Президент як гарант Конституції зобов'язаний забезпечити умови для інноваційної економіки та соціальної справедливості. Справедливий розподіл національного багатства - це нагальна вимога часу. Україна має все необхідне, щоб забезпечити людям європейський добробут". Якщо Україна має все необхідне і президент визнає, що повинен забезпечити відповідні соціально-економічні умови, то постає запитання, чому ж він їх усе-таки не забезпечив. Чому національне багатство України і далі залишається несправедливо розподіленим між кланово-олігархічними групами? Чому економіка залишається такою неінноваційною? Чому немає навіть курсу на соціальну справедливість? Чому позиція Президента "найцінніше - не гроші, не заводи та підприємства, а "людський капітал", який має Україна"залишається лише порожньою оманливою декларацією? Чи нормально, що держава може субсидіювати близько 60% населення? І, знову ж таки, відповідь президента на ці звинувачення є маніпулятивною: "У світовій історії нема прикладів, коли б країна, проти якої здійснюється агресія, демонструвала б економічний бум і зростання соціальних стандартів". Агресію вже давно можна було б компенсувати впровадженням реформ. Агресія значною мірою відкрила коло нових можливостей, якими влада не скористалася. Врешті-решт, якщо вже говорити про бум і зростання, то можна згадати хоча б Ізраїль.

Жодні "надзвичайно складні умови" не можуть слугувати достатнім виправданням для уряду, для Генеральної прокуратури, для Верховної Ради, для президента.

Президент вважає, що він не несе відповідальності за урядово-політичну кризу, що існувала перед призначенням Гройсмана. Урядово-політична криза розпочалася з "олігархічного перевороту №1", що складався з розіграного для народу шоу щодо відставки Яценюка. Він залишився саме завдяки браку голосів депутатів партії БПП. Політична криза в Україні стала наслідком того, що президент захотів малою ціною перетягнути на себе ще більше влади в Україні. Наслідком "вирішення" політичної кризи став "олігархічний переворот №2". Це, на думку президента, "цивілізоване розв'язання кризи, яке повністю відповідає європейським нормам політичної культури"? Це політичне середньовіччя. Президент каже: "Ніхто не критикує мене більше, ніж я сам". Це неправда. Він постійно шукає виправдання.

Президент послідовно намагається перекласти відповідальність на український народ: "У тому, що Україна прийшла до кризи державності, є частка відповідальності кожного з нас. А всі разом руйнували фундамент суспільної довіри, засади права й суспільної організації". Український народ ніколи не був реальним суб'єктом визначення долі держави в Україні. За всі роки незалежності політики будували власний політичний капітал, шукаючи точки конфлікту та розбрату між українцями. Вони обманювали і давали марні надії українцям, щоб ми натомість віддали їм свої голоси. Кілька разів суспільство намагалося під час революцій повернути собі реальну владу над життям власної держави. В процесі дорослішання української державності дорослішають її політики й народ. Режим Януковича і режим Порошенка між собою майже нічим не різняться. За обсягами привласнених повноважень, Петро Порошенко, можливо, має навіть більше влади, ніж Віктор Янукович. Однак Петро Порошенко є політиком вищого класу, адже свою політику і справи він поки що досить вдало впаковує у благородні форми, поки що, як не дивно, гарантуючи собі відносно стабільне політичне теперішнє навіть за повної відсутності підтримки його політичних структур та структур його так званих "політичних партнерів". Відносно майбутнього - є питання.

Фото Василя Артюшенка