Світлана Хутка: "Нам завжди здається, що ми недосить хороші"

Інженери Кремнієвої долини розробили для українських школярів програму з проектування мікропроцесорів і провели перші заняття в рамках проекту UkrTronics.

Вивчати у школі логіку створення мікропроцесорів на чіпах, що їх використовують Tesla, Apple, Intel, - це експеримент, аналоги якому важко знайти, принаймні у Східній Європі. Такий проект запустили в Києві українці, котрі живуть у США і працюють у найкращих університетах та лабораторіях. Ті талановиті люди, котрі змогли зробити успішну кар'єру на Заході, стати мега-фахівцями у своїй сфері, одне слово - ті, за котрими ми зазвичай зітхаємо з жалем і розводимо руками: "відтік умів".

Ініціатор проекту UkrTronic і його координатор - Світлана Хутка. Випускниця Києво-Могилянки після стажування за програмою Фулбрайта отримала пропозицію залишитися як запрошений професор у Стенфорді. Її спеціалізація - порівняльні дослідження соціальних змін (а саме - вплив економічних, політичних і ціннісних чинників на розвиток суспільства, якість життя, інноваційність). На думку Світлани, оптимальними для цього є сфера освіти і проекти розвитку міжнародного партнерства в освіті, науці, бізнесі та індустрії, спрямовані на формування необхідних для майбутнього компетенцій, які важко автоматизувати.

Можливо, тому UkrTronics - не просто освітня програма й проект. Це можливість досягти кількох цілей: привернути увагу до України як до країни з серйозним потенціалом у галузі R&D, інтелектуальних рішень; оцінити можливості формування багатостороннього партнерства - від школи до університету й індустрії, а також потенціал імпакт-інвестування.

- На жаль, ми занадто зациклені на своїй країні й не до кінця розуміємо її реальну роль у сучасному світі, - каже Світлана Хутка. - У ландшафті цікавих для глобальних інвесторів регіонів є Південна Азія, Африка. Східна Європа там присутня не дуже, а України - немає в принципі. При цьому наша країна часто заявляє про себе в стилі ХІХ ст.: мовляв, дивіться, які в нас родючі землі, скільки всього в нас можна дешево купити.

- Це ми офіційно так себе позиціюємо?

- І офіційно, і неофіційно. Це таке собі загальне враження від орієнтованих на інвесторів текстів, а також тем, які розробляються у міжнародних центрах і торкаються української тематики.

Подивіться, наприклад, як говориться про Україну в більшості закордонних центрів українських досліджень. Йдеться про фольклористику, історію, літературу, ідентичність, політику. Це дуже важливі речі, однак цього недосить, щоб мати широко розтиражований і постійно підтверджуваний образ індустріальної або інноваційної сучасної держави. Можливо, це вияв заниженої самооцінки, ми бачимо себе як недокраїну, котра недоотримала державності, недосить розвинену й активну. При тому що Україна має реальні потенціал і можливості. Підтвердження цього - компетенції, демонстровані українцями в різних сферах, від науки й до (хоч як дивно, з урахуванням усієї критики системи) сфери освіти. Є сенс використовувати абсолютно інший дискурс говоріння про себе, адекватно оцінювати свої ресурси, без перебільшень, але й не применшуючи переваг.

- У чому суть цього нового дискурсу?

- Слід привертати увагу до реалізованих великих міжнародних проектів, до того, які унікальні креативні рішення можуть запропонувати фахівці (так, економія бюджетів для міжнародних компаній важлива, але це не головне, інакше багато розробок з аерокосмічних програм Європейського космічного агентства йшли б у Китай, а не в країни Вишеградської четвірки чи в Україну). Важливо позиціювати себе не тільки як країна аутсорсингу, а й як міжнародний хаб для розробки складних технологій; включатися в міжнародні ланцюжки формування доданої вартості на високих позиціях, просувати історії міжнародного успіху. У галузі освіти, скажімо, - це можуть бути методи навчання дітей математики. Під час глобального економічного симпозіуму, що проходив у Стенфорді під патронатом Обами, Меган Сміт, тоді представник американської держадміністрації з інновацій, у відповідь на моє запитання про варіанти спільних проектів відреагувала моментально: "О, так, Україна, у вас у пострадянських суспільствах сильно поставлене викладання математики, нам дуже цікаві ваші методи". Або інший приклад: працюючи в Університеті штату Вашингтон у Сіетлі, я зустрічалася з Філом Кондітом, легендарним керівником корпорації Boeing. Хвилин 20 він розповідав мені про те, який у нас чудовий потенціал (згадавши, зокрема, проект "Морський старт" - створення плавучого космодрому для запусків ракет) та що всього кілька інших країн мають такі ж, як в Україні, унікальні цикли виробництва в аерокосмічній галузі. Є дуже багато сфер, де в нас, українців, сильні позиції. Просто інколи ми недооцінюємо свої можливості кооперації, нам завжди здається, що ми недосить хороші, аби нас оцінили тією мірою, якою ми цього заслуговуємо.

- Одного разу я стала свідком дискусії вчителів з приводу того, що їх учні хочуть навчатися в закордонних університетах. Нас це не повинно тішити: якщо любиш свою країну, то маєш навчатися й працювати тут. З іншого боку, світ глобалізований, інтернаціоналізація освіти та наукових досліджень - це дуже важливі й корисні для розвитку країни речі. Не можна замикатися в собі, не можна капсулюватися, потрібно бути відкритим до світу.

- Знаєте, це насправді дуже цікава дискусія - про те, що називається brain drain ("відплив умів"). На мій погляд, треба все ж таки розрізняти ті випадки, коли українці (найкращі вчені, студенти, учні) мають можливість виїхати за кордон, щоб здобути там якісну освіту на стипендії від закордонних партнерів, сучасний досвід, важливі зв'язки і влитися в сучасну міжнародну практику комунікацій, підготовки досліджень. Це можна й потрібно продовжувати. Це поштовх до подальшого розвитку. Сінгапур, Китай, Індія, Західна Європа - дуже активні у програмах академічної та дослідницької мобільності. Це має велику віддачу. Тим часом украй важливо створювати умови, в яких, повернувшись у країну, можна продовжувати роботу на належному рівні, - і це вже залежить від місцевого бізнесу та від держави.

- Якщо вони захочуть повернутися додому…

- Такого роду обміни зазвичай передбачають повернення в країну, хоча й не завжди. Це досить чітко прописано в контрактах. Буває й так, що вдома умов для реалізації напрацьованого потенціалу немає, і людина мусить виїжджати. Це не такий і простий вибір. Тим часом чим частіше в закордонних організаціях наші співвітчизники посідають певні статусні позиції, тим вищий престиж країни. Наприклад, за унікальну наукову школу, завдяки якій значною мірою стали можливими ті проекти, над якими я працюю тепер, я вдячна Валерію Хмельку. І я не розглядаю свою роботу в термінах "тут/там", це втрачає сенс в умовах глобалізації інформаційного обміну і кооперації.

- Як усе ж таки створювати умови для реалізації потенціалу? Ви сказали, що основну роль тут має відіграти бізнес.

- Якщо подивитися статистику, наприклад, ЮНЕСКО, то найрозвиненіші країни, що належать до ліберальних економік, вкладають у R&D (дослідження та розробки) чималі кошти - понад 1,5% ВВП. Щонайменше, 50-60% цих інвестицій іде від приватного сектора, від бізнесу, а не від держави. Натомість у нас, хоч як це дивно, бізнес, що в масі своїй не просто ліберальний, а навіть лібертаріанський ("приберімо взагалі державу, її втручання не потрібне!"), у питанні фінансування розвитку, науки й освіти часто демонструє парадоксальний патерналізм: "Соціалка, наука, освіта - це не до нас, це справа держави". Хоча в усьому світі тенденція, швидше, протилежна. Тим часом і в нас у країні вже є орієнтовані на довгостроковий розвиток бізнес-групи, які розуміють, що Україна глобалізується, ринок стрімко відкривається і конкуренція за людський капітал дуже швидко зростає. Тому вони готові інвестувати в розвиваючі та дослідницькі програми, в поліпшення якості своїх спеціалістів.

Я прибічник створення Україною дослідних центрів у ключових західних університетах для роботи з тематикою STEM, підприємництвом, аналізом даних. Наприклад, у Стенфорді такі центри мають Японія, Росія, Китай, Франція. Зі свого боку, зокрема з допомогою колег у Стенфорді - насамперед професора Нормана Наймарка, - я також докладаю певних зусиль до наближення заснування такого центру. Інвестиції в необхідний ендаумент, на перший погляд, вражають: це сума в межах 5-10 млн дол. І це, звісно, не справа одного дня, бо не все зводиться виключно до фінансування. З іншого боку - це можливість "назавжди" забезпечити включеність України у вищу лігу міжнародного обміну науковою експертизою та супутню бізнес-комунікацію в рамках інноваційних кластерів.

Нам потрібні не тільки дискусії, а й дії. Найуспішніші у світі економіки та інноваційні R&D кластери (класика жанру - Кремнієва долина у США, Кембриджський кластер, цифрове медіамісто в Сеулі, Пекін або, скажімо, Ізраїль) - це завжди вузли на перетині саме таких взаємодій. Є сенс розвивати цю зв'язку і в нас. Спираючись на мій досвід знайомства з екосистемою Кремнієвої долини, зосередженої навколо Стенфорда та Берклі, можу зазначити, що там бізнес у пошуку майбутніх талантів уже не зупиняється тільки на рівні університету. Менторські партнерства формуються, починаючи зі шкіл. Наприклад, той-таки Стенфорд виконує роль свого роду організаційно-комунікаційного хабу для менторських програм, що пов'язують школу через університет з індустрією, й навпаки. Це вертикально-горизонтальні зв'язки, коли, наприклад, професор і студент консультують шкільний проект для проведення дослідження. Я вважаю, що цей досвід можна застосовувати й адаптувати в Україні.

- Проект UkrTronics, який ви запропонували Україні, - спроба адаптації такого досвіду?

- Так. Це кейс, на якому тестується можливість зібрати в одному проекті індустріальних, академічних і суспільних партнерів. Наразі передбачається навчання школярів проектування цифрових індустріальних мікропроцесорів, використовуваних у реальному виробництві. Автор навчальної програми - Юрій Панчул, що представляє як індустріальний партнер Imagination Technology (яка, до речі, в цьому випадку вперше офіційно підтримала український проект), дуже докладно проробив логіку формування компетенцій і вправ, визначив склад конструкторів. І хочеться сподіватися, що це стане методологічною основою для розвитку програми в цілому. Це саме та тема, у якій в освітній системі в Україні є дуже велика прогалина. І наша перевага в тому, що схожих проектів у Східній Європі, наприклад, ще немає (тільки на рівні певних елементів, але не в такому деталізованому, хай і експериментальному форматі, як у нас).

Чому важливий цей проект? Це цікава можливість для України, об'єднуючи зусилля різних інституцій, поступово формувати людський капітал, здатний посісти нішу глобального ринку в Інтернеті, уникнувши при цьому масового відпливу талантів. Бо проектувати мікропроцесори можна і в Києві (так, виготовлятимуть їх на Тайвані, але співвідношення повернення на інвестиції при проектуванні й виробництві помітно різниться). До того ж завдяки зниженню вартості технологій українські університети тепер можуть активніше включатися в міжнародні програми, створені індустрією, - отримуючи для освітніх потреб, наприклад, як безкоштовні, так і бюджетно цілком прийнятні за видатками матеріали, а не витрачаючи мільйони, як у випадку з комерційними ліцензіями. Ознайомлення з технологіями в школі - це ще й професійна орієнтація. І, звісно, такі проекти дозволяють оцінити готовність в Україні до партнерства по лінії школа-університет-індустрія.

- У вашій групі, практично, всі українці?

- Переважно так. І багато, до речі - киян, випускників ліцею №145. Загалом же, проект спонтанно об'єднав дуже багатьох людей. Крім провідного експерта й автора програми Юрія Панчула, що останні 25 років працює у Кремнієвій долині, та кількох інженерів, з українського боку на різних етапах приєдналися представники ключових українських університетів та індустрії: Олександр Барабанов (КНУ ім.Т.Шевченка); Євген Короткий (КПІ); Андрій Глибовець (НаУКМА); Анастасія Ластовець ("Радіомаг Україна"). Заняття відбувалися в кількох локаціях: у Науковій бібліотеці КПІ, в освітньому просторі "Радіомагу"; в Києво-Могилянській академії - хакатон для школярів, до журі якого приєднався засновник Robotics Laboratory Іван Довгаль; Олександр Груданов розповів про перспективи мікроелектроніки; була серія зустрічей у школах Києва, коледжі НАУ, в Малій академії наук і Європейській малій академії наук, у публічному просторі "Часопису" і в рамках STEM -форуму...

- Для школярів участь в UkrTronics була безкоштовною. Хто фінансував ваш проект?

- Основну частину конструкторів (15 наборів), у тому числі всі необхідні мікропроцесори, на власні кошти (а це кілька тисяч доларів) надав Юрій Панчул. Він же виступив і головним автором навчальної програми, і ключовим лектором під час занять та зустрічей зі школярами в Києві. Частину базових конструкторів подарувала нам компанія "Радіомаг". Приміщення запропонували КПІ, Києво-Могилянська академія, "Радіомаг", Дім освіти та культури "Майстер-Клас". Комунікація і стратегія партнерського розвитку, міжнародні зв'язки - це моя частина роботи. Але найголовніше, безумовно, - технічна експертиза дуже високого класу й час, наданий викладачами-консультантами, велика зацікавленість шкіл, громадських організацій, волонтерів та медіа, що допомогло реалізувати все в цілому.

- Скільки дітей взяло участь у проекті?

- Ми орієнтувалися на групу з 30-40 осіб, зрештою в тижневих інтенсивах на різних стадіях взяли участь близько 60 дітей віком від 7 до 17 років. Важко було відмовляти вже зареєстрованим, і в останній момент були докуплені ще деталі. Зустрічі в школах, МАН охопили ще кілька сотень школярів та студентів.

- Як розвиватиметься проект? Буде масштабуватися географічно чи дороблятися на новому рівні?

- Зараз був апробований базовий формат, стартова позиція в ланцюжку "школа-університет-індустрія". Привезені індустрійні плати розподілені між трьома університетами, які брали участь у роботі. Школярі отримали можливість досить успішно попрацювати з мікропроцесорами. Експеримент удався. І тепер є чіткіше розуміння, куди рухатися, щоб зробити програму досить масово доступною. Дальший розвиток - багаторівнева система, треба стабілізувати її фінансування, залучати спонсорів. І в цьому плані важливо й те, що в мене була можливість говорити про проект у Києво-Могилянській академії безпосередньо з прем'єр-міністром та міністром освіти, які з увагою поставилися до того, що вже реалізоване й розвиватиметься далі, у тому числі в контексті публічної економічної дипломатії.